Поворот до неосталінізму

серпні 1965 р. у декількох містах України бу­ли заарештовані близько трьох десятків чо­ловік з кола шістдесятників, майже всі — представники інтелігенції. Більшість з них мала пряме або посереднє відношення до виготовлення й розповсюдження самвидаву. Мета акції була оче­видною — придушити інакомислення, залякати ту частину інтелігенції, яка ще наважувалась на незго­ду. Проти більшості заарештованих було висунуто звинувачення в „антирадянській агітації і пропа­ганді“, і навесні 1966 р. під час серії судових про­цесів 20 чоловік були засуджені у Львові, Києві, Луцьку, Тернополі, Житомирі та Івано- Франківську на різні строки покарання. В резуль­таті у таборах Мордовії опинилися науковці М. і Б.Горині. М.Осадчий, інститутські викладачі В.Мороз та Д.Іващенко, художник П.Заливаха, інженери О Мартиненко, І.Русин та ін. 'і

Паралельно розгорталась програма утисків і пе­реслідувань тих, хто співчував заарештованим, їх однодумців. ЦК КПУ надіслав до місцевих парт- організацій „закритого листа“, в якому виправдову­вались репресії (їх жертв виставляли як „антира- дянщиків“) і йшлося про необхідність посилення „виховної роботи“ з інтелігенцією. Республікою прокотилась хвиля відкритих партійних зборів з участю громадськості, на яких „відщепенців“ за­суджували й всіляко паплюжили їх однодумців. Людей, згаданих у листі, звільняли з роботи, вик­лючали з партії і комсомолу, виганяли з інститутів. Переслідували навіть членів їх родин.

Очевидно, що чергова зміна курсу, наочно про­

демонстрована арештами, була продиктована з Мо­скви, де теж почалися переслідування інакодумців. При цьому масштаб таких дій в Україні знову був значно більшим, ніж деінде в Союзі Українське керівництво на чолі з П.Шелестом, як завжди, слухняно виконало вказівку, хоча й не було зацікав­лене в такому ході подій.

Сплеск репресій у 1965—1966 pp. супровод­жувався досить масштабним ідеологічним поворо­том Газети зарясніли статтями, спрямованими про­ти „буржуазної ідеології“ та „українського буржу­азного націоналізму“. Пожорсткішала цензура. ЦК КПУ ухвалив ряд „закритих“ постанов, що стосувалися виправлення „ідеологічних помилок“ у роботі деяких журналів („Вітчизна“, „Жовтень“ та ін.), кіностудії ім.ОДовженка. Тривала прихована ідеологічна чистка редакцій газет, журналів, видав­ництв, інститутів гуманітарного профілю Академії наук У PCP. Усе це нагадувало сталінські ідео­логічні чистки 40—50-х pp., хоча, зрозуміло, не могло зрівнятися з ними за масштабами та інтен­сивністю.

Однак у суспільно-політичному житті ще відбу­валися процеси, які можна вважати інерцією „відлиги“. Репресії не були зустрінуті „загальнона­родним схваленням“, як у попередні роки, більше того, саме з кола шістдесятників почалися протести.

309- вересня 1965 р. в київському кінотеатрі „Україна“ під час прем’єриого показу кінострічки С.Парад­жанова „Тіні забутих предків“ І.Дзюба, В Стус, В.Чорновіл та іи. організували щось на зразок де­монстрації протесту проти арештів. Навесні 1966 р. під час судового процесу над діячами самвидаву у Львові відбувалися вже справжні демонстрації біля будинку суду на підтримку підсудних. До ЦК КПУ, прокуратури, КДБ, ЦК КПРС відправля­лися колективні та індивідуальні петиції на захист репресованих, підписані здебільшого представни­ками інтелігенції. Серед їх авторів нерідко були відомі вчені, митці, письменники. Ці листи протес­ту розповсюджувались у самвидаві, потрапляли за кордон.

Дуже неприємним сюрпризом для властей став стихійний протест проти заборони відзначення пам’яті Т.Шевченка 22 травня 1967 р. у Києві. Цього дня міліція спробувала розігнати неформаль­не зібрання біля пам’ятника. У відповідь присутні організували маніфестацію протесту і демонст­рацію, яка дійшла до будинку ЦК КПУ.

Партійна верхівка України, безумовно, підтри­муючи лінію Москви, в той же час намагалася ви­

користовувати настрої громадськості у власних інтересах, у боротьбі з центром за більший обсяг влади у республіці. Гірка пілюля 1965—1966 рр. була підсолоджена заходами, спрямованими на підвищення статусу української мови Вищі нав­чальні заклади отримали директиву щодо ширшого впровадження української мови у викладання. Яв­но з дозволу „верхів“ на V з’їзді письменників Ук­раїни (листопад 1966) було піднято мовне питання, і його обговорення стало справжньою подією в гро- мадсько-культурному житті республіки. Апогеєм цієї „малої відлиги“ став вихід 1969 р. книги

310- Шелеста „Україно наша радянська“, яка викли­кала незадоволення в Москві своїми національними мотивами. Цей досить примітивний ідеологічно- публіцистичний трафарет не тільки став демонст­рацією уваги партійного керівництва республіки до її специфічних інтересів, а й відігравав роль віхи, яка вказувала інтелігенції межі можливого у висвітленні національного питання.

Та період загравань з інтелігенцією закінчився 1968 р. В квітні цього року до Л Брежнєва (гене­рального секретаря ЦК К.ПРС) О Косигіна (го­лови Ради міністрів СРСР) та М Підгорного (го­лови президії Верховної Ради СРСР) надійшов лист-петиція з України, спрямований проти пору­шення „норм соціалістичної демократії“ (йшлося про арешти інакодумців в Україні та Москві). Лис­та підписали 139 осіб, серед них члени-кореспон- денти АН УРСР, доктори і кандидати наук, відомі митці, літератори Хоча лист мав цілком прора- дянський зміст і спрямованість, його авторів почали переслідувати: їх звільняли з роботи, виключали з партії, „проробляли“ на зборах колективів тощо. Реакція влади була неадекватно жорсткою. Коли влітку 1968 р. війська країн Варшавського догово­ру на чолі з СРСР вторглися у Чехословаччину, щоб придушити там процес демократизації, стало зрозумілим: радянське керівництво остаточно пе­рейшло на реики неосталінізму. У березні 1969 р. ЦК КПУ ухвалив постанову „Про підвищення відповідальності керівників органів преси, радіо, те­лебачення, кінематографії, установ культури і мис­тецтва за ідейно-політичний рівень матеріалів, що друкуються, та репертуар“. Вона встановлювала персональну відповідальність керівників усіх струк­тур ідеологічного циклу за ідейно-політичний зміст діяльності, зобов язувала їх виступати у першу чер- іу проти будь-яких проявів „буржуазної ідеології“ і, зрозуміло, „націоналізму“. Тоді ж була ухвалена подібна постанова, що стосувалась кінематографу.

З цього часу ідеологічний контроль за діяльністю інтелігенції став майже тотальним. Письменників, митців, учених картали в пресі і на зборах творчих спілок за „аполітичність“, „ідейну незрілість“, „формалізм“, „націоналізм“ тощо

Митців, літераторів, які намагалися зберігати в цих умовах незмінним своє творче й громадське об­личчя, всіляко цькували. Об’єктом пильної уваги ідеологічних наглядачів став критик І.Дзюба. Всіма можливими адміністративними засобами пересліду­вався скульптор І.Гончар, який утримував вдома унікальну колекцію творів українського мистецтва. В умовах постійних гонінь діяв самодіяльний на­родний хор під керівництвом Л.Ященка, врешті- решт хор у 1971 р. розігнали, а його керівника по­збавили роботи і виключили із Спілки композиторів України. Фактично наприкінці 60 — початку 70-х рр. в Україні відбувалась ідеологічна війна з „ук­раїнським націоналізмом“, хоча, як правило, мало хто був у змозі точно окреслити рамки цього понят­тя. Це було повторенням „ждановщини“.

Українське партійне керівництво цілком йшло у фарватері політики, яка ініціювалась з Москви. Утім воно було незадоволене постійно зростаючим диктатом центру в ідеологічних питаннях, прекрас­но розуміючи, що цей диктат зростатиме й в інших сферах. Тому нерідко ідеологічні „проробки“ тих чи інших представників інтелігенції не доводились до логічного кінця — адміністративних або навіть су­дових переслідувань. 1 Ірибічники П.ІІ Іелеста се­ред вищої номенклатури нерідко навіть заступалися за деяких з тих, хто піддавався ідеологічним гонінням. Однак позиції самого П.Шелеста перед Москвою ставали дедалі слабкішими. Влітку 1970 р. в Україні відбулася заміна шефа КДБ: на місце В.Нікітченка, людини П.Шелеста, був призначе­ний В.Федорчук, який орієнтувався виключно н Москву і був прибічником „жорсткого курсу“ щодо нонконформістів. Це був явний сигнал, що прихо­дять останні дні правління П Шелеста і Україна стоїть на порозі чергової „чистки“

Дата добавления: 2015-05-22