До складу УРСР 4 страница

6. Основні риси розвитку права

ксистів 27 грудня 1929 р., в якому він оголосив завдання «наступати на куркуля — це значить зламати куркульство і ліквідувати його як клас»¹. А в постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. було відверто сформульоване завдання переходу у районах суцільної колекти­візації до політики ліквідації куркуля як класу.

Порядок розкуркулення розробила у січні 1930 р. спеціальна комісія під керівництвом В. Молотова. Результати її роботи були втілені в постанові ЦК ВКИ(б) від ЗО січня 1930 р. «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної ко­лективізації». За цією постановою господарства, які підлягали лік­відації, поділялися на три категорії. До першої належали «учас-И й організатори антирадянських виступів і терористичних актів» (відповідно до рішень судових органів вони мали бути ізольо­вані у в'язницях або таборах), до другої — ті, хто «здійснював менш активний опір кампанії розкуркулення» (їх разом з родинами висилали в північні райони країни); до третьої — розкуркулені, які не чинили будь-якого опору (вони одержували зменшені земельні ики за межами колгоспних масивів).

Визначення категорій за допомогою судових органів не дода­вало правосудності цьому документу, адже в ньому наводилася то­чна кількість селянських господарств, запланованих до включення в першу (52 тис.) та другу (112 тис.) категорії. Інакше кажучи, за­здалегідь визначалося, скільки селян і в яких саме формах чинити­муть опір майбутній кампанії розкуркулення. Списки «куркулів» з поділом на категорії мали складатися за постановою наймитсько-бідняцьких зборів або сільських сходів і затверджуватися райви­конкомами².

Це положення конкретизувалось у спеціальній постанові ОДПУ від 2 лютого 1930 р. Особлива увага в ньому зверталась на Україну. З УРСР слід було виселити 300 тис. — 350 тис. сімей куркулів. Причому близько 50 тис. осіб повинні бути направлені в північні райони³.

1 лютого 1930 р. ЦВК і Раднарком СРСР прийняли постанову «Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації і щодо боротьби з куркульством». Цією постановою, проведеною через органи радян­ської влади, кампанії розкуркулення, яка була розв'язана більшо­вицькою партією, надавалася видимість законності. Зокрема, в ній

Хрестоматня по истории России 1917—1940. — М., 1995. — С. 314 ^: Історія України, нове бачення. — Т 2 — С. 227.

* Реабілітація репресованих: законодавство та судова практика / За ред. В. Маля-— К. 1997. — С. 70—71.

Розділ 3. Держава і право України в період тоталітарно-репресивного режиму

оголошувалось про заборону оренди землі і використання найманої праці в сільському господарстві, конфіскацію у куркулів засобів ви­робництва. Услід за цим 5 квітня 1930 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР ухвалили постанову «Про заборону орендувати землю й застосову­вати найману працю в одноосібних селянських господарствах у ра­йонах суцільної колективізації»¹. Всі договори про оренду землі в цих районах проголошувалися такими, що втратили силу. Облас­ним виконкомам надавалося право конфісковувати майно куркулів та висилати їх за межі окремих районів і округів. Конфісковані у куркулів будівлі, споруди, живий і мертвий реманент передавались у неподільні фонди колгоспів як вступний внесок за батраків та бід­няків.

Перша хвиля розкуркулювання прокотилася на початку 1930 р. Воно здійснювалося у 309 районах України, в яких налічувалось 2 524 тис. селянських господарств. Було розкуркулено 61 887 госпо­дарств або 2,5 %².

Маховик репресій під час кампанії розкуркулювання вдарив передусім по заможному селянству, а відтак по найпродуктивнішій його частині, шо не могло не відбитися на ефективності сільськогос­подарського виробництва. Різке падіння виробництва зерна в дер­жаві примушує більшовицьке керівництво замислитися над необ­хідністю знизити обороти репресивної машини, але воно не відмов­ляється від терору як методу вирішення господарських проблем. Так, в «Інструкції ЦК ВКІІ(б) і РНК СРСР до всіх партійно-радян­ських робітників, усім органам ОДПУ, Суду і Прокуратури» від 8травня 1933 р. підкреслювалося, «ЦК і РНК вважають, що внас­лідок наших успіхів на селі настав момент, коли ми вже не маємо потреби у масових репресіях». Але це не означало, що партійно-державна верхівка відмовлялась від репресивних методів управ­ління. Тією ж самою інструкцією передбачалося й надалі здійсню­вати виселення селян, але в індивідуальному порядку й у визначе­ній кількості. Зокрема, для України установлювався самий високий план — 2 000 господарств.

Всього за роки суцільної колективізації в Україні експроп­рійовано близько 200 тис. селянських господарств. Так відбувалось знищення найзаможнішого прошарку селянства, до складу якого входили всі ті селяни, що чинили опір усуспільненню. Статус неза­можника не давав ніякої гарантії противникам колективізації — їх оголошували «підкуркульниками» й тож піддавали репресіям.

¹ ЗУ УСРР. — 1930. — *й 11. — Ст. 108.

² Історія України. / За ред В А Смолія — С 283.

6. Основні риси розвитку права

Водночас партійно-державне керівництво велику увагу при­діляло будівництву машинно-тракторних станцій. Постанова ЦК ВКП(б) від 29 грудня 1930 р. оцінювала МТС як «основні опорні пункти суцільної колективізації та ліквідації куркульства як класу».

Спочатку до будівництва МТС залучались кошти селянства, але незабаром було поставлено завдання перетворити МТС у під­приємства державної власності. Вони будувались за рахунок дер­жави і в них зосереджувалась уся сільськогосподарська техніка. За типовим договором МТС з колгоспом, затвердженим Раднаркомом СРСР 5 лютого 1933 р., колгосп повинен був продати МТС усі скла­дні сільськогосподарські машини (молотарки, локомобілі), які були у нього. Таким чином, колгосп опинявся у повній залежності від МТС. Взагалі МТС відігравала керівну роль у колгоспному будівни­цтві, яка особливо посилилася після створення політвідділів МТС. Наявність державних МТС була засобом економічного контролю за колгоспами, аналогічно до того, як партійно-комсомольска мережа, ДПУ, міліція і комнезами — знаряддям політичного контролю¹.

Водночас з проведенням суцільної колективізації розпочалася робота із забезпечення правового регулювання діяльності колекти­вних господарств, яка відбилася насамперед у розробці примірних статутів сільгоспартілі.

Перший варіант такого Статуту було розроблено 6 лютого 1930 р. Він підкреслював «перехідний до комунізму» характер сіль­госпартілі і не передбачав збереження присадибного господарства колгоспників. До статуту були внесені деякі зміни, і 1 березня 1930 р. ЦВК і Раднарком СРСР затвердили його як Примірний ста­тут сільськогосподарської артілі².

Статут 1930 р. визначав мету створення сільськогосподарської артілі — побудова великого колективного соціалістичного сільсько­го господарства. Прийняття до артілей куркулів та інших осіб, по­збавлених виборчих прав, заборонялося. Як виняток з цього прави­ла до сільгоспартілі дозволявся вступ членам тих сімей, у складі яких були червоні партизани, червоноармійці, сільські вчителі й аг­рономи, які ручалися за членів своєї сім'ї.

Установлювалося, що всі межі знищуються і створюється єдиний земельний масив колгоспу, причому цей масив у жодному разі не повинен зменшуватись. Інакше кажучи, наділення землею вибулих членів артілі за рахунок земельної площі артілі забороня­лося.

¹ Історія України / За рея. В. А. Смолія — С. 284—285 * СЗ СССР. — 1930 — № 24 — Ст 255

Роади 3. Держава і право України в перил) тоталітарно-репресивного режиму

Було також визначено правовий режим колгоспного землеко­ристування. У Статуті йшлося про безстроково користування зем­лею, яке розглядалося як користування бея установлених заздале­гідь визначених строків.

Статут, вимагаючи від селян, які вступали до артілі, усуспіль­нення належних їм засобів виробництва (робоча і продуктивна ху­доба, запаси насіння, реманент і господарські будівлі), водночас до­зволяв залишати в особистій власності колгоспного двору одну ко­рову, деяку кількість дрібної худоби і птиці. Присадибні ділянки, що були у селян, які вступають до колгоспу, просто «залишалися в одноосібному користуванні». Змінити їх розміри можна було тільки за рішенням правління колгоспу, затвердженим загальними збо­рами.

Статут 1930 р. виходив з необхідності мати сталу економічну базу громадського господарства і передбачав створення неподільно­го фонду колгоспу шляхом відрахування від чверті до половини вартості усуспільненого майна членів артілі. Крім того, здійснюва­лися щорічні відрахування у неподільний фонд від 10 до ЗО % дохо­дів артілі. Відтак селянин міцно прив'язувався до колгоспу.

Важливе і складне питання про порядок оплати праці колгос­пників не дістало задовільного вирішення. Статут проголошував оплату праці колгоспників з урахуванням Еі кількості і якості. Але спосіб виділення 8 доходів колгоспу фонду для оплати праці колго­спників не був визначений.

У 1931 р. в Україні було прийнято низку нормативних актів щодо організації та оплати праці в колгоспах. Ці акти регламенту­вали утворення постійних виробничих бригад, установлення норм виробітку і розцінок, поліпшення обліку праці та зміцнення трудо­вої дисципліни, посилення ролі бригадирів тощо.

У розвиток Примірного статуту сільськогосподарської артілі 1930 р. Раднарком УСРР і ЦК КІ1(б)У спільною постановою від 8 квітня 1933 р. затвердили Тимчасові правила трудового розпоряд­ку в колгоспах¹. Цей акт зобов'язував усіх колгоспників брати участь своєю особистою працею в колгоспному виробництві протя­гом усього року, передбачав дисциплінарну відповідальність колго­спників за невихід на роботу чи відмову від роботи без поважних причин.

Для подальшого розвитку колгоспного ладу в Україні, як і в усіх інших республіках, велике значення мав скликаний 11 люто­го 1935 р. другий Всесоюзний з'їзд колгоспників-ударників, який

¹ ЗУ УСРР. — 1933. — № 22. — Ст. 279 312

§ 6. Основні риси розвитку права

схвалив проект нового Примірного статуту сільськогосподарської артілі. Прийнятий з'їздом Статут було затверджено спільною пос­тановою Раднаркому СРСР і ЦК ВКІІ(б) 17 лютого 1935 р.¹

Новий Статут, маючи силу закону, водночас подібно до Стату­ту 1930 р. був Приірним, тобто на його основі кожний колгосп при­ймав свій статут. При цьому більшість його норм була обов'язковою іпя всіх колгоспів, а відтак значно посилювалося державне керів­ництво діяльністю колгоспів.

По-новому у Статуті розв'язувалися питання колгоспного зе­млекористування. Земля, яка була загальнонародною державною власністю, закріплювалася тепер за колгоспами в безстрокове ко­ристування, тобто навічно, і не підлягала ні купівлі, ні продажу, ні здаванню в оренду. Зменшення колгоспної землі не допускалося,

У Статуті 1935 р. вперше називались мінімальні та макси­мальні розміри присадибних ділянок для всього СРСР з тим, що конкретно вони визначатимуться залежно від обласних і районних умов; вказувалося також на кількість худоби (по зонах країни), яку може мати в особистій власності колгоспний двір.

22 травня 1935 р. Раднарком УСРР і ЦК КП(б)У прийняли ціальну постанову, яка визначала порядок вироблення, обгово­рення і затвердження колгоспами статуту сільськогосподарської артілі в УСРР, а також встановлювала розміри присадибних діля­нок колгоспного двору по кожній області України і кількість голів худоби, яку міг мати колгоспний двір².

Колгоспний лад став на цей час безроздільно пануючим. На­приклад, тільки в Україні у 1935 р. рівень колективізації досяг 91.3%. І тепер тоталітарна держава прагнула взяти з колгоспів яко­мога більше сільськогосподарської продукції, вилучити її майже безкоштовно. На виконання цього завдання і спрямовувався розви­ток колгоспного і земельного законодавства.

Першого удару було завдано присадибному господарству кол­госпників. 28 травня 1939 р. Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б) видали постанову «Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання»³, де наводилися факти порушень установлених статутом сільськогосподарської артілі норм присадибного землеко­ристування, внаслідок чого присадибне господарство ставало дже­релом доходів і відвертало колгоспника від роботи в колгоспі. Постанова вимагала негайно провести обмір присадибних ділянок і

СЗ СССР. — 1935 — К«11. — Ст 82 ¹ В«гп. — 1935. — 23 трав ¹СП СССР. — 1939. — М 34. — Ст. 235.

Розділ 3. Держава і право України в період тоталітарно-репресивного режиму

відібрати всі залишки землі. Одночасно встановлювався для кожно­го працездатного члена артілі обов'язковий мінімум трудоднів (60— 100 трудоднів на рік). Той, хто не виконував цей мінімум, вибував з колгоспу і втрачав право на присадибну ділянку. Трохи пізніше, у вересні 1939 р. вводився більш важкий прогресивно-прибутковий податок з присадибних ділянок колгоспників.

Значно обмеженими були і права колгоспників. Так, шоб при­мусити колгоспи займатися тільки виробництвом сільськогоспо­дарської продукції, постановою Раднаркому СРСР від 22 жовтня 1938 р. їм заборонялося організовувати промислові підприємства.

У 1939—1940 рр. відповідно до постанов Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) обов'язкові поставки колгоспами державі продуктів тваринництва, зерна, рису, картоплі тощо обчислювалися не з пла­ну посіву цих культур або кількості худоби в колгоспах, а з кожно­го гектара закріпленої за колгоспом ріллі. Уточнювалися відносини МТС з колгоспами. Згідно з постановою Раднаркому СРСР, вида­ною у лютому 1938 р. натуроплата, яку колгоспи сплачували за ро­боти МТС, цілком надходила тепер до бюджету держави і здавала­ся колгоспами разом з продукцією за обов'язковими поставками.

Кримінальне право і процес. Кримінальному праву в період 30-х років надавалося вирішальне значення. Вважалося, що за до­помогою жорстоких покарань, шляхом посилення репресій можна швидко та ефективно розв'язати будь-яке завдання. Тим більше, що наприкінці 20-х років партійно-державне керівництво на чолі зі Сталіним розпочало штучно відроджувати властиве епосі грома­дянської війни протистояння соціальних сил і розкручувати махо­вик репресій, аби повернутися до більш зручної для них воєнно-ко­муністичної політики. Особливо негативний вплив на розвиток кри­мінального законодавства мала шкідлива концепція про посилення і загострення класової боротьби в міру успіхів будівництва соціаліз­му, хибні положення якої були висловлені у доповіді Сталіна на об'єднаному Пленумі ЦКК і ЦК ВКП(б) у січні 1933 р.

Все це призвело до значного посилення суворості криміналь­ної репресії, розширення переліку злочинів, за які встановлювала­ся вища санкція, надзвичайно жорстокого підходу захисту соціа­лістичної власності. У цьому розумінні характерна також заміна з 1934 р. раніше прийнятого в кримінальному законодавстві терміна «заходи соціального захисту» терміном «покарання». Закон від 8 серпня 1936 р. запровадив на додаток до раніше встановлених ви­дів позбавлення волі (у виправно-трудових таборах і загальних міс­цях ув'язнення) ще й найсуворіший вид позбавлення волі — тюре­мне ув'язнення.

6. Основні риси розвитку права

Посилення кримінальної репресії виявилося і в тому, що За­кон від 7 квітня 1935 р. знизив мінімальний вік кримінальної відпо­відальності неповнолітніх і встановив, що, починаючи з 12 років, особи, викриті у вчиненні крадіжки, заподіянні насильства і тілес­них ушкоджень, вбивстві чи замаху на вбивство, підлягають притя­гненню до суду із застосуванням усіх встановлених законом мір кримінального покарання.

До цього слід додати поширення позасудової репресії, діяль­ність особливої наради при НКВС СРСР та численних «трійок».

Вирішальне значення у розвитку кримінального права мало загальносоюзне законодавство, яке ставало зразком для законо­давчої діяльності в Україні. Подальший крок у посиленні ролі за­гальносоюзного законодавства було зроблено в Конституції СРСР 1936 р., яка віднесла все кримінальне законодавство до відання Союзу РСР в особі його найвищих органів державної влади, перед­бачивши створення й видання єдиного для всього СРСР Кри­мінального кодексу. Однак через те, що такий кодекс не було вида­но, в УРСР продовжував діяти Кримінальний кодекс УРСР поряд з окремими загальносоюзними кримінальними законами й указами Президії Верховної Ради СРСР, причому багато з них текстуально або з деякими змінами включалися до Кодексу. Тому всі кри­мінально-правові акти, видані в період 1937—1941 рр., можна по­ділити на дві групи: загальносоюзні кримінально-правові акти, що не включалися до КК УРСР, і кримінально-правові акти, прийняті в УРСР на підставі загальносоюзних законів і спрямовані на вне­сення змін до чинного КК республіки.

Посилення кримінальної репресії відбилося передусім у ви­значенні державних злочинів. Так, у постанові ЦВК СРСР від 14 бе­резня 1933 р. роз'яснювалося, що у справах про шкідницькі акти на державних підприємствах і в установах «репресії повинні провади­тись з особливою суворістю щодо викритих в цих злочинах служ­бовців державних установ і підприємств». Постановою від 8 черв­ня 1934 р. ЦВК СРСР доповнив Положення про злочини державні 1927 р. статтею про зраду Батьківщини, яка визначалась як «дії, вчинені громадянами Союзу РСР на шкоду воєнній могутності Сою­зу РСР, його державній незалежності чи недоторканності його те­риторії». Такі дії, як, наприклад, шпигунство, виказування військо­вої чи державної таємниці, перехід на бік ворога каралися і раніше, але тепер їх було виділено в групу найтяжчих злочинів, які кара­лися розстрілом та конфіскацією усього майна, і тільки за обставин, що пом'якшували провину, — позбавленням волі на строк до 10 ро­ків. У разі втечі військовослужбовця за кордон члени його сім'ї, які

Розділ 3. Держава і право Укрити < період тоталітарно-репресивного режиму

знали про втечу, за недонесення каралися позбавленням волі на строк від 5 до 10 років з конфіскацією усього майна. Інші повнолітні члени сім'ї, що проживали разом із зрадником, підлягали позбав­ленню виборчих прав і засланню у віддалені райони Сибіру на 5 ро­ків¹. Отже грубо порушувався один з основних принципів кри­мінального права, а саме: кримінальній відповідальності і покаран­ню підлягають лише особи, винні у вчиненні злочину. І треба наголосити, що застосування цього закону призвело до тюремного ув'язнення тисяч невинних людей.

На підставі союзного акта ВУЦВК і Раднарком УСРР 20 лип­ня 1934 р. прийняли постанову про доповнення КК УСРР статтями про зраду Батьківщини². Загальносоюзний Закон від 8 червня 1934 р. був повністю включений до КК УСРР.

Водночас розширювався перелік злочинів проти порядку уп­равління. Тут насамперед слід згадати прийняту на підставі союз­ного закону постанову ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 13 травня 1934 р, яка передбачала кримінальну відповідальність за посягання на обороноздатність країни³. До особливо небезпечних злочинів на­лежало порушення правил міжнародних польотів. 25 лютого 1931 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР відповідно до постанови ЦВК і Раднар­кому СРСР «Про відповідальність за злочини, що дезорганізують роботу транспорту» доповнили КК УСРР статтею, яка передбачала порушення працівниками транспорту трудової дисципліни і вста­новлювала відповідальність за це у вигляді позбавлення волі до 10 років, а у випадках, коли ці злочини мали явно злісний харак­тер, — найвищої міри покарання — розстрілу. До цієї групи можна також віднести такі злочини, як незаконний випуск цінних паперів, переплавлення державної розмінної монети, підроблення паспор­тів, порушення правил паспортної системи, щодо яких в УСРР у період 1933—1937 рр. було прийнято низку законодавчих актів.

Жорстокість покарання надалі посилювалась. Постановою ЦВК СРСР від 2 жовтня 1937 р. за особливо небезпечні державні злочи­ни — шпигунство, шкідництво, диверсію — строк позбавлення волі було збільшено з 10 до 25 років.

Винятково велику увагу приділяє в цей час кримінальне зако­нодавство боротьбі із замахами на соціалістичну власність.

Під час насильницької колективізації однією з форм протесту селянства ставав забій худоби напередодні вступу до колгоспу.

¹ Реабілітація репресованих, законодавство та судова практика — С. 99.

² СЗ УССР. — 1934. — М 28. — Ст. 289

³ Там само. — 1934. — М* 19. — Ст. 158.

$ 6. Основні риси розвитку права

У зв'язку з цим ЦВК і Раднарком СРСР прийняли постанову від 16 січня 1930 р. «Про заходи боротьби з хижацьким забоєм худоби». Винні в такому забої підлягали позбавленню волі строком до 2 ро­ків. Райвиконкомам було надано право позбавляти таких селян права користуватися землею і конфіскопувати їхню худобу. Ще од­на постанова від 1 листопада 1930 р. взагалі забороняла під загро­зою кримінальної відповідальності забій племінної худоби та моло­дняка. Так само постанова ЦВК і Раднаркому СРСР від 7 грудня 1931 р. встановила відповідальність за незаконний забій і приведен­ня в непридатний стан коней. В Україні теж постановою ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 2 січня 1932 р. встановлювалася кримінальна відповідальність за незаконний забій худоби і коней, а також за ін­ші злісні акти, що спричинили загибель худоби або коней чи при­звели їх до непридатного стану¹.

До найважливіших об'єктів соціалістичної власності належа­ли в цей час трактори і сільськогосподарська техніка. Тому поста­новою ЦВК і Раднаркому СРСР від 13 лютого 1931 р. запроваджу­валася кримінальна відповідальність у вигляді примусових робіт на строк до 6 місяців чи позбавлення волі на строк до 3 років за зло­чинно-недбале ставлення до тракторів і сільськогосподарських ма­шин. Слід мати на увазі, що зловмисне пошкодження державного чи суспільного майна, як і будь-яке шкідництво, передбачало най-суворішу кару, навіть страту. Таким же чином КК УСРР було до­повнено статтями, що передбачали покарання за поломку і псуван­ня тракторів і сільськогосподарських машин, а також за витрачан­ня не за прямим призначенням пального для тракторів та ін.

Але всеосяжного характеру охорона соціалістичної власності набула в Законі від 7 серпня 1932 р. «Про охорону майна держав­них підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності»². Уперше проголошувалося, що соціаліс­тична власність є священною і недоторканною, і тому люди, які посягають на неї, мають розглядатися як вороги народу. Закон встановлював, що: 1) розкрадання соціалістичної (державної і кол­госпно-кооперативної) власності спричиняє розстріл з конфіска-о всього майна, з заміною за обставин, що пом'якшують прови-ну, позбавленням волі на строк не менше 10 років з конфіскацією всього майна; 2) до злочинців, засуджених у справах про розкра­дання соціалістичної власності, не застосовується амністія; 3) роз-

СЗ УССР. — 1932. — № 1 — Ст. 1. ^: СЗ СССР — 1932. — № 82. — Ст. ЗСО

Розділ 3. Держава і право України в період тоталітарно-репресивного режиму

§ б. Основні риси розвитку права

крадання вантажів на залізничному і водному транспорті прирів­нюється до розкрадання соціалістичної власності.

Надто суворі санкції Закону від 7 серпня 1932 р. не обумовлю­валися ні розмірами викраденого соціалістичного майна, ні способа­ми його розкрадання. Це створювало можливість застосовувати За­кон у дуже широкому масштабі й до порівняно незначних крадіжок державної або кооперативно-колгоспного майна.

На початок 1933 р., тобто за неповні п'ять місяців, за цим За­коном було засуджено 54 645 осіб, з них 2110 — до найвищої міри покарання. На підставі цього Закону до кримінальної відповідаль­ності насамперед притягалися діти, які збирали колоски на полях, та голодні селяни, які стригли хлібні колоски. Цей страшний закон дістав у народі назву закону «про «п'ять колосків». Він призвів до загибелі мільйонів людей, але досягнув своєї мети — вирвав із рук умираючого з голоду українського селянина близько 200 млн пудів хліба¹.

Цей Закон установлював кримінальну відповідальність не тіль­ки за розкрадання соціалістичної власності, а й за антиколгоспну агітацію, насильство та загрозу насильства до колгоспників. За вчи­нення хоча б одного з названих злочинів визначалась міра покаран­ня — позбавлення волі на строк від 5 до 10 років. Постановою ЦВК СРСР від ЗО січня 1933 р. застосування Закону від 7 серпня 1932 р. поширювалося на такі злочини, як заподіяння збитків соціалістич­ній власності («шкідницьке» проведення оранки і сівби, зловмисна поломка тракторів і машин), а також на будь-який обман у справі обліку колгоспної праці і врожаю.

Надалі відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 10 серпня 1940 р. «Про кримінальну відповідальність за дрібні крадіжки на виробництві і за хуліганство» Президія Верховної Ра­ди УРСР своїм Указом від 16 листопада 1940 р. внесла доповнення до відповідних статей КК УРСР, які встановлювали відповідаль­ність за хуліганство і дрібні крадіжки на виробництві у вигляді тю­ремного ув'язнення строком на один рік.

Значну увагу кримінальне законодавство приділяло боротьбі з господарськими злочинами, приватно-господарською діяльністю та спекуляцією.

Так, постановою ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 14 лютого 1930 р. КК УСРР був доповнений ст. 153-3 про кримінальну відпо­відальність за масовий або систематичний випуск промисловими підприємствами недоброякісних виробів та недотримання обов'яз-

Т. Україна, перша половина XX століття. — С. 199.

нових стандартів. У зв'язку з подальшим широким розвитком тор­гівлі ЦВК і Раднарком СРСР прийняли постанову від 25 липня 1934 р. «Про доповнення кримінальних кодексів союзних республік статтею про відповідальність за обкрадання споживача і обдурю­вання Радянської держави». У відповідному законодавчому акті, прийнятому ВУЦВК і Раднаркомом УСРР 23 серпня 1934 р., зазна­чалося, що обважування і обмірювання покупців карається позбав­ленням волі на строк до 10 років. Згідно з постановою ЦВК і Рад-наркому СРСР від 22 квітня 1932 р. «Про боротьбу зі спекуляцією»¹. ВУЦВК і Раднарком УСРР 25 грудня 1932 р. прийняли постанову • Про зміну ст. 127 Кримінального кодексу УСРР». За новою редак­цією цієї статті спекуляція каралася позбавленням волі на строк не менше 5 років з конфіскацією всього або частини майна.

Низка законодавчих актів поряд з нормами трудового права містила кримінальні санкції. До числа таких законів належать Ука­зи Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 р. «Про пере­хід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиж­день і заборону самовільного залишення робітниками і службовця­ми підприємств і установ»², від 17 липня 1940 р. «Про заборону самовільного залишення роботи трактористами і комбайнерами, що працюють на машинно-тракторних станціях»³, від 19 жовтня 1940 р. «Про порядок обов'язкового переведення інженерів, техніків, май­стрів, службовців і кваліфікованих робітників з одних підприємств і установ до інших»⁴.

В умовах масових репресій керівництво держави робило ви­гляд, що воно піклується про захист прав радянських громадян, за­фіксованих в Конституції СРСР, конституціях союзних республік. Відповідно до цього ЦВК і Раднарком УРСР 2 грудня 1937 р. внесли зміну до ст. 85-1 КК УРСР, яка встановила відповідальність за пе­решкоджання здійсненню виборчих прав і доповнила КК ст. 108-1, яка встановила покарання за підроблення виборчих документів і неправильний підрахунок результатів голосування.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 липня 1940 р.⁵ було встановлено кримінальну відповідальність директорів, голов­них інженерів і начальників відділів технічного контролю промис­лових підприємств за випуск недоброякісної або некомплектної

Дата добавления: 2015-05-22