Філософські погляди Григорія Кониського

До відомих викладачів Києво-Могилянської академії на її завершальному етапі належав Григорій Кониський (1717-1795) [106]. Народився в заможній міщанській сім’ї міста Ніжина. Навчався в Києво-Могилянці, де його залишили працювати. Викладав поетику, залишивши після себе рукописний лекційний курс «Правила поетичного мистецтва, почерпнуті з авторів, які вивчають сутність поезії, коротко, з найнеобхіднішими спостереженнями, зібрані і на користь студентської молоді викладені й витлумачені у благодатній і православній Могило-Заборівській академії 1746 року». У даному курсі наслідував теорію поезії Ф.Прокоповича, ввів розділ про український вірш, а також про форми літературних творів; належав до прихильників силабо-тонічної системи віршування.

При цьому Г.Кониський був не лише теоретиком в царині художньо-літературної творчості. Він написав кілька віршів тогочасною українською літературною мовою, створив драму «Воскресіння мертвих…» Цей твір різнився від поширених тоді «шкільних драм», котрі використовували біблійні сюжети. Головним героєм твору є працьовитий селянин Гіпомен, що зазнає жорстоких переслідувань з боку багатія Діоктита. За жанром «Воскресіння мертвих» – драма-мораліте. Це один з найдосконаліших та найяскравіших творів тогочасної української літератури.

Є в творі й цікаві філософські моменти. На перший погляд, твір не виходить за межі християнського світорозуміння, інтерпретуючи в традиційному дусі проблеми гріха та праведності, злочину й кари. Своєрідним є початок твору, де маємо дещо незвичне поєднання світорозуміння землероба, якому імпонує давня ідея циклічного розвитку, з християнською ідеєю воскресіння мертвих:

«Не умерло, знать, в землі зерно ані мало:
Ба умерло все, да все ж і пооживало.
Тепера мні на пам’ять прийшла думка тая,
Что священик говорил в церкві, поучая,
Будто і тіло, хоча й гноєм станет
По смерті, но, як зерно, на страшний суд встанет» [107].

Як уже говорилося, ідею циклічного розвитку демонстрував Г.Смотрицький у «Ключі царства небесного».

У 1747-1751 рр. Г.Кониський викладав філософію в Києво-Могилянській академії. У 1755 р. він став могильовським єпископом і переїхав у Білорусію. Тут розгорнув боротьбу проти наступу католицизму та унії. З під його пера вийшли твори на захист православ’я – «Історичне повідомлення про Могилівську єпархію…», «Записки Кониського про те, що в Росії до кінця ХVI віку не було унії», «Права і свободи жителів Корони Польської і Великого князівства Литовського, що сповідують греко-східну релігію».

На становищі могильовського єпископа Г.Кониський і закінчив своє життя. Авторитет цієї людини був дуже великий не лише в середовищі українських інтелектуалів, а й серед представників еліти Російської імперії. Не даремно йому приписували написання «Історії русів».

Після Г.Кониського лишилося два рукописних філософських курси. Перший з них має назву «Філософія перипатетиків, поділена на чотири відділи, що вміщує логіку, фізику, метафізику й етику, викладена згідно з думкою глави філософів Аристотеля Стагірита у Києві, в благодатній православній Могило-Заборовській академії в 1747 і 1748 рр. професором, преподобним отцем Георгієм Кониським, префектом Київської академії». Другий курс має назву «Загальна філософія, поділена на чотири відділи, в складі логіки, етики, фізики та метафізики, викладена в Київській академії під наглядом найяснішого пана Тимофія Щербацького, щонайщедрішого куратора цієї ж академії, 20 вересня 1749 року».

Якщо перший курс – переважно виклад філософії Аристотеля, то другий помітно ширший. Він охоплював усі розділи філософського знання в системному викладі – логіку Аристотеля з теорією силогізмів у повному обсязі, його етикою, натурфілософією з відомостями про першопочатки Всесвіту, природні тіла й процеси. Також Г.Кониський у цьому курсі пропагував учення Р.Декарта й здобутки тогочасної європейської філософії і науки. У курсі зустрічаємо докази зі сфери природничо-наукових знань. Тут чітко простежується межа між наукою та релігією, вірою та розумом, відстоюється теза про дві істини – богословську й філософську. Розглядаючи питання логіки, етики й натурфілософії, Г.Кониський звертається лише до природних речей та людських проблем, а все надприродне відносив до сфери теології й метафізики. Показово також, що розділ метафізики був скорочений до мінімуму і у ньому розглядалася природа загальних понять.

Уже говорилося, що Г.Кониський, викладаючи філософію, часто посилався на Р.Декарта. Як і Р.Декарт, вів мову про однорідність світу – небо, а також інші тіла, твердив філософ, складаються з матерії та форми. Власне, матерія, поєднана з формами, це і є природа. Остання не розглядається Г.Кониським як пасивне створіння. Він говорить про її активність.

Завдяки однорідності матерії світ мислитися як єдине ціле. Лише завдячуючи формі матерія перетворюється в окремі предмети та речі. Це і визначає багатоманітність світу.

Одним з чотирьох головних атрибутів природи Г.Кониський вважав рух. До інших же атрибутів відносив кількість, простір і час. Рух характеризується ним як перехід з одного стану в інший. Завдяки руху досягається різноманітність у природі.

Простір Г.Кониський пов’язував з тілом. У даному випадку мислитель демонстрував свою прихильність до поглядів Р.Декарта й Г.В.Лейбніца, котрі ототожнювали матерію й простір, і відкидав погляди І.Ньютона, котрий ділив світ на атоми й порожнечу. На його думку, в природі не може бути порожнечі.

Час, вважав філософ, найтісніше пов’язаний з рухом, оскільки ніщо не може рухатися інакше, як у часі. Оскільки час пов’язаний з рухом, а рух безперервний, то час також безперервний. Час розглядається Г.Кониським як міра руху. Це – послідовність руху частин. Мислитель розрізняв природний час (теперішній, минулий та майбутній), а також штучний (години, дні, тижні, місяці тощо). Еталоном визначення часу вважав рух небесних тіл.

У Г.Кониського також зустрічаємо розуміння вічності. Це – нескінчена часовість, не обмежена ні початком, ні кінцем. Вона існує постійно, але для кращого сприйняття ми ділимо її на дні та роки. Нескінчене розумілося мислителем лише через посередництво скінченого. Оскільки нескінчене в часі не починається й не закінчується, його смисл полягає в незмінності. Тому ні одна матеріальна річ не є нескінченою, оскільки рух, зміна належить до її характерної властивості. Отже, в природі немає нічого нескінченого – адже існуючи в межах цього світу, тіло є обмеженим. Існувати ж тілу поза межами світу неможливо, оскільки поза ним немає нічого, а з нічого ніщо не виникає.

Наукові погляди, представлені Г.Кониським у його лекційних курсах, суперечили Біблії. Тому вчений вважав, що біблійні уявлення створені були для простолюдинів і їх не варто розуміти буквально.

Частиною природи Г.Кониський вважав людину. Водночас трактував її як «вінець творіння». У людині природа досягає найвищої досконалості. Людина в нього стоїть вище всіх створених речей та відображує в собі увесь світ, тобто є мікрокосмосом. Уже зазначалося, що розуміння людини як мікрокосмосу зустрічаємо в Ф.Прокоповича, інших мислителів Києво-Могилянки, а потім воно стало елементом філософії Г.Сковороди.

Людина, на думку мислителя, хоча в плані фізичному обділена порівняно з іншими істотами, але має розум і талант. А це найвища цінність. Завдяки розуму людина може пізнати й підкорити природу, проникнути в її таємниці.

Найбільшою ж таємницею, вважає Г.Кониський, є Бог. Якщо людина пізнає скінчені природні речі, то Бог як істота вічна та невмируща, стоїть над природою. Він може бути предметом віри. Бог мислиться людиною як найбільше благо та найбільша досконалість. У такому трактуванні можна зауважити неоплатоністичні моменти.

Головне завдання людини Г.Кониський бачить у пізнанні сутності речей, у проникнення в суть явищ шляхом пізнання їх причин. На першому етапі пізнання, вважав він, головними є відчуття, котрі викликаються в певних матеріальних об’єктах у відповідних, спеціально пристосованих органах. Г.Кониський, як і інші професори Києво-Могилянської академії, ділить відчуття на зовнішні та внутрішні. Зовнішні – зір, нюх, слух, смак і дотик. Кожному з цих відчуттів відповідає певний орган. Взаємодія ж між об’єктом та органом чуттів здійснюється через нерви з допомогою «духів особливої природи». Вважалося, що такі духи утворюються в серці із крові, а потім доносяться в мозок. Як відомо, такі погляди мали поширення в епоху Середньовіччя.

Г.Кониський розглядає відчуття як результат впливу навколишнього світу на органи чуття. Кожен з органів чуття побудований так, що може сприймати лише одну певну сторону речей. Наприклад, колір сприймаємо оком, слух – вухом, нюх – ніздрями, смак – язиком тощо. Зовнішні відчуття дають певне уявлення про навколишній світ.

На наступному етапі вступає в дію загальне відчуття, яке разом з уявою, пам’яттю та оцінкою становить групу внутрішніх відчуттів. Відбувається групування та систематизація невпорядкованих вражень. Чуттєві враження (модифікації) сприймаються уявою, яка затримує образи об’єктів, коли ті більше не існують. Власне, уява забезпечує неперервність чуттєвого життя, закріплює нагромаджені загальним відчуттям уявлення про сприйняті раніше об’єкти, не допускає втрати встановленого з ними контакту. Завдячуючи цьому виникають та формуються уявлення. Збереження уявлень здійснюється чуттєвою пам’яттю, котра притаманна і людям, і тваринам. Правда, людина здатна активно згадувати збережене в пам’яті, а тварина такої здатності не має.

Завершальний етап чуттєвого сприйняття – оціночна діяльність. Вона, зокрема, притаманна тваринам, дає їм можливість правильно орієнтуватися. Цю здатність Г.Кониський іменує інстинктом, вважаючи, що він замінює тваринам інтелект. Щодо оціночної діяльності людини, то це вид мислення, особливий розум, який підводить її до вищого ступеня пізнання – інтелектуального.

Одержані від зовнішніх предметів уявлення обробляються душею. Душа ж трактувалася Г.Кониським як орган мислення. Навіть можна говорити про ототожнення ним душі й розуму. І хоча, вважав він, без відчуттів неможливо обійтися в пізнанні світу, однак вони можуть обманювати. І саме завдання душі (розуму) здійснювати перевірку достовірності відчуттів. Це можна зробити з допомогою спостереження, досвіду, експерименту.

Закономірно, Г.Кониський присвячує окремий розділ свого філософського курсу логіці, яка розглядає операції розуму. Вона, вважає він, оперує словами-термінами, що відображують окремі речі, пізнані шляхом відчуттів і відображені в розумі людини як поняття цих речей. Філософ іменує їх «першими інтенціями». Щодо «других інтенцій», то це поняття, котрі відображують поняття. Логіка, власне, використовує перші інтенції, оскільки вони пов’язані з навколишнім світом та операціями розуму. Поняття понять, або абстрактні поняття (типу суб’єкт, об’єкт, предикат і т.д.) штучні. Правда, вони теж відображаються в операціях розуму.

Взагалі проблема утворення понять, чи проблема універсалій, займала в філософському курсі Г.Кониського помітне місце. Він вважав, що це питання є одним із центральних не лише в філософії, але і в науці загалом. Без універсалій, на його думку, ми не мали б знання про речі, які постійно змінюються.

Мислитель дотримувався думки, що універсалії існують у дійсності як формальна єдність – найвища подібність натур, які є в самих речах. Цю подібність він називає «не-власне-універсалія». Коли ж універсалію розглядати у властивому розумінні, то вона реально не існує. Універсалія виникає лише в розумі і є продуктом абстрактної діяльності людини.

Г.Кониський вважав: якщо універсалії тісно пов’язані з окремими речами, то це свідчить, що поняття науки відображають об’єктивну дійсність. У вирішенні цього питання він, як і інші професори Києво-Могилянської академії, відмежовувався, з одного боку, від реалістів, котрі дотримувалися думки про існування універсалій як об’єктивних сутностей, а, з іншого боку, – від крайніх номіналістів, котрі відкидали існування реальної основи універсалій як логічних понять.

Результати чуттєвого пізнання, оформлені з допомогою розуму в поняття, є вихідним пунктом процесу узагальнення, який у кінцевому рахунку дає певне обмежене число найбільш загальних понять (категорій). Категорії не можна звести ні одна до одної, ні до якогось простішого поняття. Тут Г.Кониський дотримувався думки Аристотеля, що логічні закони й форми мислення не утворюються самим мисленням, а є відображенням й узагальненням природних процесів. Він твердив, що категорії не вигадані розумом, а відображають та фіксують природне співвідношення речей найбільш загальним чином.

Ведучи мову про пізнання світу, Г.Кониський розмежовував «реальне сутнє», під яким розумів матеріальний світ, котрий ми чуттєво сприймаємо, і «нереальне сутнє» – речі, в існуванні яких неможливо переконатися. «Нереальним сутнім» він вважав і Бога, визнаючи його буття лише аналогічно до буття «реально сутнього».

Г.Кониський належав до небагатьох викладачів Києво-Могилянської академії, котрий включив до свого філософського курсу етику, яку розумів дуже широко, розглядаючи в етичному курсі широке коло суспільних проблем. Інтерес Г.Кониського до етичних демонструє і його літературна творчість. Наприклад, згадувана драма «Воскресіння мертвих».

Мета людського життя, вважає мислитель, досягнення блаженства та щастя. З одного боку, блаженство – це той стан, який приготував людині Бог у потойбічному житті. Про таке блаженство ведуть мову теологи, які займаються надприродними речами. З іншого боку, етика як практична філософія має вказувати людині досяжну мету в земному житті.

Мислитель намагався визначити це досяжне блаженство. Воно не може зводитися лише до чуттєвих насолод, бо тоді людина наближається до рівня тварин. Також щастя-блаженство не варто зводити до почестей, слави, багатства, матеріальних благ, оскільки ці речі непостійні і скороминучі. Справжнє щастя полягає у розумовій діяльності людини.

Однією із центральних проблем у курсі етики Г.Кониського є проблема співвідношення свободи й необхідності. Вона охоплює коло питань – як співвідносяться об’єктивні умови та усвідомлені рішення людини, чи має людина свободу морального вибору, чи повинна відповідати за свої вчинки, в чому полягає моральна свобода особи і як її досягти.

Г.Кониський виділяє два аспекти цієї проблеми: відношення вільної волі людини до божої волі, відношення вільної волі особи до природної та соціальної необхідності. Мислитель практично відкидає ідею божественного провидіння. Людина, вважає він, керується розумом, тому може усвідомлювати мету життя й здатна до цілеспрямованої діяльності. У свідомості людини проходить боротьба мотивів – вона здатна вибирати кращі й поборювати погані схильності. У цьому, власне, її свобода на шляху до мети. Завдячуючи розуму людина усвідомлює впливи, що відповідають її схильностям. І в той же час сама може активно впливати на поведінку інших людей.

Мислитель ставить питання, як вижити людині в цьому складному світі, сповненому різноманітних конфліктів, несправедливостей тощо. При цьому він не проповідує втечу від світу, як, наприклад, це робить Г.Сковорода. Для етики Г.Кониського не притаманні замкнутість і самоаналіз. Він вважає, що людина в земному житті здатна стати щасливою й повинна шукати своє можливе щастя. Дотримуючись поглядів епікурейців, Г.Кониський проголошує щастя та земні радощі ідеалом і принципом життя. Загалом у його етиці представлена людина, яка може керувати собою, творити власну долю, покладаючись на розум.

Раціоналістичний підхід простежується і у вченні Г.Кониського про чесноти та вади. Людина сама здатна визначати середину між крайнощами. І ця розумна середина є чеснотою. Як відомо, таких поглядів дотримувався Аристотель.

Етика Г.Кониського – це етика періоду інтенсивного практичного освоєння світу, розвитку науки. Це етика періоду ломки феодалізму й становлення динамічних ринкових відносин.

Філософський курс Г.Кониського можна вважати лебединою піснею тієї філософської традиції, що утвердилася й культивувалася в Києві, зокрема в Києво-Могилянській академії. Звісно, ця традиція навіть після ліквідації академії не «канула в лету». Мала вона своїх продовжувачів і в Україні, і Росії та Білорусії. Інша річ, що ця традиція так і не отримала належного розвитку в ХІХ ст.

Дата добавления: 2015-05-22