Економна“ економіка

С

лід визнати, що консервативні та реакційні тенденції в ідеологічному і політичному житті не завжди збігалися з розвитком в економічній сфері і нерідко вступали з ним у про­тиріччя. Протягом майже 20 років в СРСР і Ук­раїні спостерігалися спорадичні спроби реформува­ти економіку, зробити її дієздатнішою й ефек­тивнішою, але вони ставали марними саме через традиційний пріоритет політики та ідеології над економікою, коли перші диктували правила гри ос­танній.

1965 _Р. почалася економічна реформа за ініціативою О.Косигіна й групи технократичної но­менклатури в Москві. Зміст програми реформи був сповнений протиріч 3 одного боку, вона спрямову­валась на розширення господарської самостійності підприємств, місцевої ініціативи, посилення еко­номічних стимулів до праці. Дозволялось навіть ко­ригувати на місцях святиню — п’ятирічний план. З іншого боку, реформа значно підсилювала позиції центральних відомств. Ліквідовувались раднаргос- пи і відновлювались промислові міністерства в центрі. Утворились такі відомчі монстри, як Дер­жавний комітет по цінах, Державний комітет поста­чання та ін. Фактично це був новий етап надцен- тралізації — майже всі місцеві економічні проблеми вирішувались через Москву. За центром залишало­ся головне — розподільчі функції.

Економічний розвиток України в другій поло­вині 60 — на початку 70-х pp. стабілізувався част­ково завдяки ліквідації найкричущіших протиріч волюнтаристської політики попереднього періоду, частково завдяки реформі і сприятливій

зовнішньоекономічній кон’юнктурі. В той же час протиріччя самої реформи закладали основи для серйозних проблем у республіканській економіці. Економічні можливості республіки мало враховува­лися центральними відомствами, розподіл виробле­ної продукції відбувався без її впливу, формування структури виробництва, його розміщення — все це було компетенцією центру.

Проте, починаючи з 1972 р., економічну рефор­му гальмували і згодом згорнули В Москві пере­могли консерватори на чолі з Л.Брежнєвим, що не­гайно позначилось на економічній стратегії. Центр ваги було перенесено на оборонну промисловість (яка і без цього не могла поскаржитися на нестаток коштів), освоєння Сибіру та збільшення капіта­ловкладень в сільське господарство.

В 70-і й на початку 80-х рр. економіка СРСР та України зокрема розвивалась суто екстенсивни­ми методами. Це вкрай негативно позначилося у першу чергу на Україні, природні і трудові ресурси якої були обмеженими і розвиток якої потребував інтенсифікації суспільного виробництва Рес­публіканська економіка стала заложником еко­номічної стратегії центру. Україна була перетворена на інтегральну частину „загальносоюзного народ­ногосподарського комплексу“, тут розміщувалися виробництва з незавершеним циклом, у т.ч. високо- технологічні. Традиційно розвинуті індустріальні галузі економіки республіки (видобуток вугілля і металевих руд, важке машинобудування, виробниц­тво металів) швидко занепадали через брак нових технологій, ставали нерентабельними, якість їх про­дукції неухильно знижувалась. Все це мало турбу­вало центр, котрий гюв язував надії на новий еко­номічний стрибок із освоєнням Сибіру та Далекого Сходу. До речі, Україна теж віддавала матеріальні й людські ресурси на цю програму, отримуючи на­томість дешеві енергоносії. Серйозною вадою еко­номічної політики центру, яка негативно позначи­лась на Україні, стала також орієнтація на т.зв. ва­лові показники виробленої продукції, що призводи­ло до суттєвого зниження її якості. Нарешті, саме в центрі ухвалювались рішення щодо розміщення підприємств атомної енергетики на території рес­публіки, в результаті яких проводилась злочинна політика будівництва реакторів у густозаселених і мало пристосованих для цього місцевостях.

У 70-і рр. Україна потребувала нових якісних поштовхів для подальшого розвитку економіки: впровадження нових технологій, інтенсифікації ви­користання трудових ресурсів (яких вже не виста­

чало), переорієнтації структури виробництва на ви- сокотехнологічні цикли тощо. Всі ці елементи були або відсутніми в економічних планах центру, або мали у них здебільшого декларативний характер.

Хронічно не виконувалися завдання п’ятирічних планів з більшості показників. Зокре­ма, національний доход мав збільшитись у дев’ятій п’ятирічці (1971-1976) на 37—39% — цифра ви­конання, явно завищена, сягала лише 25%. У де­сятій п’ятирічці зростання цього показника було за­плановано від досягнутого, однак виконання стано­вило лише 18%. Якщо з деяких показників розвит­ку промисловості Україні ще вдавалося хоча б на­ближатися до запланованого (виробництво елек­троенергії, цементу, вугілля тощо), то сільське гос­подарство — ця найважливіша для республіки га­лузь — залишалося найменш ефективною ланкою.

Здавалося б, що саме в 70-і рр. було зроблено найбільше для підвищення сільськогосподарського виробництва у республіці. Запроваджувались мас­штабні програми механізації та хімізації сільського господарства, колосальна увага приділялася меліорації. Протягом десятиліття у галузь було вкладено 27% усіх капіталовкладень в українську економіку. Однак усе це давало мізерний, а часом протилежний результат Механізація перетвори­лась у постачання колгоспам і радгоспам низько­якісної техніки, хімізація вироджувалась у забруд­нення земель і сільськогосподарської продукції хімікатами, а меліорація призводила до розорення родючих земель і порушення екологічного балансу. Залишалась украй низькою ефективність викори­стання людських ресурсів у сільському госпо­дарстві, найнаочнішим свідченням цього стали се­зонні „мобілізації“ працівників інших секторів на­родного господарства, освіти та науки на збирання врожаїв. До цього додавалася відстала система пе­реробки та зберігання сільськогосподарської про­дукції, в результаті чого щорічні утрати урожаїв з окремих видів сягали 30-33%.

Зростало відчуження селян від результатів їх праці у колгоспах, її продуктивність зменшувалась. Темпи зростання виробництва у сільському госпо­дарстві постійно спадали. У 1960-1970 рр. вони становили 4,5 % в середньому на рік, у 1981-1985

313- 3,9%. У другій половині 70-х рр. середнь­орічний приріст сільськогосподарської продукції становив 1,5%, а в першій половині 80-х — 0,5%.

Низька ефективність й уповільнення розвитку сільського господарства були зумовлені не тільки занепадом колгоспно-радгоспної системи. Важливу

роль тут відігравали принципи управління еко­номікою в цілому. Центр розробляв плани, норма­тиви, інші директиви. Селянам диктували з без­межної відстані: що, коли і як їм виробляти. При цьому не враховувалася місцева специфіка, можли­вості, навіть кліматичні умови. Селянин-колгосп- ник був відсторонений від розробки найважливіших виробничих рішень. Це призводило до безвідповідальності за результати праці, безгоспо­дарності, великих матеріальних і моральних втрат. Уповільнення темпів економічного зростання врешті-решт призвело до застою в економіці. Но­вації здебільшого зводились до механічних грошо­вих ін єкцій у різні галузі, тобто до екстенсивного методу господарювання. Найяскравіший приклад

314- політика в галузі капіталовкладень. Протягом 70-х рр. своєрідною модою було закладати нові підприємства, колосальні об’єкти нового будівниц­тва й виділяти для цих проектів неймовірні кошти. Ця гігантоманія, яка збіглася з прихованою інфляцією, призвела до того, що вартість нових об’єктів у середньому перевищувала заплановану на 25-50%. Доводилося кидати значні сили й кош­ти на закінчення найбільш важливих на той час будівництв, залишаючи інші незавершеними. В соціально-економічний побут увійшло слово „дов­гобуд“. На таке будівництво щорічно витрачалося до 75% капіталовкладень у галузь.

Наприкінці 70 — на початку 80-х рр. еко­номіка України входила в смугу тотальної кризи. Вона була неефективною, неконкурентоздатною, а більшість спроб оживити її мали суто адміністра­тивний чи навіть ідеологічно-декларативний харак­тер. Одне з гасел того часу виглядало невдалим жартом: „Економіка повинна бути економною“ і цілком відповідало духові часу, коли подібними транспарантами намагалися утримати ветху соціально-економічну будівлю від остаточного роз­валу.

Дата добавления: 2015-05-22