Політичне становище

Д

іб жовтня 1990 р. Верховна Рада прийняла постанову про заснування газети “Голос Ук­раїни”. Український парламент, у руках яко­го зосередилася повнота влади, потребував власного друкованого органу. Замість звичного для радянських видань гасла “Пролетарі усіх країн, єднайтеся!” нова газета, що почала друкуватися з 1991 p., обрала лозунг “Владу — Радам!”.

Лозунг “Владу — Радам!" недвозначно свідчив про те, що Верховна Рада претендує на всю повноту влади у незалежній Україні. Здавалося б, на це були підстави. Адже вперше парламент став працювати без директив державної партії. В суспільстві з’явився консенсус відносно того, що політичний розвиток має відбуватися демократич­ним шляхом, а боротьба різних суспільних сил по­винна проходити тільки у парламентських формах.

Десятиріччями КПРС здійснювала диктатуру через ради, які із запровадженням конституції 1936 р. набули парламентської формн. Партійне керівництво не відчувало потреби в конституційно­му оформленні своїх владних повноважень. Тільки після того, як підвалини тоталітаризму почали хита­тися під впливом ще прихованої кризи, воно визна­ло необхідним зафіксувати власну причетність до влади в 6-ій статті конституції 1977 р. Боротьб за касування цієї статті на з’їздах народних депутатів СРСР, яка врешті-решт увінчалася успіхом, стала початком кінця як партійно диктатури, так і самої державної партії. Неспроможна пристосуватися до нової політичної ситуації, консервативна частина партапарату зробила спробу утриматися прн владі силою. Коли путч провалився, пішла у небуття як державна партія, так і створена нею багато­національна держава.

Успадкована від партії влада мала диктаторську природу. Проте ради завжди були не носієм дикта­тури, а “передавальним пасом” від парті до мас. В умовах демократизації суспільства, коли можли­вості апаратннх працівників маніпулювати вибор­чим процесом обмежилися, вплив електорату на ра­

ди відповідно зріс. Будучи залежними від волі ви­борців, не маючи реальних повноважень, співстав- них з повноваженнями КПРС, ради не могли за­довільно справлятися з диктаторською владою. Наслідком цього стало загальне паління ефектив­ності державного управління в усіх його ланках і по­слаблення авторитету влади. Посилилася некеро­ваність проце ами суспільного розвитку. Це над­звичайно болюче позначилося на суспільному житті, тому що держава, як і раніше, залишалася власником і розпорядником переважної частки про­дуктивних сил.

За 1992—1994 рр. Верховна Рада України прийняла близько 450 законів. В умовах відсут­ності цілісної концепції переходу від тоталітарного ді демократичного суспільства багато з них вияви­лися відірваними від життя і належним чином не спрацювали Законодавців звинувачувати у цьому не варто. У пострадянському просторі (і меншою мірою — в усіх європейських країнах колишнього соціалістичного табору”) створилася унікальна соціально-економічна ситуація, до якої не пасував весь нагромаджений людством досвід реформ. Просуватися вперед можна було лише методом проб помилок пристосовуючи законодавство не стільки до тривалої перспективи, скільки до пеку­чих проблем сьогодення. До того ж у колишніх со­юзних республіках чітко проявилася цілком зро­зуміла закономірність: радикалізм нового законо­давства був тим меншим, чим кращим виглядало поточне становище. Ситуація в Україні, зокрема була набагато кращою, ніж у Росії, особливо щодо продовольчого постачання населення. Відповідно серед української політичної еліти переважали на строї на користь якомога повільнішого просування і реформах. Небезпека такого підходу виявилася не відразу.

нувала ще одна причина декларативності дея­ких законів Верховної Ради: незабезпеченість їх дповідним механізмом впровадження. В міру того як законотворці позбавлялися рис непрофесійності, цей недолік поступово вичерпувався.

Зникнення з історичної сцени державної партії ініціювало трансформацію влади незалежно від у< ломленої волі політичних діячів. Власне процес її перетворення розпочався ще на останньому етапі існування державної партії, з проведення перших вільних виборів в український парламент. Суть цьо­го процесу полягала в розщепленні диктаторської влади компартійних структур, яка на поверхні політичного життя виступала у звичних форма

“радянської влади”, на залежну від електорату за • конодавчу і виконавчу гілки влади.

328- липня 1991 р. Верховна Рада прииняла закон про заснування поста Президенті держави. На­родні депутати тоді ше не усвідомлювали, що з поя­вою Президента почнеться розщеплення моноліту радянської влади на самостійні гілки, здатні про­тистояти одна одній і взаємно врівноважуватися, тобто попереджувати переростання будь-якої з ннх у диктатуру.

Продиктовані життям зміни раз у раз вносили­ся до конституції 1978 р., яка залишилася діючою до 1996 р. Отже, коли в усіх колишніх союзних республіках були прийняті нові конституції, Україна жила за перелицьованим основним законом ра­дянського зразка.

Свідомо відмовившись під приводом досягнен­ня злагоди в суспільстві від боротьби на небезпеч ному конституційному полі, українська політична еліта загальмувала перехід до демократично уст­рою. Це призвело до сумних наслідків. Зберегти оталітарнии режим після л квідаци державної партії було неможливо хоча багато хто з відірваних від реальності політичних діячів щиро сподівався на такий поворот подій. Але гальмування демократич­них перетворень, і перш за все економічних реформ, иявилося вкрай небезпечним. Добре чи погано, але радянська влада завжди забезпечувала безпе­ребійне функціонування державних установ, від яких залежали практично всі сфери успільного життя Навпаки, у пострадянський період держав нии апарат став працювати з перебоями внаслідок неокресленості або неузгодженост функцій Вер­ховної Ради як представника законодавчої влади і Президента як представника виконавчої влади.

Конституційна неокре леність повноважень призводила до постійного “перетягування ковдри” у взаємовідносинах між законодавчою і виконавчою владами. Прагнучи керувати країною за допомогою указів, Л.Кравчук заснував у лютому 1992 р. Дер­жавну думу України. З документа, яким окреслю­валися її повноваження випливало що цей орган повинен виконувати консультативні функції при Президенті.

Поява Державної думи недвозначно свідчила про намір Л.Кравчука не обмежуватися сферою ви­конавчої влади, а взяти на себе частину повнова­жень Верховної Ради. Певна логіка у цьому була: законодавча діяльність парламенту не встигала за життям Народні депутати витрачали багато часу на розв’язання поточних питань управління державою

як на колективних засадах, тобто через розгляд справ у Верховній Раді, так і на індивідуальній ос­нові (лобістська діяльність у межах власного вибор­чого округу або “за інтересами”).

Через 9 місяців виявилося, що Державна дума була мертвонародженою ідеєю. Президент змуше­ний був розпустити її, наразившись на жорстку опозицію парламенту. Більш актуальним для нього було зміцнення виконавської вертикалі влади.

В березні 1992 р. з подання Л.Кравчка Верхов­на Рада прийняла закон про запровадження посади представника Президента. Законом встановлюва­лося, що представник Президента є найвищою по­садовою особою виконавської влади — главою місцевої адміністрації в областях, районах і містах центрального підпорядковування — Києві та Се­вастополі Вказувалося, що він забезпечує ре­алізацію законів та розпоряджень законодавчої і виконавчої влади, контролює діяльність місцевого та регіонального самоврядування, а також підприємств, організацій та установ, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Разом з цим представник Президента не мав повноважень ска­совувати рішення виконавчих комітетів рад, навіть якщо вони суперечили закону. Він міг тільки призу­пинити їх дію на час розгляду конфліктної ситуації в судовому порядку Наявність контрольних функцій не давала йому права розв’язувати питан­ня, що входили до компетенції місцевих рад.

Інститут представників Президента певною мірою зміцнив виконавську вертикаль влади. Разом з тим взаємовідносини між представниками Прези­дента і головами обласних та районних рад залиша­лися неокресленими. Під час внесення змін і допов­нень до закону про представників Президента у бе­резні 1993 р. Верховна Рада проголосила, що голо­ви обласних та районних рад залишаються найви­щими посадовими особами в своїх регіонах. Подан­ня Л.Кравчука про те, що ними мають статн пред­ставники Президента, не було взяте до уваги.

Невизначенимн залишалися також взаємо­відносини найвищих посадових осіб всередині вико­навської гілкн влади, передусім Президента і прем’єр-міністра. Безсумнівною була лише підпо­рядкованість останнього Президенту.

У квітні 1991 р. хвиля страйкових виступів, у яких активну роль відігравали студенти, змусила В Масола подати у відставку Після його відставки уряд дістав назву Кабінету міністрів, яка підкрес­лювала його підпорядкованість Президенту. На чолі було поставлено першого заступника Масола

В Фокіна Впродовж 17 місяців кабінет Фокіна піддавався майже безперервній критиці з боку партій, профспілок та інших громадських ор­ганізацій, оскільки економічне становище невпинно погіршувалося.

Верховна Рада в жовтні 1992 р. затвердила го­ловою уряду народного депутата України Л Кучму Останній очолював одне з найбільших у світі підприємств по виготовленню ракет стратегічного значення в Дніпропетровську.

Для Президента Л. Кучма виявився не таким поступливим підлеглим, як В.Фокін До того ж но­вому прем’єр-міністру довелось працювати в еко­номічній ситуації, що значно погіршилася. Весною

329- р. він зробив спробу підпорядкувати собі представників Президента в областях шляхом вве­дення їх до складу Кабінету міністрів, але не домігся відповідної санкції з боку Верховної Ради. Натомість Л.Кравчук запропонував парламенту, щоб Президент узяв на себе безпосереднє керівництво урядом і дістав право приймати укази з неврегульованих законодавством економічних пи­тань на час до прийняття парламентом відповідного закону.

Верховна Рада не підтримала Л.Кравчука. Не погодилася вона й на відставку Л.Кучми, яку ос­танній запропонував після висунутих Президентом пропозицій. Разом з тим Л Кучма дістав повнова­ження видавати декрети, які заповнювали законо­давчий вакуум або навіть могли змінювати в певних межах існуючі закони.

У червні 1993 р Л.Кравчук підписав указ про створення надзвичайного комітету всередині Кабінету міністрів з питань оперативного упра­вління народним господарством. У функції коміте­ту, який мав очолити Л.Кучма, входили розробка й реалізація заходів щодо стримування інфляції, стабілізації виробництва і соціального захисту насе­лення. Структура виконавської влади за цим ука­зом підлягала істотному перерозподіленню. Однак прем’єр-міністр, з яким вся ця програма дій не була погоджена, відмовився очолити надзвичайний комітет. Президент змушений був через два дні відкликати указ. Майже одночасно він піддав до­корінному скороченню штат своєї адміністрації і ліквідував у ній комісії та ради, що дублювали відповідні структури Кабінету міністрів

А втім, Кучма і Кравчук так і не змогли знайти спільної мови. Після ряду наполегливих прохань Верховна Рада України дозволила голові уряду піти у відставку.

Отже, навіть окремі політичні діячі за відсут­ності законів, що визначали б коло компетенції по­садових осіб, не завжди могли домовитися між со­бою. Що ж до діяльності парламенту або колектив­них органів влади на місцях, то робота їх час від ча­су заходила в глухий кут з інших причин, а саме: впливу на політичних діячів стереотипів і традиціи тоталітарного минулого. Вони не вміли вслухатися в аргументацію опонентів, не могли знаходити балан інтересів й усвідомлено залишати за противником певні позиції, тобто йти на компроміс, не мали досвіду політичної боротьби і арламентського типу. Нарешті, в них відчувався брак професіоналізму, завжди властивий для новостворюваної політичної еліти раніше пригноблених націй.

Складність політичного становища України обу­мовлювала також відсутність масових політичних партій. Нові партії не могли розраховувати на ши­роке поповнення внаслідок відсутності в суспільств традицій багатопартійного життя. КПРС була не політичною партією, а державним утворенням Од­нак недовіру до неї маси перенесли на новостворю­вані партії. Тому більш-менш масовими ор­ганізаціями залишалися через різні причини тільки соціалісти та комуністи, з одного боку, і національ­но-демократичні сили — з другого. Соціалісти та комуністи поповнювали свої лави за рахунок людей переважно старшого покоління, які звикли перебу­вати в державній партії і не сприймали змін у суспільстві. Народний рух України, коли він висту­пав не як партія а у вигляді слабо оформленого гро­мадсько-політичного об’єднання, увібрав у свої ла- вн сотні тисяч людей. Вони бажали в його ор­ганізаціях активно сприяти зламу тоталітарного ла­ду й державотворчій роботі.

На III з’їзді (Всеукраїнських зборах) Народно­го руху в лютому—березні 1992 р. метою дальшої діяльності було визначено утвердження незалеж­ності України і розбудова правової демократично держави. У прийнятих документах проголошувало­ся, що Рух виступатиме за консолідацію всіх суспільних сил, які підтримують державотворчи процес, сприятиме діям Президента і забезпеченню ефективного функціонування системи влади, але перебуватиме у конституційній опозиції до вико­навчих структур. З’їзд обрав трьох співголів НРУ

330- І.Драча, М.Гориня і В.Чорновола.

Після з’їзду в таборі націонал-демократів став­ся розкол. Значна їх частина вирішила, що із здо­буттям незалежності треба зміцнювати державність і відмовитися від опозиційності. Вонн почали зай­

мати відповідальні посади в президентських струк­турах, міністерствах, посольствах. Ті, хто згурту­вався навколо В.Чорновола, продовжували бороть­бу з вла тями

Рух організував кампані протестів проти діяль­ності урядів В.Масола та В.Фокіна і добився їх відставки. Центральний провід Руху у жовтні 1992 р. заявив, що ставлення до уряду Л. Кучми залежа­тиме від ефективності реформаторської діяльності останнього. До складу кабінету Кучми увійшов ряд пов’язаних з Рухом діячів. Зокрема І.Юхновський зайняв посаду першого віце-прем’єра, а М.Жу- линський і В.Пинзеннк стали віце-прем’єрами.

На IV з’їзді в грудні 1992 р. перетворення Ру­ху в політичну партію завершилося. Помилково пе­ребільшуючи вплив своєї партії на маси, її лідер В.Чорновіл тав вимагати розпуску Верховної Ра­ди і проведення нових виборів на ба атопартійній основі. Однак розпочата ним кампанія збирання підписів для проведення референдуму [одо достро­кового розпуску парламенту зазнала невдачі. Вес­ною 1993 р. від Руху відкололася окрема ор­ганізація — Всенародний рух України на чолі з Л.Скорик і М.Поровським. Чисельність первин­них організацій партії почала скорочуватися, вплив її на маси послабився.

КПРС, що існувала в республіці як комуністич­на партія України, після заборони відродилася у формі кількох опозиційних партій. Вони швидко пройшли період становлення й активно включилися в боротьбу за маси, тобто за місця у Верховній Раді та в місцевих радах. Катастрофічна ситуація в на­родному господарстві скоротила кількість прибічників незалежност України й обмежила вплив національно-демократичних партій. На­томість серед населення зросла підтримка партій комуністичного спрямування. Не маючи програми виходу з глибокої кризи, вони будували агітацію на часто справедливій критиці властей, хоч і зловжи­вали відірваними від реальності лозунгами соціаль­ної справедливості. Керівні й рядові члени цих партій і кладалнся як правило, із членів “зовнішньої КПРС”.

Невелика частка номенклатури в основному старшого покоління, залишилася на старих позиціях в ідеологи Не будучи в змозі поступитися принци пами ортодокси поступилися керівними посадами. Відхід від влади відбувався здебільшого через ме­ханізм голосування. Ці люди звикли до призначень за анкетними даними й не змогли витримати конку­рентної боротьби на виборах.

Деякі представники компартійної номенклату­ри, користуючись своїм впливом у господарських структурах, започаткували невеликий ще прошарок банкірів, президентів фінансових фондів, біржо­виків, власників підприємств і торговельних фірм.

Основна частина номенклатури, що знаходи­лась між дсома крайніми групами, утворила т.зв. “партію влади”. Це люди, основною професійною ознакою яких є причетність до влади,— спеціалісти різних галузей економіки та культури з досвідом організаційної роботи.

Як зазначалося, за останні роки горбачовської перебудови партійні функціонери активно пересіда­ли в керівні крісла радянських структур. Це вдава­лося тільки тим, хто спромігся пройти крізь сито вільних виборів. Своєрідна “чистка виборами" оз­доровила номенклатуру й підготувала її до активної діяльності в пострадянських умовах. Конкурентів на владу у неї практично не виявилося. Адже дер­жавна партія десятками років була єдиною владною структурою і відбирала собі за допомогою добре поставленої системи підготовки кадрів найбільш здібних людей з усіх прошарків суспільства.

Деідеологізованим компартійним прагматикам вдавалося контролювати і навіть до певної міри на­правляти суспільно-політичні процеси в Україні, що розгорнулися після путчу консерваторів у ЦК КПРС. Коли державна партія втратила здатність бути носієм диктатури, “передавальний пас” у ви­гляді “зовнішньої КПРС” став анахронізмом. Тому прагматики з легким серцем погодилися на заборо­ну КПРС. Коли Народний рух за широкої суспільної підтримки висунув гасло незалежності України, вони теж не заперечили проти ліквідації Радянського Союзу. Самостійність піднесла статус української політичної еліти й вперше відкрила пе­ред нею міжнародні горизонти.

Не маючи справжніх конкурентів, “партія вла­ди” зустрілася все-таки з викликом людей, які вперше виринули на поверхню політичного життя у мітинговій обстановці початку 90-х рр. За допомо­гою антикомуністичних гасел, підкріплених істо­ричними свідченнями про жахіття сталінщини, ці люди спробували скинути компартійних функціонерів, щоб зайняти їх місця. Однак дема­гогія, як правило, не спрацьовувала. По-перше, надто низькою виявилася підготовка багатьох політиків нової хвилі. По-друге, “партія влади”, бу­дучи організаційно не оформленим, але замкненим кланом, не заперечувала проти включення до своїх лав професійно придатних мітингових політиків.

У сформованій після березня 1990 р Верховній Раді “партія влади" зайняла переважну більшість місць. Представники її були, в основному, без­партійними. Спочатку ця безпартійність ком­партійних функціонерів являла собою наслідок за­борони КПРС. З часом в їх середовищі, як і в суспільстві у цілому, стали виявлятися різні точки зору на перспективи розвитку країни. Однак “партія влади” воліла залишатися безпартійною. Належність до будь-якої партії звужувала поле ма­невру. До того ж популярність політичних партій була низькою.

При всій різниці поглядів окремих членів “партії влади” на майбутнє існувала спільна для всієї кор­порації риса: обережність у підході до реформ. За існуючого стану, який характеризувався кризою, що поглиблювалася, ці люди вже мали владу і вплив. З кризи треба було виходити — на це погод­жувалися всі, — але так, щоб не втратити влади.

Представники колишньої компартійної номенк­латури у парламенті легко погодилися з ідеєю за­провадження інституту президентства. Та коли Л.Кравчук почав наповнювати президентську вла­ду реальним змістом, вони поставилися до цього здебільшого негативно. Зокрема, одна з найчи- сельніших у “партії влади” груп, що представляла радянські структури, зайняла непримиренну по­зицію у питанні про передачу виконавських функцій від виконкомів рад до президентської вер­тикалі.

Протистояння Президента і Верховної Ради на фоні всеохоплюючої кризи закінчилося рішенням обох сторін достроково припинити повноваження і звернутися до виборців з проханням підтвердити мандати. У березні і квітні 1994 р. відбулися за ма­жоритарним законом з системою абсолютної більшості вибори до Верховної Ради. Вони вперше проводилися на багатопартійній основі. У виборах взяли участь 32 політичні партії, з яких 14 здобули право бути представленими у парламенті.

Виборці по-різному реагували на бездіяльність владних структур перед обличчям кризи. По-пер­ше, переважна більшість народних депутатів попе­реднього складу, яка балотувалася на новий строк (138 з 188), не була обрана. По-друге, багато ви­борців залишилося вдома, демонструючи своїм аб­сентеїзмом недовіру до будь-якої влади. Було за­повнено тільки 338 депутатських місць із 450. Ще 56 депутатів з’явилося після нових турів голосуван­ня влітку і восени. По-третє, партії здебільшого ие набували довіри виборців, і після трьох турів голо-

ЛД.Кучма — Президент України

сування у парламент пройшло 212 позапартійних депутатів проти 182 за партійними списками. Депу­татські фракції чисельністю понад 10 чол. дістали тільки 4 партії: комуністів (90), Народний рух (22), Селянська партія (21) і соціалісти (15). У грудні 1994 р. парламент погодився з пропозицією Центральної виборчої комісії припинити виборчий марафон і відкласти призначення виборів у 44 ок­ругах, де вони тричі визнавалися такими, що ие відбулися через неявку виборців або депутата не бу­ло обрано.

26 червня 1994 р. відбулися вибори Президен­та України. За кількістю поданих голосів претен­денти розподілилися в такому порядку Л.Кравчук, Л Кучма, О Мороз, В Лановий, В.Бабич,

І.Плющ, П.Таланчук. Другий тур виборів, де бало­тувалися перші двоє з цього списку, дав перевагу Л.Кучмі.

Серед п’яти партій, які здобули найбільшу кіль­кість мандатів, три належать до лівих: Кому­ністична — 25 відсотків від загальної кількості обраних, Селянська — 5,3 і Соціалістична — 4,1 відсотка. Решта — Народний рух України (5,9 відсотка) та Українська республіканська

партія (2,4 відсотка) належать до правого флангу політичного спектру. З обраних на той час депу­татів 168 мандатів, або 49,7 відсотка отримали по­запартійні кандидати.

Завдяки кількісній перевазі у парламенті лівим партіям вдалося висунути своїх представників на ключові посади: лідерів Соціалістичної партії, партії О.О.Мороза та Селянської — О.М Ткаченка бу­ло обрано відповідно Головою Верховної Ради та його першим заступником. Члени цих партій очоли­ли також значну кількість постійних комісій.

Прем’єр-міністром незадовго до президентсь­ких виборів знову став В.Масол. 19 липня Л.Куч- ма, О Мороз і В.Масол опублікували спільну зая­ву, в якій проголосили про готовність дотримувати­ся діючої конституції і змінювати її положення тільки за доброї волі всіх сторін. Отже, представ­ники законодавчої і виконавчої гілок влади зо­бов’язалися розв’язати ключове питання про межі своїх повноважень шляхом консенсусу.

Депутати від партій, які отримали найбільшу кількість мандатів — КПУ, СПУ та НРУ — ство­рили у 1994 році свої фракції.

За три роки після виборів ситуація в парламенті відчутно змінилася. Внаслідок довиборів кількість обраних депутатів збільшилась до 415. Істотні ко­рективи внесла і поява нових партій, а також внутрішні політичні незгоди і тертя. Зокрема, знач­но послабилися позиції Селянської партії — її де­путати змушені були об єднатися в одну фракцію з представниками Соціалістичної партії України (АПУ), яка створила свою фракцію в парламенті.

На вересень 1997 р. у Верховній Раді були представлені 22 політичні партії, діяло 10 депу­татських угрупувань: 3 фракції (Комуністичної партії України, об’єднана Соціалістичної та Се­лянської партій України, Народного руху України) та 7 депутатських груп.

Станом на початок березня 1997 р. в Україні бу­ло зареєстровано 41 політичну партію загальною чисельністю 350—400 тис. осіб. Приблизно поло­вина з них здійснювала регулярну роботу на загаль­нодержавному рівні, решта виявляла епізодичну ак­тивність, або, залишаючись формально зареєстро­ваними, практично не діяли.

З розгортанням підготовки до парламентських виборів 1998 року активізувалася діяльність політичних партій у напрямку створення передви­борних коаліцій та блоків, поширення впливу на профспілки, національно-культурні товариства та інші громадські об’єднання, релігійні конфесії. Зок­

рема, були утворені політичні об’єднання “Рух за народ, за Україну” (НРУ, громадські організації), “Національний фронт” (Українська республікансь­ка партія, Українська консервативна республікансь­ка партія, Українська національна консервативна партія, Державна самостійність України). “Вперед Україно!” (Християнсько-демократична партія В Стретовича, депутатська група “Реформи”, інші структури), формувалися політичні об’єднання Соціалістичної та Селянської партій, “Трудова Україна" та інші. Крім того, створювалися не­партійні структури у регіонах — громадські об’єднання, фонди — для забезпечення виборної кампанії.

Водночас у Верховній Раді загострилися дис­кусії навколо закону про вибори. Основним їх пре­дметом було визначення системи виборів — мажо­ритарної чи змішаної пропорційно-мажоритарної. Полярність поглядів політичних партій не дала змо­ги досягти консенсусу в цьому питанні, і закон не було прийнято до парламентських канікул 1997 ро­ку.

Дата добавления: 2015-05-22