Переселенські рухи українців

П

ерше масове переселення, а точніше — ви­селення українців з їх споконвічних земель російський царизм примусово здійснив ще на XVIII-XIX ст Тоді сформоване з колишніх ■мороаьких козаків, так зване Чорноморське козаць- ш агасько, у повному складі було відправлене на ииу дислокацію у долину ріки Кубань на Кавказі. Козаки-чорноморці взялися ос- безлюдні землі. Свої селища — станиці

137- називали іменами колишніх запорозьких куренів, і ва відміну від побуту Запорозької Січі обзаво- сімямн та індівідуальними господарствами, їй і свій військово-адміністративний центр Катеринодар (нині Краснодар). Місцеве са-

LI *вління в станицях підпорядковувалося отаману, якого призначав з російських царський уряд.

Уже на початку XIX ст. на відведеній урядом для Чорноморського війська території у передгір’ях Кавказу проживало близько 25 тис. козаків, пере­селених з України. Протягом наступних десятиріч це військо поповнювалося новими поколіннями ук­раїнських переселенців. Найбільше їх було з Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини — регіонів з великим прошарком вільного від кріпацької залеж­ності козацького населення Царський уряд, зацікавлений у поповненні війська, що протистояло непокірним гірським народам Кавказу, всіляко заохо­чував такі переселення з України. Для закріплення на Кубані Чорноморського козацького війська туди примусовим набором відряджали й дівчат з України. Там вони виходили заміж, а родинні зв’язки найміцніше прив’язували козаків до їх постійного місця проживання.

Остаточна організація Чорноморського козаць­кого війська відбулася у 60-х рр XIX ст., коли до нього включили й селища російських козаків на Ку­бані. Тепер воно стало називатися Кубанським козацьким військом. Цією назвою царизм увічнив існування козацького війська, хоча сподівався на інше — остаточно підірвати його національно-етнічні корені. Проте більша частина населення Кубані не відцуралася українських традицій у мові, побуті, звичаях. *■

Починаючи з другої половини XIX ст., основ­ний як стихійний, так і організований, переселенський потік українців Наддніпрянщини спрямувався на східні й південно-східні окраїни Російської імперії. Переселялися з усіх дев’яти українських губерній, де селянам належило лише від 28 до 60% землі, що об­роблялася. У 80-х рр. українські селяни стали масово звертатися до царських властей з проханням дозво­лити переселитися на вільні землі. Царський уряд заохочував до переселення обіцянками пільгового проїзду до місця поселення, наданням позичок для обзаведення господарством, худобою, насінням, ре­чами домашнього вжитку, звільненням на два-три роки від податків та від призову на військову служ­бу.

Щоправда, не всі одержували дозвіл на пересе­лення. Зокрема, в таємних інструкціях вказувалося: “Ті сім’ї, які не мають достатніх коштів і разом з тим обтяжені багатьма малолітніми дітьми, а деякі — родичами похилого віку, не бажані і не корисні...” Відмовляли у дозволі на переселення й бунтівливо на­строєним і надто убогим селянам.

Та це не спиняло багатьох з них. Бідняки розпро­дували убоге майно, щоб мати хоч мінімум грошей на

проїзд і поселення на новому місці, і без усякого офіційного дозволу залишали рідні домівки і пуска­лися світ за очі, на свій страх і ризик, у пошуках кращого життя Таких самовільних переселенців у 90-х рр. було не менше половини від їх загальної кількості.

У другій половині XIX ст. українське населен­ня на Кавказі подвоїлося, досягши Імлн.300 тис чоловік (причому понад 80% сконцентрувалося у його північній частині; тут у загальній кількості на­селення воно становило 22%). 400 тис. українців налічувалося у нижньому Поволжі. Понад 100 тис у Казахстані та Середній Азії, хоча щодо всього населення цих регіонів частка українців лише трохи перевищувала 1%.

Найбільше заохочувалося царським урядом ос­воєння малозаселених на той час регіонів Сибіру та Далекого Сходу. Діставалися сюди переважно паро­плавами, які відправлялися з Одеси і після довго­тривалої подорожі висаджували переселенців на Ти­хоокеанському узбережжі у Владивостоці. Потік переселенців з України до Сибіру і Далекого Сходу зріс після введення Транссибірської залізниці. Во­ни масово селилися вздовж цієї магістралі. Для заселення царський уряд визначив Єнісейську, Іркутську, Тобольську, Томську губернії, Алтайсь- -*кий, Уссурійський і Приморський краї. Наприкінці

138- ст. українців тут налічувалося близько 225 тис., причому частка їх у населенні Примор’я та Приамур’я сягала майже 20%.

Компактно заселену вихідцями з України вели­чезну (1 мільйон кв.км.) територію — від узбережжя Японського і Охотського морів до Забайкалля — во­ни самі назвали Зеленим Клином. На той час це справді були суцільні зелені масиви субтропічних лісів і тайги. Тут переселенці будували собі селища, викорчовували ліси під земельні ділянки для хлібо­робства, осушували болота. Землі вистачало. Кожна новоприбула родина одержувала до 100 десятин землі. Вся подальша доля переселенців залежала від них самих. Отже, в освоєння далекосхідних про­сторів, як і інших окраїнних земель Російської імперії, внесок українців був досить значним.

Масове переселення українського населення се­лян на початку XX ст. проводилося російським царизмом передусім з метою уникнення гострих соціальних конфліктів і запобігання антиімперським визвольним рухам. На основі системи заходів, пере­дбачених так званою столипінською аграрною реформою, протягом 1906-1912 рр. до Сибіру пере­селився майже один мільйон українських селян. Проте

не маючи достатнього капіталу для обзаведення гос­подарством на нових місцях, багато з них і там змушені були орендувати землю або й просто наймитувати у місцевих заможних землевласників. Через постійні ма­теріальні нестатки, хронічні голодування, незвичайні кліматичні умови, брак кваліфікованої медичної до­помоги, смертність останнього, організованого російським царизмом, контингенту українських пе­реселенців сягла 30-40%. Майже четверта частина їх змушена була повернутися в Україну.

Дата добавления: 2015-05-22