Україна за гетьманування І.Мазепи та І.Скоропадського

Державності

Козацької

Ліквідація

Ж Ш

ісля завершення Визвольної війни Україна потрапила у скрутне соціально-економічне. і політичне становище. Лівобережжя та Сло­божанщина перебували у складі Російської держави, Правобережжя — Речі Посполитої й частково під протекторатом Туреччини. Південь, що тільки-но почав освоюватися, відчував близькість володінь і влади кримського хана. П шматована на окремі частини, вона зазнала значних матеріальних і людсь­ких втрат Десятки великих міст і містечок, сотні сіл були зруйновані, а їх мешканці загинули чи змушені були залишити рідні місця під тиском ворога. Сучас­ник тих подій, арабський мандрівник П.Алеппський (Халебський, близько 1627-1669 рр.) так записав про Україну в своєму нотатнику Що нам сказати про цей благословенний народ? З них убиті за ці роки під час походів сотні тисяч, і татари забрали їх у полон тисячі; пошесті вони не знали, але в ці роки вона з'явилась у них, забравши з них сотні тисяч у сади блаженства».

Проте дух козацький, волелюбність українців залишились нездоланними. Поступово в них дедалі яскравіше проявлялось національне самоусвідомлен ■ ня. Найчисленніша група на елення (розкріпачене селянство Гетьманщини порівняно з кріпаками Росії, з її консервативним монархічним правлінням) мала більше можливостей для суспільного розвитк та визрівання самобутніх етнічних рис у галузі худож­нього життя, побуту та звичаїв. Порівнюючи свої

враження від перебування в Москві, а потім у Києві, П. Алеппськии зазначав Цілі два роки в Москві ко­лода висіла на наших серцях, а розум був геть чисто стиснений і придушении, бо в тій країні (Росії) ніхто не може почувати себе хоч трохи вільним і задоволе­ним, хіба лише ті люди, що там виросли... Зате Козацька країна була для нас начебто рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, наче ми самі». Цар Петро 11698 р. зазна­чив у розмові з патріархом: „Священики у нас грамоти мало знають... Якби їх.., у науку послати до Києва у школи...“ Зрозуміло, що загальний рівень освіти простого люду Росії був ще нижчим.

Що ж являли собою наприкінці XVII ст. ук­раїнські землі, котрі відійшли до Російської держави? Згідно з Андрусівською угодою 1667 р. між уряда­ми Росії й Польщі за якою повністю ігнорувалися інтеріеси власне України, територія на правому березі Дніпра опинилася під владою польської корони. Тільки Київ з навколишньою місцевістю (декілька верст навкруги) передавалися на два роки під мос­ковський скіпетр. Польща повертала також Сіверську землю та офіційно визнавала входження Лівобереж­жя до складу Російської держави.

Лівобережна частина Гетьманщини у військово- адміністративному відношенні, як і в поперіедні роки, прюдовжувала поділятися на полки. На той час їх налічувалося 10: Гадяцький, Київськии Лубенсь­кий, Миргорюдський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський і Черні в ькии Вс вони були поділені на сотні: від

111- до 20 у кожному. Київ, Ніжин, Чернігів, Перея­слав і деякі інші міста мали власне самоврядування, користувались Магдебурзьким правом, аданим їм ще до Визвольної війни. Після Б.Хмельницького геть­мана обирали на військовій раді з наступним атвердженням царя. При ньому дорадчим органом алишалася генеральна старшина / генеральні обоз­ний, суддя, писар, осавули, хорунжий, підскарібій і бунчужний/.

Запорозька Січ законодавчо підпорядковувалась адміністрації обох країн (воля гетьмана тими не бра­лася до уваги). Певною мірою визначався західний кордон між Річчю Посполитою і Російською держа­вою по Дніпру починаючи від порогів до нижньої течії р. Сож. Від неї по межі Річицького повіту (охоплю­вав „кут“ південно-східного району, пізніше Мінської губернії на берегах Дніпра, Прип’яті та Березані) й частково Мстиславського воєводства демаркаційна лінія Української держави повертала на схід за Сож і дуже ламано окреслювала східний кордон, вста-

\

і ще Поляновським трактатом 1634 р. Отже, фактично більшість здобутків українсько- *• народу, завойованих протягом майже двад- ї кривавої війни за національне визволен- розчерком пера було принесено в жертву дипло- мгачним міркуванням Росії та Польщі. Оцінюючи факт, літописець Самійло Величко зазначив, &о_всім козакам не корисний Андрусівський ' ' “.«Страшним ударом для Української держави” иав його відомий історик Омелян Терлецький. -^Чразу після підписання Андрусівсько’і угоди шлях­та почала „вогнем і мечем“ приводити населення •ежжя до покори.

Договір про „Вічний мир“ від 26 квітня (6 трав- 1686 р. між Росією і Польщею знову підтвердив

112- переднє рішення про поділ України але в катего- шшти формі. В н статочно не тільки юридично,

XXXVII ■ фактично закріпив за Москвою право на во- ■яп Гетьманщиною. За ним по р. Орель окреслено яшввкгу межу краю, а Польща відмовилося від про- тгппрату над Запорозькою Січчю Північно-західний " ■ володінь Війська Запорозького і Речі Поспо- шг цройшов від Січі вгору по Дніпру та гирлу р. а звідти до Чигирина і далі до Чорного лісу. Нейтральною незаселеною зоною проголошува- ш Південна Київщина і Брацлавщина, спустошені ■шмсько-шляхетськими військами та турецько-

957 - —.'ми нападниками. Західноукраїнські землі, ж ■»* і Північна Київщина поверталися Речі Пос- ■ап. а Поділля залишалося під владою Туреччини.

113- -«продовжувала чинити диктат на українських ам—ж Петро І (1672-1725) з самого початку жг-. правління (1682) розгорнув активну (то при- то явну) боротьбу за підпорядкування кої влади російському урядові. Він насто- і стежив за всіма міжнародними контактами представників старшинської адміністрації і т Слобожанщини, суворо забороняв і будь-які самостійні переговори з іноземни- Законодавчо це ще раз затверджували і статті“ — договірні умови між старши-

XIX >.<лом Росії, прийняті на козацькій раді 25 липня 1687 р. під час скинення Івана Самойловича й обрання на цей ■осаду) одного з наивпливовіших діячів генерального осавула Івана Мазепи

-Т'Ов).

і^ сига, порівняно з попередніми, містили кілька нових пунктів, згідно з якими посилю- уарату на українських землях що складу єдиної Російської держави. На­

приклад, гетьманові Лівобережної України забороня­лось позбавляти старшину керівних посад без прямої згоди на це царя, а старшинам не дозволялось оби­рати гетьмана. Завдяки політичному хисту І.Мазепи низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишилася нечинною.

З початком нового століття після проголошення віини Швеції 1700 р. Петро І перетворює Україну (в першу чергу її прикордонні землі з Польщею) фактично на свою заложницю при вирішенні велико- державницьких проблем. Так, укладаючи угоду з польським королем Августом II Сильним (1697- 1706 1709 1723) про спільні дії проти шведського короля Карла XII (1697-1718), він, нехтуючи інте­ресами Української держави, обіцяє уступити Речі Посполитіи кілька міст на Правобережжі й деякі села Стародубського полку. А вже після цього відправляє до Мазепи (з метою розвідати, як той по­ставиться до такого рішення) дяка Бориса Михайлова з „таємними“ статтями. В них, зокрема, йшлося про можливість відриву від України та повернення у во­лодіння Речі Посполитої задніпровських містечок Трахтемирова, Стайок і Трипілля; заселення Чигири­на та деяких прикордонних районів, що за „Вічним миром“ мали залишатись без осілої людності; пере­дачі найближчих до Польщі сіл на Стародубщині.

Гетьман добре розумів тактику і загальну політи­ку щодо України царського двору. В цій справі для нього майже не існувало секретів. Тому Мазепа як досвідчений дипломат, щоб не йти на конфронтацію з Петром І, вирішив повністю не відмовляти послан­цю і після дворазової зустрічі з ним таємно наодинці погодився Трахтемирів, Стайки і Трипілля в іддат и по­лякам. Але -ажадав, враховуючи попередній досвід і непостійність поляків, зафіксувати цю угоду в кон­ституції на сеймі, а зміст її офіційно опублікувати. Очевидно, так він хотів уберегти Українську дер­жаву від подальших зазіхань і королівської і царсь­кої влади.

На всі інші пропозиції гетьман не пристав. Він так­товно але принципово заявив: „... Польській стороні уступати ніяк не можна з таких причин: якщо ті міста уступати, то на тому боці залишиться у державі йо­го царської величності один Київ, і буде велика небезпека, оскільки у ті Чигиринські місця й інші міста* переселяться з того боку Дніпра... і оволодіють берегом того боку річки Дніпро и стануть називати його своїм... а тому, гетьману, якщо послушенство, же і вчинять, то хіба що невільно, й від того будуть як від

[1] Попередньо мова йшла також про Канів, Черкаси. Крилов.

Г

мешканців з того боку Дніпра, так і від запорожців труднощі й непорозуміння значні, і все піде на сто­рону царської величності неспокійно і до втрати великої“. І далі конкретно про Стародубщину І. Мазепа наголосив: „Стародубський полк від поляків відділила >іка Сож, і за тією рікою, на польському боці його, гетьманського вол діння, ніяко­го немає, а за річку в Стародубський полк полякам вселятися непристойно ж...“.

Отже, цілком очевидним є, по-перше, гостре не­бажання гетьмана ще більшого „звуження“ його влади на правому березі Дніпра* та обмеження впли­ву на Запорозьку Січ; по-друге, застосування ним у формі політичного „аргументу“ чи тиску (до певної міри, звичайно) на російську сторону можливого ви­буху протесту запорожців і частини мешканців Лівобережжя проти пропольської орієнтації царя; по-третє, визнання Мазепою того незаперечного факту, що Гетьманщина, в тому числі й Київ, перебу­вають у складі „держави його царської величності“, а також є „гетьманським володінням“.

Через різні політичні чинники, а також народно­господарські умови регіони України були населені нер вномірно. ак на середину XVII ст. тільки на Київщині мешкало близько 1 млн. 400 тис чоловік, а в межах Слобожанщини — 50 тис. На території Київського і Чернігівського воєводств на 1 кв. км у середньому припадало 10—12 чоловік. У межах країни проживали тоді представники 21 народності. Найчисленнішими серед них (крім українців) були росіяни, білоруси, поляки серби, болгари і чехи. Більшість з них осіла на родючих землях Наддніпрян­щини. Значно менше тут проживало вихідців з Молдови і Волощини, Литви, Угорщини та Німеч­чини. Протягом другої половини століття кількість населення зростала порівняно швидко. Зокрема,

114- р. на Слобожанщині було 64 міста й села, в яких мешкало до 100 тис. чоловік, а лише через не­повних 30 років налічувалося вже 232 населених пункти з 250 тис. жителів. Тобто, кількість міст і сіл збільшилася в 3,6, а людність — в 2,5 раза. Власне українці становили близько 98%.

В цей час у Російській державі проводилися значні реформи, що не могло не вплинути на сус пільно-політичне, економічне та культурне життя українців. Цар Петро І особисто кілька разів відвідав Україну, зустрічався з гетьманами І.Мазепою та

[1] Іван Мазепа протягом свого правління не полишав надії знову воаз єднати під своєю булавою Правобережжя н Лівобережжя. Цікаво, що навіть в іменних указах і грамотах його нерідко називали гетьманом “Війська Запорозького обох боків Дніпра".

І. Скоропадським, представниками місцевої еліти. Реформи в Росії об’єктивно, певною мірою, сприя­ли і розвиткові господарства та виробничих відносин окраїнних областей ‘. Зокрема деякі царські укази та заходи передбачали в сільськ зму господарстві України значне поширення окремих технічних культур, культивування нових овочів і фруктів, збільшення виробництва полотна і канатів, розви ток скотарства і т.ін.

Іменний указ від 31 грудня 1719 р. про рудокопні „заводи“, згідно з яким майстрових рудокопних підприємств звільняли від державних повинностей і податків, виконання військової служби, викликав значне переселення працездатних людей з Правобе­режжя на Лівобережжя, а також зумовив прибуття з Польщі фахівців цієї галузі. Указ 18 січня 1721 р. деякою мірою сприяв збільшенню кількості місцевих заводів. На початку 20 х pp. утворюється спеціаль­на контора для нагляду за хліборобством і забез­печенням корінних мешканців хлібом під час невро жаїв і стихійних лих. Імператор особисто вимагав надсилати відомості про кількість зібраного хліба п ліпшення обробітку землі й збільшення освоєних земель.

Водночас величезним тягарем реформаторські державницькі дії Петра І лягали на Україну, котру він цілком намагався підпорядкувати Російській дер­жаві. Відвертий деспот і кріпосник, прибічник абсолютистської влади, він писав закони, за висло­вом О.Пушкіна, батогом, жорстокі й примхливі, що ніби вирвались у нетерпеливого, самовладного поміщика.

Зміцнення позицій царату в Україні і ще більше послаблення гетьманської влади сталося після подій, пов’язаних з Північною війною 1700-1721 pp., а кон­кретно — з переходом до табору Карла XII частини козаків на чолі з І.Мазепою, який хотів звільнитись від диктату Москви і здобути ширшої автономії для Гетьманщини Взимку 1708—1709 pp. армія Росії ак­тивізувала свої дії на кордонах Північної України. Карл XII вторгся в межі Слобожанщини, де під Красним Кутом дав великий бій спільним російсько- українським військам. Після його завершення перемогу приписали собі обидві сторони Проте шве­ди незабаром відступили і отаборилися на території від р. Десна до Полтави, яка перекривала їм прямий шлях на Москву.

І.Мазепа спробував підняти повстання проти за­силля московського уряду й відірвати Україну від Росії. Але в цьому гетьмана мало хто підтримав — головним чином „низовики під керівництвом кошо-

■ото отамана Костя Гордієнка та порівняно невели­кі кількість старшини і козаків Гетьманщини. Цар -роголосив І. Мазепу та його прибічників зрадни­ками: наказав ганьбити їх всілякими способами

115- церквах і перед народом усієї Російської держави. Ранком 27 червня (8 липня) 1709 р. під Пол­тавою стався вирішальний кривавий бій між війсь­ками Петра І і Карла XII внаслідок якого шведський коро\ь і гетьман з рештками розгромленої армії ■текли в межі володінь турецького султана.

З 1708 р. практично призначений царем (хоча

і \ьно й обраний на старшинській раді в Ілухові) «в» гетьман Іван Скоропадський одразу підпав особливий нагляд довіреної особи Петра І — боярина Андрія Ізмайлова, котрому таємно наказу­валось при будь-якому „народному невдоволенні“

і - „чиїй-небудь зраді“ застосовувати „велико­російські полки“. 1722 р. сюзерен видав особливий -паз про створення на Україні так званої Першої ма­вської колегії її безпосередні функції (нагляд всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових

XXXVIII е чних старшин, дозвіл на видачу ними розпоряд- мі по управлінню краєм тощо) як вищої апеляційної ягтанції на території регіону ще більше зміцнили еици російських сановників.

Такого політичного удару престарілий І.Скоро- іжшсий не зміг пережити і незабаром після виходу.jpcbcon указу від хвилювання занедужав і помер. Ірегте й ця смерть не стала на заваді Петру І в здій­

сненні його великодержавницьких планів. Навпаки — він взагалі заборонив вибори наступного гетьмана. Наказним (у сучасному розумінні слова: виконуючим обов’язки) гетьманом призначили Павла Полубот­ка (1722—1723), котрий дуже швидко за свої порівняно незалежні погляди потрапив до Петро- павлівської фортеці, де після тяжких моральних і фізичних страждань помер (1724). Імператор фактич­но придушив спробу угруповання козацької старшини обстояти свої політичні й соціальні права.

Взагалі репресії й нехтування людським життям були характерними для російського самодержця, що весь час відчували на собі особливо ті, хто пробував вести самостійну незалежну політику. Так, після пе­реходу І.Мазепи на бік Карла XII цар наказав покарати багато людей, причому постраждали не тільки прихильники гетьмана, а й зовсім невинні. Значну кількість старшини він позбавив маєтків і урядових посад, їх місця позаймали „вірні“ чиновни­ки з росіян, а також іноземці або ж космополіти. У жорстокості стосовно українців не відставали від сю­зерена і його „васали“, такі, наприклад, як Олександр Меншиков. Саме він наказав жорстоко винищити не тільки залогу, а й все населення Батурина — від ма­лого до старого — за те, що мешканці міста виступили на боці І.Мазепи Гетьманська столиця була вар- варськи спалена.

Неймовірно тяжким випробуванням стали приму­сові канальні роботи, спорудження фортифікаційних споруд, воєнні „низові“ походи тощо. Козаків і по­сполитих нерідко „ганяли“ до Петербурга, Астрахані, на Кавказ. Українців змушували воювати в Біло­русії, Литві, Ліфляндії й Фінляндії за чужі їм інтереси. До цього, як правило, залучались найбільш фізично здорові й економічно забезпечені рядові козаки, се­ляни та міщани. З них додому поверталось усього від 30 до 60%, а інші вмирали від нестерпних умов жит­тя, епідемій, каліцтв і т.ін.

Така внутрішня політика царату фактично вела до поступового знищення українського генотипу (адже мова йшла про смерть десятків тисяч людей). Правда, до нижчих верств власне російського насе­лення він ставився нічим не краще. В одному з доку­ментів того часу — описі полковником Іваном Чер- няком праці козаків на Ладозькому каналі 1722 р. — так йдеться про це: „... Велика кількість козаків хво­рих і померлих перебуває, і дедалі множаться тяжкі хвороби — найбільше вкорінилася гарячка і набряк ніг, і мруть з того. Однак приставні офіцери, незва­жаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом пана бригадира Леонтьєва... б’ють їх при роботі пал-

Портрет І.Мазепи.

нами, — хоч і так вони її не тільки вдень і в ночі, а навіть і в дні недільні й святкові відправляють* — без спочинку...“ Далі полковник зазначив: „Боюся я, отже, щоб козаків тут не погубити, як торік — що їх хіба третя частина в минулім році додому повер­нулася...“

Нетерпимість царя до українського народу наоч­но виявилась у ліквідації в травні 1709 р Запорозької (Старої) Січі. Але й перед цим запорожці неоднора­зово скаржилися, що при Петрі І потерпають у вільностях, здобичі й промислах. Наприкінці XVII

116- першій чверті XVIII ст. поширились деякі обме­ження царського уряду в сфері економіки України. Зокрема, дедалі частіше місцевим купцям і торговим людям заборонялось займатися торгівлею з закордо­ном. Вводилась державна монополія иа багато товарів. Широко практикувалось перекуповування різно­манітних товарів лише у російських купців, з чого останні мали неабиякий зиск. Нерідко центральною владою наперед визначались торги, ярмарки, а особ­ливо порти в Росії, де саме могли торгувати українці.

В зв’язку з цим особливої гостроти на той час на­було питання торгівлі з Запорожжям. Спеціальні розпорядження царату взагалі забороняли їі. За по­рушення такого роду указів жорстоко карали і засилали до Сибіру. Так, 9 червня 1721 р. гетьману

І.Скоропадському царський уряд надіслав „грамоту“ про покарання „кнутом“ і заслання до Сибіру пол­тавців С.Кирильченка та А.Пархоменка за недо- зволену торгівлю на Запорожжі. Крім того, незва­жаючи на те, що імператор, як правило, позитивно ставився до будь-якої промислової діяльності, він значно обмежив українців, які їздили на південь країни за сіллю, рибою та звіром. Отже, російський царат в особі Петра І фактично скасував вільну ук­раїнську торгівлю. Однією з негативних економічних санкцій російського уряду було збування на тери­торії українських земель „лихих“ мідних грошей, щоб срібні й золоті залишались по можливості в обігу в Росії і зосереджувались у державній казні.

Українську економіку дуже підривали постійне перебування в Україні великої кількості російських військ (часом понад 10 тис. чоловік), які утримува­лись здебільшого за рахунок простого люду, а також швидке зростання податків. Так, тільки з Лівобе­режжя в царську скарбницю 1722 р. надійшло 45,5 тис.крб, 1723 р. — 85,9 тис., а вже 1724 р. — 241,3 тис.крб.

Проте, попри всі ці та деякі інші негаразди (нев-

XXXIX Праця в неділю та СВЯТКОВІ дм для християн е великим гріхом.

рожаї, стихійні лиха, епідемії тощо) народне госпо­дарство розвивалося. В другій половині XVII — першій чверті XVIII ст. збільшення попиту на сільсь­когосподарську продукцію зумовило значне розширення оброблених площ, відбулося поглиблен­ня спеціалізації окремих районів. Розвиток товарно-грошових відносин сприяв зростанню посівів технічних культур, зокрема тютюну, льону, коноплі. Сталися зрушення в системах обробітку грунту. Нові явища особливо виразно проявились у мануфактур­ному виробництві, яке розвинулось на базі дрібних селянських промислів і міського ремесла. Саме поя­ва та функціонування мануфактур активно впливали на руйнацію старих відносин і заміну їх більш прогре­сивними — буржуазними.

Розвивалася також і національна культура, хоча з 1690 р. значна частина книг, видрукованих чи на­писаних у „Малоросії“, була визнана єретичною, а місцеві вчені викликали в Москві дедалі більшу не­довіру. Наприкінці XVII — першій чверті XVIII ст. цілеспрямовано звужувалося вживання національ­ної мови (особливо в офіційних установах, великих містах і т. д.), скоротився видрук українських книг, здобуття освіти було взято під нагляд дуже підозрілої, неприязної до „інородців“ державної цензури. Од­ночасно йшла „викачка інтелектуального потенціалу українців у Росію”. Українська церква підпала під значний вплив Московської патріархії*, що не раз викликало невдоволення і протест не тільки серед місцевого духовенства, а й широких кіл простих се­лян. 1721 р. навіть Святе письмо заборонялося передруковувати з давніх книжок, виданих в Україні. Це дозволялося робити тільки з московських книжок.

Антиукраїнській політиці Петра І фактично постійно то приховано, то явно протистояла опозиція представників різних суспільних кіл. Одним з найбільш відомих серед них був прибічник І.Мазе­пи, генеральний писар у 1702-1708 рр. Пилип Орлик (1672-1742), якого 1710 р. в еміграції група козаків

і старшин обрала гетьманом. У його оточенні 16 квітня того ж року були складені так звані Пак­ти та Конституція прав і вільностей Війська Запо­розького. За ними українська православна церква ма­ла перейти у підпорядкування від московської патріархії до візантійської; відновлювався попередній кордон Української козацької держави по р.Случ; Запорожжю поверталися Трахтемирів, Кодак, Келе- берда, Переволочна і землі біля р.Ворскли; неабияк зростала влада і самостійність гетьмана, генеральної

[1] 3 середини 80-х років XVII ст. відбулося підпорядкування Київської митрополії Московському патріархатові.

старшини, полковників і значущість козацьких рад;

бмежувались податки і повинності козаків та посполитих тощо І хоча ці плани не набули реально­го втілення в життя, вони відіграли тоді важливе значення, бо у свідомості багатьох українців форму­вали ідею, яким саме шляхом за інших обставин міг тн піти державотворчий процес в Україні.

Розвиткові національної суспільної думки сприя- ы функціонування першої вищої школи у Російській державі — Києво-Могилянської академії (з 1701 р.). Виникнувши 1632 р. в результаті об’єднання школи Киево-Печерськоі лаври з Київською братською мюлою, вона аж до 1755 р. (до відкриття Москов- -ького університету) відігравала провідну роль у справі освіти. В ній у різний час навчалися згодом ■домі в усьому цивілізованому світі українські діячі; Феофан Прокопович (1681-1736), Григорій Ко- ький (1717-1795), Григорій Сковорода (1722- 94), Яків Козельський (1729 — близько 95 рр.) та багато інших, а також вихідці з Росії, оиорусії тощо.

Народні маси обох країн не завжди безоглядно илували політиці своїх правителів. Повсякденне яжття часто-густо саме визначало характер взаємин мж представниками російського та українського ет- Та і Петро І, як відомо, нерідко віддавав ісревагу суспільним діячам, ученим, духовним осо- ош з України, а всіх, хто стояв в опозиції до його V в Росії, — не любив і переслідував. Тоді, як ■ив професор Іван Огієнко у книзі „Українська ура“, український вплив, хотіли того в Москві

117- и. позначився в Росії „на всьому житті“, конкрет-

XL. одбився на будівництві, на малюванні, на одежі,

958 спвах, на музиці, на звичаях, на праві, на літера- навіть на самій московській мові“.

Військова печатка часів І.Мазепи

Дата добавления: 2015-05-22