Богословські та філософські погляди Кирила Транквіліона-Ставровецького

До українських мислителів початку XVII ст., які далеко відійшли від православного традиціоналізму і навіть спробували витворити свою проренесансну версію ідеології, належав Кирило Транквіліон-Ставровецький (? – 1646). Багато моментів його біографії для нас залишаються невідомими. Вважається, що народився він у кінці 60-их – на початку 70-их років XVI ст. в Ставрові неподалік Дубна, через що мав прізвище Ставровецький, до якого пізніше додав псевдонім Транквіліон (у перекладі з латини – сумирний, спокійний [22]. Хоча, можливо, дату його народження варто було б перенести на більш пізній період. Невідомо, де Кирило здобував освіту. Однак дослідники припускають, що він міг навчатися в Острозькій академії академії. Володів кількома мовами: окрім старослов’янської, знав грецьку й латинську. Вважається, що в 80-90-их рр. XVI ст. Кирило працював викладачем у братських школах Львова та Вільна, мав конфлікти з львівським єпископом Гедеоном Балабаном. Хоча ця версія видається малоймовірною, а братського вчителя Кирила не варто ототожнювати, як це часто робиться в літературі, з Транквіліоном-Ставровецьким. Більш певні відомості про мислителя припадають на 10-их рр. XVIІ ст. У той час він був ченцем і займався видавничою діяльністю. У 1618 р. в Почаєві видав свою книгу «Дзеркало богослів’я», яка стала першим систематичним викладом богословської системи в Україні. Наступного, 1519 р., Кирило надрукував у Рахманові (зараз село Шумського району Тернопільської області) «Євангеліє учительне, або Казання на неділі протягом року». Ця книга викликала незадоволення серед ортодоксів. Про неї негативно відізвався І.Княгиницький. «Євангеліє учительне» було засуджене ієрархами Феофанового свячення на соборі. Деякий час Кирило був проповідником у Замості.

Очевидно, дискусії навколо видань К.Транквіліона-Ставровецького, неприйняття їх з боку православних традиціоналістів стали однією з вагомих причин того, що цей автор відійшов від православних і в 1626 р. став уніатом. Щоправда, він не втручався в богословські дискусії й міжконфесійну боротьбу, спокійно жив у Чернігові, будучи архімандритом уніатського Єлецького монастиря, і займався культурницькою роботою. Зокрема, ним була заснована друкарня. Тим самим був покладений початок створення в Чернігові культурного осередку. У кінці свого життя К. Транквіліон-Ставровецький видав збірку поетичних творів «Перло многоцінне» (1646).

Найбільший інтерес у плані філософському становить твір «Дзеркало богослов’я». У ньому бачимо цікаве поєднання традиційних православних поглядів на Бога і світ з поглядами ренесансного характеру. У вступі-присвяті О.Пузині К.Транквіліон-Ставровецький дуже широко трактує поняття теології, «розчиняючи» її в філософії. Свята теологія, зазначає він, навчає про божі речі, невидимі, небесні, і дарує розгляд про землі, роздивитися і пізнати начало віків і склад світу, зв’язок супротивних стихій, розгляд часів і завжди рухливого кола небес, перехід сонця, коло місяця, розгляд зірок і віків потребу, знесення на висоту вод, розмірковування про блискавиці, грім [23].

Книга складається з чотирьох частин. У першій «Про присутню істоту божу» йдеться про Бога взагалі, Трійцю та Ісуса Христа. У другій частині говориться про створення неба та землі, тобто видимого світу й того, що є в ньому. Третя частина присвячена людині, яка іменується малим світом. У останній, четвертій частині, говориться про світ зла.

Бог трактується К.Транквіліоном-Ставровецьким у дусі християнського неоплатонізму як непізнавана сутність: «умом непостижимий і словом неізречимий» [24]. При цьому автор посилається на вчення Псевдо-Діонісія Ареопагіта. Захищає він основні християнські догмати, даючи зрозуміти, що їх варто сприймати не розумом, а приймати на віру. Наприклад, про догмат Трійці К.Транквіліон-Ставровецький говорить, що про цю «тайну» не варто запитувати, бо про неї «самі ангели, херувими і серафими не повідають». Тому «тільки простою вірою віруй в триіпостасноє божество і не іспитуй неіспитаного» [25].

Створений Богом світ уявляється у вигляді чотирьохступеневої ієрархії: 1) світ створених небесних сутностей (архангели, ангели, херувими і т.д.); 2) макрокосм – світ видимих речей; 3) мікрокосм – людина; 4) світ зла, куди відносилися «злі люди», під якими розуміються язичники, єретики й грішники. Власне, структура «Дзеркала богослов’я» ніби відображує цю ієрархію.

Видимий світ, на думку мислителя, складається з чотирьох елементів – вогню, повітря, води та землі, між якими йде змагання. К.Транквіліон-Ставровецький, описуючи цей світ, акцентував увагу на його доброті й красі, зазначаючи: «…світ, в якому ми, люди, народжуємося, живемо та помираємо, відповідно свого буття й становища, добрим є, оскільки сотворив його добрий Бог». Видимий світ – це світ «невимовної краси, з великими солодкими розкошами і достатками». А ще більші «добра і дари невидимі» дав Бог для людської душі [26].

Така «естетизація» світу мала стійку традицію в українській релігійно-філософській думці (пригадати тут можна хоча б Кирила Туровського), відповідала ментальності українців, які схильні естетизувати навколишній світ. Однак вона не сприймалася православними консерваторами, котрі схильні були розглядати видимий світ як світ зла, спокуси.

Чимало уваги мислитель приділяв людині. Її розглядає він як «царя й властителя» видимого світу. Людина є «дивним сотворінням божим і скарбницею премудрості його неізреченної» [27]. Тому мислитель, як і Сократ, закликає людину пізнавати саму себе.

Людина розуміється ним як істота двонатурна, що поєднує тіло та душу: чоловік «створений з двох різних бутностей. Тіло видиме складене з чотирьох елементів: плоть від землі, кров від води, дихання від повітря, теплота від вогню. Душа ж, невидима, розумна і несмертельна, подихом божим у тіло вложена» [28]. При чому це поєднання веде до конфліктів («Повстає бо душа на тіло, і тіло воює з душею») [29]. Людина, за К.Транквіліоном-Ставровецьким, це – мікрокосм, мініатюрне відображення всесвіту: «…правдиво є чоловік небом і землею, від пупа горня частина є небом, дольня ж – землею» [30]. У поєднанні земного й небесного – унікальність людини: «…чоловік єсть світло й тьма, небо і земля, ангел і звір. Поставив його Бог на межі смерті й життя, величі й смирення. Чудне поєднання – дух і плоть, смерть і життя» [31].

Оскільки людина поєднує душу й тіло, то вона володіє умом та розумом. Ці інтелектуальні чинники К.Транквіліон-Ставровецький чітко розмежовує. Ум породжується душею («ум у душі сам через себе розумний»). У свою чергу, ум породжує людський розум. Розум же ззовні приходить. Тобто ум можна розглядати як вроджене знання, в той час як розум можна вважати знанням досвідним, набутим.

Першорядне значення для людини все таки має ум. Останній є своєрідним судією у змаганні душі й тіла: «Границя бо смерті – тіло гріховне. Межа життю вічному – бажання до Бога душі безгрішної. Посеред же обох цих – ум, яко цар і властительний судія та страж живота вічного» [32].

Загалом описуючи в плані позитивному світ видимий, К.Транквіліон-Ставровецький все ж веде мову про злостивий світ. До цього світу належать різні єретики й грішники. Елементами злостивого світу є «високоуміє та закам’яніле серце», «солодкість гріховна», «висока думка про себе», «бистрота й поспіх до гріха», «постійна переміна від доброго до злого», «серце, з якого родяться злі мислі та блюзнірства» [33]. Суспільне життя розглядається мислителем, як театр, «місце борні між справедливими людьми і грішними». У цій битві конем є тіло, а душа – вершником, войовником [34].

Надаючи велике значення питанню самопізнання, К.Транквіліон-Ставровецький, пов’язував дане питання з умінням читати Священне Письмо. Тому він відстоював своєрідну біблійно-герменевтичну традицію, що мала свої витоки в культурі Київської Русі.

Також мислитель, розглядаючи суспільне життя як арену боротьби між добром і злом, обстоював ідею рівності всіх людей перед Богом. Зокрема, в «Євангелії учительному» звучить заклик захищати бідних людей. Там йдеться про те, що дехто хоче бути праведником, однак стяжає села й примножує рабів. Ці люди є немилостивими до підданих своїх. Останні ж страждають від голоду, не мають доброї одежі, трудяться день і ніч, піт проливаючи. За це пани відплачують своїм підданим злодіяннями, биттям, ранами, темницями тощо. Мовляв, пани більше шанують «безсловесних псів та коней, ніж брата свого» [35].

Високо цінуючи «внутрішню» мудрість, К.Транквіліон-Ставровецький виступав також за розвиток світського, «зовнішнього» знання, прославляв науки, вважав їх необхідними й корисними для суспільства та людини. Термін філософія загалом вживається ним у значенні позитивному. Тут він помітно розходиться з поглядами православних консерваторів.

Філософська проблематика чітко простежується і в останньому творі К.Транквіліона-Ставровецького «Перло многоцінне». Значну частину віршів цієї збірки варто віднести до філософської поезії. Особливо цікавою є «Похвала про премудрість трояку, у віці цім явлену», ця мудрість бачиться триіпостасно. Перша премудрість знаходиться в особі Сина Божого. Друга – це дари Святого Духа в душах пророцьких, апостольських та святих угодників. Третя мудрість – «природжена в кожній душі, гідній та негідній».

К.Транквіліона-Ставровецького в плані філософському можна трактувати як попередника Григорія Сковороди. Це виражалося не лише в платонівському погляді на світ, який ділився на видимий та невидимий. Також варто згадати герменевтичний біблеїзм (для Г.Сковороди Біблія взагалі стала окремим символічним світом), позитивне сприйняття видимого світу як світу краси (правда з елементами зла), велике зацікавлення людиною, що трактувалася як мікрокосм.

Дата добавления: 2015-05-22