Реформа державного апарату 4 страница

Відбудова колгоспів на звільненій від ворога території розпо­чалася ще в роки війни Головною умовою цієї відбудови була допо­мога держави колгоспам УРСР сільськогосподарськими машинами, худобою, насінням, фуражем, а також допомога колгоспів інших районів країни, які не постраждали у війні. Відбудованим господар­ствам надавалися пільги з поставок сільгоспиродуктів. Допомога надавалася також у відбудові громадських будівель і будинків кол­госпників. Значною допомогою стало врегулювання колгоспного зе­млекористування — основи громадського господарства сільгоспар­тілі, збільшення валової товарної продукції. Проте в роки війни площа земель колгоспів зменшилася, ця тенденція зберігалася і після війни. Тому вживалися всілякі заходи, щоб покінчити з масо­вим розкраданням і рюбааарювашцщ колгоспних земель, віднови­ти і збільшити колгоспне землекористування. Було скасовано п. 2 постанови РНК СРСР і ЦК ВКІІ(б) від 7 квітня 1942 р., який дозво­ляв тимчасово засівати невикористані землі колгоспів за згодою останніх. Землі, тимчасово передані за цією постановою, підлягали поверненню колгоспам до 15 листопада 1946 р. Усі організації і ію-садові особи зобов'язувалися також повернути колгоспам незакон­но вилучене у них майно.

У західних областях уперше було здійснено земельну рефор­му, за якою безземельних і малоземельних селян наділяли землею та інвентарем. Заможні селяни обкладалися великими податками Проте невдовзі тут приступили до повсюдної організації сільго­спартілей (1947—1948 рр.). Незважаючи на багатий досвід, не вда­лося уникнути порушень темпів колективізації та принципу добро­вільності.

Безпосередньо керівництво колективізацією покладалося на політвідділи при МТС. У 1949—1950 рр. масова колективізація у західних областях УРСР завершилася, було створено 4,6 тис. кол­госпів та радгоспів замість 1,5 млн одноосібних господарств.

У повоєнний період з'являється нова форма «удосконалення» організації колгоспів — їх укрупнення. Ініціатором цього руху став Хрущов. В Україні влітку 1949 р. розпочався широкий рух за об'єд­нання дрібних колгоспів у великі. Постанова ЦК ВКП(б) від 30 тра­вня 1950 р. «Про укрупнення дрібних колгоспів і завдання партій­них організацій у цій справі»¹, пропонувала об'єднувати артілі тіль-

¹ ЗП УССР — 1950. — № 14 — Ст. 38, 39.

т

ки у разі доцільності: об'єднувати лише ті колгоспи, які мали суміжне землекористування, з тим щоб земельні угіддя укрупне­ного господарства перетворювалися у єдиний земельний масив. Об'єднання повинно було здійснюватися на основі добровільності і взаємної згоди. Не менше 2/3 загального числа членів кожної з об'єднуваних артілей на загальних зборах мали проголосують за об'єднання.

На ділі ці положення порушувалися. На початку 1952 р. в Україні існувало 33 тис. колгоспів, а вже наприкінці того ж року — ледве понад 16 тис.¹

Вже наприкінці 1950 р. в УРСР було 19 295 колгоспів, тобто на 42 % менше, ніж на початку того самого року.

Процес об'єднання штучно форсувався. В основному він за­вершився у 1953 р. Але далеко не в усіх випадках вдалося створити багатогалузеві, високомеханізовані господарства, як планувалося, не завжди нові колгоспи ставали ефективніше колишніх. Нерідко рентабельні господарства занепадали. Багато хто з учених справед­ливо розглядають укрупнення колгоспів як новий різновид «розсе-лянствування».

Не досягли бажаної мети і заходи з регулювання організації колгоспного виробництва. У пошуках виходу з такого становища вдавалися до сумнівних рішень. 19 квітня 1948 р з'явилася розгор­нута постанова Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) про заходи що­до поліпшення організації, підвищення продуктивності та упоряд­кування оплати праці в колгоспах. Вона встановлювала основну форму артільної праці — бригаду. Досі нею була ланка. Бригада складалася з кількох ланок, була, звичайно, сильнішим колективом. За постановою, за бригадою закріплювалися її постійний персо­нальний склад, а також земельні ділянки, худоба, сільгоспмашини, будівлі на строк повної сівозміни. Усі ці заходи мали на меті підви-ги відповідальність кожного члена бригади у цілому, сприяти зростанню продуктивності їхньої праці. Насправді ж ішлося про те, щоб пов'язати колгоспників системою кругової поруки, посилити елементи примушення колгоспників до праці. А це прирікало на не­вдачу завдання, сформульоване у постанові, — ліквідувати низькі норми оплати за трудодні, зрівнялівку в нарахуванні трудоднів, марне їх витрачання (наприклад, на утримання управлінського апарату).

Водночас зберігалися умови, які ускладнювали становище колгоспників, робили його нерівним порівняно з іншими групами населення. Так. колгоспники, як і раніше, не мали паспортів, і це

Історія України Нове бачення — Т. 2. — С. 334.

Розділ 5. Держала і право України у перші повоєнні роки

3. Основні риси права

закріплювало їх за колгоспом, надавало їхній праці у колгоспі при­мусового характеру. За свою нелегку працю вони не одержували еквівалентної винагороди. Низькі заготівельні та закупівельні ціни на продукцію колгоспів установлювалися волюнтаристським шля­хом, вони не покривали витрат на виробництво. 16 лютого 1952 р. Рада Міністрів СРСР установила, що розподіл натуральних і гро­шових прибутків колгоспників слід здійснювати в останню чергу. При цьому зберігали чинність норми про кримінальну відповідаль­ність за невиконання обов'язкового мінімуму трудоднів, хоча надз­вичайні обставини, що викликали цю норму до життя, давно ми­нули.

Проте й цього, з погляду властей, було недостатньо. За ініціа­тивою уряду України і ЦК КП(б)У Президія ВР СРСР у лютому 1948 р. прийняла Указ «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарст­ві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя»¹. Указ цей не було оприлюднено. Рішення, або «громадський вирок» до ви­селення могли приймати загальні колгоспні збори. Підставою для такого рішення було обвинувачення у підриві колгоспного виробни­цтва. Насамперед під дію Указу підпадали особи, які не виконали мінімуму трудоднів. Жодні пом'якшувальні обставини не врахову­валися. Виконання рішення покладалося на органи МВС.

У 1948—1950 рр. було винесено до 12 тис. таких рішень. Що­правда, понад 200 були скасовані за необґрунтованістю. Виселення у таких випадках замінялося попередженням про виселення.

М. Хрущов, очевидно пишався ініціативою України. У квітні 1948 р. він надіслав Сталіну листа, в якому виклав зміст Указу і практику його застосування і пропонував ввести подібний Указ в інших союзних республіках².

Видання цього антигуманного Указу було безглуздим, якщо враховувати ті заходи примусу щодо селян, які вже були у розпо­рядженні держави. Поява Указу лише свідчила про неспромож­ність колгоспної системи, безсилля властей, їхнє зневажливе став­лення до власного народу.

Зважаючи на безрезультатність Указу, власті відмовилися від його застосування. Ці явища сприяли збереженню налагодженої системи пограбування села. І при тому Сталін наполягав на підви­щенні податків на селян ще на 40 млрд крб. А це була сума, яку се-

' Хрестоматія з історії держави і права України. — Т. 2 — С. 489—«90,

² Див детальніше про Указ: Кожукало І. П., Шаповал Ю. 1. У ті важкі повпснмі роки // Про минуле заради майбутнього. — К., 1989 — С. 145—147; Шаповал Ю. і. Україна 20—50-х років: сторінки ненаписаної історії — К., 1993. — С. 273

ляни ніколи не одержували за всю продукцію, яку вони віддавали державі.

Чимало постанов партії та держави засуджували практику порушень колгоспної демократії як шкідливу для ленінізму, одна, ці порушення стали загальним правилом.

Залежність колгоспів від МТС істотно підривала їхню само­стійність і демократичні устої організації. Сталін був рішучим суп­ротивником передавання машин колгоспам від МТС, тому значна частина допомоги держави колгоспам йшла через МТС. Лютневий (1947 р.) пленум ЦК ВКІІ(б) визначив основні завдання МТС — під­вищення врожайності у колгоспах, що обслуговуються, подальше поліпшення використання машинно-тракторного парку, підвищен­ня якості тракторних робіт і виконання їх у агротехнічні строки, своєчасне збирання врожаю і виконання планів натуроплати за ро­боти МТС.

З метою виконання директив Пленуму в МТС засновувалася посада заступника директора з иолітчастини. Він повинен був по­ліпшувати роботу партійної організації МТС і роботу МТС в ціло­му, забезпечувати правильні взаємовідносини між колгоспами і МТС, виконання ними укладених договорів.

Рада Міністрів СРСР 27 січня 1948 р. затвердила новий типо­вий договір МТС з колгоспами. У ньому уточнювалися госпрозра­хункові відносини сторін. Лютневий (1947 р.) Пленум ЦК ВКП(б) поклав на райкоми партії повну відповідальність за стан і розвиток колгоспів, вони мали активніше впливати на всі деталі колгоспного життя. 8 жовтня 1946 р. постановою РМ СРСР і ЦК ВКП(б) при РМ СРСР була організована Рада у справах колгоспів. Вона засновува­лася для встановлення суворого контролю за додержанням Статуту сільгоспартілі, запобігання спробам колгоспів порушити Статут, для вирішення питань колгоспного будівництва. У республіках, краях і областях Рада мала своїх представників. Вони діяли як кон­тролери від центру і тому були незалежними від місцевої влади, тобто Рад.

Ця особливість організації і діяльність Ради у справах колгос­пів порушувала засади демократичного централізму і надавала їй характер надзвичайного органу. Проте (можливо саме внаслідок цього) на початку 50-х років розвиток сільського господарства за­тримався, намітилося відставання усіх його галузей. І однією з при­чин цього явища була, безумовно, відірваність правового регулю­вання організації та діяльності колгоспів від об'єктивних законів економічного розвитку, нехтування принципом матеріальної заін­тересованості виробника у результатах його праці.

Розділ 5. Держава і право України у перші повоєнні роки

3. Основні риси права

Кримінальне право. Період, що розглядається, розпочався з доброї події: в ознаменування перемоги над гітлерівською Німеччи­ною 7 липня 1945 р. Президія ВР СРСР прийняла Указ «Про амніс­тію». Це була иайширша амністія у радянській історії. Вона звіль­няла під покарання: 1) осіб, засуджених до позбавлення волі на строк не більше трьох років; 2) засуджених за самовільне залишен­ня підприємств; 3) військовослужбовців, засуджених з відстрочкою виконання вироку.

Наполовину скорочувався строк покарання, що залишався, для осіб, засуджених до позбавлення волі на строк більш*¹ трьох років. Амністія не поширювалася на осіб, засуджених за контрре­волюційні злочини, розкрадання соціалістичної власності, банди­тизм, фальшивомонетництво, навмисне вбивство та розбій, а також на осіб, засуджених за розтрату, крадіжку, грабіж та хуліганство.

У мирні дні припинилася дія окремих норм кримінального права, які з'явилися у війну. В умовах мирного життя вони не мали застосування (наприклад, указ про відповідальність за поширення у воєнний час чуток, що породжували тривогу серед населення). Але у подальшому розвиток кримінального права відбувається ста­рим шляхом — захисту передусім інтересів держави, посилення покарань. При цьому союзний законодавець прагнув дедалі більше уніфікувати крнміігально-правове регулювання. Тому Криміналь­ний кодекс УРСР було приведено у відповідність з нормами союз­ного законодавства. У багатьох нормативних актах у галузі кри­мінального права, прийнятих у перші повоєнні роки, містилося таке формулювання: «з метою встановлення єдності законодавства про кримінальну відповідальність...».

Класова боротьба у країні (особливо гострих форм вона набу­ла у західних землях, де чинився відкритий опір владі і її соціаліс­тичним перетворенням), «Холодна війна», напружена міжнародна обстановка викликали до життя норми, що визначали склади дер­жавних злочинів. 12 березня 1951 р. було прийнято закон «Про за­хист миру». Виходячи із прагнення до зміцнення миру та дружніх стосунків між народами, Закон проголошував, що пропаганда війни підриває справу миру, створює загрозу нової війни, в якій би формі вона не велася, і тому є найтяжчим злочином проти людства. Осіб, винних у пропаганді війни, слід засуджувати як небезпечних кри­мінальних злочинців.

Гуманізм цього акта не викликає сумнівів, але з юридичного погляду Закон від 12 березня 1951 р. не був бездоганним. Він не да­вав точної кваліфікації складу злочину і не визначав конкретного виду покарання, на яке заслуговував злочинець.

НІ,

Проте не тільки об'єктивна дійсність підказувала необхідність конструювання нових складів злочинів Загальна установка сталін­ського режиму на постійне зміцнення тоталітарної держави звич­ними улюбленими методами примусу пояснює появу нових норм у повоєнному кримінальному законодавстві. Спеціалісти розглядають ці норми як правові передумови масових репресій¹.

З'явилися нові склали і в групі «інші державні злочини». Указ Президії Верховної Ради СРСР від 9 червня 1947 р. провернув ува­гу карних органів до таких злочинів, як розголошення державної таємниці, втрата документів та інших матеріалів, зміст яких стано­вив державну таємницю, а також заявлення чи передавання за кордон шшаходів, відкриттів та технічних удосконалень, що стано­влять державну таємницю. Указ відокремлював ці злочинні дії від тих випадків, які кваліфікувалися як зрада Вітчизні або шпигунст­во, посилював покарання за ці злочини порівнянно з тими, які пе­редбачав Указ від 15 листопада 1943 р.

Посадові особи, винні у цьому злочині, каралися позбавлен­ням волі від 8 до 12 років, а інші громадяни від 5 до 10 років. Під­вищувалася також кримінальна відповідальність за заявлений або передавання за кордон винаходів, відкриттів і технічних удоскона­лень, що становили державну таємницю

26 листопада 1948 р. з'явився Указ ВР СРСР, який установ­лював кримінальну відповідальність за втечу а місця обов'язкового поселення осіб, висланих у віддалені райони Радянського Союзу у період Великої вітчизняної війни.

Як завжди, багато уваги кримінально-правове регулювання приділяло захисту соціалістичної власності, тому й відбулися істот­ні зміни у цій сфері. Указ від 4 липня 1947 р. про кримінальну від­повідальність за розкрадання державного та громадського майна² установлював, по-перше, єдине поняття розкрадання соціалістич­ного майна і посилював покарання за цей злочин, тобто збільшував строк позбавлення волі до 25 років. По-друге, вперше встановлюва­ні кримінальна відповідальність за недоносительство про ква-ісоване розкрадання соціалістичної власності, які' (про що до­стовірно відомо) готується чи вже вчинене. По-третє, з виданням цього Указу всі чинні норми про кримінальну відповідальність за розкрадання соціалістичної власності, включаючи і Закон від 7 сер-шя 1932 р., а також відповідні норми КК УРСР було скасовано. У групі господарських злочинів стали суворішими покарання за ви-

понгмко А, Н. ІІолмтико-прап«іньіі> нредіїисания ст*динск№С репреескй // Жер- тмі регтрессиГ: — К. 1993. — С. 5. - Хрестоматія п історії держави і права України — Т 2. — С. 477.

Розділ 5. Держава і право України у перші повоєнні роки

5. Основні риси права

готовлення і продаж самогону з метою збуту, за виготовлення і збут у вигляді промислу апаратів для виготовлення самогону.

Уявлення про розвиток кримінального права у повоєнні роки буде неповним, якщо не додати, що 26 травня 1947 р. було скасова­но смертну кару¹. Визнавалося, що застосування такої міри пока­рання у мирний час вже не було необхідним. У випадках, коли у чинних тоді законах передбачалась смертна кара, вона замінюва­лась позбавленням волі на 25 років у виправно-трудових таборах.

Однак 12 січня 1950 р. знову було санкціоновано застосування смертної кари, щоправда, в обмежених випадках: до зрадників, шпигунів, підривників-диверсантів. Як було прийнято у практиці тоталітарної держави, застосування смертної кари мотивувалося нібито численними проханнями трудящих та їх організацій, що на­чебто вимагали посилення захисту Радянської держави та її грома­дян від посягань класово-ворожих елементів, які активізувалися у зв'язку із загостренням міжнародної обстановки.

У 1948—1952 рр. прокотилася нова хвиля репресій щодо осіб, вперше засуджених у 1937—1938 рр., які встигли відбути свій строк ув'язнення у таборах. Ці люди стали називатися повторника-ми. Було сфабриковано низку справ проти провідних діячів партії і держави, видатних людей науки і мистецтва за неправдивим обви­нуваченням їх у антирадянській діяльності.

В Україні, особливо на західних землях, тривали позасудові розправи, які чинили органи МВС, КДБ та надзвичайні органи, що збереглися ще з довоєнних часів.

За визнанням Судоплатова, вірного помічника Берії, у 1946— 1947 рр. за планом, розробленим МДБ УРСР і схваленим Хру­щовим, у Мукачеві був знищений Ромжа — глава уніатської церк­ви, який чинив активний опір приєднанню греко-католиків до пра­вослав'я, у Саратові — А. Шумський, колишній нарком просвіти України, ще у передвоєнні роки засуджений начебто за націоналіс­тичний уклін. Про ці акції та їм подібні Судоплатов повідомляв у ли­сті на ім'я Президії XXIII з'їзду КПРС з гордістю. Він ставив їх собі у заслугу і вживав слово «знищений» у його буквальному значенні. Він нагадував, що про всі ці акції свого часу доповідав у ЦК ВКИ(б).

Практикувалося об'єктивне ставлення у провину, наприклад, при виселенні сімей бійців УПА. Про це свідчать самі цифри — майже півмільйона людей було заслано у 1946—1949 рр. начебто за зв'язок з підривним рухом².

У 1949 р. у заручники взяли дворічного сина одного з керівни­ків УПА В. Кука, якого віддали до дитячого будинку під чужим прізвищем¹.

Принцип об'єктивного ставлення у провину торжествував при депортації цілих етнічних спільнот (татар, греків, болгар та ін.).

Не можна не погодитися з дослідниками, що період 1945— 1952 рр. — це один з трагічних періодів репресій.

Водночас кримінальний закон посилював боротьбу зі злочина­ми проти життя, здоров'я, свободи, гідності особи, проти покарання за зґвалтування у вигляді позбавлення волі від 10 до 15 років, а за наявності кваліфікованих обставин — від 15 до 20 років².

У травні 1949 р. уперше встановлювалася кримінальна відпо­відальність за відмову прийняти на роботу матерів, які годують грудну дитину, чи за зниження їм плати за тими самими мотивами.

Захищаючи право особистої власності, союзний законодавець у липні 1947 р. запроваджує єдину на всій території СРСР і прос­тішу, ні раніше, систему складів крадіжки та розбою. Склад грабе­жу як проміжний анулювався. Це анулювання, як показала подаль-ірактика, було безпідставним. Збільшилися строки покарання: за крадіжку — позбавлення волі у виправно-трудових таборах від 5 до 10 років, за розбій — від 10 до 20 років. Уперше встановлюва­лась кримінальна відповідальність за неповідомлення про розбій.

У визначенні кримінальної відповідальності за посягання на особисту власність громадян були й прорахукки, як і в регулюванні кримінальної відповідальності за розкрадання державного та гро­мадського майна: санкції були занадто високими і явно недостатньо диференційованими залежно від тяжкості злочину.

На практиці це неминуче тягло порушення співрозмірності покарання і вини засудженого. За дрібну крадіжку, наприклад, пе­редбачалося позбавлення волі на строк 5—7 років.

¹ Хрестоматія з історії держави і права України. — Т. 2. — С. 476.

² Миронекко А. //. Иолитико-правовьіе предлисаиия сталинских репресиий — С. 5

Стодичньїе новости — X, 1998. — С. б—13. ¹ •помости ВС СССР — 1947. — № 7.

і!.'.

•чи

І'о.іділ 5. Держала і право України у перші повоєнні роки

* * *

Отже, у повоєнні роки не виправдалися сподівання нашого на­роду на демократизацію суспільно-політичного ладу країни. З та­кими труднощами завойована перемога над фашизмом була вико­ристана правлячими колами радянської держави у своїх, вузьконо-менклатурних, а не народних інтересах. Тривало посилення адмініс­тративно-командних методів управління промисловістю, сільським господарством, соціально-культурною сферою. Посилились масові репресії як метод збереження тоталітарного режиму, особистої влади Сталіна¹.

Як уже зазначалося, тоталітаризм виявлявся, зокрема, в інте­грації керівництва партійного і державного апарату, формуванні так званої «номенклатури» — реальної влади у державі, яка спи­ралася на силові структури. При цьому слід мати на увазі, що бага­томільйонна маса трудівників, у тому числі й рядових членів партії, по суті, стояла далеко від цієї «номенклатури». Своєю сумлінною працею, а у воєнний час і власним життям вона захищала державу, примножувала на заводах, фабриках, у колгоспах її багатство та могутність. І тільки «номенклатура» незаслужено користувалась благами життя, пільгами та привілеями. Усе це яскраво виявилося у перші повоєнні роки.

Тоталітарна система девальвувала моральні цінності, калічи­ла душі людей, прагнучи перетворити їх у безсловесні «гвинтики».

Розділ шостий

Держава і право України

в період десталінізації

(друга половина 1950-х —

перша половина 1960-х рр.)

¹ Соломок Л. Советская юстиция при Сталине / Пер англ — М, 1998 — С. 432— 436

§ 1. Десталінізація

талін був стрижнем тоталітарної системи. Після його смерті 5 березня 1953 р. почалося визволення народів Со­юзу РСР, у тому числі й України, від жорстокого режиму культу особи Сталіна. Це явище дістало назву деста­лінізації. Воно було головним змістом розвитку держави і права України, як і інших республік СРСР, приблизно упродовж десятиріччя.

Перші ознаки десталінізації стали очевидними незабаром піс­ля смерті Сталіна. Вже червневий пленум ЦК КПРС у 1953 р. про­голосив курс на відбудову внутрішньопартійної демократії, припи­нення зловживань законністю. Пленум ЦК Компартії України, що

»мм

Розділ 6. Держава і право України в період дгсталітлаци

§ 1. Десталінізація

відбувся 29—ЗО липня 1953 р., повністю підтримав рішення червне­вого пленуму ЦК КПРС.

Процес десталінізації особливо пожвавився після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 р). На ньому за доповіддю першого секретаря ЦК партії М. Хрущова було прийнято постанову про культ особи і подолання його наслідків. Уперше на весь голос було сказано прав­ду про становище в країні та партії, про необхідність радикальних змін.

Через чотири місяці після з'їзду — ЗО червня 1956 р. — ЦК КПРС прийняв постанову «Про подолання культу особи та його на­слідків», де висловлювалася рішучість держави і партії продовжу­вати боротьбу проти культу особи, тобто викривати й усувати нега­тивні наслідки цього режиму¹.

Викриття культу особи Сталіна — найграндіозніша подія в житті радянського суспільства в період, що розглядається, яка за своїм значенням виходить далеко за його межі. Вона вплинула на весь наступний розвиток радянського суспільства і держави, а та­кож на подальший перебіг світової історії.

М. Хрущов виявив велику мужність, коли переконав або при­мусив членів ЦК партії, а згодом і делегатів XX з'їзду зрозуміти необхідність викриття культу особи, відмови від нього. Однак зараз, коли минуло більше сорока років з часу роботи з'їзду, не можна не бачити, що дії партії та уряду з розвінчування культу особи були половинчасті, непослідовні, суперечливі, особливо на місцях, у тому числі й в Україні. Причин цьому було немало. Одна з них — очеви­дний страх людей з оточення Сталіна, що у процесі боротьби з культом його особи буде виявлена й їхня причетність до сталінсь­ких злочинів; друга — відсутність у той час необхідних наукових і фактичних даних про режим культу взагалі й тоталітарний режим в СРСР особливо. Внаслідок цього на XX з'їзді культ особи поясни­ли як явище, пов'язане з особливостями характеру Сталіна, а та­кож з тяжкими умовами становища Радянської держави (з капіта­лістичним оточенням, наприклад), і справа обмежилася засуджен­ням зловживань владою, одіозних крайностей режиму, таких як масові незаконні репресії, девальвація моральних цінностей, ідео­логічний тиск тощо.

Відповідно до цього намічалися заходи боротьби з культом особи, але вони не могли бути ефективними, бо не пов'язувалися зі справжніми причинами прояву культу особи, його природою. Культ особи с об'єктивним соціально-політичним явищем, що з'явилося в

умовах позаринкової економіки, будівництва казарменого соціаліз­му, явищем, яке всіляко підтримує командно-адміністративна сис­тема. А на з'їзді модель соціалізму, що будувалася, стратегія і так­тика її будівництва сумніву не піддавалися, навпаки, проголошува­лися єдино правильними, були схвалені. Звичайно, що за такого підходу до культу особи питання про відповідальність осіб та орга­нізацій, винних у створенні і підтримці режиму культу, не Стави-

Непослідовна позиція XX з'їзду виявилася і в тому, що мате­ріали з'їзду щодо культу особи приховувалися від громадськості. Повний текст таємної доповіді М. Хрущова був оприлюднений ли­ше у 1989 р., тобто через 33 роки після з'їзду. Членів партії знайо­мили з ним спеціальним закритим листом. Проте і країна, і світ діз­налися про доповідь тоді ж. Повідомлення про засудження культу особи в країни сприймалося неоднозначно, і в Україні також. Втім у постановах вищих партійних органів, які приймалися після XX з'їзду, відсутня будь-яка значна реакція на засудження культу особи. Тут лише з літа 1956 р. стали з'являтися окремі, досить стримані критичні висловлювання про культ особи¹. Проте слід ви­знати, що XX з'їзд дав радянському суспільству могутній імпульс, який породив процес руйнування тоталітарного режиму, що дістав назву десталінізація.

¹ Хрестоматія з історії держави і права України. — Т. 2. — С. 500—502. 402

• Косьлнов Г. Незгодні: Українська інтелігенція • русі опору 1960—1980-х років. — К. 1995 — С. 15.

•»-«-

Розділ 6. Держала і право України в період десталіниици

2. Суспільно-політичний лад

§ 2. Суспільно-політичний лад

№. начною мірою залікувавши рани війни, відновивши на-|,^ родне господарство, радянські люди створили необхідні 7» умови для подальшого руху вперед у масштабах, які пе-

Р-Л ревершували довоєнні. Підтвердивши правильність роз-• витку радянської економіки на шляху соціалізму, XX з'їзд КПРС накреслив програму створення єдиного народ­ногосподарського комплексу, який би охоплював усі ланки суспіль­ного виробництва, розподілу й обміну на території усієї країни. Умовами успішного виконання цієї програми були безперервний технічний прогрес, швидке зростання продуктивності праці, по­дальший розвиток усіх галузей промисловості, підвищення мате­ріального І культурного рівня радянського народу. Передбачалося, що виконання цієї програми стане великим кроком уперед на шля­ху розв'язання головного економічного завдання СРСР — в істори­чно стислий строк наздогнати і перегнати найбільш розвинуті краї­ни з виробництва продукції на душу населення. 50-ті роки, особли­во період після 1956 р., були найрезультативнішими в розвитку народного господарства за весь час існування радянської влади. У ці роки виявилося прагнення змінити пріоритети економічного розвитку. Більше уваги зверталося на галузі, пов'язані зі сферою споживання, задоволенням насущних потреб людини. Щоб збіль­шити хлібні запаси у країні, майже 1 млн її громадян працювали на освоєнні цілинних земель. Тільки у 1954—1955 рр. українці створи­ли у Казахстані 54 зернових радгоспи. Не зайвим буде додати, що участь України в піднятті цілини коштувало їй чимало витрат¹.

Дата добавления: 2015-05-22