Дисиденти

Загальний поворот до неосталінізму сприяв певній радикалізації політичних настроїв частини шістдесятників Репресії 1965— 1966 рр, посилення ідеологічного тиску на інтелігенцію замість бажаного знищення інакомис­лення дали зворотний результат. Громадсько-ак­тивна частина шістдесяткиків, яка залишилась на

волі, почала чинити опір неосталінізмові.

Друга половина 60-х рр. стала епохою справж­нього розквіту самвидаву, в першу чергу політичної публіцистики. З’явилися такі визначні твори, як „Інтернаціоналізм чи русифікація?“ І.Дзюби — нищівна критика „національної політики“ КГІРС, спрямована проти русифікації України; „Лихо з ро­зуму“ В Чорновола — збірка документів і біог­рафічних відомостей про жертви репресій 1965—

311- рр.; „Собор у риштованні“ — блискуче літе­ратурно-публіцистичне есе С.Сверстюка, присвя­чене морально-етичним проблемам, шо підіймалися у романі „Собор“; запальні антисталіністські статті В.Мороза „Репортаж із заповідника імені Берія“ і „Серед снігів“. У самвидаві циркулювали десятки невеликих політико-публіцистичних розвідок, листів протесту, літературно-художніх творів.

Самвидав виконував функцію не тільки пара­лельного духовного простору, над яким були не­владні офіційні структури. Він одночасно став ор­ганізаційною інфраструктурою й найголовнішим проявом дисидентського руху. Термін „дисиденти“ був занесений із Заходу і вживався для визначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито ви­словлювали свої погляди, що не збігалися з офіційною політикою. Головними центрами диси­дентської активності були Київ і Львів Відкриті прояви інакомислення спостерігалися також у Дніпропетровську, Луцьку, Івано-Франківську, Одесі, Тернополі та інших містах. Головні питання, які порушували дисиденти у самвидавських стат­тях, листах протесту, стосувалися передусім національної проблеми (становище України в складі СРСР, русифікація, утиски національної інтелігенції і культури, мовна проблема тощо), ре­пресій проти інакодумців, проблем демократизації радянського суспільства та ін. 1970 р. у Львові по­чав виходити самвидавчий журнал „Український вісник“, котрий друкував заборонені офіціозом тво­ри, подавав інформацію про події суспільно- політичного життя, що замовчувались офіційною пресою, наводив хроніку репресій проти диси­дентів. Іоловним редактором видання був В Чор- новіл, йому допомагали Я.Кендзьор, М.Косів,

О.Антонів та ін. У 1970—1972 рр. вийшли шість номерів „Українського вісника“. Поява журналу була важливою подією для дисидентського руху, оскільки сприяла його організаційній консолідації.

Самвидав був не єдиною формою діяльності ди­сидентів. Вони намагалися активно протистояти ре­пресіям. Саме з їхньої ініціативи було організовано

демонстрації протесту в Києві та Львові у 1965—-

CXXXI рр. Дисиденти надсилали петиції й листи про­тесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, приїжджали на відкриті процеси иад іна­кодумцями, відмовлялися виступати на політичних процесах свідками тощо. Характерно, що більшість дисидентів не виступала проти радянської влади, прагнула мирних, легальних форм діяльності, вза­галі виступала з прорадянських позицій. Це не за­вадило владі організувати жорстоке переслідування дисидентів, особливо в провінційних містах. У 1967—1971 рр. об’єктами судових переслідувань стали В.Чорновіл, львівський економіст С.Бедри- ло, представники творчої молоді Дніпропетровська

І.Сокульський, В.Савченко та М.Кульчинський, харківські дисиденти Г.Алтунян, В.Недобора, П.Пономарьов, А.Левін, учитель музики з Тер­нопільської області М Горбаль та ін.

В 1967 р. органами КДБ була викрита підпільна політична організація „Український національний фронт“ (З.Красівський, Д.Квецько та ін.), члени якої орієнтувалися на ідейні засади ОУН і також прагнули діяти ненасильницькими, мирними методами. На процесі в Івано- Франківську їх засудили на найбільші строки пока­рання, можливі за відповідною статтею: „антира- дянська агітація і пропаганда“.

Нагнітання в суспільстві атмосфери нетерпи­мості щодо інакодумства, загальна депресія серед прогресивної інтелігенції після вторгнення в Чехо- словаччину викликали іноді крайні форми протесту.

1007 листопада 1968 р. вчитель В.Макуха, колишній в’язень сталінських таборів і вояк У ГІА, обілляв се­бе бензином на Хрещатику і запалив, вигукуючи: „Хай живе вільна Україна!“ Від опіків він помер у лікарні.

Із зміною керівництва КДБ республіки полі­тичні репресії проти інакодумців стали значно жорстокішими. Восени 1970 р. був засуджений на

XXVIII років тюрми, таборів і заслання В Мороз, вся провина якого полягала у писанні самвидавчих ста­тей. Почалося застосування такої жахливої форми репресій, як відправлення інакодумців у спеціалізо­вані психіатричні лікарні. В травні 1971 р. за читан­ня віршів біля пам’ятника Т.Шевченку у Києві був заарештований і відправлений до Дніпропетровсь­кої психлікарні-тюрми А.Лупиніс. Найжахливі- шою подією цього часу стала трагічна загибель ху­дожниці А.Горської, людини, яка своєю громадян­ською позицією та авторитетом серед інакодумців давно викликала різке незадоволення властей.

Наприкінці 60 — початку 70-х рр. в Україні фактично існував невеликий за кількістю учасників дисидентський рух. Однак його існування свідчило про те, що рух опору в Україні після розгрому ОУН-УПА відродився і може стати зародком ширшого демократичного руху, як це і сталося в другій половині 80-х рр.

Політична реакція на фоні „розрядки“

очаток 70-х рр. і наступні 15 років харак-

I

терні наростанням реакційних тенденцій у суспільно-політичному житті республіки та в сфері ідеології. Україна в котрий раз стала ареною жорстокої боротьби із жупелом „українського націоналізму“, яка знову завдала непоправних збитків національній культурі, підсилилися ру­сифікаційні процеси. Реакційність внутрішньої політики правлячої партії була викликана бажанням утримати стабільність у суспільстві методами адміністрування та ідеологічних маніпуляцій, тоді як деградація однопартійної моноідеологічної то­талітарної системи виходила у завершальну фазу. Реакційний поворот початку 70-х рр. супроводжу­вався досить успішним проведенням політики „роз­рядки“ на міжнародній арені. Однак Україна, яка мала власне міністерство закордонних справ і юри­дично була представлено в ООН як самостійна країна, фактично ніяк не впливала на міжнародну політику.

Відкритий наступ реакції почався з тотального погрому інакомислення в СРСР, який набув в Ук­раїні за сумною традицією найбільшого масштабу і найжорстокіших форм. У січні 1972 р. в Києві, Львові та деяких інших містах України було за­арештовано близько двох десятків чоловік, найак­тивніших дисидентів: В Чорновіл, І.Світличний,

І.Гель, Ір.Стасів-Калинець, Л.Плющ, Є.Сверстюк та ін. Спочатку КДБ намагався представити їх як людей, пов'язаних із закордонними центрами

ОУН.

Навесні1972 р. була проведена нова серія арештів серед дисидентів. У слідчих ізоляторах, за різними підрахунками, на цей час перебувало від 70 до 122 чол., яких звинувачували за політичними статтями. Восени 1972 — навесні 1973 р. майже 90 засудили на максимально можливі строки ув’яз­нення. Арешти супроводжувались повальними об­шуками, допитами сотень свідків, переслідуванням родин інакодумців та їх друзів. Декого із заарешто­

ваних примусили прилюдно покаятися в „антира­дянщині“ і створити таким чином украй негативний образ інакодумців. У результаті цього погрому май­же повністю був паралізований самвидав. Припи­нилося видання „Українського вісника“ (хоча і спо­стерігалися спроби відновити його). Більшість ак­тивних дисидентів опинилася у таборах для політичних в’язнів.

Паралельно розгорнулась шалена ідеологічна боротьба з „українським буржуазним націона­лізмом“, яку очолив новий секретар ЦК КПУ з пи­тань ідеології В.Маланчук. Після гучного святку­вання 50-ї річниці утворення СРСР у грудні 1972 р навесні 1973-го в усій Україні відбулися засідан­ня партійних активів усіх рівнів, присвячених цій даті. Вони звелися до переспівування промови Л.Брежнєва „Про п’ятдесяту річницю Союзу PCP“. Посилено експлуатувалась теза про те, що формування нової історичної спільності — ра­дянського народу завершилося і національне питан­ня в Радянському Союзі вирішено остаточно. Цілком логічно ця теза супроводжувалась іншою

312- про необхідність боротьби проти „буржуазної ідеології“, передусім проти „буржуазного націона­лізму та сіонізму“.

За звичним сценарієм почалися переслідування інтелігенції, винної у названих „гріхах“. У пресі, на зборах у творчих спілках, наукових закладах і вузах письменників, митців, учених громили за „відхід від партійної лінії“ у національному питанні, „іде­алізацію минулого“, „смакування національної са­мобутності“ тощо. Звертатися до національної про­блематики у творчості і науці стало просто небез­печно, віталася тільки розробка тем, присвячених дружбі народів і благотворному впливові російсько­го народу на інші нації СРСР. З тематичних планів видавництв початку 70-х рр було знято 157 назв книжок, де ідеологічні куратори знайшли хоча б на­тяк на „націоналізм“ та інші відхилення від пар­тійної лінії. З бібліотек вилучались література „націоналістичної“ спрямованості, бібліографічні покажчики, де зустрічалися прізвища опальних ав­торів. Відповідним чином переглядався репертуар театрів, сценарії на кіностудіях і телебаченні, му­зейні експозиції тощо.

Все це супроводжувалося адміністративними переслідуваннями: людей, яких запідозрювали в „націоналізмі“ або зв’язках із самвидавом, виклю­чали з партії, комсомолу, творчих спілок, позбавля­ли роботи. В інститутах Академії наук УРСР (філософії, мовознавства, фольклору та етнографії,

літератури, археології, ботаніки та ш) прокотилась хвиля звільнень співробітників з ідеологічних мо­тивів. Чистка торкнулася також вузів та інших нау­кових установ Києва, Львова, Дрогобича, редакцій центральних і обласних газет, видавництв тощо.

У березні 1972 р. на засіданні політбюро ЦК КПРС П.Шелест та його прибічники в КПУ були піддані розгромній критиці за недоліки у справі „інтернаціонального виховання трудящих“ і „при­миренське ставлення до проявів націоналізму“. У травні того ж року він був усунутий з посади пер­шого секретаря ЦК КПУ, а через рік виведений зі складу політбюро ЦК КПРС. На вищу посаду в республіці прийшов В.Щербицький, давній конку­рент П.Шелеста у боротьбі за владу, людина, яка найретельніше виконувала всі вказівки Москви.

Прихід нового намісника Москви викликав і відповідні кадрові зміни в керівництві КПУ на всіх рівнях Під кураторством В.Маланчука була прове­дена заміна усіх керівників ідеологічних відділів ЦК КПУ і значної частини керівників відповідних структур обласних, міських і районних комітетів партії. Фактично це було усунення прибічників по­переднього першого секретаря ЦК КПУ

У другій половині 70-х pp. нові імпульси були дані процесові русифікації. З подання Л. Брежнєва у хід пішла теза про злиття у недалекому майбутнь­ому націй і народностей СРСР в єдину „радянську націю“ під егідою російського народу. Сотні суспільствознавців, преса, радіо, телебачення, вся ідеологічна сфера працювали на обгрунтування й пропаганду цієї ідеї. Російська мова, що пропагува­лась як засіб міжнаціонального спілкування, на практиці витискувала українську з освіти, науки, культури, навіть на побутовому рівні Українська мова не існувала як державна.

У 1977 р. була прийнята нова конституція СРСР. Вона формально узаконювала реальний стан речей: безмежну владу комуністичної партії. Республіки Союзу PCP, у тому числі Україна, та­кож прийняли свої конституції, які були копіями со­юзної. Нова конституція декларативно підкреслю­вала зростання ролі народу в управлінні суспільст­вом, надавала широкі права громадським ор­ганізаціям і підвищувала роль та значення рад. Усі ці положення були фіктивними й суто формальни­ми. Саме партія і партійні організації були реальни­ми місцями зосередження реальної влади. Ця без­межна монополія на владу погано прислужилася самій партії і суспільству в цілому. Державна партія десятками років перебувала поза будь-якою крити­

кою ззовні, а зрештою і зсередини, поступово за­гнивала В другій половині 70-х рр. цей процес прискорився. Країною правила купка старців, зосе­реджених у політбюро ЦК КПРС на чолі з хворим Л.Брежнєвим. Вони були зацікавлені, головним чином, у збереженні влади номенклатури, яка підтримувала іх, отримуючи натомість усі можли­вості для безконтрольного зловживання владою на місцях. В результаті друга половина 70 — початок 80-х рр. увійшли в радянську історію як період не- чуваної корупції, службових злочинів, безгосподар­ності тощо. В суспільстві швидко поширювались настрої зневіри, подвійна мораль, апатія і цинізм Це не заважало „верхам“ дотримуватись неухильно обраного ними курсу всередині країни, додавши до цього реакційно-агресивну зовнішню політику на­прикінці 70-х рр.

Найнаочніше реакційність внутрішньополітич­ного курсу проявлялась у переслідуванні інакомис­лення. У 1975 р. на Нараді з питань безпеки і співпраці в Європі, що відбулася у Гельсінкі, СРСР зобов'язався дотримуватися гуманітарних статей заключного акта Наради, які, зокрема, передбача­ли недопустимість переслідування громадян за їх переконання. У листопаді 1976 р. в Україні утвори­лася громадська група сприяння виконанню гельсінських угод. До неї ввійшли відомий письмен­ник М.Руденко (керівник групи), письменник- фантаст О Бердник, правозахисники та колишні політичні в’язні О.Мешко, Л.Лук’яненко, 1 Кан- диба та ін. — всього 10 чол. Це була перша в рес­публіці позаофіційна громадська група, яка прагну­ла діяти тільки легально і підкреслювала, що не пе­реслідує політичних цілей. Своїм завданням члени групи вважали інформування урядів країн—учас­ниць Гельсінської наради про дотримання урядом СРСР і відповідними республіканськими структу­рами обіцянок у галузі прав людини. УГГ, яка діяла цілком у рамках радянської конституції та підписа­них СРСР міжнародних угод, стала об єктом жах­ливих переслідувань і репресій 3 тридцяти семи членів групи протягом 1977—1985 рр. 23 були за­суджені за політичними і кримінальними статтями (завжди за сфальсифікованими звинуваченнями) та відправлені у табори і на заслання, шестеро по­збавлені радянського громадянства. Інші стали чле­нами групи, вже перебуваючи за колючим дротом. Три члени групи — В.Стус, О.Тихий та ЮЛитвин загинули у таборах. Знищення легальної громадсь­кої організації, діяльність якої відповідала нормам радянського і міжнародного права, була, мабуть,

однією з останніх судорог тоталітарної системи, яка неухильно наближалась до колапсу.

В першій половині 80-х pp. в Україні не було якихось визначних суспільно-політичних зрушень. У 1980 р в деяких містах проводилися змагання Московської Олімпіади, 1982 р. було відсвяткова- но 1500-у річницю заснування Києва, що перетво­рилася на помпезну пропаганду „єдності братерсь­ких народів“ і супроводжувалась грандіозними фальсифікаціями історії України. Після смерті Л Брежнєва, під час змін у керівництві в Москві, українські „верхи" залишалися майже недоторкан­ними. Республіка залишалась справжнім за­повідником політичної та ідеологічної стагнації, що збігалась у часі з економічним застоєм.

Дата добавления: 2015-05-22