Суспільно-філософські погляди Іпатія Потій

До яскравих діячів уніатського табору належав Іпатій (в миру – Адам) Потій (1541-1613) [5]. Він був не лише блискучим полемістом, а й одним з головних організаторів уніатської церкви. І.Потій походив з сім’ї православних українців, що жили у Влодавському повіті на Берестейщині. У молоді роки навчався у кальвіністській школі князя М.Радзивіла, пізніше в Краківському університеті. До 33 років належав до сповідників кальвінізму.

Віддавши данину протестантизму, І.Потій відійшов від нього, повернувся до православних й почав вести запеклу боротьбу проти колишніх одновірців. Щось подібне спостерігаємо в Й.-В.Рутського. З психологічної точки зору таке явище цілком зрозуміле. Проте справа не лише в моментах психологічних. Уніати, на відміну від православних, основним ворогом Русі вважали не католиків, а протестантів. Саме вони, на їхню думку, гублять Русь, «руську» віру, закриваючи православні храми, що, до речі, частково відповідало дійсності. В першому відомому нам полемічному творі І.Потія «Унія або виклад попередніх артикулів до з’єднання греків з костелом римським» (1595) саме на протестантизм звернута особлива увага. Автор, вдаючись до алегоричності, говорить: «І що ж іншого залишається робити бідним вівцям, коли вони бачать таку недбалість своїх пастухів? Якого їм шукати захисту? Коли вони вийшли зі своєї вівчарні і блукали по пустелі, і хто на кого натрапив – чи то на Лютера, чи то на Кальвіна, чи на проклятого Арея, не дивлячись, чи то пристає пастир, чи вовк, а чи інші, розумніші, хоч і звикли до своїх пастирів, але приставали до інших, якщо бачили в цьому добру справу і кращий порядок» [6].

І.Потій, будучи світською людиною, зробив блискучу кар’єру – став королівським секретарем, потім земським суддею в Бресті, зрештою берестейським каштеляном, завдяки чому ввійшов до сенату. Підтримував тісні зв’язки з князем В.-К. Острозьким. Саме за наполяганням та підтримці останнього І.Потій у 1593 р. став єпископом володимирським та берестейським. В.-К. Острозький розраховував, що така особа, як І.Потій, з його освітою, ерудицією та зв’язками у вищих колах влади Речі Посполитої, сприятиме покращенню становища в православні церкві України й Білорусії. Ці сподівання пов’язувалися і з певними унійними планами. У листі до І.Потія в 1593 р. В.-К. Острозький виклав свою програму унії, яка передбачала зрівняння православних у правах з католиками. Вона мала універсальний характер і поширювалася на весь православний Схід. Ця унійна програма передбачала також реформування православної церкви, розвиток православної освіти й книгодрукування. Така програма імпонувала І.Потію. Проте він швидко переконався в неможливості універсальної унії й почав орієнтуватися на її регіональний характер. Це стало однією з причин розходжень єпископа й князя.

Будучи активним прихильником унії, І.Потій написав низку творів на її оборону. Основна їхня тема – довести законність унії та потрібність для Русі. Це бачимо в уже згадуваному ранньому творі письменника «Унія…» У ньому розглядається питання, з яких велися дискусії між католиками й православними. Це – про походження Духа Святого, чистилище, зверхність римського єпископа, календар й антихриста. Цікаво, що І.Потій доводив свою правоту, посилаючись на авторитетних для православної церкви теологів – Василія Великого, Григорія Нисського, Григорія Богослова, Кирила Єрусалимського, Іоана Златоуста, Іоана Дамаскіна та інших, твори яких знали й шанували ще з часів Київської Русі.

Найбільшим твором І. Потія є «Антиризис» (1599-1600) – полемічна відповідь на «Апокрисис» Христофора Філалета. Автор звертає увагу на непорядки в «руській» церкві, веде мову про незадовільний стан духовенства, його моральну деградацію – з часом ці теми стали важливими для полемічної літератури. Письменники-полемісти ставили питання про необхідність реформування православної церкви, пошуки для неї більш адекватної моделі діяльності. Це бачимо не лише в І.Потія, а й у М.Смотрицького, К.Саковича та інших. Автор «Антирисису» вихід бачить в унії. На його думку, вона повинна не лише сприяти направі церкви, а й зрівняти в правах католиків та уніатів.

Особливо активним полемістом І.Потій став після проголошення Берестейської унії 1596 р. Саме в його особі уніати отримали не лише активного церковного діяча, а й блискучого полеміста. Він стає митрополитом київським, фактично главою новоствореної уніатської церкви, публікує полемічні твори. Це – «Оборона синоду Флорентійського» (1603-1604), «Розмова берестяника з братчиком» (1603), «Посольство до римського папи Сикста ІV» (1605), «Про привілеях, наданих від найясніших королів польських…» (1605), «Гармонія, або згода віри» (1608) та інші.

Для творів І.Потія притаманне поєднання античних, західних, візантійських та православно-слов’янських традицій. При цьому також він орієнтувався на народну культуру, підносячи її на елітарний рівень. Принаймні в творах письменника зустрічаємо уміле використання фольклорних матеріалів. Не випадково І.Франко високо цінував літературні якості творів цього письменника-полеміста.

Твори І.Потія відзначаються ідейною й тематичною різноплановістю. У них домінує релігійна й морально-філософська проблематика – теологічні питання (неподільність святої Трійці, сходження святого Духу, боголюдська природа Ісуса Христа), християнська антропологія (сенс людського життя, шлях до Бога, моральний імператив та аналіз людських вчинків), сотерологія (чистилище й митарства, пекло й царство небесне), еклесіологія (справжня віра і єресі в церкві), демонологія (відьомство, поганські боги, панування антихриста). Широко висвітлює він теми судного дня, церковних церемоній, християнських таїнств, постів, ікон, мощів та календарної реформи. Власне, це були питання, з яких полемізували прихильники й противники унії.

Намагаючись довести свою правоту в полеміці з опонентами, І.Потій широко використовує аристотелівську логіку, а також часто посилається на авторитети. Такими для нього є пророки, Ісус Христос, античні мислителі (Катон, Піндар), отці церкви (Іоан Златоуст, Василь Великий, Кирило Олександрійський, Марк Ефеський, Тертуліан, Августин та інші), єпископи, патріархи, римські папи, візантійські імператори.

Загалом в особі І.Потія маємо богослова й релігійного публіциста. Власне, філософії в його творах небагато Однак ті дискусії, які він провокував, вели до зацікавлення філософською проблематикою. У результаті цих дискусій зіштовхувалися різні погляди, відбувався відносно вільний обмін думками. Це був живильний ґрунт для філософії. Тому саме після укладення унії в Україні починають з’являтися школи, де філософія уже викладалася на рівні професійному.

9.3. Касіян Сакович як філософ

Українським православним культурним діячем, який чи не найбільше піддався західним, зокрема, ренесансним впливам, був Касіян (у миру – Калістрат) Сакович (бл. 1578 – 1647) [7]. Народився він у сім’ї православного священика в містечку Потелич на Галичині. У той час це був значний ремісничий центр, пов’язаний торгівлею з містами Центральної Європи. Тому з деякими елементами західної культури К.Сакович міг познайомитися в своєму місті.

Освіту здобував у Замойській та Краківській академіях. Був домашнім вчителем Адама Кисіля – відомого політичного діяча часів Хмельниччини. Після закінчення навчання в Замості служив дияконом церкви Іоана Хрестителя в Перемишлі. Звідси виїхав до Києва в 1620 р., де став ченцем і прийняв чернече ім’я Касіян. У 1620-1624 рр. працював ректором Київської братської школи. Тут у 1622 р. написав «Вірші на жалісний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного» – твір, який вважається одним із найкращих зразків української поезії того часу. У 1624 р. переїхав до Любліна, де був проповідником у православному братстві. У 1625 р. став уніатом, обійнявши становище архімандрита в м. Дубні. У цій ролі вів перемовини про перехід М. Смотрицького в унію. Дубнівським архімандритом лишався до 1639 р., поки його не позбавили цього сану. Після цього кілька років мандрував, побував у різних монастирях – у Дермані, Холмі, Любліні, Супраслі, Вільні. Під час цих мандрівок написав кілька полемічних брошур. 1641 р. у Луцьку прийняв римо-католицьку віру і вступив до чернечого ордену августинців. Наступного, 1642 р., опублікував у Кракові полемічний твір «Перспектива», де критикував як православних, так і уніатів. Цей твір викликав новий сплеск релігійної полеміки в Речі Посполитій. Помер Касіян Сакович у Кракові в сані католицького священика.

Є автором численних творів. Крім віршів на честь П. Сагайдачного, видав збірку похоронних і весільних промов (Ярослав, 1626). Автор польськомовних філософських трактатів «Аритстотелеві проблеми» (Краків, 1625), «Трактату про душу» (1625), циклу публіцистичних, полемічних творів проти православної конфесії – «Старий календар...» (Вільно, 1640), «Схизматицький київський собор, зібраний отцем Петром Могилою... 1640 р.» (Варшава, 1641; Краків, 1642), «Діалог або розмова Мацька з Діонизим схизматицьким попом» (Краків, 1642), «Єпанортозіс, або Перспектива і пояснення помилок, єретицтва і забобонів у греко-руській церкві» (Краків, 1642), «Окуляри старому календарю» (Краків, 1642) тощо.

Найбільший інтерес для нас становлять філософські твори. Згаданий твір «Аристотелівські проблеми» є підручником філософії. Можна говорити, що це перший підручник такого типу, створений українцем в Україні. У книзі є традиційні присвята й передмова, також додані зразки риторичної прози – промови на весіллі та похоронах, які були оригінальними творами автора. Не варто забувати, що в системі античної та ренесансної освіти вивчення риторики передувало філософії, було своєрідним вступом до неї. Основний текст – переробка псевдоаристотелівського твору, куди К.Сакович вставив свої міркування з тих чи інших питань. Подібний твір уклав польський автор А.Глобер із Кобилина (1535). Загалом «Арістотелівські проблеми» є твором ренесансного спрямування, в якому розглядається земне життя людини як істоти природної. Так, у передмові читаємо наступне: «В природі людини, як стверджує князь філософів Аристотель, закладено прагнення до знання. Знання ж набуває досконалості, коли речі пізнаються своїми причинами». На думку К.Саковича, «найбільша мудрість, найвища філософія і найпотрібніша теологія є пізнання себе». Тобто, уже з передмови видно, що автор є прихильником філософії, при чому в її класичному варіанті. Сама ж філософія трактується ним як необхідна мудрість.

Твір «Аристотелівські проблеми» поділений на розділи й має катехізичну форму викладу (питання-відповідь). Є розділи, в яких розглядаються частини тіла («Про обличчя», «Про волосся», «Про голову» тощо). У інших ведеться мова про чуття – «Про бачення», «Про вуха та слух», «Про язик та відчуття смаку», «Про відчуття дотику». Також говориться про їжу людини, пости, виділення, безплідність та зачаття, про схожість на батьків, сон та сновидіння тощо.

Твір має просвітницький характер. З самого початку автор заявляє: «…найбільша мудрість, найвища філософія і найпотрібніша теологія є пізнання самого себе. Всі, хто хотів догодити Богові, проводили своє життя, вивчаючи цю сентенцію і роздумуючи над нею» [8]. Як і в «Пересторозі», в «Арістотелівських проблемах» звучить думка про те, що більше треба дбати про школи, ніж про церкви: «…в наш час у деяких місцях більш потрібні школи, ніж численні церкви без жодної школи. Адже буває, шо в одному місці є десять чи п’ятнадцять церков, а школи немає жодної. Звідки ж будуть виходити добрі читачі, письменники, співаки, а потім і пресвітери, якщо не буде шкіл?» [9]. Також прихильником розвинутого релігійного шкільництва постає К.Сакович у інших своїх творах. Наприклад, у «Перспективі…» спеціально зупиняється на питаннях освіченості духовенства, якості освіти. При цьому хвалить деяких своїх конфесійних противників, зокрема П.Могилу, за те, що вони фундують хороші школи і сприяють їхньому розвитку.

«Трактат про душу» варто розглядати як продовження «Аристотелівських проблем». Якщо в «Проблемах» мова йде про тіло, то в «Трактаті…» – про душу. Душа трактується К.Саковичем як невидима частина людського єства.

Книгу присвячено князю Єремії Чарторийському – одному з протекторів православ’я. Є тут передмова автора, де, зокрема, говориться, що «наука і розмова про душу – найблагородніше творіння – не лише прекрасні і високі, але й дуже потрібні для нашого знання і спасіння. Через незнання природи душі, її властивостей і здатності між людьми поширилось багато хибних думок» [10]. У книзі висвітлюються питання про сутність душі, її роди, властивості, локалізацію, місцеперебування після смерті тіла. При визначенні душі автор намагався опертися на аристотелізм, а також дані тогочасного природознавства. Однак ведучи мову про розумну душу, К.Сакович схиляється до платонівського визначення душі як самодостатньої сутності, що є безсмертною і може існувати без тіла.

Душа, вважає автор, твориться Богом, а не походить від батьків. Внутрішніми здатностями душі є чуття, до яких він відносить загальне чуття, фантазії, чуття-розсуд. Здатністю розумної душі є розум, а силою – воля, об’єктом волі – добро взагалі. Добро ж поділяється на істинне та позірне. Людина має вільну волю щодо вибору творити зло й добро.

Загалом дотримуючись поглядів Аристотеля, К.Сакович розрізняв три роди душі – вегетативну, чуттєву й розумну. Проте, на відміну від «князя філософів», вважав: людина має не три, а одну душу, в якій те, що в Аристотеля іменується родами душі, є її властивостями.

Важливою у «Трактаті про душу» є категорія вчинку. Всі інші категорії (відчуття, пам’яті, фантазії, уявлення, розуму, волі, мотивації, вибору) є лише підготовчими щаблями для здійснення вчинку. Від того, добрі чи погані вчинки здійснювала людина протягом свого життя, залежить майбутнє її душі – вічне блаженство чи вічні муки. Тут він (і це цілком зрозуміло) дотримується головних засад християнського віровчення.

У своїх філософських творах К.Сакович велику увагу приділяв людині, трактуючи її як мікрокосм, своєрідне відтворенням макрокосму, підносив людський розум, пізнання людиною видимого, матеріального світу. Цінував освіченість вище, ніж побожність. Так, у «Трактаті про душу» зустрічаємо такі міркування: «…ласкавий читачу, візьми до уваги, що одне бути святим, а інше – мудрим. Наприклад, у Скитському чи Межигірському монастирі може бути чернець побожного життя, але мало вчений. Може бути там й інший чернець, меншої побожності, а більшої науки. Запитаємо у них про нашу справу. Відповідь дадуть обидва, той, побожний, відповідно до своєї думки, а цей, менш побожний і, мабуть, молодший, відповідно до більш досконалої науки. Запитані дадуть різні відповіді про одну й ту саму справу, хоча б і про нашу. Тоді тому, побожному, можемо сказати, що припускаємо твою думку як благочестивої людини, але більше погоджуємося з думкою другого, вченого» [11].

Філософські ідеї зустрічаються також у інших творах К.Саковича. Зупинимося, зокрема, на хрестоматійних «Віршах на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного». Очевидно, цей твір був розрахований на відносно широку публіку – його не лише надрукували, а й продекламували. Тому цікаво, яку філософію К.Сакович вирішив подати освіченим представникам тогочасного українського суспільства.

Передусім кидається в очі те, що автор «Віршів…» неодноразово вживає поняття філософ у сенсі позитивному, а під філософами розуміються античні автори. Тим самим він протиставляв себе консерваторам, для яких антична мудрість була явищем негативним.

Однією з головних ідей твору є ідея свободи, вільності. На початку «Віршів…» зустрічаємо такі міркування:
«Вольність – ось найважливіша річ поміж усіми,
Гідність їй уступає речами своїми.
Тож освідчити можуть цю думку народи,
Бо вони до свободи ідуть од природи.
Золотою у світі її називають,
Доступитись до неї всі пильно жадають.
Та не кожному може вона бути дана,
Тільки нам, що боронять вітчизну і Пана.
Мужньо рицар у війнах до неї простує,
Не грішми, але кров’ю свободу купує» [12].

Тобто свобода розглядається як найвища цінність. Вона іменується золотою. Пізніше так її характеризував Г.Сковорода. У цьому можна вбачати вияв ментальності українців, для яких свобода (воля) важить дуже багато.

Цікавою у «Віршах…» є думка, що свободу треба виборювати, «купувати кров’ю». Тут мимоволі напрошується паралель з Гетівським «Фаустом», де говориться: «Лиш той заслуговує на свободу як життя, хто кожен день виборює її».

Велика частина «Віршів…» (і це закономірно) присвячена питанням життя та смерті. Постійно проводиться такі думки:
«Нащо в печалі тоне, живучи чоловік,
Що так короткий має в світі цьому вік?
Багатство, мужність, слава, сила – все минає,
Тривалого нічого не було й немає…» [13]
Все знищує смерть, яку не можна відвернути:
На смерть немає ліків – все одходить Богу!
Мов тінь і цвіт, сон, трави всі зів’януть мають,
Як народились голі, голі умирають» [14].

Ідея швидкоплинності життя, невідворотності смерті, як зазначалося, була однією із центральних у світосприйманні ренесансних гуманістів. До них за своїми поглядами був близький К.Сакович. Однак у його творі ренесансні моменти поєднувалися з бароковими. У «Віршах…» неодноразово говориться, що треба пам’ятати про смерть, що багато видатних людей постійно нагадували собі про неї й це стимулювало їх.

Безсмертя автор «Віршів…» вбачає у слові, яке добувається в результаті відповідних діянь. П.Конашевич-Сагайдачний прославився як полководець:
«На безсмертну заслужив славу, наш гетьмане,
Ні, вона у забутті, певне, не настане!
Поки Дністер із Дніпром многорибні плинуть,
Поти справи всі твої славно будуть линуть.
Не впадеш у глибину забуття безличну,
Не загинеш у літах – маєш славу вічну…
Сагайдачний на Русі хай дістане славу,
В вічну пам’ять те ім’я занесуть по праву,
Щоб воєннії його подвиги всі знали,
Щоб народи те ім’я завжди шанували» [15].

Однак ці діяння мають бути описані. Лише так вони протривають крізь віки. Для цього, власне, й потрібні «Вірші…». Це типово ренесансний підхід.

Проте автор віршів не обмежується лише таким підходом. У творі зустрічаємо барокові мотиви. Це не лише згадуваний заклик пам’ятати про смерть. Це також ідея безсмертя у Христі, яка заслуховується побожним життям:
«Почуйте ж ви, живії, умерлого мову:
Вмирати кожночасно ставайте готові.
Розумним є і мудрим побожно прожити,
До вічного тим царства колись доступитись.
У ньому дозволь, Христе, ти нас умістити,
Щоб ми в раю з тобою могли веселитись» [16].

«Вірші…», як і інші твори К.Саковича, засвідчують, що вони поєднують ренесансні та барокові ідеї. Зрозуміло, такі погляди, які були результатом західних впливів, викликали несприйняття з боку православних консерваторів, котрі орієнтувалися на святоотецьку традицію. Тому по-своєму логічним видається перехід мислителя з табору православних у табір уніатів, а потім римо-католиків. Окрім чисто кон’юктурних моментів, якими керувався К.Сакович, спрацювали й моменти ідейного плану. Для К.Саковича уніати з її прозахідною культурною орієнтацією, не кажучи вже про римо-католиків, були більш близькі мислителю, ніж православні традиціоналісти.

Дата добавления: 2015-05-22