Пантелеймон Куліш

Вихідні пункти світогляду кирило-методієвця Куліша досить схарактеризовані тими цитатами, що ми їх навели із його творів, говорячи про кирило-методієвське братство. Відома річ, Куліш прожив довго і пройшов довгий шлях змін світогляду ніби аж до повного противенства вихідному його світоглядові. Від романтизму він еволюціонував до позитивізму, від реліґійного світогляду — до культу миротворниці-науки (IV, 347; VI, 584), й усюди в творах пізнішої доби), від православія до ідеї природньої реліґії, для усіх людей і народів спільної, від козакофільства до козакофобства (яке, мовляв, аж до туркофільства його довело), а інші «хитання» Куліша так, мовляв, навіть не мали певного напрямку — «західництво» та гостра критика західньої культури змінялися ніби в його житті кілька разів, так само змінялися вибухи «полонофільства», «русофільства», «австрофільства», які ліквідувалися лише обставинами, що змушували Куліша ці пункти погляду лишати.

Лише недавно було звернено увагу, що доля Куліша є типова доля романтика, — «несталої», «непевної» людини з природи, що стремить до еволюції, до зміни, до того, щоб «спробувати» власним досвідом протилежне, суперечне, щоб не лишатися застиглим, нерухливим, мертвим духом. Еволюція Куліша — «еволюція в межах логічного розвитку даної ідеї». Трагедія Куліша — трагедія романтичної культури (В. Петров). Бо «через те, що гармонія — зв’язок і з’єднання суперечностей, гадає романтик до ідеалу гармонії наблизитись тоді, коли він йтиме од однієї протилежности до другої й так само швидко вертатиметься до першої» (О. Walzel: «Deutsche Romantik», 1923, І, 17).

І хіба при тому не було у Куліша внутрішньої єдности, провідної ідеї? Ця ідея, розуміється, ідея України. Все у /156/ світі розпадалося для Куліша на дві ґрупи в залежності від свого відношення до України: благо і лихо, вороги і друзі, будівники й руїнники, своє й чуже, святе і «негідь» — чи так легко знайти лад в хаосі історичного та соціяльного буття, щоб розташувати його за цими «принципами поділу»? Шукання провідної, основної лінії поділу на те, що за Україну і що проти неї, і було ніби основною темою «хитань» Куліша. Основний принцип було ним ніби знайдено в раніші роки життя. Це був принцип романтичний і християнський заразом, і від цього принципу Куліш не відхилився аж і в найостанні роки життя. Цей основний принцип є принцип подвійности людини, двох природ, двоякого єства душі Ідея «внутрішньої людини» і зовнішнього в людині глибоко вразила Куліша і дала провідну ідею його «еволюція м», «рухам між суперечностями», його романтично-трагічній долі.

1. — «Серце» людини і «зовнішнє» у ній — вони завше в конфлікті, в боротьбі між собою. Це боротьба «поверхні» і «глибини» душевної. І в художніх творах, і в листах, і в наукових працях спирається Куліш на факт цього противенства. — «Серце» «глибоке», «таємне», «невідоме нікому» — один із найулюбленіших образів поезії Куліша —

Ой серденько закритеє,

тихийраю, тихий раю...

— — — — — — — — —

ніхто тебе не нівечить,

бо не знає, бо не знає... (І, 111).

— — — — — — — — —

Глибокий колодязь,

Тільки дно блищиться:

Твоя думка глибше

у серці таїться.

Глибокий колодязь,

води не дістати;

тебе не збагнув би

ні батько, ні мати... (І, 159). /157/

— — — — — — тихі зорі

у чистій неба висоті

поблискують у красоті

на дивнім простороні морі:

так сяє серця глибиня,

що вірує не навмання. (II, 380).

«Коли б ви знали, як глибоко в морі ростуть коралі, що з них намисто нижеться! отже ще глибше на дні душі людської затаїлися поетичні речі, що ними, мов дорогими коралями, людська душа * закрашається»... (VI, 514). — В «серці» — і «помисли» (II, 116), «думка» (І, 159), і емоціональні переживання — «туга» —

— — — — — — серце

потай усіх тужить... (І, 161).

Ой серце гарячеє,

Огненная душа!

Чим же я вас погасити,

де втопити мушу? (І, 193).

В «серці» — і «надія», передчуття, провидча сила — «віра не навмання» (II, 380),

Ой широко, ой глибоко

думкою займаю.

А ще ширшу, а ще глибшу

я надію маю — — —

Ой нехай мої надії

будуть мої діти:

у серденьку гарячому

любо їх носити (І, 213).

* В вид. Романчука, мабуть, помилково «дума». /158/

(Пор. «Куліш і Милорадовичівна» Київ, 1927, стор. 67, 79, 86, 96-7).

«Глибина сердечна» божественна; в ній і через неї говорить Бог —

Серце чисте милостиве,

дар найкращий Бога,

Найпевніша, найпростіша

до небес дорога — — — (II, 124).

Мій храм у серці. Там я возхваляю,

Кого, як звати й на ім’я, не знаю (IV, 345).

«Треба угождати тільки Богові, а Бог говорить нам через наше серце. Хто серце своє очистить от усякої скверни, той зробить його храмом Божіїм, і... з його тільки благость і милосердіє» (лист до дружини 12, І, 57). Тому, що Бог живе в серці — душа стремить і повинна стреміти до Бога, до добра і правди — «добро єсть на світі — єсть воно в моєму серці» (там саме). «Віддавайте як можна менше боргів природі фізичній і піднімайтеся на голубиних крилах у царство неомеженого духа» (до Н. О. Білозерської, 10, 8, 57). «Людський рід, серед своєї темноти і помилок, безустанно чинить божественне діло правди і жизні. Як сонце не перестає робити своє діло посеред ночі, посеред бурі, посеред холоду і мряки, так людська душа ні на хвилину не зупиняється в своєму праведному заході коло впорядковання роду людського. Прямування її часом скрива темрява, а що вона прямує до Бога, до Його розуму, до Його правди, то се річ певна — —» («Зап. Наук Тов. ім. Шевченка», т. 148, стор. і 268 — 9). — На цьому загальному потязі, стремлінні базується взаємне притяжіння сердець, душ — «невимізковане слово — живий голос живої душі, а всяка душа нам рідна, як сестра братові, і горнемось ми до неї, як сирота до свого на чужині» (VI, 479). «Красен Божий мир, а ще краще душа чоловіча, і тягне вона нас до себе непобідимою силою. Великі скарби своєї благости розсипав Бог у своєму красному мирові, а ще більшими скарбами збагатив чоловічу душу. І не того нам хочеться жити, щоб тільки /159/ на Божий мир дивитися: ще більш нам хочеться в чужі душі входити і благодатні скарби на скарби міняти» (VI, 475). — Себто душа, серце людини — мікрокосмос:

Я в серденьку моїм вселенную носила (І, 417) — каже душа про себе, а про — іншу душу —

— — — світ широкий Україна,

в тобі з’явився, над людей людино! (І, 440).

«Серце» не лише носить в собі Бога і світ, але й минуле й майбутнє, — глибина серця є глибина, в якій жевріють історичні спогади і дивні передчуття, —

Забудеться ім’я моє, а серце

в далекому потомстві озоветься (VI, 179), —

каже Байда. І «серце» залишається від Голки майбутньому, символічно заховане під водами Дніпра, несе воно свої почуття і думки в майбутність —

Ой багато у Славуті

дивного, святого;

найдивніше — щире серце

Голки молодого.

Розтерзане, кривавеє

б’ється під водою

і все воду ісповняє

думою святою... (І, 222),

І до «серця» звертається поет з питанням про майбутнє —

— — — дивуюсь, радію, у серця питаю:

«скажи, віще серце, чи скоро світ буде?». /160/

Оце і є основний принцип, за яким розвиває Куліш свій «україно-центричний» світогляд. Для нього «серце», «внутрішня» людина зв’язана з Україною, з рідним краєм, з батьківщиною. «Забути» про неї можливо лише, коли зовнішнє в людині бере гору над внутрішнім. — І через усе життя Куліша тягнуться спроби то з того, то з іншого пункту погляду, то там, то тут провести демаркаційну лінію між внутрішнім і зовнішнім не лише в людині, а і в світі, і в суспільстві, і в історії. — Усі антитези, протиставлення, що їх так любить Куліш, базуються на цьому основному принципі — одно є зовнішнє, друге — внутрішнє («сердечне»). На внутрішньому, на «серці» можна і треба збудувати ідею України, «зовнішнє» треба відкинути, як їй вороже і шкідливе. Так виникають антитези — минуле і сучасність, народня мова і штучна мова, хутір і місто, Україна і Европа і т. д., і т. д. Переглянемо декілька таких антитез.

2. — Ми вже бачили, що із серця і через серце озивається до людей історія: крізь сучасність говорить до нас минуле. Минуле засипано, закидано, як скарб, як труну в могилі. «Скільки у нас добра на Вкраїні і ніхто тому добру ціни не знає! бо закидана рідна сторона наша всякою негіддю — —» (до Милорадовичівни, 18, II, 57). Тому (ще Шевченківський) образ «могили», в якій спить сила жива України —

Убогая, низенькая

забута могила, —

вона мені на Вкраїні

родина єдина (І, 144).

Тому і заклик —

Розкривайтеся, святії

предківськії труни (І, 119).

Бо образ воскресення України володіє всіма думками Куліша — «Нас послано — пророкувати воскресення мертвих і будить сонних» (до Милорадовичівни, цит.), він піднімає

«гасло нового воскресення» («Хуторні недогарки»);

«Воскреснеш, нене, встанеш з домовини.. » («Слово правди»); /161/

«Із мертвих встане Україна» («До кобзи»);

— це звичайні образи, що приніс Куліш з собою у свій пізній період з ранніх років.

3. — Те ж саме джерело і в теорії культурництва Куліша. Бо «шлях хижацтва скверний», «руїну» треба залишити, щоб повернутись до культури —

«До сем’ї культурників вертайся»,

кличе Куліш, бо його ідея культури своєрідна і уся зв’язана з образом культури землероба, «піонера з сокирою важкою», який лише очищує рідну землю од тієї «негіді», якою вона засипана, закидана, що вирубує терни, оре переліг, що своєю працею допомагає «воскресенню» поснулого, а не творить нове. Культура не твориться, а ніби вже є дана, існує вічно, як вічне усяке історичне буття.

— — — і один атом не пропаде

з того, що втворено у самому началі,

з котрого й рід і дух народній наш іде... (І, 435).

«Ніщо не погибає на віки, крім марного». — — — «Тим-то всі ми отут у громаді і всюди, де святиться в нас ім’я Божої правди, робимо діло безсмертне» (ЗНТШ. 148, стор. 269). Не пропадає і зле: «щодня ми виплачуємось за все, що зроблено недоброго з давніх давен і мусимо відплачуватись» (VI, 340). Отже, «культура» ніби статична — в її динаміці лише відкривається вічне — як «серце» (ніби «інтелігібельний характер» людини чи народу) дане наперед, поперед усі людські вчинки. Відціля образ народу, як вічної, незмінної глибини, в якій усе часове і помилкове, випадкове «поринає», «тоне», гине без вороття.

— — — Наша рідна Україна:

недовідома глибиня морськая

і вольности народньої безодня (IV, 401). /162/

4. — Тому і культурні ідеали Куліша ніби усі в минулому — від штучної, накиненої народу мови він хоче повернути до мови серця, мови народньої, від города до хутора, часами — від Европи до якогось українського примітиву.

Так щодо мови. Основна нота боротьби Куліша за мову — первісність української мови (з принципового пункту погляду досить антифілологічна теорія), мови «староруської» (не дурно ж він і українців хотів би звати «старо -руссами»). Мова — «передвічний скарб» (І, 263) народнього серця. «Велика-бо сила в простому народньому слові і в простій народній пісні, і тайна тої сили — в людських серцях, а не в людському розумі Те слово серцем люди вимовили — — Те слово розлилось по Вкраїні піснею про радість і горе, про зоряне небо, про любії гаї і луги зелені... Прийшло до нас письменництво з чужого краю з чужою мовою. — — — Не поняв (нарід) віри наставникам, котрі вмовляли його, що не рідною, простою, а якоюсь ніби поважнішою мовою треба в тузі і в радості серцем до серця озиватись, або свій розум перед людьми вихваляти. — — — Чужоземна наука — — все те никло в народі, як у морі капля. — — Простий нарід кланявся їм, як розумним головам, а в серці, сам того не знаючи, був од усіх їх розумніший; тим і не кидав свого рідного слова, не забував рідної пісні». Було дві мови — і «за князів-варягів», і при Литві, і під Польщею, і під Москвою, — одна мова серця, друга — розуму; «схоластика по школах розуміла речі тільки головою, а серцем їх не розуміла» («Україна», 1914, 3).

Отечество собі ґрунтуймо в ріднім слові:

Воно, воно одно від пагуби втече,

піддержить націю на предківській основі...

хитатимуть її політики вотще!

Переживе воно дурні вбивання мови;

народам і вікам всю правду прорече.

5. — Як мовні проблеми розв’язує для Куліша протиставлення серця і голови, так і «побутові» в широкому сенсі (етичні, /163/ культурно-суспільні, соціяльні) протиставлення хутір — город, що з тієї ж антитези «серце — голова» виростає.

Стремління до хуторного життя є стремління до життя серця:

— — — підемо в левади,

в поля, в луги, в гаї широкошумні — —

— — Піснями тут ми з Богом розмовляєм,

вселенна серцю нашому відкрита,

і области ми ширші осягаєм,

ніж та біднота, золотом окрита (І, 427).

«Природня простота дає людині чисте серце. — — — Ніяка наука такого правдивого серця не дасть. Наукою ми тільки розум собі прибільшуємо» («Основа», 1861, XII). «Бажалось би пожити десь в чудовій самоті, в якій ніщо не робило б на мене негативного вражіння, і в якій би душа моя обдивилася навколо себе і привела б у порядок діла свої». «Тут можна задуматися глибоко — ніщо не перешкодить — тільки небо та земля». Це життя серця є життя поетичне та природне разом: «їдеш степом по дорозі, — — дихаєш повними грудьми, довірчиво дихаєш, і — нічого не бажаєш, почуваєш тільки життя, себто просте чуття буття, дорогоцінніший подарунок Провиду, джерело усіх радощів, усіх поетичних рухів серця. Це усвідомлюєш собі постійно, під впливом животворного руху степового повітря і повного свавілля у своїх вчинках». —

Звертаючися до «хуторянського» життя, ми повертаємось до життя природнього, кидаємо зайве і непотрібне, а залишається нам природне для людини та вічне. Куліш говорить про те, що від міського життя треба «втікати» — «Для мене це є сутна потреба життя», «необхідно повертатися іноді до первобутної дикости і суворости душі, втікати хоч на коротший час "на берега пустынныхъ волнъ, въ широкошумныя дубравы"».

Цінності, що реалізуються в хуторськім житті, є цінності вічні і сталі, вони були «за тисячу років до нас» і залишаються в далекому майбутньому, — в хуторськім житті /164/ панує незмінність — «оту книжку читали наші предки за тисячу років до нас та й казали: правда! Цю книжку і ми читаємо та й говоримо: правда, навіки правда!.. А ви (городяне) про свої книжки сто літ назад кричали: правда! ще краще од самої правди! а тепер про ті самі книжки на весь мир репетуєте: брехня, а отсе, що ми самі написали, отсе вже правда!» (VI, 529) Хуторяне, «наче дуби зелені, твердо на своїй землі стояли» (VI, 530). І тому Куліш звертається до городян — «Оставайтесь собі при своїй городянській філософії, а нам дозвольте — — — селянську філософію проповідати, взявши її прямісенько із Євангелія. — Робіть ви своє діло, панове, а ми своє робитимемо; а там уже колись у віках грядущих люди побачать, кому з нас за науку й працю дякувати — — —» (VI, 538).

О тихі хутори, великі у малому,

великі тим, що є найлучче, краще в нас!

— — — — — — — — — — — — —

Ви любі втечища кохання і натхнення

від каменюк людей без серця і ума!

Ще не зазнали ви принуки просвіщення,

ще вас не поняла академічна тьма:

подайте ж гасло нам нового воскресення,

справдіть обіцянку священного Письма,

що істину колись ми серцем зрозумієм,

неволю розумом перемогти здолієм

(«Уляна Клюшниця»),

6. — Цілком та ж сама тема і в принагідній сутичці Куліша-хуторянина з Европою (1856 р, див. В. Петров в «Житті і Революції», 1926, VII). В Европі його вражає «міщанство», — «в них людина по-перше за усе — міщанин». «Історія минулого їх життя дуже цікава, сучасність нікчемна до відвороту». «Шлях по Европі — безмежна вулиця». «Місто дуже вподобається егоїзмові, це логово, в якім багатий безпечний від братських претензій бідних на його маєток». «Мало ладу в європейській цивілізації». І із цього висновок — «Треба містам розсипатися на села, на /165/ хутори і з’їздитися лише до контор на засідання на короткий час, ніяк не засиджуючись у велетенських скоповищах многолюдства, не утворюючи дорожнечі, не наживаючи рівнодушности до незаможніх, не розриваючи сусідських зв’язків із селянами — лише тоді бідність як-небудь урівнялася б з багатством». І ця зустріч з Европою закінчується в листах Куліша акордом на честь українського примітивного життя — «ми повернулися на Україну, ліпше якої для хахла нічого не вигадати — — —».

7. — Нарешті із тої ж антитези «серце» — «голова» розвертається і протиставлення чоловіка жінці. Не лише в особистих відносинах до жінки (пор. «Куліш і Милорадовичівна», стор. 65, пор. думку Куліша про мати Гоголя), не лише в жіночих типах своїх пізніших творів (Катруся у «Байді», Маруся Богуславка, Хадиза в «Магометі і Хадизі») виявляється цей погляд. — Кулішеві ніби уявляється певна філософія культури, в якій жіночий елемент буде стояти на першому місці, бо жінка менше живе розумом, більше серцем. Та це й ліпше!» «Тут найперша річ — серце щире і якийсь голос із душевної глибини, котрий велить чоловікові йти вгору; розум — слуга того голосу» (до Милорадовичівни, 3. V, 57), найважливіше — «Урозуміти Божу волю». Тому Куліш «шукає-викликає» —

«Орлицю сміливу, крилатшу од орла»...

«Бо дух наш робиться в душі жіночій, —

дух повен жертви, повен занедбання

себе самого для добра людського — — —».

«Народи слав’яться великими мрками

війни й політики, науки і іскуства,

а ми пишаємось дівчатами й жінками,

вінцями красоти, скарбівницями чувства.

Розкішно живучи раями- хуторами,

столичного вони не знають душогубства,

мов зорі, в чистоті круг жизні совершають,

піснями вічними серця нам просвіщають» (II, 191). /166/

Тут Куліш несвідомо, мабуть, для себе повертає до одного з кардинальних пунктів світогляду своїх раніших років. Бо ж це типово романтична оцінка ролі жіночого елементу у світі, як первісного, найглибшого і найсутнішого. Це одна із найважливіших думок романтичної філософії історії (Бахофен) Так міцні були в душі Кулша коріння його романтичного світогляду, що все життя пускали нові парости із-під «негіддя», мулу і забуття, принесених часом.

*

До останніх років життя залишились в Куліша ті есхатологічні ноти, що їх чули ми в кирило-методієвців. Почасти ці ноти — лише у фразеології Але є і жива свідомість чудесного шляху, що є єдино можливий для «воскресення» України. — «Глаголи Божії читаємо в переворотах царств і народів. — — — І ми на щось готуємось; а хто найперший зрозуміє Божу волю, той буде людина над людьми» (до Милорадовичівни, 3, V, 57) Відціля і свідомість власного покликання. — «А що — — коли справді Господня рука простерта надо мною? Що, коли воля Всемогущого дасть нечоловічу силу річам моїм? Що, коли мої великі муки сердечні, мої помисли нікому не висповіданиї оберне дух Господень на велике, негибнущеє для потомства діло?» (до неї саме, 18. II. 57).

«Я будую церкву правди

для усіх народів» (II, 465).

Ці ноти, які знижуються, правда, пізніше до pianissimo, є все ж надзвичайно своєрідні і одинокі в часи панування позитивізму і «просвічености». Та «кирило-методієвцем» і романтиком і Куліш залишався завше *.

* Уважний читач міг помітити окремі пункти надзвичайної схожости думок і виразів Куліша з думками та виразами Гоголя. Ця схожість може в окремих випадках базуватися і на безпосередньому впливі листів і творів Гоголя, — Куліш був першим видавцем листування Гоголя та уважно студіював усе ним писане. /167/

Дата добавления: 2015-05-22