Трагедія поділу України

І

Запорожець Максим Залізняк.

гайдамацьких рухів XVIII ст. стали події 1855 р., коли на Київщині селяни знову намагались орга­нізуватись у козацькі полки

и може бути щось жахливіше для подальшої

еволюції народу, який до того був об’єдна­ний спільною історією, мовою, культурою і територією, ніж поступове відмирання однієї з його частин?! Розкраяний навпіл, на Правобережжя й Лівобережжя, вільнолюбивий український народ був відкинутий на багато років назад від цивілізаційно - го поступу європейських країн.

Ще 1671 р. один з вітчизняних церковних діячів висловив таку думку, що „коли б яку сторону (Дніпра), уховай Боже, неприятелі зламали, тоді б вже жодна із сторін не витримала і мусила б Україна згинути“. Політична еліта козацької держави не змогла об’єднатися для утвердження власних завою­вань і вже була неспроможною втриматись під тиском іноземних держав. Розподіл України між двома мо­гутніми монархіями Східної Європи мав трагічні наслідки, особливо для Правобережжя. Виникли ве­ликі труднощі на шляху політичної консолідації українських земель у Гетьманській державі. Важко­го удару було завдано їхньому економічному розвитку, розірвано традиційні торговельні зв’язки, що роби­ло неможливим складання єдиного національного ринку у нову добу світової історії. Гальмівного впли­ву зазнали також етносоціальні процеси.

Аналізуючи причини „вічної відсталості“ ук­раїнської нації, І.Франко зазначав, що до негативних економічних результатів безперервних війн за Ук­раїну XVII-XVIII ст. потрібно додати „аналогічні духовні і літературні наслідки“. Адже, за його слова­ми, величезне зменшення населення на правому березі Дніпра, знищення багатьох сіл і міст, спалення дворів і храмів спричиняло також знищення такої ж кількості осередків культури та освіти. Разом з церквами, ха­тами і замками гинули також книги, рукописи, документи і цілі архіви, розвіювалися з попелом кар­тини, іншими словами, марнувався весь духовний фонд, створений багатьма поколіннями.

Занепадають такі центри культурного життя Правобережної України як Луцьк, Острог, Могилів, Овруч, Бар. Водночас постійний опір спробам де­націоналізації та покатоличення українського населення зумовив митців звернутися до тих тра­дицій духовної і матеріальної культури, які б утверджували його національну самобутність. На

землях України, розділених іноземними кордонами, з’являлися твори, що ввібрали в себе багаті народні уявлення та художні традиції.

Складність політичної ситуації в пливала на ста­ новище^- освІтІГТ шкільництва на І равобережніи УкрЗІнГ, яке зазнавал(икюіІ5йето-™еку-і5оку-в»Аь- СБКоГвладйГТТравославні ціколи збереглися тільки селах містах і містечках поширювалися навчальні осередки ченців ордену святого Василія, які не зав­жди виступали провідниками культурного розвитку „руського народу. Водночас духовній культурі ук­раїнців Правобережжя були притаманні впливи ренесансних і гуманістичних ідей, які, хоч і запізно, але приходили із Західної та Центральної Європи. Не перериваючи зв’язку з давньоруськими культурно- філософськими традиціями, національна культура стверджувалась в умовах взаємного проникнення з білоруською, литовською, польською, а згодом і російською духовними культурами.

О б’єднавч им фактором для українців „обох сторін Дніпра“ залишилась також спільна_реліг.ія, однак з кожним роком церковна атмосфера на правобереж­них землях ставала напруженішою Поляки ненавиділи „схизматиків“, які були вірними право- слав*ю. Адже, заТх уявленням, вони спричинили всі українські „ребелії“, втрату Річчю Посполитою не ли­ше Лівобережної України, а й зовнішньополітичної переваги у східноєвропейському регіоні. Саме релігійне питання впродовж віків не могло примири­ти два слов’янських народи. „Доки у вас унія буде і єзуїти, доти козакові при королі польському не бу­ти“, — заявляв волинський шляхтич М.Чорно- луцький полякам 1686 р.

Проблема захисту православних на Правобе­режжі весь час поставала з ініціативи українського лівобережного гетьманату на переговорах між Моск­вою і Варшавою у 70-80-хх рр. XVII ст. Саме тому у наступному столітті виникло „дисидентське“ питан­ня, бо за „Вічним миром“ усі православні парафії і монастирі в Польщі мали підлягати митрополитові, який, у свою чергу, підпорядковувався московсько­му патріархові, а з 1720 р. — російському синоду.

Окрім того, православна церква у ці роки пере­живала період внутрішньої кризи і не могла витримати суперництва з краще організованим греко-католиць- ким (уніатським) духовенством. Майже всі великі центри православ’я на Правобережжі поступово пе­реходять у лоно іншої української церкви. 1721 р. стала уніатською головна святиня Волині — По- чаївський монастир., 1728 р. — Крем’янецький, ще в перше десятиліття XVIII ст. після напруженої бо­

ротьби здало свої позиції львівське Ставропігійське братство, яке мало великий культурно-просвітній вплив на правобережні землі.

Процес переходу православних в „уніа^р“ був неоднозначним. Такі відомі церковні діячі, як И.Шу- млянський, В.Шептицький, Д.Жабокритський, поступаючись попереднім обрядам, виправдовували свої дії намаганням зберегти національні права ук­раїнців. Але через шалену протидію панівних кіл льщі ні греко-католицька, ні православна церкви ве могли домогтися рівноправного становища з римсь­ко-католицькою конфесією. 1717 р. невідомий автор запропонував навіть проект цілковитого знищення.руської“ віри на Правобережжі, який виражав бажання більшої частини польської верхівки. Пара­лельно поглиблювалась полонізація — у XVIII ст. польська мова стала урядовою на Київщині й Волині.

Панування поляків-католиків, які на Правобе­режній Україні представляли, головним чином, «хетський стан, над украінцями-православними, що ■тучно стали „селянською“ нацією, викликало серед останніх значні соціально-релігійні рухи. Коліївщи- н, яка була найвищим проявом цього невдоволення у XVIII ст., стала одним з найбільших у Східній

130- «ропі виступом пригнобленого народу за свої втра­чені права. Водночас руйнівні елементи, які «жггаманні будь-якій боротьбі, не давали можли­вості для більш високої самоорганізації українців, яочаїхні довголітні визвольні змагання лише підтвер- жжували природну міцність народного характеру.

Друга половина XVII ст. й майже все XVIII ст. ікнули у безперервній боротьбі народу І Іравобе- -тжної України за возз’єднання з Лівобережжям. ~ шву „власну свою і предків своїх вітчизну милу Ук-

XLVIII “ закликали відстоювати „правобережних“ і -■■обережних“ українців їхні ватажки. Але ре- імтті) життя була зовсім іншою. Розколота як з х, так і зовнішніх причин Українська дер­жава до кінця XVIII ст. поступово перетворилася на тфовшційні частини інших країн. Однак попри її руй-

131- • ідея незалежної України продовжувала жити наступних поколінь і відродилась через багато уже за зовсім інших історичних обставин.

Дата добавления: 2015-05-22