Возз’єднання козацької України та обрання П.Дорошенка її гетьманом

ії запорожців помітно ускладнили взаємини гетьмана з ханом, тим більше, що в середині листопада І.Сірко на чолі 6 тис. козаків вчи­нив новий похід на Крим. Внаслідок цього посли П.Дорошенка, які в грудні прибули до Аділь- Гірея, потрапили під арешт. Водночас кримська верхівка з прихильністю зустріла польське посольст­во. Щоб убезпечити себе від можливого підступного кроку з боку хана, гетьман спорядив посольство до султана.

Чимало уваги наприкінці 1667 — на початку

77- рр. П.Дорошенко приділив переговорам з Росією. Переговори він вів ра^ом із своїм соратни­ком, палким патріотом України И.Тукальським. Вони відхилили вимогу Росії порвати з Кримом, тому що, по-перше, ворожу політику щодо України проводить Річ Посполита, а по-друге, в такому випадку тата­ри вчинять велике спустошення. Торкнувшись відносин з Московією, гетьман і митрополит відзна­чили бажання, щоб під протекцією царя була „у возз’єднанні Україна вся“. При цьому П.Дорошен­ко підкреслював, що має відбутися об’єднання не лише Правобережної України з Лівобережною, а всіх етнічних земель України (всієї території в мину­лому княжої Русі, включаючи Перемишль, Ярослав, Львів, Галич і Володимир).

Гетьман погоджувався прийняти царську про­текцію лише за низки умов, а саме: у містах і містечках не буде російських воєвод та інших урядників; з міщан і селян не збиратимуться податки; не порушу­ватимуться козацькі права і вільності; гетьманом обох боків Дніпра стане П.Дорошенко, а І.Брюхо- вецький задовольниться боярством і маєтками. Оскільки московська сторона не погодилася з ними, переговори зазнали невдачі

Значних зусиль правобережний гетьман докладав до пошуків порозуміння із Запорожжям та І.Брюхо- вецьким. Важливо відзначити, що протягом 1665—1667 рр. в лівобережного гетьмана відбува­лася еволюція політичних поглядів (згодом подібний шлях пройшов І.Мазепа): з гарячого прихильника московської орієнтації він стає її противником. Окрім того він проводить курс на зміцнення прерогатив гетьманської влади, а також усвідомлює згубність для „України вітчизни нашої милої“ міжусобної бороть­би та розколу. Тому прихильно зустрів пропозицію П.Дорошенка розпочати підготовку повстання про­ти московських залог, з тим, щоб розірвати Московський договір 1665 р. й прийняти протекцію Порти. На початку 1668 р. лівобережний гетьман зібрав таємну раду полковників і відкрив їм свої пла­ни. Заручившись її підтримкою, направив посольства до султана й хана. Наприкінці січня — на початку лю­того П.Дорошенко скликає старшинську раду, в роботі якої взяли представники І.Брюховецького та Ю.Хмельницький, котрий повернувся до політичної діяльності. За даними шляхтича Сєножацького, во­на вирішила, що „з обох сторін Дніпра жителям бути у возз’єднанні і давати данину турському цареві та кримському ханові, так як волошський князь платить, а щоб під рукою великого государя і королівської величності в жодному разі не бути“.

На початку лютого в Лівобережній Україні вибух­нуло антимосковське повстання. І.Брюховецький розіслав листи до мешканців міст і козаків, повідом­ляючи про розрив з Росією, яка разом із Польщею задумала до кінця згубити український народ і „Україну вітчизну нашу.“ До середини березня більшість території Лівобережжя була звільнена з-під влади московського уряду. Тим часом стають рішучішими дії Порти, спрямовані на встановлення протекції над Україною. У березні великий візир Мустафа-паша попередив уряд Речі Посполитої, що султан бере козаків під свою опіку й не дозволить їх кривдити. У червні, прийнявши посольство від І.Брю- ховецького, уряд Порти погодився взяти під протекцію і Лівобережну Україну, якщо на ії теренах не буде російських залог.

Дочекавшись підходу татар і заручившись підтримкою значної частини лівобережної старшини, П.Дорошенко вирішив усунути І.Брюховецького й об’єднати козацьку Україну. На початку червня він переправився з військом через Дніпро й повз Говтву й Решетилівку попрямував назустріч лівобережному гетьману, котрий стояв табором на Сербовому полі. За свідченням джерел, 17 червня П.Дорошенко на­

мправив до І.Брюховецького 10 сотників із вимогою віддати клейноди одначе той відмовився. Коли наступного дня військо правобережного гетьмана на­близилося до табору супротивника, козаки, які ненавиділи І.Брюховецького, схопили його й приве­ли до П. Дорошенка Останній почав докоряти чому мовляв, не хотів здати гетьманство. Вражений пе­ребігом подій, І.Брюховецький мовчав. Відразу по тому, можливо, не без згоди правобережного гетьма­на, козаки накинулися на І.Брюховецького і за мить забили його. Козацька рада обирає П.Дорошенка гетьманом возз’єднаної козацької України.

Здавалося, заповітна мрія цього визначного державного діяча здійснилася. Розіслані ним підрозділи до середини липня звільнили все Лівобе­режжя. Практично всі стани й соціальні групи укра­їнського суспільства підтримували його програму.

Петро Дорошенко.

Загострення політичної боротьби. Внутрішня і зовнішня політика уряду П. Дорошенка (липень 1668 — липень 1671 рр.)

О

днак, розвиток подій пішов іншим шляхом. Уряди Московії, Речі П сполитої й Криму рішуче виступили проти акту возз’єднання Української держави, а частина старшини, переслідую­чи егоїстичні цілі, спираючись на допомогу ззовні, розпочала боротьбу за владу.

Довідавшись про вторгнення польських корогв у Брацлавщину, гетьман 18 липня залишив Лівобе­режжя й повернувся у Правобережжя. Тим часом на булаву заявив претензії запорозький писар П.Су­ховій, підтримуваний Запорожжям та Кримом. Трагізм політичної колізії, що зав’язувалася й згодом вилилася в кровопролитну міжусобну боротьбу по­лягав у тому, що новий претендент на гетьманування також виступав з патріотичних позицій. А в Лівобе­режній Україні, внаслідок наступу московського війська, наказний гетьман Д.Многогрішний і більшість.старшин переходять на бік Росії. В бе­резні наступного року при підтримці росіян він обирається гетьманом Лівобережної України. Ук­раїнська держава знову розпалася на два гетьманства.

В умовах спалаху політичної боротьби П.Доро­шенко в серпні 1668 р. направив посольство до Стамбулу, щоб з’ясувати можливість турецького про­текторату. Після його повернення й прибуття турецького посольства на початку третьої декади бе­резня 1669 р. гетьман скликає у Корсуні генеральну старшинську раду, у роботі якої взяли участь пред­ставники Лівобережжя, Запорожжя, колишній гетьман Ю.Хмельницький. Вона підтвердила по- життєвий характер гетьманства П.Дорошенка, схвалила прийняття турецької протекції, відхиливши можливість московської проте відмовила в принесенні присяги султану („піддалися по словам, а не на письмі“). На яких умовах українська сторона пого­дилася на протекцію? Із проекту договору 1668 р. можна зробити висновок, що гетьман добивався возз’єднання в кордонах держави всіх етноукраїн- ських земель від р.Вісли й міст Перемишля та Сам бора на Заході до Севська і Путивля на Сході („всі суть козаки“). Далі: гетьман мав обиратися довічно; населення України звільнялося від сплати податків і данини; православна церква отримувала автономію під царгородським патріархом; турки и татари, прибуваю­

чи в Україну, не мали права споруджувати мечетей, брати ясир, руйнувати міста й села; султан і хан не мог­ли без відома українського гетьмана укладати договори з Московією і Річчю Посполитою та ін.

Відомо, що П.Дорошенко намагався порозуміти­ся з Д. Многогрішним, схиляючи його до проведення спільної козацької ради для розв'язання питання про владу, а також переконував не йти на проголошен­ня у Лівобережжі окремого гетьманства. Однак, дарма. Скликана у березні 1669 р. в Глухові рада об­рала Д. Многогрішного гетьманом і схвалила новий договір — „Глухівські статті“. Вони стали кроком впе­ред порівняно з „Московськими статтями“ І.Брюхо- вецького, але все ж істотно обмежували права Ук­раїнської держави (в межах Лівобережжя). Умови статей передбачали залишення воєвод лише в 5 містах, котрі не мали права втручатися у місцеве управління й очолювали тільки залоги; закріплювали збір податків до російської скарбниці за українською адмініс­трацією; встановлювали чисельність козацького реєстру в ЗО тис. осіб; забороняли гетьманському урядові проводити зовнішню політику ТОЩО-

Водночас П.Дорошенку доводилося вести жор­стоку боротьбу із П.Суховієм, котрого підтримували Крим, частина полковників, особливо уманський М.Ханенко, а також Ю.Хмельницький. Лише 29 жовтня 1669 р. гетьман завдав вирішальної поразки своїм противникам. П.Суховій та М.Ханенко втек­ли, а Ю.Хмельницький потрапив у полон до білго- родських татар і згодом був відісланий до Стамбула.

Добившись перемоги, гетьман намагався уникну­ти воєнних дій з Річчю Посполитою і Московією, а також порозумітися з Д. Многогрішним. Помітно пожвавлюються його переговори з польським урядом. У листі до короля М.Вишневецького від 29 жовтня

78- р. підкреслював, що пішов на прийняття турець­кої протекції лише тому, щоб „зберегти цілісність занепадаючої України...“. Внаслідок обміну посоль­ствами, було вирішено провести зустріч комісій в Острозі з метою вироблення статей українсько-поль­ського договору. Український уряд розробив наказ послам, пункти якого, по суті, передбачали встанов­лення конфедеративного зв’язку Української держави з Річчю Посполитою, а також розширення її території за рахунок частини Подільського воєводства, Волині й Полісся (кордон мав проходити по р.Горинь); зни­щення унії й підтвердження прав православної церкви; збереження за козаками всіх прав і вільностей у т.ч. права на проживання у шляхетських маєтках, забо­рону польському війську перебувати на українській території, відкриття двох академій, шкіл, друкарень

тощо. Оскільки Варшава не хотіла визнавати існуван­ня Української держави, а гетьман зайняв принципову позицію, то поляки зробили ставку на значно посту­пливішого М.Ханенка. На початку вересня 1670 р. в Острозі з представниками останнього укладається угода, в якій відсутній будь-який натяк на українську державну автономію, оскільки фактично відновлюва­лось становище, що існувало напередодні революції.

П.Дорошенко продовжував послідовно захища­ти національні інтереси козацької України Вивчення джерел дозволяє з’ясувати основні напрямки внутрі­шньої і зовнішньої політики його уряду. Насамперед відзначимо курс на всебічне зміцнення ролі геть­манської влади, хоча, як і свого часу Б.Хмельницький, для надання більшої легітимності рішенням проводив їх через ухвали старшинських рад. Як і його великий попередник, прагнув віщювити принцип її спадковості. Львівський єпископ И.Шумлянський, котрий по­бував у Чигирині взимку 1671 р. свідчив; П.Доро­шенко „абсолютно (в них) панує і користується у всього народу любов’ю...“. Як визнавав Д.Мно- гогрішний, гетьман виношував плани „стати удільним князем.” Подібне твердження висловлював і польсь­кий підканцлер А.Ольшевський: мав прагнення до „незалежної ні від кого монархічної влади“.

Звертає увагу на себе Гнучкість соціально-еко- номічної політики, а саме: проводив заходи на утвердження в державі козацького типу господарст­ва й недопущення до маєтків панів і урядовців. Надіслане восени 1670 р. посольство до М.Вишне­вецького домагалося, щоб на територію козацької України шляхта не поверталася, бо козаки „в жод­ному випадку не можуть перебувати у підданстві й послушенстві панів“.

Анонімний представник польської еліти у трак­таті „Думка певної особи“ (бл. 1669—1670 рр.) з цього приводу писав, що в козацьких місцях „жод­ної панщини ніколи не буде, бо і тепер її там немає“. Як він підкреслював: „Поборів, подимних і такого ро­ду податків і не згадуй! А якщо й випаде податок який за універсалом гетьманським чи полковницьким раз на рік, щонайбільше — два (податки) на тих, котрі не ходять на війну...і то не перевищить цей податок десятка з лишком злотих на рік, хоч би й з найбагат- шої особи. А жодного іншого тягару иа люд посполитий ніколи не буває, а особливо на козаків, бо кожен є вільним вояком“. _о

П.Дорошенко підтримував також заходи И.Ту- кальського у справі створення окремого Українського патріархату, вбачаючи в ньому важливий політич­ний фактор утвердження самостійності козацької

України. Не випадково польський уряд найбільше не­покоїв його курс на виборення незалежності для держави в етнічних межах України. Один із сенаторів на початку квітня 1670 р. відзначав той факт, що прийняття турецької протекції гетьман розглядав ли­ше як ширму для виборення незалежності від Речі Посполитої й створення удільної держави на зразок Молдавської, Валашської чи Трансільванської. В середині квітня А.Ольшевський у листі до люблін­ського воєводи звертав його увагу на наміри П. До­рошенка „вчинити народ Руський удільним і незалеж­ним краєм (у розумінні держави)“. В 1672 р. гетьман Я.Собеський в листі до сейму підкреслював прагнен­ня українського гетьмана „(визначити) краю Руському кордони по Люблін і Краків, в цілому там, куди лише заходять імена та церкви Руські“. Саме з цих міркувань П.Дорошенко не визнавав за польсь­ким королем права на користування титулом князя Руського.

Смертельно побоюючись утвердження незалеж­ності Української держави, правлячі кола Речі Посполитої прагнули будь-що послабити позиції П Дорошенка, запобігти консолідації національно- патріотичних сил. Виходячи з цього, докладали максимуму зусиль для розпалювання міжусобної бо­ротьби (як це, до речі, робили й московські політики) серед старшини й козацтва. Як визнавав один з ви­сокоповажних сановників, було б „непоправною втратою для Р (ечі) П(посполитої), коли б Ханен- ко з Дорошенком порозумілися“, бо ця незгода „між ними є порятунком для Республіки“. П.Дорошенко рипуче протидіяв заходам польського уряду, спрямо­ваним на розкол козацтва, протиставлення запорожців городовому козацтву тощо. В листі від 24 червня

79- р. він дорікав Я.Собеському за спроби підбу­рювання „свавільників низових" грошима, привілеями, гетьманськими клейнодами проти городових козаків, на скликання ними „чорних рад”, бо у такий спосіб „не шше Україну, але й увесь народ вигубити стараються“.

Протягом першої половини 1671 р. гетьман нама­гався зміцнити міжнародне становище козацької України, зокрема, встановити політичні контакти з ранденбурзьким курфюстом Фрідріхом Вільгель- мом, поліпшити відносини з Московією. Не залишав спроб порозумітися з Д. Многогрішним. Зокрема, пропонував йому укласти братерську приязнь, щоб ра­зом захищати „суспільне добро і цілісність“. Цілком можливо, що їм вдалося досягти певного взаєморо­зуміння. Принагідно зазначимо, що лівобережний ттьман зробив чимало для зміцнення своєї влади намагався запровадити її спадковість); рішуче при­

душував прояви свавілля й непослуху з боку старшин і козацтва; домігся прилучення до Лівобережжя Києва з округою; хотів приєднати до України Мсти- славське воєводство; домагався проходження кордону з Литвою по р.Сож; не приховував обурення діями Москви у справі її зближення з Польщею. Невдово- лені його діями старшини у березні 1672 р. змістили лівобережного гетьмана і в червні ним обирається І.Самойлович.

Криза і поразка революції (серпень 1671 — вересень 1676 рр.)

І

ольський уряд, стурбований зміцненням вла­ди П.Дорошенка, вирішив розпочати воєнні. дії. У середині серпня 1671 р. польська армія перейшла у наступ Незважаючи на серйозний спро­тив козаків і міщан Брацлава, Вінниці, Могилева, Райгорода, Кальника й інших міст, до кінця жовтня Я.Собеському вдалося відновити польське пануван­ня майже над всією Брацлавщиною. Цьому сприяв перехід на бік коронного гетьмана М. Ханенка, І.Сірка, М.Зеленського й інших старшин з частиною козаків. Зібрана 27 жовтня козацька рада (взяло участь близько 1 тис. осіб) обрала М.Ханенка геть­маном. Розташувавши на постій залоги в містах Брацлавщини, Я.Собеський повернувся до Львова.

На початку грудня до П.Дорошенка прибули та­тари і незабаром розпочалися бої з польськими корогвами під Ладижином, Уманню, Тростянцем. Королівські підрозділи залишають південні й цен­тральні райони Брацлавщини. Стала реальною загроза вступу у війну Порти. Я.Собеський, враховуючи її, радив сейму й королю піти на поступки П.Доро- шенку, а також відзначав корисність союзу з українцями у майбутній боротьбі з турками. Але ці застереження були проігноровані, як і ультиматум султана відмовитися від претензій на Україну.

На початку червня 100—120-тисячна турецька армія, очолювана Мегмедом IV, вирушила у похід. Вона рухалася повільно, бо турецький уряд не втра­чав надії на мирне врегулювання конфлікту. Але цього не сталося й розпочалася польсько-турецька війна. П.Дорошенко, дочекавшись підходу частини кримської орди, теж переходить у наступ. 18 липня 1672 р. неподалік Четвертинівки він розгромив поль­ське військо К.Лужецького й козаків М.Ханенка. Після прибуття хана Селім-Гірея вирушив до Кам’ян- ця-Подільського Після штурму Кам’янця через боягузтво керівників його оборони 28 серпня місто капітулювало. Звідси П.Дорошенко та Селім-Гірей

/

пішли до Львова. Під час облоги міста гетьман по­турбувався про те, щоб воно не було захоплене й пограбоване турками й татарами.

Поразки Речі Посполитої змусили М.Вишне- вецького розпочати переговори з турками у Бучачі. Представники П.Дорошенка переконували керівни­ка турецької делегації домагатися від Польщі встановлення кордонів України по ріках Іоринь і Ла­тунь, знищення унії, визнання митрополитом И.Тукальського. Однак добитися цього їм не вдало­ся. За укладеним 18 жовтня договором Подільське воєводство відходило до Туреччини; передбачалося визнання Польщею Української держави (така назва козацької України в офіційних документах зустрічається вперціе) у давніх кордонах З її тери­торії виводилися всі польські залоги. Козаки М.Ханенка одержали право або виїхати за межі ко­зацької України, або залишитися за умови „статечної поведінки”.

Підписання Бучацького договору й визнання Річчю Посполитою незалежності Української держа­ви істотно міняло міжнародну ситуацію в Східній Європі. Оскільки польський уряд відмовився від Правобережної України, то Московія могла тепер вважати, що має підстави не порушуючи угоди з Річчю Посполитою, відновити боротьбу за повернен­ня Правобережжя під свою протекцію. І російський уряд на початку 1673 р. доручив І.Самойловичу роз­почати відповідні переговори з П.Дорошенком. Варто зауважити, що лівобережний гетьман також розгля­дав козацьку Україну як єдину політичну структуру. Добре освічений він проводив курс на створення аристократичної, з міцною гетьманською владою держави. Рішуче протидіяв спробам Запорожжя здобути політичну самостійність, намагався прилу­чити під свою булаву Правобережну Україну, не спускав очей також із Західного регіону. Пізніше (у 80-х рр.) він неодноразово звертав увагу урядів Росії та Польщі на той факт, що Правобережжя та західноукраїнські землі разом з Лівобережною Ук­раїною мають бути єдиним державним організмом.

Тим часом зростають невдоволення й розчаруван­ня у П.Дорошенка українською політикою Порти. Адже її уряд, по суті, проігнорував умови договору

80- р. Є дані, що тепер він почав домагатися зруй­нування фортець, розброєння населення, виплати данини тощо. За таких обставин гетьман погодився на переговори з Росією, домагаючись від неї возз’єднання козацької України на чолі з єдиним гетьманом; збереження всіх прав і вільностей Війсь­ка Запорозького на яких цар повинен присягнути;

встановлення кордону між Річчю Посполитою та Україною; виведення з Києва залоги; направлення на допомогу українцям для боротьби з турками сильної армії. Оскільки Москва відхилила його пропозиції, вони припиняються.

На початку 1674 р. І.Самойлович вирішив ре­алізувати свої наміри. У П.Дорошенка не було сил протистояти наступу Г Ромодановського та лівобереж­ного гетьмана, й до початку березня їх війська оволоділи основними містами Правобережжя. 25 бе­резня до Переяслава з’явилася старшина правобереж­них полків, і на раді 27 березня гетьманом козацької України „обох сторін Дніпра“ обирається І.Самойло- вич. Тут же М.Ханенко, котрий порвав з Річчю Посполитою, склав свої гетьманські клейноди.

Що становив собою цей політичний акт Росії та лівобережного гетьмана? Можливо, він був би ви­правданим лише у разі серйозної підготовки сил до неминучої війни з Портою, яку вони розпочали проти неї вторгненням військ у Правобережжя. Іна­кше був безвідповідальною політичною авантюрою з усіма трагічними наслідками для місцевого населен ня, про що неодноразово попереджав П.Дорошенко рос ськииуряд.

Справді, турецький уряд, урахувавши, що через уперечнос Московія і Річ Посполита не зможуть об’єднати армій, вирішив завдати поразки Росії У се­редині липня кримська орда перейшла Дністер і розпочала жахливе спустошення краю між Дністром П івденним Бугом. Штурмом були захоплені Вінни­ця, Стіна, Косниця.та інші міста.

Г.Ромодановськийта І.Самойлович, дізнавшись про вступ на терени Брацлавщини турецького війсь­ка на чолі з султаном, замість того, щоб ви тупити проти ворога, втекли на Лівобережжя. Населення Правобережжя залишилося на поталу ворогов Ге­роїчний опір туркам і татарам вчилили залоги й м шкан Ладижина та Умані. Кількість проможних битися: противником у Ладижині налічувала близь­ко 5 тис. осіб. Бої розпочалися десь 12—13 серпня. Протягом тижня обложені відбили 9 великих при­ступів. Коли ситуація стала безнадійною, ймовірно

XXXIII 22 серпня, склали зброю. Усіх дорослих турки забрали в неволю дітей вирізали,а саме місто зруй­нували дощенту.

Звідси Мегмед IV відправив на чолі 20-тисячно- го війська з ЗО гарматами каймакана до Умані. Розпочався штурм міста, але наповнивши яничарсь­ким “трупом всі рови“, каймакан повідомив султана про свою невдачу. Підійшли нові турецькі підрозділи й приступи відновилися. Сильний гарматний вогонь

уйнував укріплення, а внаслідок вибухів мін у них утворилися проломи. Тоді захисники міста вирішили пробиватися і після запеклого бою незначній їх час­тині вдалося прорватися до Торговиці. Інші ж захищали кожен будинок Умані. За словами Само­видця, „юже по улицах з дворов билися так же кров текла ріками, аж усі полегли, а інших по льохах со­ломи понаволікавши, турки подушили...“. Одне з найбільших міст держави перестало і нувати. Втра­ти турків, за даними джерел, були величезні — близько 10 тис. осіб.

Розлючені опором населення й значними втрата­ми. підрозділи турецько-татарських військ знищували все на своєму шляху. П.Дорошенко виявився не­спроможним запобігти страшній катастрофі равобережжя. Лише у середині вересня ворог роз- точав відхід. Вцілілі мешканці краю, проклинаючи.Дорошенка, вдалися до масового переселення на \івобережжя. Скориставшись цим обрании королем Собеський наприкінці жовтня перейшов у наступ на Брацлавщину. До середини листопада жовніри зайняли Печери, Немирів, Жорнище, Кальник й иші міста.

Наприкінці грудня король вислав посольство А Шумлянського до П.Дорошенка, обіцяючи виз­вати права Війська Запорозького. Хід переговорів шжазав, що П.Дорошенко продовжував боротися за національні інтереси України, добиваючись для ян складі Речі Посполитої статусу суб’єкта феде- •і^ії Від „всього народу Руського“ висунув вимоги

81- V»* язкового відокремлення -в удільну дежавно-

XXXIV ичну одиницю; взаємної військової допомоги

955 мни і Польщі в боротьбі з ворогами; ггідтверджен- яш всіх прав і вільностей Війську Запорозькому; вборони державцям і старостам прибувати до міст; їй і тії унії; відновлення прав православної церк­ві на всій території, де „перебуває Руський народ та ■рена його) мова“; допуску православних до сп в роботі магістратів; відновлення вживання _ької мови на теренах Польщі й Литви та ін. і шш король відмовився схвалити головніші з говори зазнали невдачі.

•.упадається враження, що, починаючи з глибо- •V «сені, в Я.Собеського визріває ідея про необ-

956 цм і пошуку серед старшин гідного опонента не- к- му П.Дорошенку, щоб відірвати від нього яагіо й зміцнити свій вплив в Україні. З цією •- 22 листопада 1674 р. він видає могилівсько-

XXXV ннику О.Гоголю привілей, що передбачав ї іому титулу довічного подільського полков- ■ь «також звільнення козаків Подільського полку

від виконання різних повинностей і виплати всіх по­датків. На початку квітня наступного року козакам правобережних полків надається дозвіл на скликан­ня генеральної ради, рішення якої король обіцяв затвердити. Водночас наказним гетьманом польський правитель назначає О. Гоголя, котрому мали підляга­ти Могилівський, Кальницький і Уманський полки з усіма населеними пунктами, що „здавна до них нале­жали“, а також „охотні полки“.

Влітку 1673 р. становище П.Дорошенка стає критичним. Не припинявся потік біженців у Лівобе­режжя; його почали залишати раніше вірні йому підрозділи, оратники, родичі. Важкою втратою сга- смерть близького друга й порадника ИТукальського. Правда, відбувається запізніле по­розуміння з кошовим І.Сірком. їм вдалося домовитися про скликання весною 1676 р. ко ацької ради для об­рання гетьмана України, бо запорожці не брали участі у виборах І.Самойловича. Але ця спроба виявилася невдалою. Московський уряд відмовився визнати законність акту його зречення від турецької про­текції й присяги цареві, що ві дбувався 22 жовтня

XVII р. в Чигирині перед І.Сірком як представником Запорожжя. Врешті-решт П. Дорошенко змуше­ний був капітулювати. Коли в другій половині вересня

XVIII р. під стінами Чигирина з’явилися російські підрозділи, він засвідчив готовність скласти зброю і присягнути Росії. В кінці місяця здав гетьманські клейноди. Ця подія стала останнім політичним актом Національної революції, що авершилася поразкою, головнішими причинами якої були:

6 відсутність досвіду державного будівництва в еліти, котра очолила боротьбу; незавершеність про­цесу її становлення; існування гострої політичної боротьби між окремими угрупованнями; переважан­ня в ментальності значної частини старшин особистих

рупових інтересів над національними, державними

7 зрада національним інтересам з боку панівно­го стану українського суспільства, переважна більшість якого відразу ж перейшла на бік Речі Пос­политої і взяла найактивнішу участь у боротьбі проти власного народу;

8 перебування у зародковому стані на початок революції національної державної ідеї, що зумовило політику автономізму її керівництва у 1648 р., і при­вело до залишення ворогу Західного регіону, поро- дивш таким чином проблему соборності Української держави;

9 ліквідація встановленого Б.Хмельницьким спадкового гетьманату й утвердження республікансь- ко-олігархічної форми правління, що зумовило

слабкість центральної влади, міжусобну боротьбу за булаву й всевладдя старшин на місцях,

82- прорахунки (після смерті Б.Хмельницького) у внутрішній політиці урядів, які провокували загос­трення соціально-політичної боротьби, що набирала форм громадянської війни;

83- постійна агресія (у різних формах) з боку інших країн, що була спрямована на ліквідацію са­мостійності Української держави.

Дата добавления: 2015-05-22