Остаточне скасування української державності

■' середини 60-х рр. XVIII ст. процес суцільно­го знищення царатом усіх автономних чинників України пішов особливо швидкими темпами. У часі він збігся з завершальним етапом феодалізації суспільних відносин і юридичним закріпаченням ве­ликої маси відносно вільних посполитих. Змінювалося співвідношення між підневільною та найманою пра­цею (на користь останньої), поглиблювалося станове розшарування і майнова нерівність, активізувалась то- варизація господарства.

Зокрема, найбільшого поширення наймана пра­ця набула в купецьких мануфактурах. У другій половині XVIII ст. у Ніжині та Києві шовкові й шкіряні заводи купців Іванова, Алісова, Смородіна, полотняну мануфактуру Єгорова в Климовичах, підприємства у с.Клинці обслуговували тільки най­мані робітники. Великі суми грошей зосередились у руках старшинських і дворянських родин Апостолів, Галаганів, Скоропадських, Маркевичів — на Ліво­бережжі; Кондратьєвих, Квіток, Ковалевських та інших на Слобожанщині.

В січні 1764 р. Катерина II наказала К.Розу- мовському прибути до Петербурга й під загрозою кари за „зраду“ примусила його зректися гетьманст­ва. 10 листопада того ж року вона видала указ про утворення замість старшинського управління Малоросійської колегії на чолі з графом Петром Ру- мянцевим. А указом від 17 листопада призначила „головним малоросійським командиром“ генерал- губернатора. Маніфестом від 28 липня 1765 р. Катерина II ліквідувала козацьке самоврядування на Слобожанщині, позбавивши місцевих козаків їх прав і привілеїв (їх перевели на статус звичайних „військових обивателів“).

З серпня 1775 р. набув чинності „Маніфест про знищення Запорозької Січі й про причислення оної до Новоросійської губернії“. На початку 80-х рр. на Лівобережжі також скасовувався полковий устрій, а замість нього створювались Новгород-Сіверське, Чернігівське та Київське намісництва. 1782 р. відповідно до указів цариці й Сенату виходить роз­порядження Намісницького правління, в якому ще раз проголошувалась необхідність остаточного скасуван­ня внутрішніх „малоросійських“ митниць і „застав“ на кордонах білоруських, Псковської та Смоленсь­кої губерній, перенесення їх „по кордоні імперії...“. Указом 1783 р. розформовувалось українське ко­зацьке військо й зливалось з російською армією. 1796 р. на території колишньої Гетьманщини утворе­но Малоросійську губернію.

Фактично і законодавчо ліквідувавши автономію, царський уряд у другій половині XVIII ст., правда, ще не раз порушував питання про уточнення кордонів між „Великоросією“, „Малоросією“ та Слобожанщи­ною; Україною, Річчю Посполитою і Туреччиною, окремими українськими і російськими губерніями. Але мова вже йшла про Україну (чи її репони) не як державу, а, головним чином, як одну з „областей“, що входили до складу єдиної імперії. Досить характер­ною в цьому аспекті є доповідь членів Сенату імператриці 1775 р. про Новоросійську і Азовську гу­бернії, де всі землі між Бугом і Дніпром вже розглядались здебільшого як російські. В ній також зазначалось, що кордон Новоросійської губернії, а от­же, і Російської імперії з Польщею на ділянці від гирла Тясмину до гирла Синюхи тоді збігався з ме­жею Єлизаветградської провінції. Далі він пролягав униз Бугом до його гирла і Дністра, за ним до фор­теці Кінбурн „з її округом“ (таку офіційну думку від імені Сенату висловив граф Григорій Потьомкін).

Досить детальний опис цієї демаркаційної лінії знаходимо в „Акті розмежування Новоросійської губернії і Польської України, укладеному уповнова­женими її імператорської величності і короля Республіки польськими комісарами в 5-й день січня

119- року“. При цьому мета з обох боків була така: „Назавжди запобігти й відвернути колишні між жи­телями донині суперечки й чвари“ Ще раз уточнює - ться вона в „Описі кордону між Новоросійською губернією і Польською Україною“ від 16 січня того ж року. Кордон в обох випадках визначався по річках Тясмин, Ірклій, Вись, Синюха (або Синя Вода), Буг (Бог), Турія, Дніпро, а також суходолом між ними.

Що ж конкретно до кількості населення, так

120- р. у Київському, Новгород-Сіверському та

Чернігівському намісництвах налічувалось усього 8217 населених пунктів, серед яких — 33 міста, 89 містечок, 8149 сіл, слобід і хуторів з 1144 015 душ чоловічої статі (крім дворян). На Слобідській Україні наприкінці XVIII ст. налічувалося 19 міст, понад 1 тис. ал і слобід, 2,1 тис. хуторів, де мешкало близько 1 млн. чоловік. Коли порівняємо наведену кількість жите- \ів Слобожанщини з кількістю її мешканців напри­кінці XVII ст (232 міста і села з 250 тис. чол.), то побачимо: фактично за 100 років людність кількісно зросла в 4 рази. На Лівобережжі лише з 30-х рр.* по 1782 р. кількість мешканців зросла приблизно в 1,5 раза.

Більшість населення, зрозуміло, становили се­ляни. Так, за матеріалами ревізії 1763-1764 рр. на Хівобережній Україні вони становили 58% від усь­ого населення, козаки — близько 31, інші—11%. Порівняно з даними перепису 1782 р. співвідно­шенні помітно не змінилося (селяни — 59%, козаки

121- 33, інші — 8%). Відсоток „малоросійського“ ішанства та купецтва сягав 3%. Причому тут тільки населення звільнялося від сплати податків. Потрібно зазначити, що загалом по Росії на той час (IV ревізія) приватні й державні селяни (без.і чьних поселян“ — 6%) становили 88%, а міща-

XLII і купці 3%.

Про етнічний склад чоловічого населення Півден­ної України (конкретно Новоросії) 1763—1764 рр. маємо такі дані серед загальної кількості 67 730 (100%) душ українці становили 50 672 (74,8%), «ми — 8164 (12%), волохи — 6227 (9,2%), серби—1410 (2%), ПОЛЯКИ — 564 (1%) ТОЩО.

наголосити на тому, що загалом у 60-х рр. ХЛ1ІІ ст. на території Російської імперії українці -явовили близько 15% від усього її населення. Збіль- ■ош питомої ваги українців щодо всього населен- ^; держави помітно зумовлювалось активною колоніз- ію Новоросії та зростанням їх природно- приросту. За матеріалами четвертої ревізії (1782 ^). українців тут (тобто без Правобережної і Західної •їни) налічувалось понад 2 млн. 150 тис. душ «овічої статі, або 16,5% від усього населення. А вже ~5р ця цифра зросла до 2 389 890 душ чоловічої тяті або 17% населення.

959 —1783 рр. заселення та освоєння нових зе­мель півдня України відбувалося в умовах напруженої

XLIII гьби за Крим, який, згідно з умовами Кючук- чарджійського мирного договору 1774 р. між

122- ю і Туреччиною, вважався незалежним, але

’ л, ш Гетьманщині мешкало трохи більше 700 тис. душ чоловічої статі.

фактично перебував під впливом то російської, то турецької зовнішньої політики. Це позначалося не ли­ше на темпах колонізації, розвитку сільського господарства та промислів краю, а й на торгівлі у чорноморській зоні, яка в зв’язку з цим була дуже об­межена. Напередодні приєднання півострова до Російської держави 1783 р. там налічувалося близь­ко 1400 населених пунктів, більшість з яких були невеликими за розмірами (5-7 дворів у кожному). За­гальна ж кількість населення Криму на початку 80-х рр. становила до 130 тис. чоловік, з них 15 тис. — мешканці міст.

Приєднання до складу імперії Кримського хан­ства, що фактично означало ліквідацію цілої держави, обумовило не тільки включення нових районів з ба­гатими природними ресурсами Безпосереднім наслідком цієї політичної акції стало те, що землі створеного згодом Катеринославського намісництва перестали бути окраїною країни, зникла загроза спус­тошливих ординських нападів. А це відкрило широкі можливості для інтенсивного заселення краю.

Загроза перебуванню Півдня в складі Російської держави знову нависла у 1787—1791 рр в зв’язку з російсько-турецькою війною. На боротьбу з воро­гом було мобілізовано значну кількість нових переселенців, знизились темпи господарського роз­витку. Результатом війни стало те, що до Росії відійшла Очаківська область. У зазначений історич­ний період інтенсивно відбувався подальший наступ на особисту свободу посполитих і рядових козаків, що виявлялось насамперед у їх прикріпленні до землі й обмеженні (пізніше — скасуванні) вільних пере­ходів. При цьому дедалі частіше згадувались юридичні норми Литовського статуту. Ще 1752 р., генеральні старшини С.Кочубей, М. Скоропадський, А.Безбо- родько, М.Ханенко та деякі інші звертались до гетьмана К.Розумовського з „донесенням“, в якому посилаючись на розділи 3, 9, 12 „малоросійських прав книги Статуту“, просили заборонити підданим „відходити від своїх власників до інших на життя і таких збіглих повертати у попереднє володіння уза­конено“. Причому тих, хто переховував втікачів, вимагали штрафувати.

Таке прохання старшини виражало позицію геть­манського управління і було досить типовим для подібних випадків (втеч приватних селян). „А нині у Малій Росії багато... посполитих підданих, — за­значалось далі в документі,— бігають з місць своїх з дружинами, дітьми і пожитками, а другі власники таких чужого володіння підданих приймають до се­бе в підданство зі скасуванням права, та ті ж збіглі

посполиті, не маючи постійного і твердого житла, ухиляються від належних власникам повинностей і від податей народних... а решта обивателів, що на своїх місцях залишились, і за тих збіглих зносять все вкрай тяжко, також вагаючись переходити, бігти, вишу­куючи способи такими втечами наблизитися до кордонів, бігають таємно і в чужі держави, як-от: в Польську і Турецьку близькі і прикордонні області зі збитком народному стану, а особливо в глиб Росії в різні міста біжать, як-от: у слобідські полки і у нові у Великій Росії слободи, притому і на землі запорозь­ких козаків, де вони, запорозькі козаки, населялі населяють малоросійськими людьми слободи нема­лою кількістю дворів, і від гаких вте* нетвердого життя у Малій Росії обивателів у містах, селах мало­російського народу велике зменшення стало і з часом дедалі стає“.

Як бачимо, джерело в черговий раз зафіксувало масовість переходів чи втеч селян на Лівобережжі в середині століття. Вони переселялися на Правобереж жя, Слобожанщину, південь України, в централь райони Росії. Міграційні рухи справляли негатив­ний вплив на розвиток місцевого господарства. До речі, останній аспект, як правило, випадав з поля зо­ру радянських дослідників і подавався здебільшого позитивно: як активі ація класової боротьби і загос трення соціальних антагонізмів.

Як конкретно і коли відповів гетьман К.Розу- мовський на „донесення“ верхівки панівної верстви, невідомо. Але 22 квітня 1760 р. він видав спеціаль­ний універсал, де наказувалося, щоб посполиті, переходячи з однієї маєтності в іншу, не забирали з собою майна нажитого на землі „свого“ власника. „Чужим“ господарям заборонялось приймати до се­бе таких селян під загрозою сплати значного штрафу. Змінювати місце проживання їм дозволялось лише за письмової згоди державця, від якого вони були в за­лежності. Правда, в універсалі передбачалося право посполитих в разі „упертості“ чи небажання можнов­ладців віддавати відповідні письмові дозволи звертатися за ними в місцеві органи влади. В тому ж таки році Розумовський видав ще один „ордер“ про заборону переходів селян з Лівобережної України в Нову Сербію і повернення втікачів на попереднє місце проживання.

Тенденція щодо обмеження особистої незалеж­ності безпосередніх виробників спостерігалась і в діях царського уряду Росії, що мали прямий вплив на соціальну політику в межах приєднаних ук ■ раїнських регіонів. Так, у 60-і рр. були законодавче закріплені права великих землевласників відправ ■

ляти залежних селян „за предерзости“ (без суду і слідства) на каторжні роботи у Сибір на поселення, віддавати на свій розсуд і у будь-який час у рекрути.

1764 р., остаточно ліквідувавши інститут гетьман­ства на Україні,* Катерина II передала новопри значеному генерал-губернатору П.О.Румянцеву „сек­ретну“ інструкцію щодо управління краєм. В ній зокрема, пропонувалося припинити переходи селян в будь-який спосіб, розмежувати функції „переплу­таного і мішаного там правління військового з ци­вільним“, пильно наглядати за економікою та сприя­ти збільшенню податків з населення. Для успішного виконання всіх тих завдань генерал-губернатору ра­дилося „вміло вивертатися“ та „мати і вовчі зуби

і лисячий хвіст“.

В цілому ж, ще раз наголосимо на цьому, у став ленні Катерини II до суспільно-політичного устрою в Україні виявлялась її великодержавна, колоніальна політика, спрямована на поступову, але, потрібно до­дати, обережну русифікацію корінного населення. Вона хотіла, щоб місцеві жителі „обрусіли і пере­стали б дивитися, неначе вовки в ліс“. Скасувавши ж уряд гетьманства, вона прагнула одного: щоб цей час і сама назва „гетьман“ назавжди б зникли. Ціка­во, що син останнього гетьмана —сенатор О. К. Розумовськии (1748—1822) також був прихиль­ником русифікації національних регіонів Російської держави

1772 р. вже Малоросійська колегія в указі Пере­яславській полковій канцелярії знову порушує питання про вжиття заходів против втеч селян із Лівобереж­жя на територію Запорозької Січі й Новоросії. Кон­кретно урядовці з Малоросійської колегії вимагали: „... Щоб ніхто відтепер як з посполитого народу, так

і з козаків (!), згідно з вищеописаними указами, втеч не чинив. Для чого від полкової канцелярії, зробив­ши скрізь по заставах суворе повеління, щоб таких збіглих віднині не було пропущено і наглядати за цим пильно самим полковим канцеляріям, сотенним правлінням“.

Як бачимо, дуже важливий документ для пов­ного розуміння всієї системи заборони переходів

і переслідування не тільки збіглих селян і козаків, а й тих, хто підбивав їх на це. При цьому передбача лись різні форми суворого покарання: від грошо­

[1] Формальним приводом (крім політичної причини) цьому послужила подача К.Г. Роаумовським від "імені” українського "шляхетства” безпосередньо імператриці “просіння” про спадковість гетьманського титулу в його роду. Цей учинок страшеиио налякав Катерину 11, тому вона примусила брата колишнього фаворита Єлизавети Петрівни взагалі відмовитися від гетьманського

“уряду”.

вого штрафу до тимчасового тюремного ув’язнення.

123- р. царський уряд видає новий указ, який стосу­вався як взагалі збіглих селян, так і конкретно різних груп державних посполитих. „Мим взагалі збіглим, — говорилось у ньому, — як державним, чи двірцевим, чи економічним, чи приписаним до заводів селянам і з міст будь-якого звання людям, які відлучилися са­мовільно з своїх місць або жител, оголошуємо всемилостивійше прощення, тільки б з’явились до тих місць чи поселень, до яких кожен належить, про­тягом 1775 і майбутнього 1776 років".

Отже, незважаючи на всі раніше прийняті поста­нови про заборону (чи обмеження) переходів, збіглих посполитих ще раз „всемилостивійше“ прощали, прагнули „напоумити“ протягом двох років поверну­тися в маєтки своїх землевласників. Фактично це були останні „реверанси“ освіченої імператриці в бік одданого простого люду. Наближався 1783 р. — рік остаточної заборони переходів селян з місця на місце юридичного оформлення кріпосного права на Ліво­бережжі й Слобожанщині Указом від 3 квітня Катерина II законодавче затвердила поділ усього ук­раїнського населення на стани так, як його зафіксувала оеред цим ревізія 1782 р.

А указом від 21 квітня 1785 р. українська стар­шина одержала права російського дворянства. На ■еї поширювалася чинність „Грамоти на права, шльності й переваги благородного російського дворян­ства“. Одночасно міські жителі також ставились у •ілейованіше становище, ніж сільські (головним чюм це стосувалося патриціату і частково міщанст­ва) Згідно з „Грамотою на права і вигоди містам Російської імперії“ (21 квітня 1785 р.), за тими, хто мешкав у містах, закріплювалися і охоронялись локоном „власність і володіння, що кому по спра­ведливості й законно належить, як рухоме, так і не-. и че“. Селяни такого права вже не мали.

другій половині XVIII ст. самодержавство, •і >дячи в загальноімперських масштабах політи- спрямовану на підпорядкування духовної влади ситській, секуляризувало монастирські маєтки на -\івобережжі, Слобожанщині й Півдні України. Биьшість церковних угідь перетворилася на дер­жавну власність чи опинилась у руках світських

XLIV владців.

Однією з характерних рис соціально-економічно- розвитку українських земель у складі Російської ашерії стала поступова заміна натуральних податків ими, причому помітна була тенденція до швид- вг зростання останніх на користь казни. Так, ще до

960 Ь5 р. не було чітко регламентованого державного

податку. Консистентські збори, що стягувались як на­турою, так і грішми, то збільшувалися, то зменшувалися (відповідно до умов і господарських можливостей самих посполитих). 1765 р. було запро­ваджено „рубльовий оклад“, якому підлягали всі двори селян, міщан, козаків-підпомічників, а також підсусідки.

За указом 1783 р. обкладалося вже все посполи­те населення чоловічої статі та рядове козацтво: міщани платили по 70 коп., казенні, замість робіт, і монастирські — по 1 крб. на рік, а козаки „на ут­римання військової їх служби, замість колишніх нерівних поборів, що залежали від волі начальства“,

XXI по 1 крб. 20 коп У поміщицьких селах, —

зазначалося далі в указі, — докладну розкладку встановлених з селян їх податей залишити в розпоряд­женні поміщиків на кращий і господарський розсуд“.

Результати такої „реформи“ перевершили всі сподівання царських сановників: лише з населення Лівобережної України казна після 1783 р. почала збирати за рік втричі більше. З 1797 р. згідно з уря­довим розпорядженням у межах реорганізованих Київського, Новгород-Сіверського, Чернігівського та Харківського намісництв загальнодержавний по­даток хлібом також замінявся на грошовий.

Усі вищеназвані як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники з кінця XVII і протягом усього XVIII ст. зу­мовлювали зміни суспільного характеру. Зокрема, колись порівняно єдина соціальна еліта поступово перетворилася з активної політичної сили на інертну. Становий егоїзм панівної верхівки перманентно пе­ремагав і фактично витіснив загальнодержавницькі національні інтереси. Міщанство відійшло від прогре­сивних у минулому устремлінь українських братств і вже виявляло мало інтересу до широких самобутніх культурних програм, а зосереджувало головну увагу на своїй: участі в торгівлі чи промисловості. Духовен­ство, яке за часів Визвольної війни не боялося прямо виступати проти засилля Москви в церковних спра­вах, чимдалі брало участь у суспільних процесах, остерігаючась ризикувати власним майном, коштами, привілейованим становищем. У середині XVIII ст. втратила свою значущість Києво-Могилянська ака­демія, яка за інших політичних обставин могла б стати могутнім двигуном розвитку культурного жит­тя в Україні.

Такими були найголовніші тенденції соцілаьно- політичного та економічного розвитку тогочасного українського суспільства на території репонів, що волею долі опинилися під скіпетром російських мо­нархів і пильним оком двоглавого орла.

Дата добавления: 2015-05-22