До складу УРСР 6 страница

§ 2. Спроби иідиок и-ііия української національної державності

Розділ 4. Держала і право України в роки великої Вітчизняної війни

Для формування, озброєння і навчання винищувальних бата­льйонів при НК13С УРСР. обласних, міських і районних управлін­нях та відділах були організовані оперативні групи. Організація і напрями роботи оперативних груп визначались у розпорядженні наркомату внутрішніх справ УРСР від 16 липня 1941 р.

На органи внутрішніх справ та державної безпеки лягла пля­мою репресивно-каральна функція. Це передусім участь у діяльно­сті «загороджувальних загонів», яким, згідно з сумнозвісними нака­зами міністра оборони СРСР № 160 віл 16 серпня 1941 р. і № 227 від 28 липня 1942 р., надавалося право розстрілу «у позасудовому по­рядку» Ці загони брали участь у знищенні значно: кількості в'язнів радянських тюрем¹.

Основні завдання органів НКВС з розгортання в тилу ворога збройного опору сформульовано директивою НКВС УРСР від 14 серпня 1941 р. З липня 1941 р. до червня 1942 р. тільки органами НКВС УРСР було сформовано, підготовлено, озброєно і закинуто в тил ворога 778 партизанських загонів, 662 диверсійні групи, які на­лічували близько ЗО тис. чоловік, а також 505 розвідників, кур'срів, зв'язкових.

Відповідно до Указу «Про воєнний стан» значно розширились обов'язки органів міліції Низкою наказів, директив НКВС СРСР і УРСР конкретизовано завдання органів міліції в умовах воєнного часу. З початку війни структура міліції не зазнала особливих змін, змінилась сама організація роботи, з'явилися нові напрями діяль­ності, наприклад боротьба а організованим бандитизмом, дезерти­рами, вилучення зброї в населення. У прифронтових районах всі працівники міліції були переведені на казармений стан. При набли­женні фронту багато представників міліції зі зброєю в руках стри­мували наступ військ противника.

>* колах української політичної еміграції до початку Вели­
кої Вітчизняної війни панувах. ^нтопана думка, що
у воєнному зіткненні двох держав може з'явитися перс­
пектива відновлення Української Народної Республіки
або Української держави часів гетьмана II. Скоропад­
ського¹.

Найрадикальніша частина організованої еміграції — організа­ція українських націоналістів (ОУН-революційна) під керівництвом С. Бандери на початку 1941 р. установила контакти з представни­ками військового керівництва нацистської Німеччини. У квітні було укладено обмежену угоду про співпрацю. Німці погодились підготу­вати близько 700 бойовиків, які були поділені на два батальйони: «Нахтігаль» і «Роланд» для використання іх на Східному фронті з диверсійно-розвідувальною метою. Рух, очолюваний Бандерою, дістав назву ОУН-б.

Поміркована частина партії ОУН-м на чолі з А. Мельником напередодні війни створила товариство українських вояків, плану­ючи зайнятися організацією української армії, а також направила певну кількість перекладачів на службу у німецькі частини.

Проте німецьке політичне керівництво ніколи не розглядало ОУН як надійного союзника в поході на Схід і відводило їй роль до­поміжної сили. Цілям нацистського керівництва суперечили праг­нення українських націоналістів — скористатися війною між Ні­меччиною і СРСР і домогтися створення незалежної Української держави.

Цілі ОУН-м у разі війни між Німеччиною і СРСР були сфор­мульовані в меморандумі А. Мельника від 14 квітня 1941 р., в якому передбачалась можливість тісного співробітництва з нацистською Німеччиною, говорилось, що мета цій організації — відновлення не­залежної і суверенної Української держави. У цей же день з'яви­вся відозва до всіх українців, яку підписали 116 політичних, громадських, військових діячів із різних політичних середовищ, які мешкали в еміграції, в якій наголошувалось на необхідності віднов-жння Української суверенної держави.

¹ Білас І /'. Репресивно-каральна система в Україні. 1917—1953: Суспільно-політич­ний та історико-прпвовий аналіз. — Кн 2. — К, 1994. — С 267—271.

Український намкіна.и.і.м під ЧМ Другої світової війни // Мала енциклопедія тно-лгржавознавствй. — К, 1996. — С. 803.; «Медовий місяці.» з нацистським режимом. України. 1999 — 10 жовт — С. 6—7.

Розділ 4. Держава і право України я роки Великої вітчизняної війни

2. Спроби відмовлення української національної державності

За тиждень до початку війни було підготовлено меморандум С. Бандери (переданий у рейхсканцелярію 23 червня 1941 р). У ньо­му також наголошувалось на необхідності відновлення незалежної і суверенної України і на можливості укладення союзу в боротьбі а СРСР.

Одночасно обидві ОУН почали таємну підготовку похідних груп, які п разі війни мали б проникнути в Україну з німецькими військами і створювати свої політичні осередки.

У день нападу Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. в Кракові відбулися загальні збори представників національио-політичних та громадських організацій, де було проголошено утворення Україн­ського Національного Комітету (УНК), який мав стати платформою для об'єднання всіх національно-свідомих сил.

У перші дні війни разом з німецькими військами на територію України вступили перші похідні групи ОУН кількістю понад 3 тис. осіб, які почали створювати в містах та селах, залишених відступа­ючою Червоною армією, місцеві управління, поліцію.

Нацистське керівництво не робило ніяких заяв стосовно май­бутнього України, що викликало занепокоєність у колах націона­лістів. Поміркована частина ОУН не хотіла форсувати розвиток по­дій і чекала, що німецька влада у слушний час виявить свою волю. Радикальну позицію зайняла ОУН С. Бандери, котра вирішила поставити нацистське керівництво перед фактом самопроголошен-ня Української держави.

ЗО червня 1941 р. німецькі війська захопили Львів. При під­тримці батальйону «Нахтігаль» похідна група ОУН-б зібрала пред­ставників українського національного осередку міста і проголосила їх Національним зібранням. Вони прийняли акт відновлення Укра­їнської держави, а також декрет, яким першого заступника С. Бан­дери Я. Стецька було призначено головою Крайового правління. Че­рез тиждень його перейменували на Українське державне правлін­ня¹. У промовах і документах цього зібрання проголошувалось відновлення Української держави — союзниці нацистської Німеч­чини².

2 липня інформація про події у Львові дійшла до Берліна, ре­акція якого була вкрай негативною, і вже наступного дня надійшов наказ посадити під домашній арешт деяких українських діячів, зо-

¹ Українське державне правління (УДП) // Мала енциклопедія етнодержаволнавст-
ва — К. 1996 — С. 408—410.

² Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. — Париж, Нью-Йорк, Л,
1993. — С 504—505.; Хрестоматія з історії держави і права України — Т. 2. —
С. 400—403

крема С. Бандеру. 5 липня він був заарештований і депортований а Кракова до Берліну. Цього ж дня розпорядженням німецької оку­паційної адміністрації уряд Я. Стецька було розпущено. 15 вересня 1941 р. німецькі репресивні органи провели масові арешти членів ОУН-б.

Помірковані політичні кола українства, зваживши реакцію нацистів на акт від ЗО червня 1941 р., поставились до нього здебіль­шого негативно.

Державний центр УНР, прихильники гетьмана П. Скоропад­ського, провід мельниківського ОУН не пішли на ризик конфлікту з нацистами, розраховуючи на можливість вирішення українського питання після переможного завершення війни між Німеччиною і СРСР.

Не визнавши акт проголошення Української держави у Льво­ві, нацистське керівництво відверто продемонструвало СВОЄ негати­вне ставлення до ідеї української державності.

Після ліквідації Українського державного правління єдиним українським органом у Західній Україні стала створена 6 липня Рада сеньйорів, яка 30 липня 1941 р. була перейменована на Укра-інську національну раду на чолі з К. Левицьким та митрополитом А Шептнцьким. Склад ради був багатопартійним, здебільшого з по­міркованих представників інтелігенції, священнослужителів. Рада не була потрібна окупаційній адміністрації і тому залишилась офіційно невизнаною. Спроби митрополита А. Шептицького надси­лати депеші, меморандуми до нацистського керівництва заверши­лись примусовим підписанням документа про самоліквідацію Укра­їнської національної ради.

19 вересня 1941 р. німецькі війська захопили Київ. Наступного дня члени похідних груп ОУН разом з представниками національ­ної інтелігенції утворили управу міста, після чого виступили а про­позицією створити Українську національну раду, яка планувалась як представницький орган всієї України. 5 жовтня відбулися Уста­новчі збори, які утворили Українську національну раду і обрали президію на чолі з М. Величківським. Установчі збори прийняли декларацію і звернення до народу, в яких президія покладала на себе «належно репрезентувати український народ перед німецьки-нм чинниками, що перебувають на терені України...»¹.

Невдовзі були утворені Київська, Чернігівська, Полтавська обласні ради Української національної ради.

Городисьхип 3. Українська Національна Рада: Історичний нарис. — К.. 1993 —

т

Розділ 4. Держава і право України» роки Великої Вітчизняної війни

Основним напрямом роботи Української національної ради ста­ло соціально-культурне, церковне життя. Однак діяльність Україн­ської національної ради суперечила цілям окупаційного режиму нацистів, і тому 17 листопада 1941 р. Українська національна рада була заборонена. У перших числах грудня розпочалася ліквідація місцевих Українських національних рад та їх органів.

У відповідь на дії нацистського уряду, окупаційної адміністра­ції щодо спроби відновлення української державності, особливо у зв'язку з розгортанням масових репресій проти цивільного насе­лення України, представниками націоналістичного руху були підго­товлені меморандуми від 14 січня 1942 р. на ім'я Гітлера¹ і від 10 січня 1942 р. на ім'я рейхскомісара України Коха, в яких укотре пропонувалось співробітництво за умови визнання за українцями права на свою державність. Всі ці звернення залишилися без відпо­віді, територія України перетворювалась у колонію з найжорст-кішим окупаційним режимом.

3. Окупаційний режим загарбників

§ 3. Окупаційний режим загарбників

9г- кладовою агресії нацистської Німеччини та її сателітів став злочинний окупаційний режим установлений на за­гарбаній території України, у процесі здійснення якого окупантами систематично порушувалися діючи норми міжнародного права. Доктрина «тотальної війни» націлена на світове панування ґрунтувалася на здійсненні окупа­ного режиму, що передбачав знищення державності, масовий ге­ноцид, економічне пограбування та ін. Варварські методи здійснен­ня режиму зводилися в ранг «юридично обгрунтованої акції». У вій­ні проти Радянського Союзу нацисти ставили дві головні мети: політичну й економічну. Політична мета передбачала знищення ко­муністичної ідеології, радянської влади, позбавлення народів будь-якої форми державної організації. Основні принципи «нової східної територіальної політики» відображені в плані «Ост», який передба­чав протягом кількох десятиріч виселити і здебільшого знищити майже 31 млн населення, у тому числі 65 % українців, залишки на­селення передбачалося онімечити. Такі ж загарбницькі цілі мали лідери Румунії та Угорщини. Війна для «третього рейху» була гра-ницьким заходом колосального масштабу. При цьому пограбу­ванню України відводилось значне місце. Головною економічною метою було перетворення східних територій в аграрно-сировинний додаток, джерело дешевої робочої (рабської) сили. Основні поло­ження стосовно економічної політики на окупованих землях були сформульовані в плані «Ольденбург» та деталізовані в так званні •Зеленій папці Герінга», «Коричневій папці» та численних інструк­ціях, наказах, розпорядженнях, що з'являлися вже безпосередньо під час війни¹.

Серед злочинних за змістом документів, якими керувалася окупаційна влада, необхідно назвати такі: «Про військову підсуд­ність у районі «Барбароса» і про особливі повноваження військ», «Про поведінку військ на Сході», «12 заповідей поведінки німців на Сході та їх поводження з росіянами», «Про комуністичний повстан­ський рух в окупованих областях», «Про особливе поводження з радянськими військовополоненими», «Про поводження з цивільним населенням і з полоненими противника» та ін.

¹ Городиський 3 Українська Національна Раде. С. 104—107; Історія застерігає тро­фейні документи — К, 1986 — С. 231—233.

- Рекотов П. В Піиі-цько-фашистський окупаційний режим ■ Україні 1941—1944 рр іісторико-ираиовий аспект): Автореферат канд. юрид. наук. — X. 1997. — С. 11.

!ММ

Розділ 4, Держава і право України я роки Великої Вітчизняної війни

Окупована німецькими військами територія України була роз­ділена на дві частини: зону цивільного і зону військового управління. Перила в політико-адміністративному відношенні підпорядкову­валась імперському міністерству в справах окупованих східних об­ластей, яке офіційно почало діяти 17 липня 1941 р. на чолі з А. Розен-бергом. Друга, підлягала Головному командуванню сухопутних військ — вермахту (ОКВ).

1 серпня 1941 р. на західноукраїнських землях створюється «дистрикт Галичина» із центром у Львові як п'ятий дистрикт поль­ського Генерального губернаторства Рейху. В адміністративно-те­риторіальному відношенні він поділявся на окружні староства, які у свою чергу поділялися на «бецирки» та «ландгемайнди». Існували ще так звані «виділені міста».

За попередньою домовленістю з Гітлером частина україн­ських земель передавалася румунській адміністрації. Для управ­ління ними створювалися три губернаторства: «Бессарабія» (до якого ввійшла територія Ізмаїльської області УРСР), «Буковина» (територія Чернівецької області) і «Трансністрія» (територія Одесь­кої, південна частина Вінницької і західні райони Миколаївської областей). Губернаторства поділялись на повіти, волості, та сільські громади.

20 серпня 1941 р. декретом фюрера був утворений рейхско-місаріат «Україна»¹. Він складався з шести генеральних округів. Формально Крим входив до складу округу «Таврія», проте тут іс­нувало спільне управління. Разом з цивільними окупаційними орга­нами діяли органи зони військової адміністрації. Генеральні округи поділялись на округи, райони.

Таким чином, в окупованій Україні запроваджувався новий територіальний і адміністративний поділ і, навмисно, порушува­лась її територіальна цілісніть.

У зоні військового управління виконавча влада знаходилася в руках військового командування, комендатур. Під їх керівництвом утворювались і діяли місцеві цивільні органи управління до роботи в яких, залучалися представники місцевого населення

У галузі приватного права тимчасово продовжували діяти окремі норми радянського законодавства, які поступово замінялися відповідними актами окупаційних властей. Єдиних положень з кри­мінального права та судочинства також не було. Застосовувалося позасудове покарання. Лише влітку 1943 р. була зроблена спроба

¹ Хрестоматія а історії держави і права України. — Т. 2. — С. 409 — 410. 338

3. Окупаційний режим загарбників

створення судових органів, але вирішити цю проблему не вдалося у зв'язку з наступом Червоної армії.

У Східній Галичині адміністративний апарат створювався за німецьким зразком з розгалуженою мережою адміністративних ор­ганів. Війтами, бургомістрами, і сільськими старостами признача­лися переважно українці. Апарат місцевих органів теж складався з українців. У розпорядженні генерал-губернатора Г. Франка від 1 серпня 1941 р. що стосувалося організації адміністрації, наголо­шувалося; «чинні до цього закони і права втрачають свою силу, оскільки вони суперечать адміністрації німецького уряду»¹. Нато­мість вводились нові, які вже діяли в генерал-губернаторстві та які з'являлись під час війни. Для боротьби з противниками режиму створювались «наглі суди», або «спеціальні суди» із представників «порядкової поліції» та гестапо. В інших випадках мало діяти для німців німецьке судочинство, стосовно ненімців відновлювалося су­дочинство та законодавство яке діяло до 31 серпня 1939 р.

На відміну від Бессарабії та Північної Буковини, «Трансніст­рія» формально до складу Румунії не входила. Відповідності до уго­ди від ЗО серпня 1941 р. Румунія отримала лише німецький мандат на здійснення тимчасової «адміністрації» і економічної експлуатації території між Дністром і Бугом. Адміністрація міст і волостей скла­далася здебільшого з румунів, як військових, так і цивільних. В се­лах і містечках на посади старост призначалися і представники місцевого населення.

Необхідність створення нової системи управління на Східних землях була визначена Гітлером на нараді в ставці ОКВ 6 липня 1941 р.: «Тепер перед нами стоїть завдання розрізати територію цього величезного пирога так, як це нам потрібно, з тим щоб зуміти: по-перше, як панувати над нею, по-друге, управляти нею, по-тре­тє, експлуатувати її»². Апарати «східного» міністерства і підлеглого йому рейхскомісаріату України повністю відповідали цим завдан-нч

На відміну від загального управління, поліцейська влада в рейхскомісаріаті зосереджувалась в руках рейхсфюрера СС і на­чальника поліції Німеччини Г. Гімлера. Очолив рейхскомісаріат завзятий нацист Е. Кох з штаб-квартирою у м. Рівне. Весь персонал адміністрації, окрім нижчих посад, був німецьким. Структура ад­міністративного апарату була досить громіздкою, але мала чітко

Ншецько-фашистськиА окупаційний режим на Україні. Збірник документів і мате­ріалів — К. 1963 — С 26

^: Преступиьіе цели — преступиьіе средства. Документи об оккупационной политике фішистской Германии на территории СССР (1941—1944 гг). — М, 1968 — С. 20

3-НІ1

і 4. Держава і право України в роки Великої Вітчизняної війни

3. Окупаційний режим мтрбників

визначене завдання — встановлення «порядку», який мав відпо­відати цілям агресора.

Окрім німецької адміністрації, в межах колишнього адмініст­ративного поділу» створювались органи місцевого управління в ра­йонах, містах, селах з числа місцевого населення, лояльного до оку­паційної влади. Органи місцевого управління діяли за умов повної підконтрольної і залежності від німецької окупаційної адміністра­ції Це виявлялось як у порядку призначення та заміщення посад, так і в тому, чим вони керувалися в своїй діяльності. Адже на бага­тьох наказах і розпорядженнях місцевих властей зазначалось: • підстава ваказ німецького командування»

Система судових органів створювалася відповідно до постано­ви рейхсміністра А. Розенберга від 4 серпня 1941 р.¹ У своїй діяль­ності суди опиралися на німецько законодавство та нормативні акти окупаційної влади. Нижчі судові ланки (шліхтери) своє рішен­ня виносили «на власний розсуд». Вся судова система та судочинс­тво відповідали цілям окупаційної політики і мали репресивний ха­рактер. Тим більше, що значка частина вироків та рішень виноси­лась адміністративними та військовими органами в позасудовому порядку.

На всій окупованій території України особливі функції покла­далися на військово-поліцейські органи. Влада військових у всіх сферах діяльності була практично безмежною, що неодноразово підкреслювалось у відповідних наказах та інструкціях

З порушенням міжнародного права, починаючи з кінця 1942 р., окупанти інколи насильно чи обманом почали активно формувати з числа місцевого населення військові підрозділи для використання їх на фронтах, охорони тилу. Причини, які змусили місцевих жите­лів одягнути мундири чужинця були неоднаковими. Одні воювали на боці Німеччини з політичних міркувань (неприйняття більшови­зму, радянської влади), інші — з безвиході (полон, страх перед ста­лінськими репресіями). Можна вважати правомірним поділ усіх формувань, які воювали в складі німецьких частин на дві групи. перша — військові угрупування, що виникли на базі політичних концепцій, друга — охоронно-вартові, допоміжні, поліцейські під­розділи.

До першої групи слід віднести дивізію СС «Галичина», яка по­чала формуватися в квітні 1943 р. на території Східної Галичини — частині Генерального губернаторства Рейху спочатку на добровіль­них засадах, а згодом, — примусовою мобілізацією. Командування

¹ Німгиько-фаншстський окупаційний р«-жим на Україні Збірник документів і мате­ріалів — К. 1963 — С, 27.

дивізією здійснювали німецькі офіцери. Напередодні свого розгро­му під м. Броди дивізія нараховувала понад 15 тис. осіб. До першої групи також належали Український Легіон, УВВ, РОА.

До другої групи відносяться поліцейські формування створені з місцевих жителів і підпорядковані апарату рейхсфюрера СС і на­чальника поліції Гімлера. Поліція в усіх адміністративних районах мала незначні організаційні відмінності. Так, у Генерал-губернатор­стві питаннями охорони громадського порядку відала «Допоміжна українська поліція», в Рейхскомісаріаті — «Допоміжна українська поліція на службі німецького вермахту» На Волині додатково утво­рювались охоронні батальйони (шуцманшафти). В інших районах створювались, здебільшого з військовополонених, команди «гільфе-вілліте» для виконання допоміжних функцій, охоронні сотні, курені та ін.¹

З перших днів війни увесь механізм окупаційної влади розпо­чав діяти шляхом насильства, сваволі, грабунку, масового знищен­ня населення. Загарбники не тільки мали «право», але й були зобо­в'язані відповідними наказами, директивами, інструкціями, вияв­ляти граничну жорстокість².

Серед перших злодіянь фашистів в Україні — масова (одно­часно десятки тисяч мирних громадян!) страта мирних громадян у Києві, розпочата наприкінці вересня 1941 р. Окупантами вводи. система заручництва Під час відступу загарбників з території України була застосована тактика «спаленої землі», «тотальної» евакуації. В наказі Гімлера від 7 вересня 1943 р. вимагалося не за­лишати «жодної людини ■

Складною частиною діяльності окупаційного апарату було введення примусової праці в двох напрямках: вивезення населення на роботи до Німеччини та насильницьке залучення до робіт безпо­середньо в окупаційних зонах у формі трудової повинності.

Основним змістом економічної політики був широкомасштаб­ний грабіж, який здебільшого мав організований характер. Земля, її надра, промисловість і сільське господарство, культурні і наукові пості, всі багатства проголошувались власністю «великогерман-ського рейху».

.омський / Т, Лисенко О. Є. Звитяга і жертовність Українці на фронтах другої

світової війни. — К, 1996. — С. 445—459. * ССоршік сообщипей Чреавьі'іайной государствештії коммсекм о злолеяниях немец-

во-фашистських захватчиков — М, 1946. — С 7 'Самершенно секретно! Только для коминдования' Стратеги* фашистской Герма-

кмм в мине против СССР. Документи к мвтериальї — М, 1967 — С. 528.

Розділ 4 Держава і право України я роки Велико» Вітчизняної війни

Окупаційний механізм в Україні включав понад 180 великих стаціонарних таборів для військовополонених, в яких, всупереч нормам міжнародного права, здійснювалось масове знищення лю­дей.

Внаслідок злочинного діяння окупаційного режиму за період тимчасової окупації території України у 1941—1944 рр. загинуло від насильств, голоду, хвороб близько 6 млн осіб, було вивезено до Німеччини 2,4 млн чоловік. Загальна сума матеріальних збитків, які понесла Україна в результаті окупації, становить близько трильйо­на карбованців у довоєнних цінах.

4. Рух опору проти іагарбникія

§ 4. Рух опору проти загарбників

х опору на захопленій вермахтом території України роз- почався з перших днів становлення окупаційного режиму. Загроза розгортання широкомасштабної народної війни у гилу серйозно збентежила загарбників. 16 вересня 1941 р. начальник штабу Верховного головнокомандування вер­махту В. Кейтель видав наказ про вживання крайніх за­ходів проти опору. Восени 1941 р. на окупованій території з розріз­неної боротьби з загарбниками оточених підрозділів Червоної армії, наспіх сформованих партизанських загонів, організацій радянсько­го підпілля та інших патріотичних формувань почав поступово зро­стати та організовуватися антинацистський фронт боротьби¹.

Першими на шлях збройної боротьби із загарбниками на оку­пованій території України стали бійці і командири Червоної армії, партизани і підпільники радянського руху опору. Організаційні ос­нови радянського руху опору були закладені вже в перших держа-вно-партійиих документах вищого керівництва СРСР початку вій­ни. 7 липня 1941 р. опубліковано звернення Президії Верховної Ра­ди, Раднаркому та ЦК КП(б)У «До українського народу», в якому «.формульовані основні завдання громадян республіки щодо орга­нізації всенародної боротьби з агресором, у тому числі і на тимчасо­во окупованій території.

20 червня 1942 р. рішенням ЦК КН(б)У було створено спе­ціальний військовий орган для керівництва партизанським ру­хом— Український штаб партизанського руху на чолі з Т. А. Стро-качем. Дещо пізніше були створені обласні штаби, які розгорнули роботу безпосередньо на окупованій території України². 2 жовтня 1942 р. почав діяти підпільний ЦК КП(б)У, який через мережу під­пільних обкомів і райкомів партії взяв на себе функцію політичного керівництва як партизанським, так і підпільним рухами.

З кінця 1942 р., коли радянський рух опору набув масового характеру на всій тимчасово окупованій території України, у важ-кодоступних районах Київської, Чернігівської, Сумської, Житомир­ської, Рівненської, Волинської областей, контрольованих радянсь-

342

¹ Народная война в тилу фашистских оккупантов м Украине 1941—1944 В 2 кк. —

К. 1985 ^: Курис И. Ф., Кентіш А. В. Штаб непокоренних (УкраинскиЙ штаб партизанского

дамжгния в тодьі Великий Отечественной войньї). — К, 198Н. Строкач А. В. Наш

вюзивнкй — свобода. — К., 1979.

' -І Дсржом ' >ір<і«о України л роки Великої Ь'ітчилс.члоі війни

4 І | прогай мнарбпикі*

кими партизанами, утворювались партизанські краї та зони, в яких у тій чи іншій мірі і формі почали відновлюватися та діяти органи радянської влади. Особливістю їх організації га. пильності був над­звичайний характер режиму — воєнного стану окупованої ворогом території. Тому функції органів радянської влади виконували як депутати Рад і партійно-радянські активісти, організовані у вико­навчі комітети місцевих Рад, так і командування партизанських з'єднань, загонів, які згідно з Указом «Про воєнний стан», брали на • і деякі функції місцевих органів радянської влади. Крім воєн­ної, адміністративно-господарської функцій, органи радянської вла­ди здійснювали й судові повноваження.

Дата добавления: 2015-05-22