Лібералізація культурного життя

айпомітніше атмосфера змін, новизни дала-. ся взнаки в духовному житті. Першою ластівкою пробудження стала публікація в червні 1955 р. в „Литературной газете“ статті

О.Довженка „Мистецтво живопису і сучасність“. У ній містився заклик „розширювати творчі межі соціалістичного реалізму“. Він знайшов глибоке ро­зуміння й підтримку як в Україні, так і за її межами,

сприймався як сигнал нових можливосте«і • вільного творчого пошуку.

Першим на нову ситуацію зреагували пкмв- ники. З позицій „розширенного трактування *•*' ду соціалістичного реалізму“ написані автобіог­рафічна повість О.Довженка „За ширмою**, гяоат „Розстріляне безсмертя“, „Мазепа“ та ппиг гь „Третя рота“ В.Сосюри, Л.Первомайського.. кий мед“, роман Гр.Тютюнника „Вир“. У поєн *ї прозі активно виступали В.Симоненко, М ко, Л.Костенко, Д.Павличко, М.Ві н.

Р.Лубківський, Ю.Мушкетик, І.Чендей, І-Дри. В.Шевчук. Літературну критику представим

І.Дзюба, Є.Верстюк, І.Світличний, ВЧ В.Мороз та ін.

Політична „відлига“ привела до нової xbhju.ук­раїнізації“. Знову було відкрито поставлено плав­ня про збереження української мови та розтирані сфери її вживання. Газети „Радянська культур»*, „Радянська освіта“, „Літературна газета“ та в. друкували численні листи письменників, учи» ш викладачів вузів із закликами й вимогами пошцш- вати українську мову, боротися за її кульг, р підносити красу й милозвучність. На захист ук­ раїнської мови виступили М.Рильський, Л-Ашп- ренко, Н.Рибак, С.Крижанівський та ін. Письмов­ник М.Шумило, військовий кореспондент під не війни, у журналі „Смена“ за липень 1956 р. пмсак „На жаль, ще є люди, які нехтують мовою ук­раїнського народу. Декому з них здається, до ук­раїнська мова недовговічна. Мине, мовляв, небага­то часу, і українська мова зникне, а її замінить мою російська. Це нащадки великодержавних вм- налістів типу Суворіна, що видавав чоросотенну га­зету „Новое время“, і Шульгіна-видавця такої ж реакційної назети „Киевлянин“. Це абсолютно т- рожі нам, радянським людям, думки. Ніяка мова «г повинна витискувати іншу мову. В тому суть і рівноправності націй. Із зникненням мови анкає. гине і нація“.

Згаданий закон про зв’язок школи з життям ні виглядом демократизації значно послабив української мови в радянській Україні і і привів до посилення й поширення руху громад­ськості на її захист. Під його натиском і шжяв реальних обставин навіть перший серкетар цк КПУ П. Шелест неодноразово вислов захист української мови. За збереження і j національної мови й культури відкрито і учасники V з'їзду українських письмен відбувся в листопаді 1966 р.

Період „відлиги“ був характерний і певним відновленням історичної справедливості — повер­ненням українській культурі імен незаслужено за­бутих або несправедливо репресованих. Особливу активність проявляв у цьому М.Рильський. Саме завдяки йому було посмертно реабілітовано поетів О.Олеся, М.Вороного. Він домігся перевидання творів видатних українських композиторів XVIII- XIX ст. М.Березовського, Д. Бортнянського,

305- Веделя.

Значну роботу провели створені в 1956 р. комісії щодо впорядкування посмертної спадщини. Вони, зокрема, опрацювали твори В.Чумака,

306- Еллана-Блакитного, а також репресованих сталінщиною письменників — Б.Бобинського,

О.Досвітнього, Г.Косинки, М.ірчана, М.Куліша, Д.Фальківського та багатьох інших. Ряд письмен­ників було поновлено у правах членів Спілки ук­раїнських письменників. Серед них Н.Забіла, Г.Епік, Б Коваленко, В Поліщук, Г.Овчаров, З.Тулуб, Г.Хоткевич, Е.Шехтман, Є.Шабліовсь- кий, О.Сорока, В.Іжицький. Того ж 1956 р. були реабілітовані Б.Антоненко-Давидович, А.Костен- ко, П.Кононенко, П.Колесник, А.Петрусь-Кар­патський, Ю.Шкрумеляк. Після довгих репресій повернулися в 1957 р. до літератури М.Андрущен- ко, М.Годованець, М.Гаско, М.Доленго, О.Жур­лива, М.Марфієвич. У жовтні 1957 р. був поновле­ний у письменницькому товаристві репресований

О.Ковінька, а в грудні — В.Мисик.

Реабілітація давала право на видання деяких творів письменників, визнаних найкращими. В кінці 50-х рр. вийшли твори В.Еллана-Блакитного, Г Епіка, М.ірчана, В.Чумака, І.Микитенка, роман „Людолови“ З.Тулуб, „Чорне озеро“ В.Гжицького, М.Годованець опублікував свої „Байки“, О.Жур­лива та М.Гаско — збірки „Поезії“, А.Петрусь- Карпатський — збірку „Що на світі найсвятіше“, Ю.Шкрумеляк — збірку „Сопілка співає“. У цей період вийшли також однотомник О.Досвітнього „Вибрані твори“, збірка „Вибране“ О.Сороки, „Вибрані поезії“ М.Вороного, окремі твори Д.Бузька, М.Куліша, О.Соколовського. Ряд творів письменників, які були репресовані за сталінського режиму, опубліковано в „Антології ук­раїнської поезії“ та збірнику „Революційні поети Західної України“. В газетах і журналах друкувала­ся велика кількість статей про реабілітованих. З’явилися літературознавчі праці про них. Ре­абілітовані діячі культури, які лишилися живими, поступово втягнулися в культурне життя народу,

хоча не всі зберегли життєві сили й могли так само енергійно й настирливо відстоювати його інтереси, як раніше.

„Відлига“ породила і таке явище суспільно- культурного життя, як шістдесятництво — рух творчої молоді, яка сповідувала оригінальну тема­тику, нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції режиму в Україні.

Характеризуючи шістдесятництво, один із його представників В.Мороз підкреслював: „То було молоде покоління, яке пішло в університети, яке могло уже подумати про щось інше, а не тільки про елементарні умови існування... Чорновіл, наприк­лад, був редактором комсомольської загальноу­країнської газети. Дзюба був одним з найваж­ливіших критиків у Спілці письменників України. Стус був аспірантом в Інституті літератури в Києві. Одним словом, люди на найвищих щаблях... які в комуністичному істеблішменті могли далеко піти Але це були найкращі люди в розумінні морально­му... Вони відчували, що проповідувати те, в що не віриш, просто робити кар'єру, дивитись, ЯК ТВІЙ нарід російщать, — це багно. Значить, у тих людей виникло природне бажання вирватись з багна“.

Важливим документом нової хвилі відродження стала праця І.Дзюби „Інтернаціоналізм чи ру­сифікація“. З позицій „розширеного трактування соціалістичного реалізму“ автор розглядав пробле­му права націй на самовизначення, доводив, що Ленін вкладав у поняття „націоналізм поневоленої нації“ позитивний зміст. Цю працю Б.Антоненко- Давидович назвав референдумом покоління.

Провідною постаттю серед молодих поетів був В.Симоненко. Уродженець Полтавщини, він закінчив 1957 р. факультет журналістики Київського університету, виявивши великий потяг до високої громадянської поезії. У 1962 р. вийшла його збірка „Тиша й грім“, у 1963-му — віршована казка для дітей „Цар Плаксій і Лоскотон“. У1964-

CXXIX рр, вже після смерті поета (14 грудня 1963), опубліковані збірка поезій, книги „Вино з трояид“, _і(Зрмнє тяжіння“, „Подорож в країну навпаки“. Його збірки вийшли також у Мюнхені (1965, 1973) під заголовком „Берег чекань“.

Стрімко ввійшла в українську літературу в кінці 50-х рр. Ліна Костенко Її перші збірки написані під час „відлиги“, „Проміння землі“, „Вітрила“, „Мандрівки серця“ засвідчили непересічний талант поетеси, її здатність глибоко, філософськи осмис­лювати дійсність, генерувати нові, оригінальні дум­ки, подаючи їх у чудовій поетичній формі.

Більш плідною й багатою в новій суспільно- культурній атмосфері була творчість композиторів як офіційного, традиційного, так і нетрадиційного напряму в музиці. Українське музичне мистецтво збагатилося творами Б.Аятошинського, А.Кос- Анатольського, С.Людкевича, братів Г. і П. Май- бород, Ю.Мейтуса, А.Штогаренка та ін. Новатор­ством позначена була авангардна музика компози- торів-„шістдесятників“ Л.Грабовського, В.Год- зяцького. В.Сильвестрова, В.Загоруева.

Скарбниця образотворчого мистецтва поповни­лася творами М.Дерегуса, М.Божія, К.Трохимен- ка, О.Шовкуненка, В.Бородая. З рухом „шістде­сятників“ тісно пов’язане ім’я талановитої худож­ниці, учениці Ф.Кричевського Т.Яблонської, яка ще в 50-і рр. здобула популярність і визнання своїми картинами: „Хліб“, „Весна“, „Над Дніпром“, „Ранок“ та ін. У 60-і рр Т.Яблонська на противагу „соціалістичному реалізму“, що тяжів фактично, до натуралізму, демонструє нові рішення синтетичних образів, в яких яскраво вирізняється давня традиція українського народного живопису (картини „Травень“, „Фольклорна сюїта“ та ін.). Т.Яблонська разом з В.Зарецьким та іншими ху­дожниками-„шістдесятниками“ стала основопо­ложницею й фундатором фольклорного напряму в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивався, хоч і з труднощами, в на­ступні десятиріччя.

Пожвавлення в національно-культурному житті привело до зростання інтересу в суспільстві до те­атрального мистецтва: протягом 1958-1965 рр. кількість глядачів у театрах республіки зросла з 14,3 млн. до 15,5 млн. на рік. Багатьох приваблю­вало мистецтво таких майстрів сцени, як В.Добро- вольський, Н.Ужвій, Ю.Лавров, Є.Пономаренко, М.Романов, К.Хохлов. Традиції Л.Курбаса творчо наслідували його учні — режисери Г.Юра, М.Кру- шельницький, Б.Тягно, В.Скляренко та ін.

З новими ідеями й творчими знахідками влили­ся в потужний струмінь суспільно-культурного ру­ху шістдесятників десятки й сотні відомих і менш відомих трудівників і творців української культури новітнього часу. „Відлига“ дещо розкріпачила твор­чий потенціал українського народу, сприяла підне­сенню національної гідності та самосвідомості, збе­реженню й примноженню духовних і моральних сил для подальшої боротьби. Пік „відлиги“ для України припав на кінець 50 — початок 60-х рр. Це видно особливо виразно на результатах книговидавничої справи. Саме в цей період книжки українською мо­

вою складали найбільший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівняно з іншими рока­ми повоєнної історії, В 1957 р. вони становили 53%, у 1958 — 60, у 1960-му — 49, але уже в

307- р. цей показник опустився фактично до рівня

CXXX р. — 41%. Далі — лише неухильно зменшу­вався.

Дата добавления: 2015-05-22