До світогляду Шевченка

Про світогляд Шевченка багато сперечалися і сперечаються. Його думками хотіли б підперти ту або іншу з сучасних світоглядних, або й суто політичних позицій. Розуміється, в цьому виявляється разом і нечулість до специфічної цінности поезії, що є виявом краси, а зовсім не правди, і незрозуміння історичного процесу, в якому кожне культурне з’явище можна і треба розуміти на тлі його часу, а не з зовнішнього йому історичного пункту погляду.

Повстає, розуміється, навіть питання, чи був у Шевченка цілісний і закінчений світогляд. Бо ж з його творів можна зібрати не менш ріжноманітні щодо змісту уривки, аніж із творів Куліша Лише той факт, що Шевченко не був політичним письменником, врятував його від того закиду в хаотичності думок, в відсутності «синтези», який робили Кулішеві. Бо й той і другий однаково натури поетичні і романтичні, і для того і для другого — цілість життя полягала в безнастанних «варіяціях» якоїсь основної особистої теми. І що варіяції Куліша занадто часто переходили в сферу публіцистики, науки — історії, політики — в цьому, а не в самому психічному складі Куліша лежала його основна хиба. Шевченко був і залишився поетом — тому-то немає закидів йому в несталості, хитанні, зміні поглядів, бо й «погляди» ці висловлені в образах, в символах. Бо ж основною рисою художньої символіки є її «многозначність», її здібність до витовмачення в ріжних сенсах.

Лише деякі окремі центральні особливості художньої символіки Шевченка дозволяють нам все ж говорити про певний його «світогляд», дають нам право зробити спробу із одного пункту, із одного центру зрозуміти усе ним написане.

Основною рисою цілої духовної постаті Шевченка, провідним почуттям в цілій його творчості, основним пафосом його життя треба визнати його «антропоцентризм», — поставлення людини в центрі цілого буття, цілого світу — як природи і історії, так і усіх сфер /168/ культури. І природа, і історія, і культура — мистецтво, наука, релігія — усе має значіння і цінність лише і виключно в залежності від цього загального і універсального вихідного пункту — від людини, її переживань, бажань, потреб, стремлінь.

Цей яскравий, послідовний, «безмежний» антропоцентризм ми маємо відмітити в першу чергу, як одну із прикмет поетичного стилю Шевченка, — в його ставленню до природи. Відомо, що ставлення до природи ріжних епох і ріжних поетів далеко не однакове. Світ природи, або здається поетові цілком нейтральним, байдужим до людини, життя його тече, незалежно від життя людського; при такому світогляді природа і людина змальовуються або цілком незалежно одна від одної, або ж, як і разом, то лише з метою підкреслити з усією силою їх незалежність взаємну, їх повну байдужість, що навіть в певних випадках виростає в колосальну протилежність між ними. — Або ж людина вважається лише частиною світу природи, в ньому потоплена, або «розчинена», відкликається та відзивається на її зови; тоді в художньому образі природа веде провід і тягне за собою людину, що чи з доброї волі, а чи то з примусу має за природою слідувати. — Або ж природу вважають ворожою людині силою, що проти людини як ворог виступає, їй шкодить, її гнітить та ґвалтує; для поета, що стоїть на такому пункті погляду, — боротьба людини з природою і є власний предмет художнього зображення.

У Шевченка зустрінемо зрідка наближення до того або іншого зі згаданих пунктів погляду. Але його власний погляд, його внутрішнє «почуття» природи є інші. Для Шевченка природа є щось підрядне людині, є резонатор, або зеркало людських переживань, і вдивляючись і вслухаючись в неї, людина чує і бачить тільки себе саму. Природа відкликається на усе, що діється в серці людини, відбиває внутрішнє життя людини в наглядних образах та символах. — «Пейзаж» поезії Шевченка є, таким чином, типово «романтичний» пейзаж і нагадує, в значній мірі характером свого відношення до людини, пейзаж декого з романтиків (Тіка, Айхендорфа). — Але ця властивість стилю Шевченка зовсім не запозичена ним з романтичної поезії /169/ (значіння романтичних впливів на Шевченка, щоправда, не треба занадто зменшувати), а розвинулася природно із української народньої пісні і лише проведена послідовніше, стала більш рельєфна і усвідомлена.

Але «антропоцентризм» Шевченка сягає далі. Не тільки природа відгукується на життя людського серця — «говорить» з людиною, «озивається» до неї, «підслухує» її, «сумує», «хвалить Бога», «плаче», «сміється» — усе в залежності від того, що переживає людина, яка завше — в центрі образу. — — — І в історії для Шевченка, в житті історичних подій — завше людська особа і, що ще важливіше — минуле лише постільки для нього цікаве, поскільки в ньому — якісь відповідні відгуки на сучасні «суб’єктивні» проблеми. Не як епічний історик-поет підходить Шевченко до минулого, — його притягає не найбільш чуже, своєрідне, далеке від сучасности, як це найчастіше буває в «історичних письменників». Ні! його епос з повним правом можна назвати «ліричним». В минулому він бачить не ідеї, сили, події, а людей, живих, конкретних людей, що «стогнуть у кайданах» і стогнуть так само, як стогнуть вони і зараз. «Неправда» і «неволя» — не є для нього загальні етичні поняття, а «неправда» людська (царів, попів, панів...) і «неволя» теж людська (мужицька, українська...), і при тому і та й друга такі самі, що залишились і досі, до часів Шевченка. Старо-жидівські «царі», Гус, первісні християни — усі вони тому й увійшли в сферу художньої уваги Шевченка, що в них він бачить щось остільки людське, що воно дожило і до його днів, щось «сучасне» і актуальне.

Що ця риса не є виявом загально-поетичного «суб’єктивізму», «егоцентризму», як можна було б думати — це легко помітимо, як звернемо увагу на те, що якраз «егоцентризму» в поезії Шевченка небагато, що тягне його якраз до «загальних» проблем, але для них знаходить він мову не загальних понять, або загальних образів, як це здебільшого буває з «громадськими» та філософічними поетами, а тільки схарактеризовану нами своєрідну мову антропоцентричних наскрізь образів. Навіть для нації він бере, як образ, конкретну, живу людську постать — або /170/ Прометея («Кавказ»), або ж «мати», «стару мати», «заплакану мати» («До мертвих і живих..» і інде). І кому б не належали «Книги битія», їх дух перейнятий тим самим антропоцентризмом — всю історію в них освітлює ідея людської свободи, — отже, цей антропоцентризм був спільний Шевченкові з деким із «братчиків».

Розуміється, оцей історіософічний антропоцентризм Шевченка забарвлював собою і його відношення до релігійних проблем. Минуле релігії освітлене для нього тим саме світлом, що й історія взагалі Недурно Шевченко в своїх перекладах Пророків замінює Ізраїль Україною («Осії, глава XIV»), а в релігійних рухах минулого — найважливіше для нього — боротьба за свободу людини («Неофіти», «Іван Гус»). «Свята Історія» теж безпосередньо зв’язується з проблемами сучасности (в «Царях» і «Саулі»).

Але не тільки це! Підхід Шевченка до цілої релігійної проблематики так само — цілком антропоцентричний. Як ми згадували, Шевченко цікавиться релігійними проблемами, читає Біблію («Єдина моя відрада», «Новий Завіт читаю з побожним трепетом»), залюбки цитує її, бере з неї епіграфи, перекладає уривки з неї, цікавиться Томою Кемпійським, і поруч з цим — «богохульствує» — не тільки на думку поліції, а і на вражіння Максимовича, що ніби рве з ним за його «блюзнірство і віроодступництво». В щоденнику Шевченка зустрінемо не раз гострі вирази то на адресу старо-руського церковного малярства, то з приводу церковної обрядовости, — в архієрейській службі Божій він бачить «щось тибетське або японське», «лялькову комедію», та і з Святого Письма не усе він читає з інтересом — апокаліпсис для нього «галімат’я», «алегорична нісенітниця».

Та перечитавши уважно «богохульні», «блюзнірські» місця творів і щоденника Шевченка, ми побачимо, що їх зміст є завше — виступ проти чогось, на думку Шевченка, для релігійного змісту зовнішнього та випадкового, що затемнює, псує, закриває якийсь вічний, святий, дійсний зміст релігії. — Вклонення іконам є «поганство» — «де християне?», «де безплотна ідея добра та чистоти?» — питається він; його дратує, що при тих «комедіях», якими йому здаються служби Божі, «читають Євангеліє» — «саме /171/ підле протиріччя»; його обурює «піяцтво і ненажерство» на Великдень і в день Петра і Павла — «великих Апостолів» і «вчителів», в день «пам’яти двох найбільших провозвісників любови й миру»; перед історичною картиною його охоплює думка про те, як «во ім’я Христа» проливаються сльози і кров людські», як «християне... нищать себе взаємно» — «і Господа зневажають!» Це ляйтмотив усіх оцих і подібних місць.

І від уважного читача не залишиться захованим, в чому, власне, Шевченко вбачає високе, святе, правдиве в християнстві, в чому для нього полягає дійсна і вічна правда проповіді Христа. Шевченко відкидає в релігії, зокрема в християнстві, все те, що так або інакше робить з релігії якусь абстрактну силу, що не тільки є байдрка до живої конкретної людини, а й виступає проти індивідуума, перешкоджає свобідному розвиткові особистости, перешкоджає задоволенню внутрішніх потреб людини... Тому він — проти тих рис православія, що здаються йому антиестетичними (служба, традиційне церковне малярство), — бо стремління до краси є питоме людині, проти усякого суєвір’я, проти зловживання релігією з політичною метою, проти «пролиття крови і сліз» в ім’я релігійних цілей — проти релігійних війн, проти «інквізиції і автодафе», проти «нелюдського» ставлення церкви до деяких гріхів (самогубства, напр). — Але у цьому усьому він бачить лише виродження, тільки підупад релігійности, що в суті своїй є загально-людська правда, що її більше в безпосередній, наївній вірі та звичаях народніх, та навіть у напівдикунів («безсловесна, поетична молитва дикуна»), аніж в церкві і церковнім життю, яке — почасти навіть зі злим наміром — «зіпсуте» «панами» або «папами» (в католицтві). «Очищення» віри — це завдання, за яке береться Іван Гус, воно ж є і завданням кожної людини — віра, дійсна віра вимагає встановлення безпосереднього зв’язку, безпосереднього відношення між Богом і людьми, поруч з Богом не повинні стояти ніякі інші об’єкти нашого вклонення —

— Ми віруєм твоїй силі

і слову живому: /172/

встане правда, встане воля,

і Тобі одному

поклоняться всі язики

во віки і віки. — — — — — —

Себто, як це зформульовано автором «Книг битія», — «істий українець повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам’ятувати одного Бога — Іісуса Христа, царя і пана над небом і землею».

Але і «Бог — Іісус Христос» для Шевченка «антропологізується» — наближається до людини, та власне і є людиною, лише надзвичайною; бо божеське є людське, лише те дійсно людське, до чого звичайна людина не доростає і дорости не може. В якомусь сенсі Христос був ідеальною, зразковою людиною. І Богоматір, — як ідеальний тип матері змальовує Шевченко в «Марії». Думку «аналізувати серце матері по життю св. Марії», «описати серце матері по життю Пречистої Діви» Шевченко носив довго, і образ Марії є в його поезії ніби найвище здійснення тієї теми «трагедії матері» і того образу жінки, що проходить через усю поетичну творчість Шевченка. — Ця антропологізація божественних образів наближує «Марію» Шевченка до тих спроб антропологічного змальовання «Життя Христа», що так характерні для XIX віку.

Завдання антропологізації Святого Письма було для тих часів завданням надзвичайної сміливости, що здійснено було до того часу лише Д Штравсом. І те, що Шевченко за таке художнє завдання взявся, свідчить про силу стихійного антропоцентризму його світогляду. Але треба думати, що, коли антропоцентризм поетичний і історичний був тим природним висновком, який зробив Шевченко із власних настроїв і настроїв його оточення, то в здійсненні художньо-антропологічного образу життя Богоматері Шевченко слідував і прикладу Штравса, про якого йому доводилося, може, дещо чувати. Чувати про Штравса Шевченко міг від кирило-методієвців або петербурзьких «петрашівців». Міг чувати він в Києві і про той жарт, який відограв близький до кирило-методієвців студент Тулуб з проф. протоієреєм Скворцо- /173/ вим, який полемізував на лекціях проти думок Штравса, — Тулуб прикинувся, що під впливом Штравса став невіруючим, та дав Скворцову повернути себе до віри (спогади Солтанівського). Могла дійти до вух Шевченка і пригода з проф. Авсеневим (до якого близько стояв Білозерський та ще дехто з кирило-методієвців), в якого згоріла книжка Штравса із університетської бібліотеки, і якого за це притягало міністерство до відповіді, гадаючи, що, може, ця «безумовно заборонена» в Росії книжка дісталася до сторонніх рук (спогади О. М. Новіцького). Далі, в одному з безумовно знайомих Шевчешсові творів — в «драматичній фантазії» «Іордан» А Сови-Желіґовського, з яким Шевченко зв’язався, а пізніше і познайомився через свого приятеля на засланні Б. Залєського — зустріваємо згадки про критиків теології — Д. Штравса, Фоєрбаха і Бруно Бауера. І, нарешті, в останній період життя Шевченко познайомився в Петербурзі і не раз зустрівався з російським диваком — послідовником Штравса — відомим маляром А А Івановим, бачив його колосальну картину «З’явлення Христа народу» і мав можливість знов пригадати собі ім’я Штравса і основну його ідею — ідею змальовання і зрозуміння Христа — «в простих людських рисах».

Але як би то не було, «антропологізації образу Христа і Богоматері не позбавили світогляду Шевченка тієї риси, яка була основною у всіх кирило-методієвців, не позбавила його погляду на історію «христоцентричности». Та це до певної міри і в’язалося з антропоцентризмом, — Христос як ідеальна людина — є центр усієї світової історії. Тому «секуляризація» релігійної теми розвертається у Шевченка не в дійсно блюзнірську «Гавріліаду», як у Пушкіна, а в «поему-псалом» тій, кого Шевченко звав —

Мій пресвітлий раю...

Святая сило всіх святих,

Пренепорочная, благая!

Благословенная в женах,

Святая праведная, Мати

Святого сина на землі... /174/

І особиста трагедія Марії є для Шевченка разом трагедією вселюдською і поворотним пунктом всесвітньої історії. Життя Христа — початок нового періоду життя людства, початок панування правди, початок визволення «рабів». —

— — — як би

Пречистій Їй не дав Ти руку,

звертається він до Йосипа:

рабами б біднії раби

і досі мерли б

— — — — — — і ми б

не знали — — — правди на землі.

Тому-то Шевченко якось зв’язує соціяльні і етичні моменти свого світогляду з своєю антропоцентричною релігійністю і виливає свої мольби в такій «молитві» —

— Молюся, плачу і ридаю:

воззри, Пречистая, на їх,

отих окрадених, сліпих

невольників, подай їм силу

Твойого мученика Сина,

щоб хрест-кайдани донесли

до самого, самого краю.

*

Ми зупинилися тут лише на деяких пунктах світогляду Шевченка. Розуміється, колосальна постать Шевченка-поета може бути освітлена ще з багатьох і багатьох сторін. Ми хотіли лише і підкреслити центральне в цій постаті.

Дата добавления: 2015-05-22