До складу УРСР 3 страница

Розділ 3. Держава і просо України в період тоталггпарно-репресивного режиму

Включення у 1939—1940 рр. споконвічних українських зе­мель— Західної України, Північної Буковини і населених україн­цями трьох повітів Бессарабії до складу УРСР, без сумніву, було подією історичної ваги, оскільки вперше за багато століть українці з'єдналися в межах однієї державної структури. Нарешті ідею «злуки» було втілено в життя.

Чимало соціально-економічних заходів було здійснено на за­хідноукраїнських землях. Зокрема, було проведено конфіскацію поміщицьких земель та експропріацію польських землевласників. Безземельне і малоземельне селянство одержало понад 1 млн гек­тарів землі, велику кількість худоби, насіння тощо. Багато було зроблено для зміцнення системи освіти, значно поліпшилось медич­не обслуговування населення та їв.

Але приєднання українських земель до УРСР супроводжу­валося насильством і сталінськими репресіями. Тому навіть потріб­ні й корисні починання, що реалізовувалися за «радянською ад­міністративно-командною методикою», часто призводили до нега­тивних наслідків. Так, націоналізація великих підприємств зачіпала й дрібні ремісничі майстерні і кустарів, грубо порушувалися закони в галузі оподаткування, хлібозаготівель. Уже з весни 1940 р. розпо­чалася явно передчасна колективізація, яка супроводжувалася ши­рокомасштабними репресіями. У селах насильно відбирали землю не тільки отриману, а й приватну.

Ліквідація старої системи управління поєднувалась з виси­ланням із Західної України службовців колишнього держапарату, органів суду, прокуратури, поліції разом з їхніми родинами. Відра­зу почалися арешти і заслання колишніх функціонерів буржуазних партій, підприємців, поміщиків. Жертвою сталініцини стала також українська інтелігенція, діячі науки, культури, мистецтва. Висила-лися і колишні члени КПЗУ. Як метод політичного переслідування або адміністративного покарання широко використовувалася де­портація — висилання і заслання без правових на те підстав. Уніфікація державного ладу й управління в нових областях здійс­нювалися жорстокими адміністративними методами. Зі сходу при­бували керівні кадри, які зовсім не враховували специфіку місце­вого економічного і духовного життя. Усе це призвело до того, що перше знайомство:» радянською системою мало для західних укра­їнців в основному негативні наслідки.

§ 6, Основні риси розвитку прала

§ 6. Основні риси розвитку права

'жерела права. Особливістю джерел права в Україні до (прийняття Конституції УРСР 1937 р. було те, що прийма­ні закони могли Всеукраїнський з'їзд Рад, ВУЦВК, Пре-г^зидія ВУЦВК і Раднарком УСРР.

Конституція УСРР 1929 р. оголошувала Всеукраїнсь­кий з'їзд Рад «верховним органом влади» УСРР. З'їзд мав право прийняти до свого розгляду і вирішити будь-яке питання, утому числі й шляхом прийняття закону. ВУЦВК надавалося пра­во затверджувати проекти кодексів, а також усіх законодавчих ак­тів, які визначали загальні норми політичного, економічного і куль­турного життя УСРР. Водночас таке ж саме право в галузі законо­давства мала Президія ВУЦВК з однією поправкою: всі ці законо­давчі акти в обов'язковому порядку повинні вноситися на розгляд і затвердження сесії ВУЦВК. Раднарком УСРР у межах наданих йо­му ВУЦВК прав також видавав законодавчі акти й постанови.

Така множинність законодавчих органів призводила до пев­них перекосів в їхній діяльності. Річ у тім, що адміністративно-ко­мандна система управління дедалі більше перетворювала всеукра­їнські з'їзди Рад в органи декоративні, тому їхні постанови у біль­шості випадків мали загальний характер. У такому самому напрямі, хоча у трохи меншому обсязі, з початку 30-х років змінювалась за­конодавча діяльність ВУЦВК. Основна робота в галузі законодавст­ва зосереджувалася в Президії ВУЦВК і Раднаркомі УСРР. Тому не випадково, що значна маса законодавчих актів цього періоду по­дана у фрмі постанов Президії ВУЦВК і Раднаркому УСРР.

Посилення керівної ролі Комуністичної партії відбито у спіль­них постановах ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР. Зрозуміло, що ця практика поширювалася і на Україну. Хоча про таку форму зако­нодавчих актів не згадує ні Конституція СРСР, ні Конституція УСРР, вони були джерелами права і, більше того, як правило, сто­сувалися найважливіших сфер життя України. Причому їх кіль­кість невпинно зростала.

Характерною рисою у розвитку джерел права з початку 30-х років стає перевага загальносоюзного законодавства над респуб­ліканським. Ця тенденція виявлялася в двох напрямах: по-перше, поширювалася пряма дія загальносоюзних законодавчих актів, • по-друге, якщо і видавались республіканські законодавці акти, то

1'о.іділ 3. Держава і право України к період тпотсштарно-репрі'сивиого режиму

здебільшого вони будувалися на основі відповідних загальносоюз­них законодавчих актів і значною мірою повторювали останні.

З прийняттям Конституції СРСР 1936 р. та Конституції УРСР 1937 р. у джерелах права відбулися суттєві зміни. Відтепер усі нор­мативні акти поділялися на закони і підзаконні акти. Конституція СРСР 1936 р. установила, що законодавство в СРСР здійснюється виключно Верховною Радою СРСР. Аналогічну норму містила і Конституція УРСР 1937 р. стосовно Верховної Ради УРСР.

Президія Верховної Ради УРСР мала право в межах своєї компетенції видавати укази, які иа своєю юридичною природою бу­ли підзаконними актами Раднарком УРСР видавав постанови і роз­порядження на підставі і на виконання законів СРСР і УРСР, постанов і розпоряджень Раднаркому СРСР.

Слід наголосити, що хоч і Сула в цей час створена міцна пра­вова система, але існувала вона, по суті, незалежно від реального життя.

Цивільне право. Форсовані темпи проведення індустріалізації та суцільна колективізація сільського господарства сприяли тому, що соціалістична власність ставала безроздільно пануючою в усіх галузях народного господарства.

Зміни в соціально-економічній галузі, природно, були відобра­жені і в цивільно-правовому регулюванні суспільних відносин. Ци­вільне законодавство цього періоду відігравало активну роль у роз­витку та охороні соціалістичної власності, зміцненні плановості на­родного господарства, удосконаленні договірних відносин між соціа­лістичними підприємствами

Одним а найважливіших актів, спрямованих на посилення планового керівництва господарством, була постанова ЦВК і Рад­наркому СРСР від ЗО січня 1930 р. про кредитну реформу¹. Річ у тім, що до цього часу підприємства могли вільно кредитувати одне одного: авансувати під товар, який буде доставлений пізніше, або, навпаки, відпускати товар у кредит. За таких умов підприємство, що не мало коштів для оплати товару, який воно бажало придбати, сплачувало свій борг, виставляючи продавцеві особливе строкове грошове зобов'язання — вексель. Цей вексель дисконтував банк, тобто він відкривав продавцеві під цей вексель кредит на суму век­сельного зобов'язання, а потім сам стягував цю суму а покупця, який видавав вексель. За такою системи «комерційного» кредиту­вання планові органи не мали можливості впливати на одержання підприємствами позик, а в підсумку держава позбавилася можли-

¹ СЗ СССР — 1930. -№8- Ст. 98. 300

б. Основні ріки розвитку права

вості здійснювати народне господарство на суворо планових заса­дах, чого вимагала адміністративно-командна система управління.

Саме тому зазначеною постановою вексельний обіг і «комер-че» кредитування були ліквідовані. Підприємства більше не ма­ли права авансувати одне одного, відпускати товар і послуги в кре­дит Запроваджувалося пряме банківське кредитування. Банки те­пер видавали позики відповідно до банківського кредитного плану після перевірки виконання підприємством виробничо-фінансового плану, зниження собівартості тощо. Розрахунки між господарськи­ми організаціями (оплата товарів та послуг) здійснювалися тільки через банк шляхом переказування коштів з рахунку на рахунок. Все це суперечило принципам госпрозрахунку, хоча про нього ще довго йшлося в офіційних документах

Водночас слід було розширити й закріпити майнову самостій­ність підприємств як юридичну базу і необхідну умову їхньої діяльно­сті при наявності такого могутнього планового тиску. За постановою Ради праці і оборони від 23 липня 1931 р. підприємствам виділялися оборотні кошти, що закріплювалися за ними, причому перерозподіл цих коштів допускався лише у зв'язку із затвердженням або зміною промфінплану. Оперуючи цими коштами, підприємство повинно бу­ло самостійно відповідати за свої зобов'язання.

Забезпечити централізоване планове керівництво промисло­вістю в умовах оперативної та майнової самостійності кожного під­приємства чи об'єднання можна було шляхом обов'язкового право­вого оформлення господарських зв'язків підприємств договорами. Ці договори укладались у межах планових завдань і давали мож­ливість конкретизувати планові завдання щодо потреб сторін, що укладають договір. Передбачалися санкції на випадок невиконання договору. Ось чому на початку 30-х років законодавство вимагало, щоб підприємства і організації и межах планових завдань здійсню­вали свої відносини щодо поставок товарів, надання послуг тільки ихом укладення договорів. У такий спосіб досягаються зміцнен­ая договірної, а звідси — і планової дисципліни. Раднарком УСРР постановою від 26 червня 1932 р. «Про порядок розірвання та зміни договорів, укладених між підприємствами і організаціями респуб­ліканського та місцевого значення»¹ категорично заборонив одно­стороннє розірвання або зміну договорів. Цивільне право того часу ■є допускало включення до договорів пунктів про звільнення борж-авва від відповідальності за невиконання договору «з незалежних обставин».

ЗУ УСРР — 1932. — № 17—18. — Ст 125

Розділ 3. Держава і прімо України я період тоталітарно-репресивного режиму

б. Основні риси розвитку права

Для договірного оформлення відносин між господарськими ор­ганізаціями наприкінці кожного року провадилася так звана «дого­вірна кампанія», під час якої укладалися договори на наступний рік відповідно до затверджених планів. Постанови Раднаркому СРСР про порядок укладання договорів на 1933 і 1934 рр. стали важливи­ми джерелами договірного права. Вони встановлювали загальні форми договірних зв'язків і визначали конкретний зміст договорів. Особлива увага зверталася на необхідність чіткого регламентуван­ня в договорах відповідальності сторін за порушення договірних зобов'язань (сплата пені, неустойки, штрафу, стягнення збитків). Раднарком СРСР категорично забороняв одностороннє відмовлення від виконання договору і односторонню зміну його умов. Розірвання і зміна договорів допускалися лише як виняток: а) за розпоряджен­ням керівника відомства, якщо договір укладений між органами, йому підпорядкованими; б) за постановою Ради праці і оборони, як­що хоча б одна із сторін є підприємством чи організацією загально­союзного значення; в) в порядку, встановлюваному законодавством союзних республік, якщо обидві сторони є установами або підпри­ємствами республіканського чи місцевого значення.

Договірні відносини між господарськими організаціями УРСР розвивалися на підставі загальносоюзних законодавчих актів про договірні кампанії. Відповідно до них Раднарком УСРР своїми постановами встановлював конкретні строки укладання договорів по окремих господарських системах.

Питанням зміцнення і розвитку договірних відносин між гос­подарськими організаціями та посиленню планового керівництва приділялась велика увага і пізніше. Так, у другій половині 30-х ро­ків основною формою договору поставки стають прямі договори, що укладаються на підставі «протокольних угод» між центрами госпо­дарських систем. Протокольні угоди визначали порядок укладання договорів підпорядкованими організаціями і основні пункти змісту майбутніх договорів. Проте вони не містили в собі конкретних поло­жень щодо прав і обов'язків сторін. Тому, починаючи з 1937 р., про­токольні угоди замінюються «основними умовами поставки», які до­кладніше визначали найважливіші моменти майбутніх договорів.

Зберігалася і практика постачання деяких видів продукції без укладання договорів, на підставі адміністративних актів. Так, у 1938 р. запроваджується бездоговірний порядок поставки металів і метало-продукції, за яким зобов'язання виникали безпосередньо з плано­вих показників і відомчих наказів.

У зв'язку з посиленням планових засад виникла потреба зміцнити плановий характер договору перевезення. 10 лютого

1935 р. Раднарком СРСР затвердив новий Статут залізниць СРСР¹, у якому підкреслювалося, що основним обов'язком залізниць є ви­конання державного плану вантажних і пасажирських перевезень. Подібний характер мали Статут внутрішнього водного транспорту 1930 р. і Повітряний кодекс СРСР 1932 р.²

Інтереси розвитку соціалістичного господарства вимагали на­ведення порядку в управлінні та розпорядженні державною влас­ністю, яка стала безроздільно пануючою в усіх галузях економіки. З цією метою постановою ЦВК і Раднаркому СРСР від 29 квітня 1935 р. «Про передачу державних підприємств, будинків і споруд» заборонялися продаж і придбання державними органами цих осно­вних фондів за гроші, встановлювався суворий порядок перерозпо­ділу державної власності, який базувався на принципі безплатної передачі.

Крім удосконалення управління і розпоряджень державною власністю, велика увага приділялась також зміцненню власності кооперативних об'єднань. Постанова ЦВК і Раднаркому УСРР від 21 серпня 1935 р. забороняла примусово вилучати будь-яке майно (підприємства, споруди, матеріали, кошти тощо) у кооперативних організаціях усіх систем. Питання про вилучення цих коштів і май­на належало до виключної компетенції уряду УРСР.

На посилення відповідальності державних органів, колгоспів, кооперативних і громадських організацій за своєчасне виконання своїх зобов'язань спрямовувалася також прийнята на підставі за­гальносоюзного акта постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 19 листопада 1934 р. «Про строки позовної давності»³. У ній встано­влювався єдиний півторарічний строк позовної давності у спорах між державними, кооперативними і громадськими установами, під­приємствами і організаціями. Для відносин, в яких хоча б на одній стороні беруть участь приватні особи, зберігався загальний річний строк позовної давності.

Президія Верховної Ради СРСР видала 10 лютого 1941 р. Указ про заборону продажу, обміну і відпуску на сторону устаткування та матеріалів і встановила судову відповідальність за ці незаконні дн Залишки матеріалів і устаткування мали реалізовуватися у «становленому спеціальною постановою Раднаркому СРСР поряд­ку. На доповнення до загальносоюзних положень Раднарком УРСР 23 травня 1941 р. видав постанову про порядок обліку і використан-

СЗ СССР — 1934. — М 9. — Ст 73

само. — 1934. — № 43. — Ст. 359. ¹ ЗУ УСРР — 1934. — М 33. — Ст. 206

Розділ 3. Держава і право України в період тоталітарно-рспрссивноіо режиму

6. Основні риси розвитку права

ня на підприємствах і будовах республіканської, обласної, міської та районної підпорядкованості і промислової кооперації зайвого устаткування і матеріалів.

Істотні зміни відбулися і в галузі правового регулювання товарообороту і загалом торгівлі. Відповідно до загальносоюзних актів ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову про внесення змін у республіканське законодавство з питань радянської торгівлі. Приватним торговцям заборонялось відкривати магазини та крам­ниці, було накреслено низку заходів щодо викорінення перекуп­ників.

Що стосується регулювання цивільно-правових відносин фі­зичних осіб, то тут зміст цивільного права суттєво змінився, незва­жаючи на те, що відповідні норми Цивільного кодексу УСРР не за­знали значних змін. Істотне зрушення у цій галузі цивільного права зумовлювалося насамперед тим, що приватногосподарська діяль­ність скільки-небудь значного масштабу повністю придушувалася, і пов'язані з нею майнові права, як такі, що суперечать їхньому со­ціально-господарському призначенню, на підставі ст. 1 ЦК УСРР не охоронялися законом Хоча ЦК зберігав для приватних осіб вільний доступ до акціонерних і різних торгових і промислових товариств, але норми, що цього стосувалися, вже не мали практичного значення.

Трудове право. Політика форсованої індустріалізації висуну­ла нові завдання в галузі регулювання праці. Величезного значення набули закони, спрямовані на піднесення продуктивності праці, зміцнення трудової дисципліни, усунення плинності робочої сили.

Згідно з директивами партії і союзного уряду про заходи що­до планового забезпечення народного господарства робочою силою і ліквідації її плинності ВУЦВК і Раднарком УСРР постановою від 25 лютого 1931 р.¹ внесли відповідні зміни і доповнення до Кодексу законів про працю УСРР і трудового законодавства.

Наркомпраці надавалося право переводити кваліфікованих ро­бітників і фахівців в інші галузі народного господарства чи в інші міс­цевості для використання за фахом, а також перерозподіляти ква­ліфікованих робітників. Встановлювалося, що всі підприємства, уста­нови і господарства могли наймати робочу силу тільки через державні органи праці. КЗпІІ УСРР був доповнений статтею, згідно з якою роз­поділ на роботу молодих спеціалістів мав провадитися на підставі спеціальних, законів². Молоді спеціалісти, які закінчували вшці-навчальні заклади і технікуми, мусили працювати протягом трьох років на виробництві за призначенням наркоматів, у віданні яких

¹ ЗУ УСРР. — 1931 — М 6 — Ст 51.

² СЗ УССР — 1931. — М 6 — Ст. 51.

перебував навчальний заклад Самовільне влаштування на роботу або неприбуття до місця призначення розглядалося як порушення закону. Категорично заборонялось використовувати молодих спе­ціалістів не за спеціальністю, яку вони опанували в навчальному закладі.

У 1931 р. визначився порядок укладання договорів з колгоспа­ми про виділення для промисловості робітників-відхідників з числа членів артілі. Такі договори мали супроводжуватись укладанням індивідуальних договорів підприємств з колгоспниками-відхідника-ми про умови роботи на підприємстві.

На початку 30-х років завершилося переведення робітників промисловості і транспорту на 7-годинний робочий день. Більшість підприємств і установ переводилися на безперервний виробничий тиждень, а робітники і службовці одержували день відпочинку по черзі у різні дні тижня. Але від такого порядку скоро довелося від­мовитись.

На промисловому виробництві негативно відбивалася зрівня­льна система оплати праці, яка існувала в той період. До того ж в галузі організації праці поширеною була поширена знеосібка. Вве­дення нових тарифних сіток, розбитих на певну кількість розрядів, стало початком планового державного нормування заробітної плати робітників з урахуванням різниці між працею кваліфікованою і не-кваліфікованою, між працею важкою і легкою тощо.

Праця робітників різних кваліфікацій оплачувалась тепер або за твердими фіксованими ставками або за тарифними сітками, роз­робленими для кожної галузі промисловості.

Основною формою оплати праці в Україні, як і в інших союз­них республіках, була відрядна. Вона ставила розмір оплати в за­лежність від результатів праці. Поряд з відрядною застосовувались почасова і преміальна форма оплати праці.

З метою зміцнення трудової дисципліни встановлювався но­вий порядок оплати простоїв та браку. Це було відображено у прий­нятій відповідно до загальносоюзного законодавства постанові ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 4 червня 1932 р. про внесення змін до КЗпП УСРР¹.

Згідно з цією постановою брак на виробництві з вини робітни­ка зовсім не оплачувався, а брак не з вини робітника оплачувався в розмірі двох третин ставки почасової оплати праці даного робітни­ка. Оплата за простій з вини робітника не провадилася. За простій не з вини робітника розмір оплати дорівнював половині тарифної ставки почасової оплати праці робітника відповідної кваліфікації

¹ СЗ УССР. — 1932. — № 14—15. — Ст 110

.-■> і т

Розділ 3. Держала і право України в період тоталітарно-репресивного режиму

Особливо суворі заходи вживалися з метою посилення боро­тьби із втратами робочого часу та прогулами. У постанові ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 22 листопада 1932 р.¹ зазначалося, що за не­явку на роботу без поважної причини, хоча б протягом одного дня, робітник або службовець підлягає звільненню з роботи з позбавлен­ням права користуватися квартирою, наданою в будинку даного підприємства чи установи.

Зміцненню трудової дисципліни сприяло також видання за­гальносоюзних статутів про дисципліну в окремих галузях народ­ного господарства і державної діяльності: на залізничному транс­порті (1933 р.), в органах юстиції (1933 р), на водному транспорті (1934 р.), в органах зв'язку (1935 р.) тощо.

Аналогічна робота в республіканському масштабі здійснюва­лася і в Україні. Враховуючи велике значення додержання суворої трудової дисципліни серед працівників системи енергопостачання, Раднарком УРСР 11 вересня 1935 р. затвердив Статут про дисцип­ліну робітників та службовців комунальних електростанцій і елект­ромереж УСРР.

28 грудня 1938 р. Раднарком СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦРПС при­йняли постанову «Про заходи щодо впорядкування трудової дисци­пліни, поліпшення практики державного соціального страхування і боротьби із зловживаннями в цій справі»². Постанова проводила різку межу між сумлінними працівниками і прогульниками, леда­рями, зокрема щодо їхніх прав на одержання допомоги по соціаль­ному страхуванню, і вводила нові норми страхового забезпечення у разі хвороби, диференційовані залежно від стажу роботи. Встанов­лювалися надбавки до пенсій за стаж безперервної роботи та інші привілеї. Водночас постановою Раднаркому СРСР вводяться єдині трудові книжки, в яких фіксується уся трудова діяльність грома­дянина.

З метою морального стимулювання Указом Президії Верхов­ної Ради СРСР від 21 грудня 1938 р. установлювався найвищий ступінь відзнаки — звання Героя Соціалістичної Праці, а також за­проваджувалося нагородження медалями «За трудову доблесть» і «За трудову відзнаку».

Важливі зміни в трудовому законодавстві відбулися напри­кінці 30-х років, коли вже розпочалася друга світова війна. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 р.³ збільшувала-

¹ СЗ УССР. — 1932. — *А 31—32. — Ст. 108.

¹ СП СССР. — 1939. — МІ. — Ст. 1.

³ Ведомости Верховного Советв СССР. — 1940. — М 201

§ б. Основні риси розвитку права

ся тривалість робочого дня: замість шести-семигодинного встанов­лювався восьмигодинний робочий день. Усі підприємства й устано­ви переводилися на семиденний робочий тиждень. Самовільне за­лишення робітниками і службовцями підприємств та установ, а та­кож самовільний перехід з одного місця роботи на інше забороня­лися, тобто відбувалося прикріплення робітників і службовців до своїх підприємств і установ. Самовільне залишення роботи або про­гул тягли за собою кримінальну відповідальність.

З правових актів, що стосувались адміністративно-правового перерозподілу кадрів, слід згадати Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 жовтня 1940 р., яким відновлювався порядок примусо­вих переведень на інше місце роботи, що застосовувався до деяких категорій кваліфікованих робітників і службовців.

Порядок набору робітників з колгоспів, що існував раніше, уже не забезпечував промисловість необхідними кадрами. Тому Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 жовтня 1940 р. «Про державні трудові резерви» створювалися школи фабрично-завод­ського навчання, ремісничі та залізничні училища. Щорічний при­зов (мобілізація) міської та сільської молоді мав становити від 800 тис. до 1 млн осіб. Передбачені цим Указом державні резерви робочої сили перебували в безпосередньому розпорядженні уряду СРСР і не могли використовуватися відомствами на свій розсуд.

Колгоспне і земельне право. Суттєві зрушення відбувалися в даний період у колгоспному і земельному праві. Вони зумовлюва­лися необхідністю підготувати правові умови проведення суцільної колективізації і ліквідації на цій підставі «куркульства» як класу.

Розпочалася суцільна колективізація під проводом більшови­цької партії, яка визначала і форми, і методи, і строки її здійснен­ня. Безпосередній перехід до суцільної колективізації, яку Сталін назвав «революцією згори», проголошувався у рішеннях листопа­дового (1929 р.) Пленуму ЦК ВКП(б). Особлива роль у цьому відво­дилась Україні як найважливішому зерновому району. На Пленумі окремо була заслухана доповідь секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора «Про сільське господарство України і про роботу на селі». В поста­нові наголошувалося, що Україна мас достатню матеріально-тех­нічну базу для перетворень у сільському господарстві¹. ЦК КП(б)У пропонувалося посилити темпи колективізації. Україна належала ЯР групи районів, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р.

^: Історія України / За рея В. А. Смолія — С. 282. ягчк

Розділ 3. Держава і прало України в період тоталітарно-репресивноіо режиму

Темпи колективізації «спускалися згори» у вигляді контроль­них цифр. Але були керівники, які намагалися ще більше форсува­ти колективізацію. ВУЦВК і Раднарком УСРР, наприклад, схвали­ли заходи щодо завершення під час весняної посівної кампанії 1930 р. суцільної колективізації в семи округах і не менш як у 75 районах республіки. А 24 лютого 1930 р. С. Косіор у інструктивному листі ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій уже вимагав: «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну — до осені 1930 р.».

На практиці намагання прискорити темпи колективізації та достроково завершити її призводили до порушення принципу доб­ровільності, до грубого адміністрування. Середнякам, які не вступа­ли до колгоспів, загрожували розкуркулюванням і позбавленням виборчих прав, у масовому порядку вимагали повністю усуспіль­нювати корів, дрібну худобу і птицю, роблячи спроби перестрибу­вати до комуни.

Унаслідок таких методів проведення колективізації в Україні знищувалися історичні, національні традиції використання землі, створювалися командно-адміністративні інститути управлінської бю­рократії. Все це викликало велике незадоволення трудового селян­ства, призводило до зростання напруження на селі Партійне керів­ництво занепокоїлось. 21 лютого 1930 р. в Москві відбулася нарада партійних керівників Росії та України, на якій були накреслені за­ходи щодо виправлення становища. 2 березня в «Правді» було надруковано статтю Сталіна «Запаморочення від успіхів» і нову ре­дакцію примірного статуту сільгоспартілі. 14 березня ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про боротьбу з викривленнями партлінії в кол­госпному русі». Все це внесло деяке тимчасове заспокоєння в се­лянські маси, після чого боротьбу за завершення суцільної колек­тивізації було продовжено.

До кінця 1932 р. в Україні було усуспільнено майже 70 % се­лянських господарств, що охоплювали понад 80 % посівних площ А до середини 1937 р. в Україні вже існувало 27 347 колгоспів, що об'єднували 3 557 тис. селянських дворів (96% від їх загальної кіль­кості)¹.

Щоб здійснити колективізацію швидкими темпами, було ви­рішено знищити найзаможніший прошарок селянства, до складу якого входили всі ті селяни, які чинили опір усуспільненню, тобто «куркулі». Питання про місце куркуля в колективізованому селі було поставлене у виступі Сталіна на конференції аграрників-мар-

¹ Історія України / За ред В А Смолія — С. 284, 291. ЗОН

Дата добавления: 2015-05-22