Західноукраїнські землі

Г" радиційно до складу Західної України входи - ли такі історико-географічні та етнографічні землі як Східна Галичина, Західна Волинь, олісся, Західне Поділля, Покуття, Пе- «жароатт, Надсяння, Бойківщина, Іуцульщина,

частини Холмщини, Підляшшя. Лемківщини. Крім того, до західноукраїнських земель належать такі мальовничі гірські регіони як Північна та Південна Буковина, а також Закарпаття.

Складною була доля цих українських земель, які у другій половині XVII-XVIII ст. перебували під владою могутніх сусідніх держав — Речі Посполи­тої, Османської імперії, Угорщини, Австрії. Разом з тим, незважаючи на економічну відсталість, політич­ну роздробленність і підпорядкування урядам різних іноземних країн, населення Західної України не сто­яло осторонь події загально-національного характеру, якою на той час стала Визвольна війна українського народу.

При перших звістках про перемоги козацького війська на чолі з Б. Хмельницьким вся Галичина піднімається на боротьбу проти польської влади. У Го­родку, Сокалі, Тернополі, Заболотові, Товмачі, Якові, Яворові, Рогатині, Калуші та їхніх околицях створю­ються повстанські загони, які очолює місцева українська шляхта та міщанська старшина. Поступо­во на території Західної України встановлюється козацький устрій.

Похід полків Б.Хмельницького на Львів та йо­го облога восени 1648 р. лише підтвердили наміри козацької верхівки про об'єднання всіх етнічноу- країнських земель. Боротьба за Червону Русь (так називали у тогочасних джерелах Галичину) велася протягом всіх років Визвольної війни. Так, у жовтні 1656. р. Україна ратифікувала договір з Тран­сільванією, згідно якого “міста по Віслу ріку і в яких проживали руські люди благочестиві і церкви були, і їм бути до міст... Війська Запорозького”. Джерела переконливо свідчать про те, що й наступні українські гетьмани, зокрема П.Дорошенко, “жадали всієї Чер­воної Русі до Вісли”.

Герб Львова.

Однак проблеми внутрішнього характеру, а також міжнародний та геополітичний фактори не дали змо­ги Українській козацькій державі поширити свої інститути на західноукраїнські землі.

Карпатський регіон виробив власні форми соціаль­ної і національної боротьби проти поневолювачів - у другій половині XVII ст. і, особливо, у XVIII ст. тут поширився рух опришків (від лат. “оргеввог” — порушник, знищувач).

В історичній літературі збереглися такі імена ва­тажків закарпатських опришків під час революційних подій Хмельниччини. Це — І.Сивохап, П.Варга,

О.Руснак, П.Орос, С.Форгач, О.Кліщович. Особ­ливого звучання опришківство набуло у 30-40-х рр.

132- ст. коли на його чолі став Олекса Довбуш (1700-1745). Загони народного ватажка діяли пере­важно на Коломийщині, однак ім’я Довбуша було добре відомим у сусідніх країнах - Польщі, Румунії, Угорщині, Болгарії. Під час піднесення гайдамацько­го руху на Правобережній Україні у 1768-1769 рр. опришки допомагали своїм побратимам боротися проти засилля польської влади.

Починаючи з половини XVII ст. Західна Ук­раїна у верхніх прошарках свого населення розпочала дуже швидко і сильно ополячуватися, а представни­ками української нації залишалася головним чином селянська маса. У цей період національна са­мосвідомість притупляється і на перший план виступає релігійна свідомість. Перехід з православ’я у католи­цизм вважається відреченням від своєї національності. Одночасно в останній чверті XVII ст. на західноу­країнські землі з новою силою насувається унія. її роль в історії України є неоднозначною, але не підлягає сумніву той факт, що прийнявши унію, галичани вперто трималися свого східного обряду й не давали себе латинізувати.

У 1676 р. сейм Речі Посполитої видає закон, який під страхом смерті забороняв православним виїжджа­ти за кордон і приїжджати з-за кордону, підтримувати відносини з своїми патріархами. Разом з тим, посту­пово обмежувались права православних братств, які вже не могли боротися супроти силоміць нав’язува­ної церковної унії. 1699 р. сейм узаконює положення, яке дозволяє займати виборні міські посади лише уніатам, але не православним. Таким чином цілеспря­мована політика польського уряду приводить до того, що, наприклад, у 1761 р. в Пере- мишльській єпархії вже не було жодної православної церкви.

Культурне життя західноукраїнського регіону

у цей період репрезентували письменники і поети Г.Бутович, А.Желіборський, С.Климовський, МАн- дрелла, М.О^зшовський, майстри живопису І.Руткович та И.Кондзалевич, автори історичних літописів М.Гунашевський, С.Коростенський, Я.Юзефович, І.Базилевич та інші.

Протягом кількох століть населення Буковини (у складі Молдавського князівства) й Закарпаття (під владою Угорщини) зазнавало тяжкого гніту ос­манських завойовників, лише наприкінці XVIII ст. вони перейшли під владу Австрії. Адміністративний устрій західноукраїнських земель встановлювався залежно від державотворчих традицій тих країн, під владою яких вони перебували. У другій половині

XLIX ст. Буковина поділялася на три цінути — Чернівецький, Сучавський і Кіполунгський (підпо­рядковувалися Молдавії), та мілітаризовану Хотинську райю, яка управлялася з Стамбула. За­карпатська Україна належала до Пожонського (Братиславського) намісницького управління й поділялася на чотири жупи (комітати) — Ужанську, Березьку, Угочанську та Мараморську.

Найбільші міста Західної України — Львів, Уж­город, Чернівці, Мукачеве, Хуст та інші — знаходилися на важливих торгових шляхах і відігра­вали роль транзитних пунктів торгівлі між євро­пейськими та азіатськими країнами. Великим центром ремесел і промислу був Львів. У середині

963 ст. тут налічувалося понад 120 ремісничих спецільностей, з яких більше 50 об’єднувались в 33 ремісничих цехи. Крім того, у місті існував ряд не- цехових підприємств —близько 30 млинів, багато броварень (пивоварень, медоварень і гуралень). До речі, власниками останніх могли бути тільки міщани- католики.

Після 1772 року значна кількість західно­українських міст втратила свої колишні міські привілеї. До рук австрійської влади Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття перейшли у стані великого економічного занепаду. Міжнародні війни, окупація іноземними військами, боротьба магнатів і шляхти між собою, занепад зовнішньої торгівлі, соціальний та національний гніт — ці та інші причини довели цей мальовничий край до великого зубожіння. Особли­во важким було становище української людності, яка, попри всі негаразди, зберігала свою мову, куль­туру, побут і звичаї. Саме міцність народного характеру давала змогу з надією дивитися у наступ­не XIX століття.

Дата добавления: 2015-05-22