Економічний стан держави

Г

очинаючи пропагандистську кампанію за незалежність, активісти Народного руху розклеювали статистичні таблиці про ду­шове виробництво головних видів промислової про­дукції в Україні. Таблиці були переконливими. За десятиріччя перебування у складі єдиного загально­союзного народногосподарського комплексу рес­публіка досягла істотних результатів у розвиткові економіки.

Однак за вражаючими показниками випуску промислової продукції приховувалася зовсім непри­ваблива картина. По-перше радянська проми­словість, у т.ч. українська, орієнтувалася не на по­треби людини, а на випуск продукції, прямо або по­середньо пов’язаної з військово-промисловим ком­плексом. Структурна перебудова такої промисло­вості пов’язана з витратами величезних коштів уп­родовж багатьох років. По-друге, т.зв. “базові га­лузі” української промисловості (передусім, вугле­видобуток і металургія) давно вже не користували­ся підвищеною увагою Держплану СРСР. У роз­виткові нових потужностей перевага надавалася іншим репонам, з більш сприятливими техніко-еко- номічними показниками виробництва. Зокрема, об­межувалися капіталовкладення в економіку Донба­

су, натомість прискорено розвивалася добувна й об­робна промисловість Кузбасу.

Галузі промисловості з обмеженим рівнем капіталовкладень у створення нових потужностей катастрофічно швидко старіли. Справа в тому, що існуючі потужності в радянській промисловості де­сятиріччями майже не оновлювалися за рахунок амортизації, тобто коштів, що входили у собівартість продукції, а не в національний доход. Частка амортизації, що призначалася для цілей оновлення (реновація), вилучалася в бюджет, а потім використовувалася для фінансування нового будівництва, найчастіше — в інших галузях і на інших територіях. Така практика була можливою тільки в командній економіці. На перший погляд, додаткове (понад фонд нагромадження у національному доході) фінансування капіталовкла­день у галузі, що вважалися пріоритетними, спри­ятливо позначалося на промисловості. Однак така практика знекровлювала галузі, що недоодержува­ли створювані в них амортизаційні кошти і разом з тим не мали достатньої кількості асигнувань на но­ве будівництво. В Україні до них належали не тільки галузі паливно-металургійного комплексу, але й легка та харчова промисловість. На багатьох підприємствах використовувалася техніка 20-х рр., постійно відроджувана методами капітальних ре­монтів. Це призводило до випуску продукції низь­кої якості, перевитрат сировини, матеріалів і пали­ва, погіршення екологічної обстановки.

Дер^кплан СРСР створював підприємства “під себе. Йому було зручно мати справу з гігантськи­ми підприємствами монопольного типу, продукція яких задовольняла потреби цілого регіону або всієї країни. Створена в радянські часи промисловість загальносоюзного підпорядкування була цілісним самодостатнім організмом і аніскільки не залежала у фінансовому або техніко-економічному відно­шенні від території, на якій розміщувалася.

Загальносоюзним міністерствам було підпоряд­ковано понад 2 тис. найбільших підприємств Ук­раїни. Після розвалу СРСР вони буквально завис­ли у повітрі. Певний час ще підтримувалися старі виробничі зв’язки, хоча відразу почалися утруднен­ня з фінансуванням. Гостріше стали відчуватися пе­ребої з матеріально-технічним постачанням.

Промисловість України виробляла не більше 20% кінцевого продукту. Основна частина її товар­ної продукції являла собою напівфабрикати або комплектуючі вироби, призначені для продовження виробничого процесу в інших республіках. Вихід з

налагодженої системи господарських зв’язків ініціювала не Росія, яка була зацікавлена утримати їх хоча б з політичних міркувань. Він підштовхнув­ся прагненням українського керівнищва утвердити незалежність своєї держави переорієнтацією еко­номіки на Захід. Але господарству України така стратегічна лінія дорого обійшлася. По-перше, про­дукції українських підприємств на Заході ніхто не чекав, бо за світовими стандартами вона була неконкурентоспроможною- По-друге, припинення або скорочення традиційних зв’язків залишило сотні підприємств без споживача, а відповідно — без фінансування.

Економіка України традиційно залежала від до­нецького вугілля. Після того як вугілля стало витіснятися більш дешевими видами палива, виник­ла залежність від нафти і газу. Власних родовищ нафти в Україні завжди було мало, а поклади шебе- линського газу швидко вичерпалися. Впродовж ос­танніх ЗО років нафта і газ у великій кількості над­ходили з інших регіонів СРСР. Нафтогазове пали­во реалізувалося за цінами, які в десятки разів по­ступалися світовим. Командна економіка радянсь­кого типу могла собі дозволити такі диспропорції, але платила за це майже повною відсутністю енер­гозберігаючих технологій.

З початком інтеграції колишніх союзних рес­публік у світове господарство став неминучим про­цес ліквідації цінових диспропорцій. Найбільш вра­жаючий розрив із світовими цінами спостерігався якраз у паливному комплексі. Наслідком цього бу­ло спотворення статистичної картини виробництва національного доходу в міжреспубліканському розрізі. Після того як Україна стала платити Росії і Туркменистану реальну ціну за нафту і газ, питома вага витрат на енергоносії у продукції, яку вона ви­робляла, стрімко піднялася. Це означало підвищен­ня сукупних витрат виробництва і відповідне змен­шення маси валового внутрішнього продукту.

Добиватися за цих умов економії палива запро­вадженням енергозберігаючих технологій було не­можливо. Адже з падінням національного доходу здобуття коштів на відповідні капіталовкладення стало нерозв’язною проблемою. З іншого боку, відсутність економічних реформ зводила нанівець можливість користуватися зарубіжними інве­стиціями. Замінити куповане в Росії і Туркмени­стані паливо вітчизняним теж було неможливо. 11о- перше, устаткування підприємств давно вже при­стосували для споживання нафти й газу замість вугілля. По-друге, вуглевидобуток в Україні не зро­

став, а скорочувався: з 165 млн.т в 1990 р. до 70 млн.т у 1996 р. По-третє, після чорнобильської ка­тастрофи були переглянуті в бік істотного скорочен­ня всі плани використання енергії атома. В резуль­таті сукупної дії цих факторів недостача енерго­носіїв стала найвужчим місцем української еко­номіки. Вона великою мірою поглибила кризовий спад виробництва, властивий для всіх пострадянсь­ких держав у добу трансформації економіки з ко­мандної в ринкову.

Ця трансформація відбувалася по-різному в Ук­раїні та Росії. Остання виявилася в значно кращих стартових умовах. По-перше, вона менше постраж­дала від розриву зв'язків, утворених за десятиріччя існування єдиного народно-господарського ком­плексу СРСР, тому що мала переважну більшість підприємств із замкнутими в межах власних кор­донів циклами виробництва. По-друге, в неї був стартовий капітал для реформ у вигляді “валютних” природних багатств — нафти, газу, золота, алмазів тощо. По-третє, Росія успадкувала від СРСР кад­ровий та інституціональний потенціал для реформ, якого в Україні на час здобуття незалежності не існувало. У нас доводилося на порожньому місці створювати такі інституції, як Національний банк, посольства та консульства, експортно-імпортні ор­ганізації тощо. Нарешті, останньою за переліком, але не за значенням була наявність у Росії і відсутність в Україні політичної волі для реформу­вання економіки. Росія була “підведена” до реформ найгострішим продовольчим становищем у своїх промислових регіонах.

Стратегія реформ у Росії (т. зв. “гайдаро- номіка”) виходила з монетаристської теорії. Відповідно до рекомендацій міжнародних еко­номічних організацій входження в ринок відбувало­ся шляхом відмови від директивного втручання в народногосподарські процеси. Вважалося, що утво­рюваний ринок сам регулюватиме попит і пропону­вання товарів, курси валют, величину заробітної платн тощо. Такий курс у цілому правильний, але його проведення вимагало знання законів ринкової економіки, обережності й поетапності у запровад­женні монетаристських методів, наявності твердої виконавчої влади, спроможної своєчасно здійсню­вати соціальний захист найменш захищених кате­горій населення.

Російські реформатори в урядах Є.Гайдара і В.Чорномирдіна діяли методами проб і помилок. Але вони все-таки діяли, наполегливо просуваю­чись до ринку. Натомість українська політична

еліта витрачала час на дебати про те, куди йти: до капіталізму чи до соціалізму? Відмова від нав’яза­ного комуністичною доктриною штучного поділу світу на суспільно-економічні формації відбувалася (якщо взагалі відбувалася) надто болісно й уповільнено. Формування твердої виконавчої влади затяглося, і тому державні органи виявилися не­спроможними активно впливати на економічну си­туацію.

Ринкові реформи в Україні все-таки почалися, але не з волі ії керівництва, а за “законом сполуч­них посудин". Надто тісно пов'язане з російською економікою, її господарство змушене було плента­тися в фарватері курсу, що прокладався за межами кордонів нової держави. Це був найгірший з усіх можливих варіант трансформації командної еко­номіки в ринкову. Власне, Україна не здійснювала справжніх реформ, а пристосовувала свою цілком залежну від державного бюджету економіку до ринкового господарств інших країн.

Росія почала ринкові реформи з лібералізації цін на початку 1992 р. Внаслідок цього ціни на газ в Україні за 1992 р/зросли в 100 разів, а на нафту — в 300 разів. Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. Падіння виробниц­тва й стрімке зростання собівартості продукції різко знизили бюджетні надходження від промисловості. Водночас витрати бюджету невпинно підвищували­ся. Дефіцит покривався випуском незабезпечених продукцією паперових грошей. Інфляція поступово перейшла в гіперінфляцію. За 1992 р. гроші знецінилися в 21 раз, а за 1993 р, — у 103 рази. Та­ких масштабів інфляції не спостерігалося в цей час у жодній країні світу.

В 1994 р. Національний банк України розпочав жорстку дефляційну політику і в липні добився най­нижчого (2,1%) рівня інфляції за попередніх три роки. Але монетарні обмеження не підкріплювали­ся зниженням бюджетних витрат. Короткочасне приборкання інфляції досягалося утворенням за­боргованості у виплаті заробітної плати, пенсій та інших соціальних видатків і зростанням креди­торської та дебіторської заборгованості в народно­му господарстві.

Такі самі явища спостерігалися і в Росії, але в значно менших масштабах. Б. Єльцин у березні 1994 р назвав кризу неплатежів явищем, що загро­жувало національній безпеці. В українській еко­номіці нагромадився потужний інфляційний по­тенціал, що поставив суспільство наприкінці 1994 р. перед новим витком гіперінфляції.

Інфляція практично припинила процеси нагро­мадження в галузях народного господарства. Це означало, що розпочався фізичний розпад продук­тивних сил. Руйнувався науково-технічний по­тенціал. Питома вага асигнувань на науку в бюд­жеті скоротилася у 1990—1994 рр. вчетверо, а чи­сельність науковців у Народному господарстві — втричі. Сотні спеціалістів вищої кваліфікації з уста­нов Національної академії наук та університетів виїхали за кордон на тимчасову або постійну робо­ту.

Запроваджені з 1992 р. купони багаторазового використання розглядалися як попередники пов­ноцінної національної валюти — гривні. Перехід на купони було здійснено за півроку В середині 1992 р. Україна вийшла з рубльової зони.

Гривню передбачалося ввести ще в 1992 р. Але ситуація в економіці, що невпинно погіршувалася, зробила це неможливим. Курс купоно-карбованця швидко падав. У листопаді 1994 р. в обігу з’явила­ся 500-тисячна купюра, але її реальна вартість не перевищувала й чотирьох доларів.

В умовах інфляції такого масштабу відбулася обвальна бартеризація зовнішньої торгівлі. Екс­портні поставки за бартером здійснювалися, як правило, за зниженими цінами, а імпортні — за за­вищеними Заборгованість України іншим країнам на середину 1994 р. склала близько 7 млрд. до­ларів. Найбільше боргів припадало на частку Росії і Туркменистану за поставку енергоносіїв.

Намагаючись перешкодити знеціненню купоно- карбованця, уряд повернувся до випробуваних ме­тодів директивного господарювання. Було запро­ваджено фіксований курс купонів по відношенню до долара і рубля. Але це призвело тільки до зро­стання оборотів “тіньової економіки, колосального посилення корупції в державному апараті, величез­них перевитрат виробників під час експорту про­дукції і зовсім неймовірної втечі капіталів за кор­дон. За різними оцінками, наприкінці 1994 р. у розпорядженні вітчизняних власників на території України зберігалося від 2 до 4 млрд., а поза її межа­ми — від 10 до 20 млрд. доларів США. Цей відплив валюти остаточно знекровив українську економіку.

Щоб скоротити емісію незабезпечених товар­ною масою грошей, уряд почав збільшувати питому вагу податків з прибутку. Врешті-решт в Україні було встановлено найвищу в світі ставку прибутко­вого податку з громадян — 90%. Але це призводи­ло або до гіпертрофованого зростання “тіньової

економіки”, або дальшого згортання виробничої та комерційної діяльності. Такою була ціна відмови від ринкових реформ в умовах розкладу командної еко­номіки.

Небажання впливових представників “партії влади” йти шляхом реформ призводило до прогре­суючого колапсу народного господарства. Експерти Міжнародного фінансового фонду засвідчили, що економічна ситуація в Україні 1994 р. стала гіршою, ніж у будь-якій країні, за винятком воюючих.

Світова класифікація відносила Україну до лідерів за темпами спаду виробництва. Лише у

331- р. ного обсяг у промисловості скоротився май­же на 28 відсотків, сільському господарстві — на

CLXVII валовий внутрішній продукт — на 23 відсотки.

Дефіцит державного бюджету у кілька разів пе­ревищував критичну величину. Практично весь він фінансувався за рахунок грошової емісії.

Економіка перебувала у стані глибокої гіпер­інфляції, яка дедалі розкручувалася, поглинаючи все — доходи населення і бюджету, основні фонди й обігові кошти підприємств та організацій.

Рівень інфляції у 1994 р. сягнув 10 тисяч 200 відсотків, тобто зріс у 102 рази. І це за умови, що близько 70 відсотків цін були державно-регульова- ннми і діяв механізм фіксованого валютного курсу.

Майже два роки Україна не обслуговувала свої зовнішні борги: на це просто не було коштів

Криза ставила під сумнів державну неза­лежність. Зубожілі люди у відчаї все частіше поча­ли питати себе: якщо керманичі держави неспро­можні забезпечити життєдіяльність суспільства, то чн не краще було б відродити Радянський Союз? Поширилася легенда про те, що причиною розпаду СРСР була “біловезька змова” Б.Єльцина, Л. Кравчука і С.Шушкевича. Під час виборного марафону 1994 р. немало кандидатів у депутати Верховної Ради пропонували найпростіший спосіб розв’язання проблеми енергоносіїв — приєднання до Росії.

Такі настрої в суспільстві стривожили “партію влади". Для багатьох її представників національні інтереси вийшли на перший план порівняно з кор­поративними. Врешті-решт втрата державності дошкульно вдаряла по корпоративних інтересах, бо перетворювала “партію влади” в те, чим вона вже була до 1991 р.— виконавця рішень, що приймали­ся за межами України.

Тому проголошена новообраним Президентом Л.Кучмою у жовтні 1994 р. стратегія економічних перетворень була в принципі схвалена Верховною

Радою. Не змінюючи радикально складу Кабінету міністрів. Президент залучив нових людей, здатних здійснювати реформи, і розпочав їх з основного — лібералізації цін та валютного курсу.

Деякі депутати Верховної Ради висловили не­згоду з президентським курсом. Натомість пропо­нувалося встановити державний контроль за зовнішньою торгівлею та валютним курсом.

У запропонованих заходах не було нічого ново­го. Адже восени 1994 р. уряд уже розпочав згор­тання ринкової лібералізації, запровадженої раніше під впливом російських реформ Тоді закрилися торги міжбанківської валютної біржі, було введено нереально низький фіксований курс і відповідно ліцензування експорту багатьох товарів. Та адмі­ністративне втручання в макроекономічні процеси призвело до дальшого поглиблення кризи. Як уже вказувалося, різко зросла інфляція, збільшилося від’ємне сальдо платіжного балансу, економічна ак­тивність стала в небезпечно великих масштабах пе­реміщуватися з легальної сфери у нелегальну По­силення властивого командній економіці директив­ного начала призвело до зворотного результату, по­слаблення реального впливу держави на розвиток народногосподарських процесів, нарощування об­сягів неврахованого виробництва та позабан- ківського грошового обігу, масового приховування, у тому числі за кордоном, прибутків від реалізації продукції та невиплат податків. Блокування реформ вело у безвихідь. Саме такий висновок й було зроб­лено у доповіді “Шляхом радикальних економіч­них реформ”, представленої Л Кучмою у Верховну Раду.

Одночасно з першими заходами щодо еко­номічної лібералізації Президент зробив ефективні кроки для поліпшення політичних відносин з двома головними партнерами України на світовій арені — Росією і США

У відносинах з Росією важливо було_овідновити втрачені за 3 роки економічні зв’язки. Йшлось не про механічне відтворення зв’язків, властивих для загальносоюзного народногосподарського ком­плексу. Це було б і неможливо, тому що більше не існувало колишньої нерннкової Росії. Малось на увазі не одержання пільг і привілеїв в обмін на по­ступки, що означали б ущемлення державного су­веренітету. А можливості для взаємовигідного еко­номічного партнерства на рівноправній осна їж Росією та Україною винятково великі їх не можна не використовувати, особливо в тяжкий длж обох країн період переходу до ринкової економим.

У взаємодії з Верховною Радою Л Кучма опе­ративно розв’язав проблему приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерних оз­броєнь, яка істотно затьмарювала відносини з США. Під час його візиту до Вашингтона були ук­ладені нові угоди про надання американської допо­моги Україні у здійсненні економічних реформ. Се­ред країн, що одержують допомогу від США, Ук­раїна вийшла на четверте місце в світі після Ізраїлю, Єгипту та Росії.

За три роки після проголошення, курсу на ради­кальні реформи в українській економіці намітилися певні позитивні зрушення, значною мірою вдалося вийти з практично некерованого економічного што­пора. В основному було завершено етап грошової стабілізації. Здійснено лібералізацію цін, валютно­го курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, малу при­ватизацію, роздержавлення земель. Запроваджено систему неемісійного, ринкового обслуговування бюджетного дефіциту. Усунуто таке потворне по­родження адміністративної системи, як тотальний товарний дефіцит.

Українська гривня стала однією з високо- стабільних грошових одиниць. У 1997 р. середнь­омісячна інфляція не перевищувала одного відсотка. Облікова ставка Нацбанку складала 24- -відсоток проти 300 в жовтні 1994 р

Експорт українських товарів та послуг зріс на 20,8 відсотка. Це один з найвищих показників се­ред країн Центральної та Східної Європи.

З жовтня 1994 р. по квітень 1997 р. заробітна плата зросла у валютному еквіваленті більш як у 4 рази — з 22 доларів США до 90.

Однак економічну кризу подолати не вдалося. Уряд у різних складах виявився неспроможним за­безпечити адекватне управління економічними про­цесами, був мало ініціативним. Останній період йо­го діяльності сприяв тінізації української економіки, відлякував зовнішніх інвесторів. Законотворча діяльність парламенту була надто політизована. Це зумовило прямі економічні втрати для держави, створило несприятливий економічний режим у країні. Багато часу і енергії втрачено на безплідну, виснажливу боротьбу всередині самої влади.

Припустився помилок у кадрових питаннях Президент України. Як наслідок, кожен рік позна­чався зміною уряду. Зокрема, у червні 1995 р. го­ловою уряду був призначений Є.Марчук, у травні

332- р. його замінив П.Лазаренко, у червні 1997 р. Кабінет Міністрів очолив В.Пустовойтенко.

Тому, набуті позитивні результати не набули

стійкого характеру, не забезпечили загальноеко­номічне оздоровлення. Усе це гостро поставило зав­дання адаптації стратегії 1994 року до сучасних умов, доповнення її програмою антикризових дій.

Основні її напрямки були визначені у доповіді Президента України з нагоди першої річниці Кон­ституції.

Вузлові конструкції антикризової програми такі:

Перше. Принципові заходи до лібералізації економічного режиму в Україні

Друге. Суттєве прискорення приватизаційного процесу.

Третє. Здійснення комплексу заходів з ле­галізації тіньової економіки. І насамперед за раху­нок лібералізації податкової політики та оптимізації загального економічного режиму.

Четверте. Істотна активізація інвестиційного процесу. Підприємства, які мають стратегічне зна­чення, буде перетворено в акціонерні товариства.

П’яте. “Економізація” зовнішньої політики Ук­раїни. Зокрема, отримання максимального еко­номічного ефекту від принципових змін в політич­них стосунках з Росією.

Товарооборот з цією країною 1996 р. дорівню­вав 17 млрд.$. З Німеччиною, яка посідає друге місце серед наших партнерів, цей показник складає 1,4 млрд.$.

Але вже в першому кварталі 1997 р. товарообіг з Росією скоротився на 20% проти аналогічного періоду попереднього року.

Шосте. Зміна ситуації у сільському госпо­дарстві. За оцінками експертів, у 1996 р. наші се­ляни за кожну тонну пшениці отримали на 60 $ менше, ніж в інших країнах. Причина — надто ви­сокі видатки на первинну переробку і збут. Загаль­на сума втраченої виручки — приблизно 1 млрд.$.

Сьоме. Виведення на пріоритетний рівень еко­номічної політики соціальної сфери.

На рік проголошується мораторій на підвищен­ня цін в житлово-комунальній сфері. Саму кому­нальну інфраструктуру буде демонополізовано.

Призупиняється дія урядової постанови про відключення газу та електроенергії індивідуальним користувачам, які мають заборгованість.

Пропонуються надзвичайні заходи для погаше­ння заборгованості по заробітній платі, включаючи майнову відповідальність керівників підприємств, що заборгували своїм робітникам, примусовий аук­ціонний продаж ліквідних ресурсів таких під­приємств з виплатою виручених коштів людям.

З 1998 р. передбачалося запровадження систе­ми страхування депозитних вкладів населення, га­рантувати захист доходів населення від інфляції у випадках, якщо вона перевищить 5 відсотків на місяць, розпочати пенсійну реформу, приступити до структурного реформування системи заробітної плати.

У зв’язку із загостренням проблеми безробіття надалі кожен крок економічної політики повинен оцінюватися під кутом зору зайнятості, створення нових робочих місць та поліпшення умов праці. На­приклад, в Україні на середину 1997 р. було лише 150 тис. малих підприємств, тоді як, скажемо, в Польщі — 2 млн. Ці підприємства у нас забезпе­чували зайнятість 5% населення. В РоСЇЇ — 20%. У країнах Західної Європи — 60-85%.

Восьме. Упорядкування економічного життя. І перш за все в енергетичному секторі. За рівнем ефективності використання енергоресурсів Україна посідає одне з останніх місць у світі. Наш показник складає 400-500$ з однієї умовної тонни, а серед­ньоєвропейський — біля 3000$.

Маючи у 23 рази менший обсяг ВВП, ніж Німеччина, в Україні газу споживається на душу населення на 20% більше, ніж у цій країні

Щорічно в Україні просто витрачається 4-5 млрд. мЗ газу. А це майже півмільярда доларів. Під час транспортування втрачається шоста части­на (ЗО млрд. кВт-год.) виробленої протягом року електроенергії. При цьому в ряді обленерго витрати на транспортування складають від 33 до 48%. В той час як середній рівень по Україні — 18%, а в деяких репонах — від 6 до 10%.

Навіть стисла характеристика невідкладних антикризових заходів, вказує на те, що у 1997— 1998 рр. зробити справжній прорив на голов­ному напрямі державного будівництва — економіч­ному

Ця важка і копітка робота потребувала високої відповідальності влади перед суспільством та людь­ми, незалежного організаційного та правового за­безпечення.

Враховуючи начальну необхідність набуття вла­дою єдності та взаєморозуміння в період здійснен­ня цих антикризових заходів, Президент України запропонував утворити Вищу економічну Раду у складі Голови та керівників ключових економічних комітетів Верховної Ради, глави Уряду, віце- прем’єр-міністрів, колишніх прем’єр-міністрів Ук­раїни, інших посадових осіб.

7 липня 1997 р. Президент України підписав

указ “Про Вищу економічну Раду Президента Ук­раїни” у складі ЗО осіб

На неї покладались завдання розробленя про­позицій та проектів рішень щодо стратегії і тактики економічної реформи, здійснення моніторингу ходу економічної реформи, аналізу та прогнозу еко­номічної ситуації в державі, координація заходів органів державної влади та громадських організацій щодо здійснення економічної реформи

Того ж дня було прийнято указ “Про державну комісію з проведення в Україні адміністративної ре­форми” для вироблення її концепції, визначення ор- ганізаційно-правових засад, стратегії і тактики її проведення, розроблення конкретних механізмів і строків впровадження адміністративної реформи, підготовки пропозицій щодо:

структури органів виконавчої влади з поступо­вим переходом від галузевого до функціонального принципу побудови міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, що має призвести до спрощення і підвищення ефективності управління, скорочення непотрібних ланок управління; запро­вадження дійової системи державного контролю; перебудови державної фінансової системи, структу­ри, функцій і методів діяльності місцевих органів виконавчої влади; дерегуляції та спрощення систе­ми управлінських послуг, які надаються на різних рівнях виконавчої влади фізичним та юридичним особам; удосконалення законодавчої бази адміністративних правовідносин, економічних засад діяльності органів державної влади, впровадження дійових адміністративних процедур; запроваджен­ня в Україні раціонального адміністративно- територіального поділу; реформування системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів; експертна оцінка концепцій і проектів нормативно- правових актів, спрямованих на створення правової бази адміністративної реформи; аналіз діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого само­врядування для здійснення адміністративної рефор­ми та надання допомоги в її проведенні; розгляд пропозицій і програм наукового, матеріально- технічного, кадрового та фінансового забезпечення адміністративної реформи.

Першого Президента України Л.М.Кравчука було призначено Головою Комісії.

Водночас Президент України висловив го­товність розглянути пропозиції ряду фракцій та ок­ремих народних депутатів щодо продовження терміну повноважень Верховної Ради на один рік. За однієї умови: цей час має бути використано не

для політичних розборок, а для прийняття найбільш невідкладних законодавчих актів, насамперед в економічній сфері, на розвиток конституційних по­ложень, що зобов’язувалися зробити парламен­тарії.

Такий крок був продиктований тим, що з набли­женням парламентських виборів, які мають відбу­тися в березні 1998 р., у Верховній Раді почали на­ростати передвиборні пристрасті, замішані на політичному протистоянні і популізмі, що серйозно дестабілізувало становище в державі й суспільстві, паралізовувало роботу з подолання кризи в еко­номіці. Саме через це бюджет на 1997 р. було прийнято через півроку.

Не потребує доказів і те, що наше законодавст­во схоже на клаптикову ковдру з великими дірками. А новий депутатський корпус, судячи з попереднь­ого досвіду, може увійти у робочий 0ИТМ через рік після початку своєї діяльності.

Ця ініціатива Президента України неоднознач­но сприйнята у середовищі політичних партій та в депутатському корпусі, але була одностайно підтри­мана на низових рівнях влади, що показали госпо­дарські активи, які пройшли в усіх областях, містах Києві та Севастополі, Автономній Республіці Крим у липні 1997 р.

Дата добавления: 2015-05-22