Висновок 3 страница. 1 ІсторіяУкраінгі.кмі Конституції / Упоряд: А Слюсарснко, М

¹ Історія Украінгі.кмі Конституції / Упоряд: А Слюсарснко, М. Томенхо. — К., 1997. — С. 306—359.

§ І. Утворення української національної державності (1991—1995 рр.)

постановила делегувати тимчасово, строком до 21 травня 1993 р.. Кабінету Міністрів згадані повноваження.

У березні 1994 р. були проведені нові вибори у Верховну Раду України. У результаті виборів значну частину депутатських манда­тів тримали комуністи та соціалісти. Суттєво впливало на це тяжко соціально-економічне становище країни, погіршення рівня життя населення, віра багатьох у те, що можна швидко повернути деше­визну товарів, взагалі доперебудовний рівень життя. Цьому також сприяло розчарування певної частини громадян у результаті діяль­ності суверенної держави, дехто, вважав, що у всіх бідах винувата незалежність. Головою Верховної Ради було обрано О. О. Мороза.

На президентських виборах у червні—липні 1994 р. основна боротьба розгорнулася між Л. Д. Кучмою та Л. М. Кравчуком. У другому турі переміг Л. Д. Кучма, який і став Президентом Укра­їни. У його програмі передбачалося поглиблення реформ шляхом прискорення приватизації, зміцнення власної валюти, поліпшення відносин з Росією та іншими країнами СНД.

Між президентом і керівником Верховної Ради виникли певні розбіжності, що торкалися передусім системи влади, зокрема ролі місцевих Рад Крім того, ліві виступили проти приватизації землі, вважаючи її найбільшим багатством України, яким не можна тор­гувати.

Наприкінці 1994 р. — на початку 1995 р. знову склалися до­сить напружені відносини між Верховною Радою та Президентом України, передусім з питань організації державної влади. Політич­на криза була розв'язана у червні 1995 р. укладенням Конституцій­ного Договору між Президентом України та Верховною Радою України про основи організації і функціонування державної влади та місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття но­вої Конституції України¹. На основі доброї волі сторони пішли на взаємні поступки і компроміси.

Установлювалося, що Україна є демократичною, соціальною, правовою державою, яка утворена на основі здійснення українсь­ким народом свого суверенного права на самовизначення, виражає волю народу і захищає інтереси своїх громадян. В Україні діє прин­цип верховенства права. Вся повнота влади належить народові. На­род є єдиним джерелом влади і здійснює її як безпосередньо — шляхом референдумів, так і через систему державних органів та органів місцевого самоврядування. Закон установив, що державна влада в Україні будується на засадах її поділу на законодавчу, ви-

' Мироненко О. М. Історія Конституції Укрпіни — К, 1997. — С. 51

Розділ 9. Розбудова Української держави

і. Утворення української національної державності (1991 — 199$ рр.>

конавчу і судову. В Законі визначений правовий статус Верховної Ради України, Президента України, Уряду України — Кабінету Міністрів України, судів, прокуратури, місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Установлено, що законодавство України діє в тій частині, що не суперечить нормам цього Закону (ст. 61).

Розвиток демократичних процесів на місцях значною мірою зумовлюється правовим статусом органів місцевої влади. Виходячи з цього. Законом України «Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних Рад • (1994 р.) визначено правовий статус і структуру органів місцевого самоврядування. Вони наділялися власною компетенцією, в межах якої діяли самостійно. На голів вказаних вище Рад та очолювані ни­ми виконкоми законодавство покладало здійснення делегованих їм повноважень державної виконавчої влади. Голови сільської, селищ­ної, міської, районної та обласної Рад обиралися безпосередньо на­селенням. Голова Ради за посадою очолював виконком відповідної Ради. Голови Рад і виконкоми підзвітні і підконтрольні Радам. З пи­тань здійснення делегованих їм повноважень державної виконавчої влади вони підзвітні Кабінету Міністрів України, а також голові ви­конкому Ради вищого рівня.

Законодавство зобов'язувало місцеві Ради забезпечувати ком­плексний соціально-економічний розвиток на своїй території, ке­рівництва підприємствами й об'єднаннями, організаціями та уста­новами, які перебувають у комунальній власності. Стосунки місце­вих Рад з підприємствами й організаціями, які не належать до комунальної власності, будуються на податковій і договірній основі в інтересах задоволення потреб населення і забезпечення соціаль­но-економічного розвитку території.

Установлювалося, що місцеві Ради народних депутатів Украї­ни повинні діяти на основі таких засад: народовладдя; законності; самостійності і незалежності Рад у межах своєї території; захисту прав, свобод і законних інтересів громадян, соціальної справедли­вості; виборності Рад, органів територіальної самоорганізації грома­дян, їх підконтрольності, підзвітності і відповідальності перед насе­ленням; колегіальності та ін. Це досить демократичні засади, які відіграють важливу роль у становленні демократичних процесів на місцях.

Велике значення для становлення суверенної України мала розбудова власних Збройних Сил. У преамбулі Закону «Про Зброй­ні Сили України», прийнятого Верховною Радою б грудня 1991 р., зазначалося: «Україна як незалежна держава і суб'єкт міжнарод-

ного права, виходячи а того, що оборона країни є справою всього народу України, проголошує про створення власних Збройних Сил». Збройні Сили України призначені для захисту незалежності, тери­торіальної цілісності та недоторканності України. Визначне значен­ня мала ст. 2 Закону, яка наголошувала, що використання Зброй­них Сил України для виконання завдань, не пов'язаних з обороною держави, вирішується виключно Верховною Радою України.

Стаття 3 наголошувала, що Збройні Сили України будуються і здійснюють свою діяльність на таких засадах: демократії гуманіз­му; верховенства закону; підзвітності конституційним органам за­конодавчої і виконавчої влади; єдиноначальності й колегіального вироблення рішень; загального військового обов'язку громадян Ук­раїни, добровільності вступу на кадрову військову службу; дотри­мання військової дисципліни; гласності в діяльності Збройних Сил України та збереження державної і військової таємниці, поза-партійності; гарантованого соціально-правового захисту військово­службовців.

Згідно з ст. 5, загальне керівництво Збройними Силами Украї­ни здійснював Президент України як Головнокомандувач Збройних Сил України і Голова Ради оборони України. Безпосереднє керівни­цтво Збройними Силами Закон покладалося на Міністерство оборо­ни України.

Уже в перші місяці існування України як незалежної держа­ви в країні була створена Національна гвардія. Закон України від 4 листопада 1991 р. визначав Національну гвардію України як дер­жавний озброєний орган, створений на базі внутрішніх військ, покликаний захищати суверенітет України, її територіальну ціліс­ність, а також життя та особисту гідність громадян, їхні конститу­ційні права і свободи від злочинних посягань та інших антигромад­ських дій. Діяльність цієї державної інституції будувалася на прин­ципах законності і гуманізму та поваги до особи, її прав і свобод. Закон визначав такі основні завдання Національної гвардії: захист конституційного ладу України, цілісності її території від спроб змінити її насильницьким шляхом; участь у підтриманні режиму надзвичайного стану в порядку, передбаченому законодавством України; участь у ліквідації наслідків аварій, катастроф та стихій­ного лиха; охорона й оборона найважливіших державних об'єктів; подання допомоги Прикордонним військам у затриманні порушни­ків державного кордону України силами частин, дислокованих у прикордонних районах; участь у бойових діях з відбиття нападу ззовні та захисту безпеки України; охорона дипломатичних і кон­сульських представництв іноземних держав на території України.

Розділ 9. Розбудова Української держави

В подальшому Національна гвардія зобов'язувалася брати участь в охороні громадського порядку.

На службу в Національну гвардію приймаються громадяни України незалежно від національності та віросповідання. її компле­ктування здійснюється за контрактом.

Діяльність будь-яких політичних партій і рухів у Національній гвардії забороняється. Згідно з Законом, Національна гвардія підпо­рядковувалася Верховній Раді України. Безпосереднє керівницт­во нею здійснює командувач, який призначався Верховною Радою України за поданням Президента України строком на п'ять років.

У системі правоохоронних органів суверенної України важливе місце має Служба безпеки України, правовий статус якої регламен­тований Законом від 25 березня 1992 р. Це — державний правоохо­ронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. Служба безпеки безпосередньо підпорядковується Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України. На неї покладені обов'язки щодо захисту державного суверенітету, консти­туційного ладу, територіальної цілісності України, законних інте­ресів держави і прав громадян від розвідувальної діяльності інозем­них спецелужб, економічного, науково-технічного й оборонного поте­нціалу України та ін. Згідно зі своїм завданням, Служба безпеки України здійснює розвідувальну та інформаційно-аналітичну робо­ту, бере участь у розробленні й реалізації заходів щодо захисту дер­жавних таємниць України, надає допомогу прикордонним військам України її охороні державного кордону тощо.

В перин роки незалежності змінився правовий статус міліції України. Зокрема, система органів міліції стала більш централізо­ваною. Керівництво усією міліцією здійснює Міністерство внутріш­ніх справ України. Були розширені права працівників міліції. Вели­ке значення для зміцнення правової основи діяльності міліції мало прийняття Верховною Радою України 18 лютого 1992 р. Закону «ІІро оперативно-розшукову діяльність» (нова редакція була за­тверджена 22квітня 1993 р).

Уже впродовж кількох років в Україні здійснюється широка судово-правова реформа, у межах якої прийнято низку законодав­чих актів. Серед них важливе значення мав Закон України «Про статус суддів». Він визначив суддів як носіїв судової влади в Укра­їні, що здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та ви­конавчої влади. У своїй діяльності із здійснення правосуддя вони незалежні і підпорядковуються тільки закону і нікому не підзвітні Держава гарантує фінансове і матеріально-технічне забезпечення суддів і судів. Суддя не може бути народним депутатом; належати

§ і. Утворення української національної державності (1991 —/995 рр.)

до будь-якої політичної партії, руху, входити до складу органів ви­конавчої влади, інших державних органів, органів місцевого само­врядування, керівництва підприємств, які мають на меті одержан­ня прибутку; займатися підприємницькою та іншою діяльністю, окрім викладацької, наукової та іншої оплачуваної творчої діяльно­сті у вільний від роботи час. Не може бути суддею особа, яка має судимість, обмежена у дієздатності або визнана недієздатною за рішенням суду.

Закон визначив такі обов'язки суддів: при здійсненні правосу­ддя дотримуватись Конституції та законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд судових справ з дотри­манням установлених законом строків; не розголошувати відомості, що становлять державну, військову, службову, комерційну та бан­ківську таємницю, таємницю нарадчої кімнати, відомості про особи­сте життя громадян та інші відомості, про які вони дізналися при розгляді справи у судовому засіданні, для забезпечення нерозголо-шення яких було прийнято рішення про закрите судове засідання; не допускати вчинків та будь-яких дій, що знеславлюють звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередже­ності та незалежності.

Велика увага приділена в законі гарантіям незалежності суд­дів, яка забезпечується: встановленим законом порядком їх обран­ня, припинення їхніх повноважень та звільнення з посади; перед­баченою законом процедурою здійснення правосуддя, таємницею прийняття судового рішення і забороною її розголошення; заборо­ною під загрозою відповідальності втручання у здійснення правосу­ддя; відповідальністю за неповагу до суду чи судді; правом судді на відставку; недоторканністю суддів; створенням необхідних умов для діяльності судів, матеріальним і соціальним забезпеченням су­ддів відповідно до їхнього статусу; особливим порядком фінансу­вання судів; системою органів суддівського самоврядування.

Судді не можуть бути притягнені до кримінальної відпо­відальності і взяті під варту без згоди Верховної Ради України. До них не можуть застосовуватися адміністративні стягнення, що на­кладаються у судовому порядку, без згоди органу, який обрав суд­дю на посаду. Все це створювало належні умови для нормальної ро­боти суддів.

Закон України від 3 червня 1992 р. передбачив створення в судовій системі України такої важливої ланки, як Конституційний Суд. Він є незалежним органом, покликаним забезпечити відповід­ність законів, інших нормативних актів органів законодавчої і вико-

НозОіл 9. Розбудова Української Оі-ржави

навчої влади Конституції України, охорону конституційних прав і свобод особи.

Законом установлювалося, що судді Конституційного Суду обираються Верховною Радою в індивідуальному порядку шляхом таємного голосування строком на 10 років. Пропозиції про персо­нальний склад суддів подають Президент України і Голова Верхов­ної Ради України в рівній кількості.

5 листопада 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про прокуратуру» (нова редакція затверджена 26 листопада 1993 р.). Органи прокуратури складають єдину централізовану систему, очолювану Генеральним прокурором. Закон передбачив призначен­ня Генерального прокурора Верховною Радою за поданням Голови Верховної Ради України. До системи органів прокуратури входили: Генеральна прокуратура України, прокуратура Автономної Рес­публіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах облас­них), міські, районні, міжрайонні, інші прирівнені до них прокура­тури, а також військові прокуратури. Закон визначав основні фун­кції прокуратури: нагляд за дотриманням.законі» усіма органами, підприємствами, організаціями, посадовими особами і громадянами; нагляд за дотриманням законів органами, які ведуть боротьбу зі злочинністю, іншими правопорушеннями і розслідують діяння, що містять ознаки злочину; підтримання державного обвинувачення, участь у розгляді в судах кримінальних, цивільних справ, склала ють, справ про адміністративні правопорушення і справ в арбітра­жних судах; нагляд за виконанням заковів у місцях утримання затриманих, попереднього ув'язнення, при виконанні покарань і і осуванні інших заходів примусового характеру, призначених судом.

В умовах формування в Україні демократичної правової дер­жави зростає значення забезпечення прав і свобод громадян. Вели­ка роль у цьому належить адвокатурі, яка є добровільним профе­сійним об'єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод і представляти законні інтереси гро­мадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юриди­чних осіб. Правовий статус адвокатури регламентується Законом України Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р., де чітко визначені засади й організаційні форми діяльності адвокатури, види адвокат­ської діяльності, професійні права адвоката, його обов'язки, гаран­тії адвокатської діяльності тощо.

Закон визначив вимоги, яким повинна відповідати особа, щоб стати адвокатом: мати вищу юридичну освіту і стаж роботи за спе­ціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років; скласти кваліфікаційні іспити й отримати свідоцтво, що дає право

§ /. Утворення (/критської >иіціп>іи.іьши державності (І99І-І995 рр.)

займатися адвокатською діяльністю; прийняти Присягу адвоката України; не працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, Служби безпеки, державного управлін­ня, не мати судимості.

Адвокатура України працює на засадах: верховенства закону; незалежності, демократизму, конфіденційності; добровільності; са­моврядування, колегіальності, гласно* гі

Як бачимо, за досить короткий термін в основному була створена правова база для забезпечення діяльності державного апарату України. Проте безконфліктного функціонування цього апарату не досягнуто¹.

Період, що вивчається, був часом інтенсивної законотворчості і в інших галузях права України

Початок докорінних економічних реформ, перехід до ринкової економіки зумовили прийняття багатьох нормативних актів, що ре­гулюють цивільно-правові, передусім майнові, відносини. Серед них слід назвати такі акти, прийняті Верхоїшою Радою України в 1992 р., як Закони: «Про банкрутство», «Про оренду манна державних підприємств і організацій», «Про заставу», «Про приватизацію дер­жавного житлового фонду», «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про приватизацію невеликих державних підпри­ємств», постанови: «Про тимчасове положення про фонд державно­го майна України», «Про тлумачення постанови Верховної Ради України від 29 листопада 1990 р.», «Про захист суверенних прав власності України».

Використовуючи делеговане йому право видавати декрети у сфері законодавчого регулювання з питань, які стосуються відно­син власності, підприємницької діяльності, та інших, про що йшло­ся вище, Кабінет Міністрів України видав наприкінці 1992 — пер­шій половині 1993 р. такі декрети «Про упорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю держав­них підприємств», «Про додаткове регулювання орендних відно­син», «Про приватизацію земельних ділянок», «Про укладання гос­подарчих договорів на 199.4 рік», «Про систему валютного регулю­вання та валютного контролю» та ін. Як правило, декрети Кабінету Міністрів розвивали базові закони, прийняті Верховною Радою.

Активна нормотворча діяльність у галузі цивільного права здійснювалась у цей період у межах своєї компетенції й іншими державними органами в розвиток законів і декретів. Так, Міністер­ство фінансів розробило і затвердило у 1992 р. «Правила обігу акцій

¹ Докладніше про це див.: Гончаренко В. Ді-ржанно-іір.інош' будівництво в п»рші роки иі-.чалежносп України (24 серпня 1991 р. — середина 1996 р.) // Вісн Академії правових наук України. — 2000 — X» 4 (ПО — С. 79—82.

Розділ 9. Розбудова Української держави

трудових колективів і акцій підприємств (організацій)», «Примір-ний статут спільного підприємства у формі товариства з обмеже­ною відповідальністю», «Положення про порядок державної реєст­рації іноземних інвестицій в Україні», «Положення про валютну біржу Національного Банку України».

Слід зазначити, що процес розвитку цивільного законодавства в Україні відбувався в несприятливій для цієї галузі права обстано­вці. Річ у тім, що Цивільний кодекс України 1963 р., який був базо­вим, багато в чому застарів, насамперед у регулюванні відносин власності. Він був розрахований на регулювання щодо відносин в умовах планової економіки, а не ринкової. Кодекс не був приведе­ний у відповідність до нового законодавства, хоча вченими-цивіліс-тами України багато зроблено в цьому напрямку (підготовлений і проект нового Цивільного кодексу)¹. Саме цим значною мірою пояс­нювалася нестабільність цивільного законодавства. Отже, прийнят­тя нового Цивільного кодексу України стало нагальною потребою для розвитку ринкових перетворень в Україні.

Суттєві зміни відбулися в кримінальному законодавстві Ук­раїни: з одного боку, з Кримінального кодексу були вилучені статті, які не відповідали умовам ринкової економіки, з іншого — з'явила­ся низка нових складів злочинів (порушення порядку заняття під­приємницькою діяльністю, фіктивне підприємництво, шахрайство з фінансовими ресурсами та ін). Було змінено редакцію цілої низки статей КК (про ухилення від сплати податків, спекуляцію та ін.). Ученими-криміналістами України була проведена велика робота з підготовки проектів нового Кримінального кодексу.

Протягом років Верховна Рада України, спеціальні органи при Президентові України неодноразово розглядали питання боро­тьби зі злочинністю. Велике значення мало прийняття Верховною Радою 25 червня 1993 р. «Державної програми боротьби зі злочин­ністю». Криміногенна ситуація, яка склалася в Україні, — говори­лося в Програмі, — перетворилася у найнебезпечніше соціальне лихо, що створює серйозну загрозу розбудові незалежної держави. Гострота криміногенної обстановки вимагала вжиття великомасш­табних комплексних заходів з боку держави, що мали б забезпечи­ти її стабілізацію у найближчі три роки. Пріоритетну увагу за цих умов повинно бути віддано питанням правового забезпечення пра­воохоронної діяльності, удосконаленню системи профілактики пра­вопорушень, посиленню боротьби з організованою та економічною

¹ Див. малр Проблеми развиткя гражданского законодательства и методологи* преподавания гражданско-правояьіх дисішплмн // Матер науч -практ семима-ра —X.. 1093

§ І. Утворення української національної державності (1991 — 1995 рр.)

злочинністю, забезпеченню охорони громадського порядку і гро­мадської безпеки.

У Програмі визначені організаційні та правові заходи бороть­би зі злочинністю, передбачені завдання у сфері профілактики зло­чинів (зокрема, розроблення цільових програм боротьби з пияцтвом та алкоголізмом, боротьби з наркоманією і незаконним обігом нар­котичних засобів), зміцнення громадського порядку та безпеки, бо­ротьби з організованою злочинністю та злочинністю у сфері еконо­міки, окреслені питання міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю, розглянуті проблеми удосконалення кримінально-ви-конавчоі системи, розроблені питання кадрового та матеріально-те­хнічного забезпечення правоохоронної діяльності.

ЗО червня 1993 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою зло­чинністю». Закон створив загальні правові та організаційні засади у сфері боротьби з організованою злочинністю, визначив систему державних органів, що ведуть боротьбу з нею, в тому числі спе­ціальних (ними стали Координаційний комітет а боротьби з коруп­цією і організованою злочинністю при Президентові України та спеціальні підрозділи органів внутрішніх справ і Служби безпеки України), їхні повноваження, накреслив заходи щодо забезпечення боротьби з організованою злочинністю, закріпив основи взаємодії спецпідрозділів та ін

Зміни у трудовому праві були спрямовані головне на демок­ратизацію регулювання трудових відносин, що випливало з умов формування ринкової економіки, існування різних форм власності.

У період, що вивчається, право відігравало велику роль в ре­алізації соціальної політики держави. Так, 19 листопада 1992 р. Верховна Рада України прийняла Основи законодавства України про охорону здоров'я. Кожна людина, — зазначалося в цьому доку­менті, — має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофон­ду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, вирішення екологічних проблем, удоско- шалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

Основи законодавства України про охорону здоров'я визначи­ли правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні, врегулювали суспільні відносини у цій галузі. Держава, згідно з Конституцією України, гарантує усім громадя-

Розділ 9. Розбудіша Української

нам реалізацію їхніх прав у галузі охорони здоров'я через: а) ство­рення розгалуженої мережі закладів охорони здоров'я; б) організа­цію і проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення здоров'я; н) надання усім громадянам гаран­тованого рівня медико-санітарної допомоги в обсязі, що встановлю­ється Кабінетом Міністрів України; г) здійснення державного і гро­мадського контролю у галузі охорони здоров'я.

Реалізація державної політики охорони здоров'я законом по­кладалася на органи державної виконавчої влади. Особисту відпо­відальність *а неї ніс Президент України.

21 листопада 1992 р. Верховною Радою України було прийня­то Закон «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», який установив гарантований державний рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної допомоги з урахуванням складу сім'ї, п доходів, віку, стану здоров'я дітей тощо.

У грудні 1992 р. Верховна Рада України прийняла «Декла­рацію про загальні засади державної молодіжної політики в Украї­ні». Вона визначила державну молодіжну політику як системну діяльність держави у відносинах з молоддю, молодіжним рухом, що здійснюється у законодавчій, виконавчій, судовій сферах і ставить за мету створення соціально-економічних, політичних, організацій­них, правових умов та гарантій для життєвого самовизначення, ін­телектуального, морального, фізичного розвитку молоді, реалізації її творчого потенціалу як у власних інтересах, так і в інтересах України. Голошиїми засадами державної молодіжної політики, яка поширюється на громадян України віком від 15 до 28 років, є: пова­га щодо поглядів молоді та її переконань; надання права і залучен­ня молоді до безпосередньої участі у формуванні й реалізації по­літики і програм, що стосуються суспільства взагалі і молоді зокре­ма, правовий та соціальний захист молодих громадян, передусім осіб, які не досягли 18 років, з метою створення необхідних старто­вих можливостей для їх повноцінного соціального становлення та розвитку; сприяння ініціативі й активності молоді в усіх сферах життєдіяльності суспільства.

Отже, на зазначеному вище етапі державотворення в Україні досить чітко визначилась соціальна спрямованість законодавства, що підкреслює демократичний характер державності, її спрямова­ність на забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Це законодавство стало базою прийняття демократичного конституційного законодавства в Україні, і насамперед нової Конс­титуції України.

§ 2. Розроблення і прийняття нової Конституції України 1996 р.

§ 2. Розроблення і прийняття нової Конституції України 1996 р.

роголошення незалежності України в умовах розпаду ¹ СРСР, природно, поставило на порядок денний необхід­ність розроблення і прийняття нового Основного Закону України Але конституційний процес проходив з велики­ми труднощами й тривав понад п'яти років.

Конституційна комісія, керуючись Декларацією про державний суверенітет України, підготувала ще до червня 1991 р. Концепцію нової Конституції, яка й була ухвалена Верховною Ра­дою України. Основними засадами концепції були: суверенність України, недоторканність її території, влада народу, поділ влади, рівність усіх громадян, гарантія їхніх прав та свобод.

Починаючи з червня 1991 р., Конституційна комісія зайнялася розробленням проекту Основного Закону, що було складним і дуже відповідальним процесом.

Поряд з розробленням нової Конституції України вносилися зміни в чинну тоді Конституцію 1978 р.

Проекти Конституційної комісії обговорювалися на наукових конференціях, в органах державної влади і місцевого самовряду­вання, на нарадах практичних працівників. Було проведено чимало експертиз вітчизняними їі зарубіжними юристами Один з варіантів проекту — найбільш вдалий — опублікуналя. після чого упродовж ги місяців відбувалося його обговорення. До Конституційної ко- иісії надійшло 117 тис. поправок, доповнень та зауважень¹.

Дата добавления: 2015-05-22