Реформа державного апарату 8 страница

Внаслідок реорганізації МТС скасовувалася натуроплата за роботи, що виконувалися МТС, РТС і спеціалізованими станціями колгоспів. Це було відчутним полегшенням, бо натуроплата за ро­боту МТС становила значну частину сільгосппродуктів — одного зерна щорічно витрачалося до 1 млн пудів. Водночас з колгоспів списувалася заборгованість минулих років за обов'язковими постав­ками і натуроплатою за роботи МТС.

У 1958 р. зі скасуванням поставок встановлюється сдина фор­ма державних заготівель сільськогосподарських продуктів — заку­півля їх у колгоспів. їх обсяг обчислювався на підставі погектарного принципу. Вводяться економічно обгрунтовані стабільні закупівель­ні ціни. Вони були значно вищими від колишніх, попередні не сти­мулювали заінтересованість колгоспів у розвитку суспільного ви­робництва.

Вживалися заходи щодо посилення матеріальної заінтересо­ваності колгоспників у зростанні виробництва сільгосппродуктів, забезпечення тіснішого зв'язку інтересів індивідуального господар­ства колгоспників і громадського господарства. Поліпшується опла­та праці колгоспників у громадському господарстві: усувалися вкрай низькі норми оплати трудоднів, зрівнялівка у нарахуванні трудод­нів, неправильне їх витрачання (наприклад, високі витрати трудод­нів на утримання управлінського апарату). Робота колгоспника, як і колгоспу в цілому, оцінювалась не за середніми показниками, а ди­ференційовано, розрізнялися передові і відстаючі. Нові єдині роз­цінки враховували характер роботи, кваліфікацію працівника, кіль­кість і якість виготовленої ним продукції. Впроваджувалась грошо­ва оплата праці колгоспників. Передбачалося щомісячне авансуван­ня праці колгоспників і додаткова оплата їхньої праці¹.

Істотно змінювався порядок оподаткування індивідуального господарства колгоспників. По-перше, зменшувався розмір податку (порівняно з 1952 р., наприклад, загальна сума податку зменшилася у 2,5 рази). Повністю знімалася недоїмка з податку за минулі роки.

¹ ЗП УССР — 1956. — М 7—8. — Ст. 66; 1913. — № 2. — Ст 10. 438

5. Основні риси права

По-друге, якщо раніше сума податку залежала від показника до­хідності господарства, тепер вона визначалася у твердій ставці.

У 1956 р. скасовується кримінальна відповідальність за неви­конання мінімуму трудоднів.

Розширюються права колгоспів. Постанова Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС від 6 березня 1956 р. «Про Статут сільськогоспо­дарської артілі і подальший розвиток ініціативи колгоспників в ор­ганізації колгоспного виробництва й управління справами артілі» надала загальним зборам як вищому органу колгоспного самовря­дування право змінювати і доповнювати ті положення чинного Ста­туту, при реалізації яких треба особливо ретельно враховувати умови кожного господарства, внутрішнього життя колгоспу. Раніше вони регламентувалися зверху. Зокрема це стосувалося: а) роз­міру присадибних ділянок у зв'язку з дійсною участю члена артілі в її суспільному виробництві та з метою найрацюнальнішого вико­ристання землі, б) кількості рогатої худоби, вівців, свиней, домаш­ньої птиці, яка може бути в індивідуальній власності колгоспників; в) обов'язкового мінімуму трудоднів, виходячи з потреб суспільного виробництва в трудових витратах тощо.

Щоб підняти авторитет загальних зборів — вищого розпоряд­чого органу сільгоспартілі, засуджувалася практика, коли райви­конком без відома членів артілі скасовував рішення загальних збо­рів.

Скарги колгоспників на рішення загальних зборів до райви­конкому розглядалися на загальних зборах, а їх повторне рішення з одного й того ж самого питання вважалося остаточним.

Пропонувалося не допускати більше призначення членів пра-аління і голів колгоспів, додержуватися статутних строків їх обран­ка, регулярної звітності перед загальними зборами колгоспників.

І нарешті, стимулюючу роль відіграла відмова від найгрубішої дискримінації селян — у 1958 р. колгоспники одержали паспорти. Це звільнило їх від багаторічної залежності від колгоспу.

Всі ці заходи поступово повертали селянам почуття людської ддності громадянської, віру в свої здібності і можливості.

Справді, економіка колгоспів зміцнилася. До середини 50-х років колгоспи вперше стають рентабельними і поряд з радгоспами основними постачальниками державі сільгосппродуктів. За п'ять років (після 1953 р.) порівняно з попередньою п'ятирічкою зростан-кя сільськогосподарського виробництва становило 34 %. Грошові доходи колгоспів у 1957 р. порівняно а 1952 р. зросли в розрахунку ■а колгоспний двір у 2,3 рази, а видача грошей на трудодень — утрмчі.

ЇМ

Розділ б. Держава і право Укрити в період дчсталтііацн

§ 5. Основні риси права

Проте з кінця 50-х років, точніше а 1959 р. в управлінні сіль­ським господарством знову поширюються і зміцнюються адмініст-ративно-командні методи. Це явище має низку причин. Головна з них полягала в тому, що ад.мшістративно-командна система в умо­вах десталінізації зберігалася.

Безперечно, іншою причиною став волюнтаризм Хрущова, який заявив ще у 1958 р. про намір Радянського Союзу наздогнати Америку з виробництва м'яса, масла й молока на душу населення. Об'єктивний стан сільського господарства Союзу, також України, у той час не міг гарантувати виконання цих планів. Ось і довелося властям, як і завжди у таких ситуаціях, звертатися до випробува­них адміністративно-командних методів.

Розпочалося обмеження розвитку індивідуального господар­ства. З'явилися необгрунтовані, вольові розпорядження про скоро­чення розмірів присадибних ділянок, а в деяких місцях і про повну їх ліквідацію; про обов'язковий продаж м'ясної худоби колгоспни­ків у громадське стадо. Цей захід ударив не тільки по індивідуаль­ному господарству колгоспників. Він означав утрату важливого джерела забезпечення країни м'ясом і молоком. Стає жорсткішою регламентація праці колгоспників у суспільному та індивідуально­му виробництві. Розумні положення колгоспного статуту залишаю­ться на папері.

Водночас посилюється бюрократичне керівництво колгоспами з боку партійних і радянських органів, зростає їх безпосереднє втручання в діяльність колгоспів. Вже після вересневого (1953 р.) Пленуму в кожному райкомі партії організовувалися спеціальні ін­структорські групи. Кожна група вела партійно-політичну роботу безпосередньо в МТС і зоні колгоспників, які обслуговувала. Очо­лював групу секретар райкому. Загальне керівництво групами по­кладалося на першого секретаря. Голови сільгоспартілів та інші ке­рівники колгоспів були виключені до номенклатури партапаратом.

Усі ці нововведення зводили нанівець самостійність колгоспів, знищували у колгоспів, а також і в колгоспників почуття господаря. В основі відносин колгоспу і держави, як і раніше, була покладена ідея иродрозкладки.

Після обнадійливих успіхів сільського господарства у другій половині 50-х років — на початку 60-х років розпочинається його спад, внаслідок чого у 1963 р. держава була змушена імпортувати хліб.

Кримінальне право. Демократичні зміни торкнулися також і цієї галузі права. Вже в Указі Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 р. «Про амністію» зазначалася необхідність пере-

глянути кримінальне законодавство Союзу і республік і були на­мічені конкретні напрями цього перегляду. Головними джерелами кримінального права стали Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, Закон про кримінальну відпо­відальність за державні злочини та Закон про кримінальну відпо­відальність за військові злочини, а також прийнятий 28 грудня 1960 р. на розвиток цих актів Кримінальний кодекс УРСР (набув чинності з 1 квітня 1961 року)¹.

Враховуючи глибокі зміни в суспільно економічному і по­літичному житті країни, ці джерела, а також ті нормативні акти, які приймалися на їх розвиток, розширювали демократичні засади радянського кримінального права. Вони звужували сфери кри­мінальної відповідальності, пом'якшували відповідальність за зло­чини, які не становили великої суспільної небезпечності, посилюва­ли відповідальність за найтяжчі злочини проти життя та здоров'я громадян, боротьбу з небезпечними злочинцями — рецидивістами.

Головне завдання кримінального права полягало в охороні су­спільного і державного ладу, соціалістичної власності, особи і прав громадян та всього правопорядку від злочинних посягань, у бороть­бі з ними. З особливою силою підкреслювалось завдання попере­дження злочинності.

Злочином вважалися дія або бездіяльність, які прямо пере­дбачені законом, чинним у момент вчинення злочину. Законодавець рішуче відмовився від принципу аналогії у кримінальному праві.

Проголошувалося і послідовно дотримувалося положення, що підставою кримінальної відповідальності с тільки вина, без вини немає й не може бути кримінальної відповідальності. Об'єктивне ставлення за провину таким чином повністю виключалося.

Вік кримінальної відповідальності підвищувався до 16 років. Лише за тяжкі злочини до кримінальної відповідальності винних притягали з 14 років.

Закону, що усував або пом'якшував караність діяння, надава-н зворотна сила, тобто він поширювався і на діяння, вчинені до •ого видання. Закон, який встановлював караність діяння або поси­лював її, зворотної сили не мав.

За час існування Радянської держави багато злочинів вдалося повністю викоренити (збройні повстання, контрреволюційний сабо­таж, марнотратство орендаторам наданого йому за договором дер­жавного, кооперативного або громадського майна тощо). Інші дії, які раніше вважалися злочинними, втратили свою суспільну небезпеч-

Хрестоматія з історії держави і права. — Т. 2. — С. 518—523.

І'оівіл в. Держава і право Укриши • період десталінізаци

§ 5. Основні риси права

ність внаслідок зміни соціально-політичних умов. Саме тому було скасовано Указ про заборону продажу, обміну і відпускання на бік обладнання й матеріалів та про відповідальність по суду за ці неза­конні дії, усунута кримінальна відповідальність за самовільне зали­шення роботи, кримінальна відповідальність жінок за здійснення аборту.

Суспільна небезпечність ще однієї групи діянь знизилася на­стільки, що для боротьби з ними досить було заходів адміністрати­вного, дисциплінарного або громадського впливу (необережне запо­діяння легкого тілесного ушкоджений, порушення правил торгівлі, неодноразовий прогул тощо). В особливих випадках закон визнавав правомірними діяння, які формально підпадали під поняття сус­пільно небезпечних. Так, дії громадян, спрямовані на припинення злочинних посягань і затримання злочинця, вважалися правомір­ними і такими, що не підлягають кримінальній або інші відпо­відальності навіть у тому разі, якщо ці дії вимушено спричинили шкоду злочинцю.

Число суспільно небезпечних діянь, які закон кваліфікував як злочини, помітно зменшилося. Так, КК УРСР 1960 р. відмовився від понад 70 складів злочинів, передбачених кодексом 1927 р.

Менше стало в кримінальному праві і видів покарань. Відмо­вилися від таких покарань, як проголошення ворогом народу з виг­нанням з СРСР назавжди, висилання з СРСР на певний строк, по­разка в політичних правах по суду, в тому числі і позбавлення ви­борчих прав. Поняття «ворог народу» виключається з юридичної термінології. Його ввів Сталін як засіб розправи з невинуватими людьми. Це було тавро, «печатка», які знімали зі слідства і суду обов'язок шукати докази вини людини. Сам закон, використовуючи це тавро, заздалегідь визнавав певну особу винною — ворогом на­роду.

Смертна кара — розстріл — проголошувалася виключним ви­дом покарання. її застосування допускалося лише за певні, зазна­чені в Законі, найтяжкі і небезпечні для радянської держави зло­чини.

Різко була знижена максимальна межа позбавлення волі — з 25 до 15 років.

З 1959 р. широко практикується умовне засудження. Воно відоме радянському кримінальному праву з 1918 р., однак з середи­ни 30-х років застосовувалося рідко. Успіхи у сфері боротьби зі злочинністю і в попередженні злочинів підготували можливість правильного застосування засудження. Головне призначення цього інституту — перевиховати винного, піддавши його моральному осу-

ду з боку суспільства, і передусім його трудового колективу. Умов-ве засудження пропонувало обов'язкове залучення громадськості до перевиховання умовно засудженого, особливо тоді, коли вона клопотала перед судом про пом'якшення вироку шляхом умовного засудження.

Спочатку, в 1959 р. — 1960 р., умовне засудження застосову­валося і до злісних злочинців, були випадки застосування його на­віть до небезпечних рецидивістів. Але після спеціальної постанови Пленуму Верховного суду СРСР від 4 березня 1961 р., яка спе­ціально роз'яснила, що умовне засудження не застосовується до осіб, які вчинили тяжкі злочини, ці помилки почали усуватися.

У зв'язку зі зниженням злочинності передбачалися зміни в порядку звільнення від кримінальної відповідальності і від пока­рання. Це звільнення здійснює суд. Підставою була зміна обстанов­ки з часу розслідування або розгляду справи в суді, внаслідок якої шя втрачає характер суспільно-небезпечного, або суб'єкт пере­стає бути соціально-небезпечним. Іншою підставою могло бути ви-заання, що завдяки наступній бездоганній поведінки і чесному ста­вленню до праці особа на час розгляду справи в суді не може вва­жатися суспільно небезпечною.

Водночас гуманізм вимагає суворо карати злочинців, які за­їдають істотної шкоди суспільству і державі, громадянам. Тому су-юра кримінальна репресія аж ніяк не виключалася. Вона застосо­вується на невелике число суспільно небезпечних діянь до незнач­ного числа осіб, які важко або зовсім не піддаються виправленню,ао шпигунів, диверсантів та інших ворожих елементів, які засила­ються до нашої країни ззовні, а також до рецидивістів).

З 1959 р. були посилені покарання за такі злочини, як вигото-вагння і збут підроблених грошей або цінних паперів і порушення арааил про валютні операції, розкрадання державного і громадсь-вого майна в особливо великих розмірах, умисне тяжке тілесне ушкодження, зґвалтування, хабарництво, посягання на життя пра­ктика міліції і народного дружинника у зв'язку з їх діяльністю щвло охорони громадського порядку.

Покарання призначалося тільки за вироком суду. Послідовно.■втримувався принцип індивідуалізації покарань.

Гуманізм кримінального права відбився у новому порядку уаажио-дострокового звільнення від покарання і заміни покарання •швші м'яким. Якщо мета покарання — виправлення, перевихован­ая злочинця досягнута, засуджений до позбавлення волі, виправ-а»-трудових робіт, заслання, висилки або направлення до дисцип-яяарного батальйону і довів зразковою поведінкою і чесним став-

Розділ 6. Держава і право України в період десталінііаціі

§ 5. Основні риси права

ленням до праці своє виправлення, може бути умовно-достроково звільнений від покарання після фактичного відбуття не менше половини призначеного строку. Не відбута частина покарання може замінятися більш м'яким покаранням.

Водночас боротьба з рецидивною злочинністю і забезпечення реальності покарання вимагають обережного, вмілого поводження з цим інститутом. Умовно-дострокове звільнення і заміна покарання більш м'яким застосовуються до осіб, засуджених за особливо не­безпечні державні злочини, а також інші тяжкі злочини, але після фактичного відбуття ним не менш, ніж 2 3 призначеного строку по­карання. Щодо особливо небезпечних рецидивістів зазначені захо­ди не застосовувалися.

Як завжди, у випадках, що диктувалися необхідністю, видаю­ться акти загальної і приватної амністії. Але акт про загальну ам­ністію за Указом Президії Верховної Ради СРСР 27 березня 1953 р. був непродуманий, проводився поспіхом, некваліфіковано. Під дію цього закону потрапляли особи, засуджені на строк до 5 років по­збавлення волі. Амністія не поширювалася на засуджених за по­літичні злочини, вбивства, бандитизм.

На підставі Указу вийшли на волю понад 1 млн людей. На жаль, серед них, як визнавав сам М Хрущов, було чимало різних покидьків, що призвело до спалаху кримінальної злочинності. Тому не слід відносити цю амністію до перших кроків десталінізації. Тим більше що існує версія, що Берія спеціально ініціював цю амністію, щоб у своїх авантюристичних цілях дестабілізувати суспільство.

У 1955 р. держава вважала можливим амністувати окремих громадян, які співробітничали з окупантами в роки Великої Вітчиз­няної війни. Тоді ж були достроково звільнені німецькі громадяни, засуджені радянським судом за вчинені ними злочини проти ра­дянського народу в період війни.

Кримінальний процес. Кримінальне судочинство у період, що вивчається, регулюють такі нормативні джерела як Основи кри­мінального судочинства Союзу РСР і союзних республік (1958 р.) і Кримінально-ироцесуальиий кодекс У РСР (1960 р.). Вони закріплю­вали демократичні засади кримінального процесу. Втім, ще раніше — в 195С р. були скасовані ті антигуманні, антинародні закони, які санкціонували особливий процесуальний порядок провадження слід­ства і судового розгляду у справах про терористичні організації і терористичні акти проти працівників радянської влади (Постанова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р.) і у справах про шпигунство та ди­версії (Постанова ЦВК СРСР від 14 вересня 1937 р.)¹.

Основна увага кримінального судочинства приділяється, особ­ливо у другій половині 50-х років, відтворенню справедливості — щодо незаконно репресованих, регулюванню процесу реабілітації невинно засуджених у ході масових репресій.

Початок процесу реабілітації поклав Указ Президії Верховної Ради СРСР у вересні 1953 р.¹ Він надав військовій колегії Верхов-■ого Суду СРСР право розглядати за поданнями Генерального про­курора рішення колишніх колегій ОГІІУ, «трійок» НКВС і так зва­ної «особливої наради» при НКВС — МВС СРСР. Поряд а цим у 1954 р. була створена комісія Президії ЦК КПРС з розгляду злочи­нів Сталіна у період «великого чищення» (1936—1939 рр.), а також ■ регляду справ усіх засуджених у 1939—1953 рр. за політичні злочини. Це так звана комісія А. І. Мікояна, який був її головою.

Для прискорення реабілітації на допомогу цій комісії у регіо­нах було створено приблизно 100 комісій, наділених правом реа­білітації і помилування. Вони могли переглядати справи засудже­них у 1934—1953 рр. і для цього мусили виїжджати в місця ув'яз-вення Деякі партійні керівники заперечували проти створення цих комісій, але після втручання Хрущова комісії запрацювали. У груд-ю 1955 р. була створена комісія з реабілітації членів і кандидатів у члени ЦК ВКІІ(б), обраних на XVII з'їзді партії.

Для того щоб підвищити роль місцевих судових органів у здійсненні судового нагляду і водночас посилити значення цієї ста-іроцесу, було збільшено число судових інстанцій, що користую­ться правом перегляду справ у порядку нагляду. В Україні, як і в шших союзних республіках, наглядові функції були надані Верхов­ному Суду і обласним судам. В усіх цих судах створювався спе­ціальний наглядовий орган — Президія. Вона розглядала цивільні і кримінальні справи у порядку нагляду за протестами Голови Вер­ховного Суду СРСР і Генерального прокурора СРСР та їх заступ-восів на вироки, рішення та ухвали судових колегій Верховного Суду України.

Президії усіх судів повинні були розглядати справи в порядку ■вгаяду обов'язково з участю прокурора відповідного рівня.

Переваги такого порядку судового нагляду очевидні — він зарощував і прискорював наглядове провадження, підвищував від-яащдальність нижчих судів і гарантував справжнє правосуддя.

Реабілітація повернула чесне ім'я сотням і сотням тисяч не-авшяо засудженим. Наприкінці 50-х років в Україні тільки органа-

ВС СССР. — 1956. — № 9. — Ст. 193; № 5 — Ст 70. тія з історії держави і прав*. — Т. 2. — С. 505—510.

Розділ 6. Держава і прало України в період бесталіиі.шцп

§ 5. Оснояні риси права

ми КДБ і прокуратури при перегляді справ було реабілітовано 58 % раніше засуджених. У цей же час були реабілітовані відомі в Укра­їні особи — партійні та державні керівники і В. Затонський, Є Квірінг, С. Косіор, Ю. Коцюбинський, М. Скрипник, П. Иостишев, І. Якір.

15 травня 1956 р. прийнято Постанову Ради Міністрів СРСР про звільнення з спецпоселень членів сімей українських націона­лістів¹. Усувались перешкоди їх повернення до рідних місць.

Симптоматичним був такий факт. У 1954 р. був заарештова­ний командувач УІІА з 1950 р. В. С. Кук. Він утримувався у внут­рішній тюрмі КДБ у Кисві. Суду над ним не було. У 1961 р. він був помилуваний Президією Верховної Ради УРСР². Зрозуміло, поми­лування не є реабілітацією. Проте даний факт свідчить, безперечно, про відомі зміни стосовно учасників ОУН-УПА.

Логічним наслідком процесу реабілітації і відмови від масових репресій і переслідувань інакомислячих стала ліквідація ГУТАБу (концтаборів).

Було проведено низку судових процесів над особами, винними в організації масових репресій, у застосуванні недозволених мето­дів слідства. Першим таким процесом стала справа Берії та його прибічників Гоглідзе, Деканозова, Кобулова та ін. (18—23 грудня 1953 р.). У ході попереднього слідства, яке провадилося впродовж півроку, були встановлені їх численні злочини. Берія та його най­ближчі співробітники були засуджені до страти.

Притягалися до судової відповідальності і засуджувалися за наявності незаперечних доказів їх вини слідчі-садисти, активні учасники масових репресій (такі, як Родос). Але таких процесів бу­ло небагато.

В організації реабілітації були серйозні упущення. Робота що­до реабілітації просувалася повільно. Вона не поширювалася на осіб, засуджених за політичні злочини в 20-х — першій половині 30-х років, на активних учасників ОУН-УПА, на українських бур­жуазних націоналістів.

У діяльності з питань реабілітації не було гласності. Наполег­ливо приховувалися від громадськості самі розміри політичних, особливо сталінських репресій. Імена злочинців, винних у масових незаконних репресіях, у знущаннях над мільйонами громадян, за­лишалися таємницею. За відсутності гласності громадськість не ма­ла можливості контролювати хід реабілітації. Не дивно, що тоді так

¹ Касьянов Г. В. Вказ праця // Історія України. Нове бачення. — Т. 2. — С. 364

¹ Летописец пораження или победьі |Иитервью с В С Куком| // Моск новости — 1998 — № 39.

ІН.

і не розпочався перегляд голосних інспірованих і фальсифікованих процесів 30-х років над відомими політичними і громадськими дія­чами і вченими.

У період, що вивчається, так і не були реабілітовані М. Хви­льовий, демократичні діячі Центральної Ради, Директорії і багато інших політичних діячів України.

Не для всіх реабілітованих були встановлені юридичні гаран­тії, які повинні були полегшити їх повернення до життя на волі.

Відзначаючи ці явища, деякі автори свідомо чи несвідомо зни­жують значення реабілітації жертв сталінських репресій у цей час¹. З цим ніяк не можна погодитися. Звичайно, реабілітація не бу-ла всеохоплюючою. Такою вона і не могла стати при збереженні, хоча і послабленої на деякий час, адміністративно-командної систе­ми, але в реальних масштабах і наслідки реабілітації були безпре­цедентні. Адже не випадково реабілітація жертв сталінських реп­ресій стала головною ознакою, головним складником десталінізації 1953—1964 рр.

Проте адміністративно-командна система, реакційні елементи не хотіли миритися з демократичними змінами. Вони відчайдушно боролися за виживання і як могли гальмували реабілітаційний про­цес. На початку 60-х років по всій країні, у тому числі й в Україні, знову почалися переслідування інакомислячих. Всупереч заявам Хрущова, що в Радянському Союзі немає політичних судових про­цесів, вони були, і в Україні також. Гіркий приклад — судилище шад адвокатом Л. Лук'яненком. Він створив організацію «Україн­ський робітничо-селянський союз», яка домагалася виходу України з СРСР мирним легітимним шляхом. У січні 1961 р. Лук'яненко був засуджений за зраду Батьківщини до страти. Пізніше це покарання було замінене позбавленням волі на 15 років.

До проведення виправно-трудової політики держава прагнула залучити громадськість. Вже згадувалося, що громадськість мала право клопотати про пом'якшення покарання, умовне засудження, умовно-доетрокове звільнення. Громадськості ж доручається робо­та з особами, які відбули покарання або були умовно-достроково звільнені, Саме громадськість була покликана допомогти ув'язнено­му У трудовому і побутовому влаштуванні, увійти до колективу, відчути себе повноцінною, потрібною суспільству людиною. Сул міг ашижсти на трудовий колектив, зрозуміло, за його згоди, обов'язки спостереження за умовно-звільненим протягом невідбутої частини грання і проведення з ним виховної роботи.

України нове бачення — Т. 2. — С. 15—16, 32, Шаповал Ю. І. Україна -х років: сторінки ненаписаної історії. — 1993 — С. 299—301

Розділ б. Держава і право України «період десталіиізації

Роботу громадськості а особами, які звільнялися з ув'язнення, спрямовували спостережні комісії і комісії у справах неповнолітніх. Останні, наприклад, могли неповнолітнього, звільненого з колонії віддати на поруки або під нагляд колективу трудящих, громадській організації та окремим особам за їхнім клопотанням.

♦ * *

Десталінізація, яка ознаменувала цілий історичний період у розвитку держави і права України, — явище суперечливе. У ній ведуть боротьбу дві тенденції. Одна — це демократизація держав­но-правового життя, прагнення до поліпшення життя громадян, розширення їхніх прав і свобод, інша — збереження реакційної ад­міністративно-командної системи на чолі з компартією. Ця система, обмежившись «косметичним ремонтом», устояла.

Боротьба цих тенденцій і перемога в ній адміністративно-ко­мандної системи обумовили повільність, непослідовність і незавер­шеність десталінізації.

Влада, як і колись, концентрувалася в руках партійно-держа­вної номенклатури, випестованої Сталіним, і так і не перейшла до Рад. Бюрократичні, волюнтаристські методи управління виявилися вельми живучими.

Такий підсумок був неминучим. Адже країна і після викриття культу особи Сталіна продовжувала завзято будувати позаринко-вий, казармений, мілітаристський соціалізм, який не відповідав по­требам розвитку продуктивних сил суспільства, об'єктивним зако­нам його розвитку. Однак він був можливий тільки за підтримки з боку адекватної йому адміністративно-командної системи, всеохоп-люючої «апаратної» держави як знаряддя такого соціалізму.

Оптимістичний висновок НІ Програми партії про переростан­ня з другої половини 50-х років диктатури пролетаріату в загаль­нонародну державу видавав бажане за дійсне. Реальна демократи­зація суспільного життя як невід'ємна риса загальнонародної дер­жави не була забезпечена. Втім, диктатури пролетаріату теж не було. Як відомо, в умовах культу особи Сталіна склалася диктатура партійної бюрократії, яка була опорою цього культу. В обстановці боротьби з культом Сталіна у період з середини 50-х до середини 60-х років партійно-державна бюрократія прикрасила себе демок­ратичним одягом, не змінивши при цьому принципово своєї суті.

Розділ сьомий

Держава і право України в період уповіль­нення темпів суспільного розвитку і застою (середина 1960-х — середина 1980-х років)

§ 1. Авторитарна комаидііо-адміністративиа

система управління та її негативний вплив

на суспільно-політичне життя

' жовтні 1964 р. на пленумі ЦК КПРС відбулася зміна пар-¹ тійного керівництва СРСР. Замість М. Хрущова першим секретарем ЦК партії був обраний Л. Брежнєв, при керів­ництві якого роль партапарату в державному житті ще більше посилилась¹. Водночас Л. Брежнєв, зміцнюючи ^ своє становище, продовжив політику підтримки радянсь­кої олігархії, гарантуючи їй стабільне існування. Поворот у політи­ці, що розпочався після жовтневого пленуму ЦК партії, означав по­вернення до консервативних, певною мірою просталінських пози­цій. Але ця тенденція виявила себе не відразу. На перших порах

Дата добавления: 2015-05-22