Під скіпетром спадкоємців Петра І

Н

а нове обрання гетьмана пішов 1727 р. уряд російського імператора Петра II (1727-1730)

XX онука Петра І, сина царевича Олексія Петровича і принцеси Софії Шарлотти Вольфен- бюттельської. Онук, після падіння і заслання Олександра Меншикова, проголосив себе руйнівни­ком дідових перетворень. Гетьманом став досить відомий на Лівобережжі на той час миргородський полковник Данило Апостол. Укладені „традиційні“ статті-угоди (гетьманські „Нужди малоросійські“ й царські „Рішучі резолюції" на них) між обома дер­жавами юридично вже не визнавали Гетьманщини як самостійної сторони, а національні органи влади фак­тично позбавлялись номінальних функцій, бо майже повністю підмінялися російськими установами чи ок­ремими сановниками.

Надалі процес інкорпорації Української держави Росією пішов прискореними темпами.

Козацька старшина була постійно невдоволена політикою царського уряду щодо України, і щодо Січі зокрема. Наприкінці 40 — на початку 50-х рр. ускладнення міжнародного становища спонукало імператрицю Єлизавету Петрівну (1741-1762), доч­ку Петра І і Катерини І, задовольнити деякі домагання козацької старшини, зокрема щодо „обран­ня“ (фактично призначення) нового гетьмана. Іменним указом від 16 жовтня 1749 р., виданим Колегією іноземних справ, це доручалось здійснити графові Гендрикову. Можливо, стався збіг обставин, але че­рез кілька днів після виходу цього указу на ім я імператриці було подано „донесення військового писаря Запорозької Січі Петра Чернявсього. У ньо­му висловлювалось прохання від „усієї“ низової старшини змінити порядок „виборів“ кошового ота­мана і надалі призначати його царицею, щоб позбавити „чернь“ можливості обирати „їй потрібного отамана“ (оригінал документа датовано 22 жовтня 1749 р.).

При доборі кандидатури гетьмана вибір упав на К.Г.Розумовського (1728—1803). Цікаво, що в дитинстві він випасав батьківську худобу, а після „випадку“ з старшим братом О Г.Розумовським, некоронованим чоловіком цариці, став графом (з 1744 р.). Після затвердження указом 5 червня 1750 р гетьманом України Кирило Григорович пере­селився в Глухів, де, оточивши себе „двором і охоронцями, зажив, мов „царьок“. Спочатку Єлиза­вета Петрівна пішла на значні поступки новообраному гетьманові. Нею особисто чи з її відома були повер­

нуті всі рангові маєтності „на булаву“, відновлено право самостійного фінансового управління в регіоні, відкликані російські сановники з старшинської адміністрації, генерального суду, комісії економії то­що, а також скасована канцелярія міністерського правління.

24 липня 1751 р. Сенат видав указ про підпоряд­кування Коша Запорозької Січі гетьманові й надіслав його до Канцелярії К.Г.Розумовського. Цими захо­дами практично скасовувалася більшість Адміністра­тивних „реформувань“ Петра І, Петра II та Анни Іванівни, а Гетьманщині повертався політичний статус, який вона мала на період обрання гетьманом

І. Скоропадського.

Сам гетьман, незважаючи на те, що між ним і уря­дом Росії не було укладено ніяких „статей“— угод чи договору, почав на свій розсуд розширювати ав­тономне управління Української держави: відновив склад генеральної старшини і суду, функціонування суспільно-політичних установ, дещо реформував торгівлю й судочинство (наприклад, скасував російсь­кий „суд по формі“ тощо). К.Г.Розумовський одразу взявся за реальне підпорядкування Запорозької Січі гетьманській владі. Конкретно це стосувалось та­кож питання розмежування земель низовиків і мешканців Лівобережжя. Так, 1752 р. він видав „ор­дер“ Кошу про необхідність присилати з Січі „депутатів“ з приводу суперечки за так звані старо- самарські землі. У 50-х рр. гетьман розгорнув

боротьбу за підпорядкування собі Києва якии і на той час багато в чому продовжував зберігати середнь­овічне самоврядування.

1753-1754 рр. уряди України, Росії й Польщі продовжували уточнювати кордон. Зокрема, тоді було зроблено „Опис на карті Російської імперії з Польською областю кордонів...“, а також виготовле­на „Карта спеціальна Російської імперії з Польською областю Стародубського полку спірних грунтів різних власників...“. На них маємо дуже детальну демар­каційну лінію між одним з найбільших Лівобережних полків — Стародубським і Річчю Посполитою з на­несеними понад 40 „внутрішніми“ форпостами. Кордон місцями не відзначався стабільністю. На­приклад, окремі форпости взимку чи по весні могли переноситись (через повінь, кригу тощо).

Проте саме тоді, 1754 р., дуже підозрілий до дій К. Г.Розумовського царський уряд завдає кілька „ударів“ по розбудові Української держави. В липні Сенат законодавче ліквідовує і до того досить про­зорий кордон між Україною й Московією, припиняє функціонування державних митниць у цьому рай­оні, запроваджує на українських землях загальноімперську митну систему. В радянській історіографії ці заходи царизму розглядались, голов­ним чином, як позитивні: в контексті поліпшення економічних зв’язків між Україною та Росією, спри­яння їх спільному народногосподарському розвитку. Проте цим скасовувалась одна із важливих ознак української автономії.

З початком 60-х рр. загострюється питання про Запорозьку Січ, про землі, які належали низови­кам. У цьому бере участь і царський уряд, і гетьманське правління. Так, 1760 р. К.Г. Розумовсь- кий надсилає до Сенату, а той приймає до розгляду „рішення“ гетьмана щодо перенесення Січі на нове місце. 8 грудня 1761 р. кошовий отаман Григорій Федорів своїм „рапортом“ сповіщає гетьмана про отримання ним „ордера“ про прийняття у „відомст­во“ Війська Запорозького старосамарських земель з поселенцями, за які точилися суперечки з адміні­страцією Полтавського полку не один рік.

Того ж року К. Розумовський знову порушує перед Сенатом і Кошем питання щодо перенесення Січі в урочище Микитне. Не байдужими залишались до запорозьких володінь прусський король і, зро­зуміло, кримський хан. Так, в одному з документів 1762 р. згадується про те, що „земля вся, якою за­порожці володіють, уже обіцяна (Росією) була через прусського короля хану кримському для приєднан­ня до Криму“. Але вступ на престол Катерини II

Гетьман Іван Скоропадський.

■*ська експансія Україну наприкінці XVIII ст.

і/62-1796) завадив здійсненню цих намірів.

В цей період відбувається також поступова «жвідація більшості соціальних здобутків Визволь­ні війни і перетворення значної кількості в «далекому минулому порівняно незалежних в еко­номічному та правовому відношенні груп населення арктично на кріпаків. Все це супроводжувалося по- июленням соціальної диференціації посполитих і ■паків, зростанням майнової нерівності серед них. На час помітно звузились функціональна діяльність та вплив сільських громад, відчутно змінився харак­тер заселення слобід, що зумовлювалось здебільшого згортанням довільної заїмки землі. Як самостійна адміністративна одиниця набирав господарської си- хутір. Поволі, але невпинно змінювалася сама «ральна свідомість простого люду: на зміну дідам батькам, які брали безпосередню участь у Виз­вольній війні, приходили покоління посполитих, в п*а яких старі традиції та наслідки боротьби за еко­номічну та юридичну незалежність трансформувались гшд обтяжливим впливом нових умов життя.

Деякі верстви населення дедалі активніше втягу­валися в буржуазні відносини, які визрівали в надрах гарої натуральної системи господарства й які, при­родно, формувались у територіальних межах усіх українських регіонів, що входили до складу імперії. З соціальному аспекті про це може свідчити кон­кретно перехід окремих посполитих у статус таких груп населення, які кинули займатися сільським гос­подарством, власними ремеслами чи промислами, а.бавилися купецьким промислом“, наймитували або поповнили ряди робітних людей. Одним із наслідків динаміки економічних процесів стало дальше відок­ремлення промисловості від землеробства. Відхід від останнього, а також праця у наймах на підприємстві чи підробітки „в людях“, перетворювали найбіднішу

частину населення у спролетаризовану масу. Цей процес не могли зупинити навіть рішучі заходи стар­шинської адміністрації щодо встановлення вже на середину XVIII ст. суворих станових меж. Часто порушувались і законодавчі акти царського уряду, котрі також обмежували соціальні права трудо­вого люду.

В другій половині 20-х — на початку 60-х рр.

118- ст. особливо наполегливо панівна верхівка успільства Лівобережної й Слобідської України вис­тупала проти переселення селян з місця на місце, з маєтності одного землевласника до іншого, з губернії в губернію. В питанні про селянські переходи Гене­ральна військова канцелярія, обстоюючи інтереси можновладців, 1727 р. постановила: після „ушед- ших“ підданих у власності державців мали залишатися тих „грунти, двори, куплені і некуплені». Цей зако­нодавчий акт значною мірою сприяв обмеженню селянських переходів.

XLI травня 1738 р. Сенат видав указ про заборо­ну землевласникам у межах ро< іських губерній приховувати в своїх маєтках посполитих і козаків, які переходили з Слобідської України. Генеральна війсь­кова канцелярія постановою від 20 липня 1739 р. самочинно поширила дію цього указу і на територію Лівобережжя, надавши йому сили загального розпо­рядження про заборону переходів. Тим самим можновладці одержали юридичне обгрунтування й „законні“ підстави для повернення своїх селян-втікачів на старі місця.

В матеріалах ревізій, переписів тощо Слобожан­щини вже досить широко великі „дідичі“ називаються не лише „власниками“, а й „поміщиками“, які були по- жалувані помісною землею. Про це, зокрема, йдеться в переписі населення Харківського полку 1732 р., постановах, відомостях і донесеннях харківської пол-

нової канцелярії 40-х рр. В цьому простежувалася спроба ототожнити на практиці місцеву старшину з російськими сановниками-дворянами. Це поясню­валось кількома обставинами. По-перше, Слобідська Україна раніше і глибше, ніж Лівобережжя, підпала під вплив російських суспільних процесів. По-друге, наявність на території Слобідського регіону певної кількості російських кріпосних селян і дворян по­значилась (а можливо, стала навіть прикладом для наслідування) і на ставленні тамтешніх державців до власних посполитих. По-третє, тут слабкіше відчу­вались соціальні наслідки Визвольної війни україн­ського народу.

Дата добавления: 2015-05-22