Реформа державного апарату 5 страница

Україна разом з усім Союзом РСР вступила в епоху науково-технічної революції. Розвиток галузей економіки, був досить гармо­нійним, забезпечувалася кредитно-грошова збалансованість. Темпи зростання були вищими ніж усі попередні. Наприкінці.їО-х років у народному господарстві була одержана найбільша сума прибутків Уперше національний дохід перевершив рівень 1928 р. Успіхи нау­ки і техніки дали змогу досягти стратегічного паритету, приступи­ти до освоєння космічного простору. У 1957 р. в СРСР було виведе-

¹ ЗП УРСР. — 1956 — М 11—12. — Ст. 118; Украинска* Социалнстическая Респуб-лика. Оішиклсш.-лическиГі слравочник — С. 129, Гордеев Б. В. Социально-зкономи-ческое и политическое развитие Украйни в 50—60-х годах // Страницьі истории Украйни — Запорожье, 1993. — С. 28.

на на орбіту перший штучний супутник Землі, у створенні якого брала участь й Україна.

XXI з'їзд КПРС (1959 р.) констатував, що соціалізм одержав у нашій країні повну і остаточну перемогу, став реальністю. На XXII з'їзді КПРС (1961 р.) була затверджена нова, третя програма партії. Проте не слід забувати, що у другій половині 50-х — першій поло­вині 60-х років соціалізм в СРСР, як і раніше, будувався за сталін­ською моделлю. І ні М. Хрущов, ні інші керівники партії та держа­ви не мали сумніву в її правильності. Завдання розроблення теорії соціалізму, створення нових економічних структур не ставилося. Досить сказати, що при обговоренні проекту програми партії в Україні було висловлено 48 тис. пропозицій та зауважень, але се­ред них не було жодної пропозиції замінити командну економіку ринковою¹. Отже, соціалізм справді було побудовано, але то був державний (або казармений, чи воєнно-комуністичний) соціалізм, який уявляв собі Сталін і який може бути лише в екстремальних умовах.

У промисловості, як завжди, переважала група А, а в ній — воєнні галузі. Сільське господарство хронічно відставало, його ста­новище було підлеглим щодо промисловості. Економіка була розба-лансованою, розвивалася переважно екстенсивним шляхом, мала мілітаристський та затратний характер. Соціальна сфера була за­пущеною. Безпосередній виробник так і не став господарем вироб­ництва. Перебуваючи у полоні сталінської моделі соціалізму, про­довжуючи лінію XVIII та XIX з'їздів партії, керівництво держави не здійснювало ґрунтовного наукового аналізу економічних показ­ників, М. Хрущов всіляко підтримував утопічне завдання безпосе­реднього переходу, «стрибка» в комунізм. Це нереальне завдання було закладене в третю програму партії. М. Хрущов навіть по­обіцяв, що у 1980 р. усі радянські люди житимуть при комунізмі. Такі волюнтаристські настанови створювали хибне уявлення про простий і легкий рух до нього.

XX з'їзд КПРС у боротьбі з наслідками культу особи заклав нові демократичні — підвалини під зовнішню політику Союзу РСР. Саме з'їзд визначив як довгострокову стратегічну зовнішньопо­літичну лінію — настанову на мирне співіснування держав з різни­ми соціально-політичними режимами. Звідси витікає животворна

запобігання війнам у сучасну епоху. З'їзд відкинув сподівання Сталіна на світову революцію і обґрунтував рух компартії до влади жирним шляхом. Подібні програмні засади і заснована на них зов-

¹ Шляхами віків: довідник я історії України. — К. 1993. — С. 248

Розділ 6. Держава і премо України в період Оесталіниацч

§ 2. Суспільно-політичний лад

нішня політика послаблювали напруженість, створену «холодною війною». Ускладнились і урізноманітнились контакти СРСР та його суб'єктів зі світовим співтовариством. Це відбилося й на зовнішньо­політичній діяльності України. Вже в 1957 р. Україна заснувала своє постійне представництво при ООН і вступила до МАГАТЕ, а в 1958 р. Україні було надано право мати свого постійного представ­ника в ООН.

Проте зовнішня політика СРСР та його суб"єктів також хара­ктеризувалася непослідовністю. Незважаючи на урочисте проголо­шення принципу мирного співіснування, саме в ці роки ведеться напружена робота, спрямована на досягнення паритету з капіталіс­тичними державами у створенні та накопиченні найновіших видів смертоносної зброї. Нагадаємо, що восени 1962 р. не без участі СРСР виникла реальна загроза ядерної війни. Щоправда, в остан­ній момент керівники двох наймогутніших держав — СРСР і США — М. Хрущов та Д. Кеннеді виявили витримку й розсудливість і звер­нулися до політичних методів урегулювання конфлікту.

Не можна не згадати і про проблеми у відносинах з країнами соціалістичного табору. СРСР здійснював тиск (аж до застосування зброї) на союзників із соціалістичного табору, які були з ним не зго­дні. Так, у 1956 р. були введені радянські війська в Угорщину, яка заявила про відмову будувати соціалізм сталінської моделі.

Суспільний лад. У 1953—1964 рр. збільшується загальна кіль­кість народонаселення України. У 1960 р. була досягнута його дово­єнна чисельність — 42 млн осіб. Особливо швидко зростав робітни­чий клас і його частка в населенні. Зростала й кількість інтелігенції.

Водночас кількість селян помітно зменшувалася. У 1961 р. чи­сельність міського населення України зрівнялася з чисельністю сільського, а потім і перевищила її (відбулося це головним чином за рахунок зростання чисельності робітничого класу).

Крім цього спостерігалося зростання такої соціальної групи, як службовці управлінського апарату (партійні, радянські, госпо­дарські керівники різного рангу). Деякі соціологи виділяють цю групу в самостійний так званий новий, або політичний, клас, або номенклатуру, протиставляючи йому всі інші класи і соціальні про­шарки.

Різко зростає і чисельність, а також суспільна роль соціальної групи людей, які одержують пенсію за віком. У 1956 р. число пен­сіонерів в Союзі РСР становило 18 млн.

Було засуджено зневажливе ставлення до потреб трудящих. XX з'їзд партії накреслив масштабну соціальну програму. Усе це

давало змогу сподіватися на реальне, більш повне задоволення ма­теріальних та духовних потреб людей.

Під час усунення порушень законності було реабілітовано та визволено із в'язниць і таборів багато безвинно засуджених людей, повернуто чесне ім'я тим із них, хто не дожив до волі. Відтак знач­но скоротилася кількість ув'язнених людей, підневільну працю яких використовувала держава.

Вже на початку 1954 р. Радянські громадяни, які рішуче засу­дили культ особи, з ентузіазмом включалися у боротьбу з тоталіта­ризмом, за демократизацію усіх сфер соціального і державного-правового життя, становили значну частину суспільства. їх стали називати «шестидесятниками». Це далеко не точна назва. З'явила­ся вона, очевидно, тому, що на шестидесяті роки припав час грома­дянського змужніння цих людей. «Шестидесятники» представляли здорові сили суспільства, які стали основною рушійною силою пе­ретворень. За своєю національною та соціальною належністю, ос­вітнім рівнем це були досить різні особи, але їх усіх об'єднували прекрасні людські та громадянські якості — незламний патріотизм, відповідальне ставлення до свого громадянського та професійного обов'язку, почуття нового, взаємодопомога, відданість своїм ідеа-

На жаль, процес духовного розкріпачення ще тільки намічав­ся. Існувало немало стереотипів, які перешкоджали повному духов­ному визволенню, суспільному прозрінню. Досить сказати, що все ще зберігалося зневажливе ставлення властей до інтелігенції. Пе­ріодично учинялися образливі публічні «проробки» або цькування відомих представників інтелігенції, в тому числі української. Знач­ною мірою таке ставлення до інтелігенції мало своїм джерелом «антиінтелігентський комплекс» М. Хрущова. Консервативні сили вміло користувалися цим і налаштовували його проти найбільш не­нависних їм представників інтелігенції. Збереглася також система суспільно-політичних відносин, в якій людина-творець, активна особистість все ще підпорядковувалася державі, була предметом застосування державної політики.

Ці та інші причини неминуче призводили до дисидентського руху, розвиток якого прийшовся на роки застою. У період, що до­сліджується, він лише починався.

Дисидентами стали називати людей, погляди та дії яких не збігалися з офіційними настановами. Тобто, дисидент — це незгод- ккй, інакомислячий. Дисиденти були людьми із загостреним почут­тю» людської та громадянської гідності, справедливості, моральнос->інн сміливо критикували дії властей і окремих посадових осіб,

Розділ 6. Держава і право України в період ііесталіниици

2. Суспільно-політичний лад

посягання на права людини, демократію. В Україні дисидентський рух розпочався наприкінці 50-х років'. Українські дисиденти (серед них такі яскраві особистості, як І. Дзюба, І. Драч, Л. Костенко, Д. Навличко, Є. Сверстюк, В. Симоненко та іп.) сміливо критикували тоталітарну систему, перекручення національної політики. Вони вимагали визнати українську мову як державну, виступали за очи­щення історії України від фальсифікації, проти посягань на права людини. Сміливо критикували дії влади і посадових осіб, закликали до послідовної демократизації держави.

Уже на початку дисидентського руху намітились його різні форми. Це насамперед підпільна видавнича діяльність — «самаи-дав». Першим документом українського самвидаву став відкритий лист до ООН українських політв'язнів з мордовських таборів. Про­водилися також симпозіуми, учасники яких науково обґрунтовува­ли, формували свої вимоги. Міжнародного резонансу набула кон­ференція з питань культури української мови, організована на по­чатку лютого 1963 р. у Києві держуніверситетом ім. Т. Г. Шевченка та інститутом мовознавства АН України². В її роботі брали участь 800 осіб, було заслухано 27 доповідей. Усі учасники вимагали у ви­щого політичного керівництва України надати українській мові ста­тус державної

У 1963 р у Кривому Розі в руслі дисидентського руху був проведений страйк робітників, які протестували проти підвищення цін на продукти. Були також створені групи, які розробляли свої економічні та політичні програми. З них найбільш відома група Л. Лук'яненка (створена у 1958 р.), яка виступала за мирний шлях виходу України зі складу СРСР.

Як бачимо, поле діяльності дисидентів було досить широким, тому не можна погодитися із твердженням, що змістом дисидент­ського руху були переважно проблеми культури³.

Націоналі.мий склад населення. Зростає чисельність росіян серед населення України. У 1039 р. їх налічувалося 7 млн, що ста­новило 16 % усіх жителів України (перед війною, тобто у 1939 р. їх було 4 млн, тобто 12 %). У Західній Україні росіяни становили 5 % населення, тоді як до війни тут їх майже не було⁴. Безперечно, іс­нує зв'язок між зростанням чисельності росіян в Україні і політи-

¹ Див детальніше при ці- ІСм-і.ямім Г. Невгодні: Українська інтелігенція в русі опору
Ч9С0—80-х років. — К. 1995.

² Довідник. — С. 547.

¹ Грабовськип С, Ставрояні С, Шкало Л. Н.ірін и і історії державотворення. — 1995 С.419

⁴ Катрич В П. Украіша в нослсвоснньїе годи (1945—1950) // Страницм истории Украйни. — 1993. — С 6

МІ

кою русифікації, яку продовжував проводити союзний центр. З цією політикою пов'язані і гоніння на уніатську церкву, що не припиня­лися. В січні 1961 р. Україну відвідала повноважна комісія Москов­ської патріархії для перевірки реалізації заходів «з викорінення залишків уніатства».

Партійні та державні органи безпідставно перешкоджали по­верненню в Україну депортованих з Криму та інших її регіонів гро­мадян, які були визволені із спецпоселень. У березні 1954 р. секре­тар ЦК КГІУ Кириченко клопотав перед Хрущовим про заборону проживання в Кримській області всім особам, виселеним з Криму в 1944 р. і звільненим до 1954 р. із спецпоселень Тим, хто встиг пове­рнутися до Криму, він просив надати можливість виїхати на про­живання до інших областей СРСР.

Враховуючи це та інші подібні подання. Президія Верховної Ради СРСР 28 квітня 1956 р. прийняла Указ, яким визначила відсу­тність потреби зберігати в майбутньому обмеження в правовому становищі осіб, які перебували в специоееленні — кримських та­тар, балкарців і турок, виселених у 1943—1944 рр. з Криму, Північ­ного Кавказу та Грузії Тому Указ приписував зняти цих громадян з обліку епецпоселень і звільнити їх з-під адміністративного нагля­ду органів МВС. Але ари цьому встановлювалех-я, що вони не ма­ють права повертатися в місця,.чтдки були виселені.

Відповідно до зазначеного Указу 15 грудня 1956 р. Рада Мініс­трів УРСР прийняла постанову про розселення громадян, які про­живали раніше в Кримській області. Вона вказувала на труднощі розселення і працевлаштування у прилеглих до Криму районах та­тар, болгар, греків, німців, які раніше проживали в Криму, а тепер»56 р.) поверталися значною масою. Тому Рада Міністрів визна­ла недоцільним розселення цих громадян на території Запорізької, Миколаївської, Донецької і Херсонської областей.

Виконкоми місцевих Рад зобов'язувалися призупинити при­йом цих людей, але надавати їм необхідну допомогу для виїзду або за межі України, або з перелічених областей.

Пропонувалося також розглянути питання, щоб колишніх спец-оереселенців, які вже проживали в зазначених областях розселити а -і'іях УРСР або в інших республіках¹

Отже, Україна, як і раніше, в основному залишалася двона-зюнальною республікою.

..ональні відносним Украіни у XX ст. — К.: Наукова думка, 1994. — С. 327, -336.

Розділ б. Держава і право України в період десталтізації

§ 3. Україна у складі Союзу РСР

§ 3. Україна у складі Союзу РСР

к, період, що вивчається, Україна перебувала у складі Сою­зу РСР. У лютому 1954 р. її територія збільшилася. Тоді Указом Президії Верховної Ради СРСР Кримська область була передана від РСФСР до складу України¹. Ця переда­ча обґрунтовувалася економічною і територіальною бли­зькістю України і Криму, їхніми тісними господарськими, культурними зв'язками. Акція присвячувалася 300-річчю Переяс­лавської Ради.

Передача Кримської області Україні потягла зміни в правово­му статусі Севастополя. Раніше він, будучії містом республікансь­кого підпорядкування, підлягав Москві й фінансувався урядом Ро­сійської Федерації. З передачею ж Криму Україні він став містом республіканського підпорядкування в Україні і відтепер порядко-вувався безпосередньо Києву і фінансувався Києвом.

В Україні були перейменовані деякі міста й області. У січні 1954 р. стародавнє українське місто Проскурів перейменовано у Хмельницький, а Кам'янець-Подільську область — у Хмельницьку. Розширюється компеті-нція союзних республік, у тому числі й України. Було відновлено норму Конституції СРСР 1924 р. про від­несення до відання союзної республіки розв'язання питань її ад­міністративно-територіального устрою². Це мало стати гарантією територіальної цілісності союзної республіки. За Конституцією СРСР 1936 р. такі питання перебували у виключній компетенції Верхов­ної Ради СРСР. Але з огляду на те, що адміністративно-терито­ріальна система Радянської держави в цілому та кожної союзної республіки була досить усталеною, між ними існувала взаємна до­віра. Зберігання зазначеного права за Союзом РСР створювало б надмірну, зайву централізацію. Тепер вже СРСР не міг змінити чи зменшити територію України без її згоди на це. Крім того, зміц­нення територіальної цілісності України забезпечувало розвиток ініціативи та відповідальності її органів державної влади й управ­ління, надавало їм можливість вирішувати питання адміністратив­но-територіального устрою з урахуванням усіх місцевих особливос-геЯ

¹ Хрестоматія з історії держави і права України. — Т. 2. — С. 495—496.

² Відомості Верховної Ради УРСР. — 1954. -№«!- Ст. 80

Україна разом з іншими союзними республіками дістала та­кож нові права в управлінні своїм господарством. Це зумовлювало­ся потребою прискорення розвитку економіки, а також досягнення­ми України в господарському та культурному будівництві, наявніс­тю у неї власних національних кадрів керівників.

Були розширені права України в державному плануванні та фінансуванні її господарства. За постановою Ради Міністрів СРСР від 4 травня 1955 р. «Про зміну порядку державного планування та фінансування господарства союзних республік» Рада Міністрів Украї­ни дістала право самостійно: 1) затверджувати плани виробництва та розподілу усіх видів промислової продукції, що виробляють під­приємства республіканських міністерств, відомств і промислової кооперації; 2) затверджувати титульні списки капітального будів­ництва республіканських міністерств і відомств, незалежно від ко­шторисної вартості; 3) передбачати для республіканських мініс­терств і відомств завдання з підвищення продуктивності праці, чи­сельності працівників, фонду зарплати тощо; 4) залишати у своєму розпорядженні 50 % будівельних матеріалів і низку промислових товарів широкого споживання, вироблених на підприємствах за­гальносоюзного та союзно-республіканського підпорядкування по-над квартальний план.

Тоді ж, у 1955 р., Україна як союзна республіка одержала право затверджувати проект бюджету республіки та звітувати про виконання бюджету. Тепер в загальнодержавному бюджеті СРСР зазначалася лише сума витрат за основними напрямками (фінансу­вання народного господарства, витрати на соціальні і культурні за­ходи, на утримання апарату управління) по СРСР в цілому, а Вер­ховна Рада УРСР самостійно розподіляла передбачені в бюджеті кошти між республіканським і міськими бюджетами. Раніше, як відомо, бюджет союзної республіки із зазначенням сум витрат по двох частинах — по республіканському і місцевому бюджетах за­тверджувала Верховна Рада СРСР. Цей порядок централізованого планування витрат обмежував самостійність союзних республік у роаподілі і перерозподілі коштів між республіканським і місцевим бюджетом, а також у фінансуванні окремих заходів.

Рада Міністрів УРСР одержала право залишати у своєму роз­порядженні резерви по праці, капіталовкладеннях, фондових мате-рилах, самостійно відносити тільки що створені підприємства і ор­ганізації до відповідної групи (категорії) в оплаті праці, надавати окремим колгоспам відстрочку від здавання державі сільгосипро-ггів за обов'язковими поставками, внесення натуральної та гро-оплати за працю МТС та ін.

Розділ 6. Держачи і прано України в період десталгнізаціі

Зміцненню статусу України сприяло розширення іі права ви­давати закони та інші нормативні акти щодо питань її повноважень. У лютому 1057 р було відновлено положення Конституції СРСР 1924 р. про віднесення до відання союзних республік законодавства про їх судоустрій, про прийняття цивільного, кримінального та про­цесуального кодексів¹. Союзу РСР було залишено право встановлю­вати Основи законодавства в цих галузях.

Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік визна­чали нові напрями законодавчої діяльності України. Вони санкціо­нували видання в Україні законів у галузі авторського права, спад­кового права, надали Україні можлиьість встановлювати нові види покарання, форму та порядок участі громадськості у виправленні засуджених.

Норми багатьох Основ звертаються до регламентації взаємо­відносин союзних республік, в тому числі й України, з іншими суб'єктами Союзу РСР. З метою найкращого регулювання взаємин між союзними республіками у лютому 1957 р. в Раді Національнос­тей Верховної Ради Союзу РСР була утворена нова комісія — еко­номічна — для координації діяльності союзних республік з розвит­ку народного господарства. Вона готувала для Ради Національнос­тей пропозиції з питань господарського та соціально-культурного будівництва в союзних республіках. Комісія розглядала також за­пити України, як і інших союзних республік, про здійснення тих чи інших заходів у галузі господарства, освіти, охорони здоров'я, бла­гоустрою міст і сіл, побутового обслуговування населення. Ця ко­місія не просто координувала взаємини України з іншими союзни­ми республіками, а взагалі регулювала відносини України з Сою­зом РСР в цілому.

останні роки життя Сталіна здорові сили радянського сус­пільства дедалі більше усвідомлювали важкі наслідки йо-'~!іи^> ^го диктатури для країни, замислювалися над необхідніс-*.*! тю радикальних змін в економіці і державній владі

Реальна боротьба з культом Сталіна, демократиза­ція радянського суспільства і держави стали можливими внаслідок збігу низки передумов. Перша — смерть Сталіна 5 берез­ня 1953 р. Вона стала поштовхом до визволення країни від створе­ного деспотичного режиму правління, відкрила шлях до відновлен­ня суспільства. Смерть Сталіна неминуче викликала зміни насам­перед у складі керівництва держави, примусила замислитися про майбутнє країни. Але спочатку правлячі особи розгубилися, зляка­лися за власну долю. Вважаючії себе спадкоємцями Сталіна, вони обачливо намітили кадрові перестановки, намагаючись утриматися при владі. До речі, соратники Сталіна почали ділити владу і порт­фелі ввечері 5 березня 1953 р., ще до смерті вождя¹, яка сталася о 21 годині 50 хвилин. Ці кадрові зміни були оформлені після смерті вождя на спільному засіданні пленуму ЦК КИРС, Ради Міністрів, Президії Верховної Ради Союзу РСР, а затим і на Верховній Раді Ь березня 1953 р. Вони пояснювалися необхідністю забезпечити безперебійне і правильне керівництво життям усієї країни, згурто­ваність цього керівництва, не допустити розброду та паніки. В ре-.таті цього найважливіші ключові посади були розподілені між з:рнмми соратниками Сталіна. Першим секретарем ЦК КПРС став '.аленков, якого ще за життя Сталіна розглядали як другу особу» партії. Він зайняв також посаду голови Ради Міністрів СРСР. Йо­го заступниками були призначені Л. Берія, М. Булганін, Л. Кагано-ь-ч Міністром закордонних справ став В. Молотов, військових — М Булганін. Головою Президії ВР СРСР було обрано К. Ворошило- и який замінив на цій посаді М. Шверніка. Ці кадрові призначення жали підтвердити непохитність адміністративно-командної систе­ми, створеної Сталіним, зберегти звичні політичні форми.

У рішеннях спільного засідання був один новий та багато-іцяючий нюанс — Г. Маленков проголосив перехід до колектив-керівництва і в партії, і в державі, оскільки соратники Сталіна

¹ Ведомости Верховного Совета СССР. — 1957 — №і — Ст. 63, Хрестоматія з історії держави і права України. — Т. 2. — С. 511.

' Шштогоно* Д. Сомь вожлей. Галерея лидеров СССР в 2-х книгах — Ки 1 — М. ІЯП. — С. 326—328.

Розділ 6. Держава і право України в період десталінізаціі

побоювалися не тільки народних мас, але й один одного. Але склад Президії ЦК КПРС і Президії Ради Міністрів СРСР було скорочено.

Друга передумова майбутніх змін — поява нового авторитет­ного лідера партії та держави. Ним став М. Хрущов. До 5 березня 1953 р. він був першим секретарем Московського комітету партії та секретарем ЦК КПРС. На спільному засіданні йому було доручено зосередитися на роботі секретаря ЦК партії, а у вересні 1953 р пленум ЦК КПРС обрав його першим секретарем партії. Це було визнанням зростання його авторитету. М. Хрущов став лідером то­му, що у той час виражав корінні інтереси суспільства. Він очолив боротьбу з культом особи, за демократизацію партійного і держав­ного керівництва. За безпосередньої, ініціативної участі Хрущова готувався XX з'їзд партії, документи про засудження культу і по­долання його наслідків. Хрущов був тверезо мислячою людиною, яка розуміла безвихідь ситуації, що склалася в країні, згубність для партії і держави збереження надалі сталінського режиму, со­ромився своєї участі в антинародних діяннях Сталіна. «Хрущов, який був звичайним пташеням сталінського гнізда, раніше інших став розуміти, наскільки понурим і зловісним воно було»¹.

В Україні також відбувалися кадрові перестановки. 13 червня 1953 р. пленум ЦК КПУ усунув з посади першого секретаря КПУ Л. Мельникова, якого було звинувачено у російському шовінізмі. Замість нього був обраний О. Кириченко. 26 грудня 1957 р. його змінив М. Підгорний, а у 1963 р. секретарем Компартії України став П. Шелест. Всі ці керівники свого часу були висунуті М. Хру­щовим.

Ще однією передумовою боротьби з культом особи було усу­нення такої огидної фігури, вірної опори сталінського режиму, як Л. Берія. Він готувався сам стати диктатором. В Україні його спіль­ником був міністр МВС П. Мешик. 26 червня 1953 р. Берію було ви­ключено з партії, потім його судили, і 23 грудня 1953 р. він був роз­стріляний за антидержавні дії. Викриття Берії змусило вище керів­ництво партії та держави перейти до радикальних змін.

Державний апарат. З 1954 р. розгортається робота щодо де­мократизації партійного і державного життя. По суті, це вже була боротьба з культом особи Сталіна. Але тільки після XX з'їзду КПРС розпочинається широкий процес десталінізації у державно­му будівництві. У політичній сфері ставилося завдання усунення порушень демократії та законності, а також усіх шкідливих наслід­ків цих порушень. Відповідно до цього в основу процесу деста-

¹ Ва/ікогохов Д. Семь вождей. — С. 343. 414

догізації було покладено такі демократичні принципи: визнання за ■іродом ролі творця історії, розвиток його творчої активності, тур­бота про народні інтереси; опора на науку, знання об'єктивних за­конів суспільного розвитку; колективне керівництво.

Як і раніше, у боротьбі за соціалізм вирішальна роль відводи­лася компартії.

XX з'їзд КПРС постановив і продовжити роботу з удоскона-аганя державного апарату, повернутися до питань конкретного ке­рівництва господарством країни. Мета — керувати численними га­ями народного господарства і культури компетентніше і дифе-ренційованіше: поєднувати колегіальність обговорення і особисту відповідальність; позбавлятися від бюрократичних спотворень. Ви­сувалася вимога удосконалити організаційні форми: спростити структуру управління, рішуче усувати проміжні ланки, наближаю­чи центр до місць, поглиблювати спеціалізацію управління, зробити апарат управління економним. Робилися спроби зламати команд-■о-бюрократичні методи управління, установлені у ЗО—40-х роках, рішуче викорінити їх з діяльності апарату. Передбачалося усунен­ая з апарату одіозних сталіністів.

Але цей процес відбувався повільно, важко, часто наштовху­вався на прихований, а то й відкритий опір. Сталіністи не збирали­ся складати зброю. Відірвані від життя народу, перебуваючи у по­лові старих уявлень, вони відкидали усі демократичні починання Представники старої гвардії (Молотов, Маленков, Каганович та ін.) згуртувалися і через рік після XX з'їзду КПРС — у червні 1957 р. — ■ішли у наступ, щоб врятувати сталінський режим і самим утрима­тися при владі. Використовуючи свою кількісну перевагу у Нрези-ДК, вони постановили усунути М. Хрущова з поста першого се-вретаря ЦК партії (серед членів Президії один лише Мікоян під-трашував Хрущова). Проте пленум ЦК відкинув це рішення і щатримав курс XX з'їзду. (Це був єдиний випадок, коли ЦК не під­варишся рішенню Президії). Пленум засудив антипартійну групу Молотова, усунув її учасників з партійних постів. Пізніше вони бу-лш виключені з партії. Важливе значення у цьому мала підтримка, яку М. Хрущов отримав з боку армії (військовий міністр — маршал Іуков).

Дата добавления: 2015-05-22