Паростки багатопартійності

П

оглиблювалася диференціація всередині са­мого Руху. Наприкінці березня 1990 р.

І.Драч та Д.Павличко заявили про свій вихід з КПРС та намір створити Демократичну партію України. Наприкінці травня було надруко­вано маніфест ДемПУ, який розробляв відомий правозахисник Ю.Бадзьо. У ньому зазначалося, що партія „прилягає до світового соціал-демокра­тичного руху“ (однак у подальших документах партії, установчий з’їзд якої відбувся у грудні 1990 p., згадок про це вже не було).

29-30 квітня 1989 р. з’їзд УГС прийняв рішен­ня про саморозпуск і створення на її основі Ук­раїнської республіканської партії (УРП). У прий­нятій програмі підкреслювалося, що партія вважає

союзний договір недійсним, оскільки він був підпи­саний незаконним урядом, комуністичну ідеологію та практику — антилюдськими; наголошено на не­обхідності націоналізувати власність КПРС; за­значено, що УРП „виступає за заборону діяльності політичних організацій, керівні центри яких знахо­дяться за межами України“. Водночас обраний го­ловою УРП Л.Лук’яненко підкреслював, що „ко­муністи, що хочуть творити незалежну від Москви комуністичну партію України з метою допомагати народові рвати імперські кайдани й просуватися до самостійності, — наші союзники на даному етапі розвитку історії“.

У березні 1990 р. слідом за створенням „Демо­кратичної платформи в КПРС“ відбулася перша конференція її прихильників в КПУ. На її базі 1 ~2 грудня 1990 р. було проведено установчий з’їзд партії демократичного відродження України (ПДВУ), у якій об’єдналися прихильники соціал- демократії та лібералізму. Серед її лідерів були на­родні депутати В.Філенко, В.Гриньов, О.Ємець, науковці М.Попович, В.Хмелько.

Наприкінці травня 1990 р. відбувся з’їзд ук­раїнських соціал-демократів (на ньому стався роз­кол між „правою“ більшістю, яка утворила соціал- демократичну партію України, і „лівими“, що лиши­лися під запланованою перед з’їздом назвою — Об’єднана демократична партія України); на почат­ку липня — з’їзд селянських демократів (УСДП).

1 липня 1990 р. в Києві відбулася перша сесія Української міжпартійної (після серпня 1991 р. — національної) асамблеї (УМА). До неї ввійшли ли­ше нечисельні праворадикальні партії, націоналістична фракція Спілки незалежної ук­раїнської молоді — СНУМ (н). Ставилася мета, як і в Прибалтиці, піти шляхом реєстрації громадян незалежної України, створення їх комітетів, скли­кання національного конгресу СНУМ (н) транс­формувався згодом в Українську націоналістичну спілку. Її лідери сповідували „інтегральний націоналізм“ Д.Донцова, ідеалізували сицилійську мафію, куклукс-клан, закликали до створення „но­вої ОУН“, що „творитиметься за мафіїстнчним принципом... Члени її можуть і не знати, на що, в ім’я чого працюють насправді“.

На осінь 1991 р., крім УРП (яка налічувала 9 тис. членів), були зареєєстровані (а отже, досягли чисельності 3 тис., необхідної для реєстрації) УСПД, ДемПУ, Партія зелених України (установ­чий з’їзд відбувся у вересні 1990 р.), ПДВУ Конфігурація нових партій була умовно такою:

центр та лівий центр (ПДВУ, ДемПУ, ПЗУ, соціал-демократи); правіше центру — УРП та, до певної міри, УСДП; праворадикальні партії, части­на яких входила до складу УМА.

Більшість партій були нечисельні, в них відбу­валася боротьба за лідерство, що вела до розколів; соціальна база, ідеологія лишалися невизначеними. Все це, в свою чергу, було пов'язано з тим, що політичний і особливо економіний плюралізм тільки формувалися. Давалися взнаки невисокий рівень політичної культури, взаємна нетолерантність, значний вплив тоталітарної свідомості — як у лівих, так і в правих. Нові партії були слабкі ор­ганізаційно та матеріально і не могли конкурувати з КПРС, що контролювала реальні важелі влади.

Опозиція наступає: від Декларації про державний суверенітет до студентського голодування

Д

Ч> серпня 1991 р компартія лишалася в Укра­їні найчисленнішою. Зазначимо, під час ^збільшення КПУ з 2,4 млн. у 1971 до 3,3 млн. членів у 1990 р частка українців у ній також продовжувала зростати: з 65 до 67%. Та лише під час першЬго етапу XXVIII з'їзду КПУ у червні

321- р. вона прийняла власну програму; водночас першим секретарем ЦК КПУ після обрання Іваш- ка Головою ВР України став „ортодокс“ С.Гуренко.

Легкість, з якою Івашко залишив посаду Голови ВР України, прийнявши пропозицію Іорбачова ста­ти заступником генсека ЦК КПРС, завдала відчутного удару й без того низькому престижу компартії України, в якій позиції консерваторів зав­жди були сильнішими, ніж, скажімо, в Московській парторганізації чи компартіях Прибалтики до їх розколів. У 1990 р. КПУ покинуло понад 220 тис. чол., а вступило лише 38 тис. Очевидно, значна частина членів залишалася лише формально, „за інерцією“, не сплачуючи членських внесків, не бе­ручи участі в роботі парторганізацій.

Керівництво КПУ намагалося маневрувати. Багато положень програми Руху, що раніше крити­кувалися лідерами КПУ як антирадянські та націоналістичні, згодом ввійшли до документів КПУ та Декларації про державний суверенітет Ук­раїни, прийнятої 16 липня 1990 р. (наприклад, про

республіканську власність на землю та її надра, пріоритет республіканських законів над загально­союзними). За цю Декларацію проголосувала не тільки Народна рада, а й прокомуністична більшість — „група 239“. Цьому сприяли прий­няття Декларації про державний суверенітет Росії, розгубленість депутатів-комуністів через відставку Івашка, постійні багатотисячні мітинги, що суп- рводжували роботу Верховної Ради, та шахтарсь­кий страйк.

17 жовтня внаслідок студенстського голодуван­ня, тиску інших опозиційних сил Верховна рада прийняла компромісне рішення: 1) провести на по­чатку 1991 р. референдум про довіру нинішньому складу ВР України і в разі недовіри — організува­ти до кінця року нові вибори на багатопартійній ос­нові; 2) забезпечити проходження строкової служ­би громадян України за межами республіки тільки за їх добровільною згодою; 3) створити комісію Ве- ховної Ради для розгляду питання про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ; 4) до прийняття нової Конституції України „укладання союзного договору вважати передчасним“; 5) відставка голови Ради міністрів УРСР В.Масола (мітинги йшли під гаслом „Геть Масола й Кравчу­ка!“); 6) до ЗО листопада 1990 р. привести діючу Конституцію УРСР у відповідність з положеннями Декларації про державний суверенітет. З цих рішень до кінця року виконане було лише одне — відставка голови Ради міністрів.

Втім, через тиждень після рішення від 17 жовт­ня Верховна Рада України зняла шосту статтю Конституції УРСР по „керівну роль“ компартії. За цих обставин 25-28 жовтня відбулися II Всеу­країнські збори Руху, чисельність якого зросла до 633 тис. В результаті рішень зборів з назви Народ­ного руху зникають слова „за перебудову“. Якщо раніше Рух виступав за новий союзний договір, то тепер головною метою було проголошено побудову ненасильницьким шляхом (тобто включаючи і по- запарламенстький) незалежної демократичної Ук­раїнської держави, прийнято резолюцію проти со­юзного договору. Заборонялася участь у Русі членів КПРС. Водночас Рух поступово перестав бути об’єднуючою силою: незважаючи на прийняте рішення про асоціативне членство, ні УРП, ні Дем- ПУ, ні ПДВУ до Руху не увійшли. Рух виявився також неготовим до контрнаступу КПУ в листопаді

322- р.

„Патова ситуація“. „Суверен-комунізм“

І

озбавлення в результаті провокації 7 листо­пада недоторканності й арешт народного депутата України С.Хмари, відомого „над- радикальними“ поглядами, знаменували перехід „ортодоксів“ у контрнаступ (у Москві також роз­починався „відкат“).

Однак очевидно, що в КПУ поряд з „лінією Іу- ренка“ („ортодоксів“) була і „лінія Кравчука“ („націонал/суверен-комуністів“). Під час дискусії про проведення загальносоюзного референдуму в березні 1991 р. із запитанням „центру“ про „онов­лену федерацію“ президія ВР на чолі з Кравчуком, обраним після відставки Головою ВР, і більшість Народної ради знайшли компроміс у проведенні па­ралельного республіканського опитування з питан­ням про входження України до „складу Союзу Ра­дянських суверенних держав на основі Декларації про державний суверенітет України“, на яке стверд­но відповіли 80,2% опитаних, що давало певну можливість вийти за межі „оновленої федерації“ (за яку проголосувало 70,5%) й просуватися до конфедерації (в Галичині, де було також третє пи­тання — про повну незалежність України, здебільшого голосували проти обох питань).

У червні 1991 р. Верховна Рада України відкла­ла розгляд союзного договору на вересень, 5 липня прийняла закон про заснування поста Президента УРСР. Під час страйку шахтарів навесні 1991 р. було вже висунуто вимоги про прийняття нової Конституції України, що повинна закріпити Декла­рацію про державний суверенітет, відставки М.Гор­бачова, формування в Україні „уряду національної згоди“. Але Народна рада, Рух не змогли ефектив­но підтримати цей страйк.

Таким чином, з листопада 1990 р в Україні в результаті протиборства КПУ й опозиції склалася „патова ситуація“. В цих умовах Народна рада за­кликала до проведення „круглого столу“ всіх політичних сил. Однак через жорстоку „лінію Гу- ренка“,а частково і неготовність „націонал-ради- калів“ ця ідея не була реалізована.

Дата добавления: 2015-05-22