Зміни у культурному житті

період Радянської влади культура як система загальнолюдських цінностей, духовних і ма- теріальних досягнень кожного народу зазна­ла значних деформацій і втрат. Однобокий підхід до культурнотворчого процесу суттєво збіднив сферу культурного життя, залишивши за його рамками все, що не вкладалося в догми класової, а згодом партійно-номенклатурної ідеології. Вкрай негатив­но позначився на стані культури залишковий прин­цип її фінансування. В результаті, за даними ЮНЕСКО, СРСР за інтелектуально-моральним рівнем посів у середині 80-х рр. 57 місце в світі.

В складних умовах перебувала і перебуває освіта. Незважаючи на неодноразові спроби рефор­мувати систему освіти, її стан не тільки не поліпшився, а й погіршився. Проекти освітніх ре­форм 1984 та 1987—1988 pp. були розроблені КПРС, яка, крім великої кількості гарних слів у цих документах, нічого не зробила для поліпшення стану освіти. Навпаки, в цей час продовжував діяти залишковий принцип фінансування освіти, бюро­кратичні перепони все ще сковували її демократи­зацію. На початку 90-х pp. СРСР посідав за рівнем освіти 28 місце.

У 1991 р. Верховна Рада України прийняла за­кон “Про освіту”, що визначив школу як основу ду­ховного та соціально-економічного розвитку дер­жави і передбачив кардинальні зміни в її роботі. Його реалізація тісно пов’язана із зміцненням ма­теріально-технічної бази освіти, урізноманітненням форм шкільної освіти, впровадженням у навчання новітніх досягнень науки.

Одним із найважливіших завдань школи є за­безпечення виконання “Закону про мови в Ук­раїнській PCP”, прийнятого 1989 р. Відтоді в рес­публіці відкрито чи поновлено сотні шкіл з ук­раїнською мовою навчання, організовано тисячі ук­раїномовних класів у школах з російською мовою навчання. Освітня система стає більш гнучкою та різноманітною. З’явилась велика кількість ліцеїв, коледжів, гімназій. Ці заклади значно урізно­манітнили навчальний процес, сприяють поглибле­ному розвитку здібностей в учнів і студентів. Зроб­лені помітні кроки в справі гуманізації освіти. Знач­но більше уваги приділяється вивченню української історії, релігії, народознавства, перші зрушення є у викладанні інших суспільних наук. Кабінетом міністрів затверджена національна програма “Освіта” (“Україна — XXI століття”), метою якої є піднесення вітчизняної освіти до світового рівня. Програмою передбачена реконструкція існуючої системи освіти з урахуванням політичних, еко­номічних і духовних змін у суспільстві, створення гнучкої системи підвищення кваліфікації і пе­репідготовки всього без виключення населення і створення навчальних закладів майбутнього: університетських комплексів, профільних академій, регіональних університетів, мережі коледжів, ліцеїв, гімназій, шкіл і т. ін.

Зроблені перші суттєві кроки щодо перебудови вищої і середньої спеціальної освіти. З метою тіснішого зв’язку з середньою освітою були злиті Міністерство народної освіти та Міністерство ви­

щої і середньої спеціальної освіти в одне — Міністерство освіти України. Скорочуються мас­штаби підготовки спеціалістів через заочну та вечірню форми навчання. Реорганізовується вся структура вищої і середньої спеціальної освіти з ме­тою наближення її до нинішньої практики суспільного життя. Здійснюється перехід на три­ступеневу підготовку — бакалавр, спеціаліст, магістр. Поряд з державними створюються нав­чальні заклади, які базуються на інших формах власності. Вузи стають більш автономними у своїй діяльності.

В останні |Ьоки зроблені такі важливі кроки у сфері освіти, я|к відновлення діяльності Києво-Мо- гилянської академії, відкриття в Києві Національ­ної академії управління, Академії фінансистів у До­нецьку, ряду нових університетів. В республіці роз­горнулася робота по акредитації вузів, переходу їх на українську мову викладання. Однак проблемою проблем залишається фінансування. І на сьогодні видатки на підготовку одного спеціаліста у вузах розвинутих країн у 5—6 разів більші, ніж в Україні

Провідним науковим центром залишається Академія наук України, проголошена 1994 р. національною. Однак і в ній нагромадилися серйозні проблеми. Орієнтація на прикладні роз­робки супроводжувалася падінням престижності фундаментальних досліджень. При цьому понад 90% нових технологічних розробок не впровад­жується у виробництво. Серйозною вадою у сфері науки в Україні є її поділ на академічну, вузівську та галузеву. Низький рівень фінансування створює ве­ликі труднощі і в достатньому матеріально- технічному та кадровому забезпеченні науки. Ок­ремі інститути втратили за останні роки 50—60% свого кадрового складу.

Загальна чисельність наукових кадрів у рес­публіці на 1994 р. становила близько 300 тис.чол., що вдвічі більше, ніж у Франції. З них понад 80 тис. — доктори і кандидати наук. Однак наукові результати набагато нижчі, ніж у Західній Європі та Америці. Загалом же спостерігалося падіння професіоналізму значної маси наукових спів­робітників. Давалися взнаки відсутність здорового суперництва, творчих дискусій, чесного і відкрито­го обміну думками, одностороння орієнтація ук­раїнської науки на російську під вивіскою “всесо­юзна” та ізоляція від європейської і світової науки. Погана технічна оснащеність наукових лабораторій, різке зниження життєвого рівня і соціальна незахи­щеність призвели до зростання виїзду багатьох вче­

них за рубіж для роботи за контрактом на тривалий час, а то й назовсім. Щороку в результаті міграції Україна втрачає близько 10 тис. дипломованих спеціалістів. Особливо відчутні втрати серед гене­тиків, фізиків-теоретиків, фізіологів, біохіміків. Зростає і внутрішній “відлив умів”. Останнім ча­сом понад 20% науковців перейшли до комерційних структур.

Такий стан у науці не дає иадії на швидкий вихід України з кризи, хоча немало вчених самовіддано працюють в цьому напрямі. Перебудовується робо­та Академії наук, змінюються пріоритети^Зростає, увага дофундаментальних досліджень. Йде пере­групування наукових сил. Створено Міністерство України у справах науки і технологій, діє Українська наукова асоціація (УНА), покликана сприяти відродженню української науки і виведенню її на світовий рівень. Засновані Академія наук вищої школи. Українська академія аграрних наук, Ака­демія медичних наук. Академія мистецтв, Академія правових наук, ряд інших галузевих академій. Ви­ник ряд дослідних інститутів та центрів як гро­мадських об єднань науківців, наукових товариств. Зокрема, у 1989 р. відновило свою діяльність Нау­кове товариство ім. Т.Шевченка.

Тіснішає співробітнищво з українською діаспо­рою, інтелектуальні зусилля якої тепер спрямовані на становлення та утвердження незалежної Ук­раїни. Ряд відомих представників її включилися безпосередньо у державне та культурне будівниц­тво в Уіфаїні. Це, зокрема, Б.Гаврилишин, Б.Крав­ченко, И.Пріцак, Т.Іунчак та ін. На початку 1993 р. повідомлено, що секретаріат Українського вільного університету в Мюнхені підписав договір про співпрацю, за яким Міністерство освіти Ук­раїни визнає УВУ та його дипломи.

Процеси оновлення широко охопили також ук­раїнську літературу та мистецтво. Письменство ос­таточно звільнюється від комуністичної ідео­логічної облуди. Йде переоцінка суспільних ідеалів, історичних явищ. Центральне місце сьогодні нале­жить публіцистиці, що пов’язано з високим рівнем політизащї суспільних процесів. Слід відзначити наповнену високим громадянським змістом творчість І.Драча, Д.Павличка, І.Дзюби, РЛуб- ківського, РІваничука, О.Мусієнка, С.Плачинди, Ю.Щербака та ін. Широко розгорнув публікації з призабутої спадщини академік М.Жулинський.

У 80-х — на початку 90-х рр. до читача прийшли із забуття твори М.Грушевського, В.Вин- ниченка, М.Куліша, М.Хвильового, М.Зерова,

О.Олеся, Є.Маланюка, Г.Косинки, Є.Плужника, зачинателя нового напряму в монументальному жи­вописі художника Г.Синиці та ін. Повернуто йому твори В.Стуса, І.Світличного, Є.Сверстюка, Ігоря і Ірини Калииець, В.Голобородька та ін., чия діяльність у відстоюванні української культури та мови за брежнєвських часів була розцінена як націоналістична та антирадянська. Повернувся на рідну землю письменник і правозахисник М.Руден- ко. Немало письменників включилися в політичне життя і, ставши народними депутатами різних рівнів, відстоюють свободу творчості, права Ук­раїнської держави, її мови і культури. “Материко­ва” українська культура збагачується культурними надбаннями українців всього' світу. В Україні постійно розширюються можливості для ознайом­лення із творчістю літераторів і митців української діаспори — В.Барки, У.Самчука, І.Багряного,

О.Ольжича, О.Теліги, Ю.Липи, ОЛятуринської, В.Курилика, Г.Крука, Г.Мазуренко, В.Ткач, М.Бідняка, П.Цимбалюка, В.Цимбала,К.Колоти- ло, А.Рудницького, І.Соневицького. В українську культуру повернулося ім’я видатного танцівника, хореографа, теоретика класичного балету С.Лифа- ря та багатьох інших митців.

Культурний потенціал західної української діас­пори органічно вплітається в культивовану народом систему національних духовних цінностей і над­бань. Цей потенціал, створюваний десятиліттями, досить високий. У західному світі діє розгалужена мережа українських новітніх наукових і культурних закладів, мистецьких колективів, газет і журналів. Велика кількість їх створена завдяки щедрій добро- творчій діяльності таких відомих наших земляків- меценатів, як П.Яцик, Е.Гуцуляк, Ю.Ємець з Ка­нади, О.Воскобійник, В.Баранецький, А.Аисий, подружжя Н. та І. Даниленків із США, М.Гоян

із Австралії та ін. Нині меценатство знаходить своє поширення і в Україні.

Повертаються поступово в Україну культурні цінності, які з тих або інших причин опинилися за рубежем. З цією метою створена і активно діє Національна комісія. Лише 1994 р. її зусиллями в Україну повернута частина історико-культурних до­кументів О.Довженка, що знаходилися у Москві. Повернулася в Україну і колекція мистецьких творів художника М.Андрієнка. Тепер уже на рідній землі і архівні матеріали сучасного ук­раїнського письменника В.Барки (США). Отри­мано також окремі праці української художниці з Америки Л.Морозової, вченого і дослідника

В.Січинського. Однак величезна кількість скарбів української культури, національних святинь все ще знаходиться за межами держави, передусім в Росії, і їх повернення становить неабиякі труднощі.

Суперечливі процеси спостерігаються у сфері періодичної преси. У 1994 р. в Україні виходило 892 періодичних видання, що розповсюджувалися на всій її території, і 2015 місцевих періодичних ви­дань. Однак їх тираж різко упав — за останній рік у 8 разів.

Обнадійливі зрушення стали помітними в те­атрі, кінематографі, образотворчому мистецтві, му­зиці. У 1992 р. утворено Всеукраїнську музичну спілку, покликану сприяти розвитку музичної куль­тури українського народу. Нині в Україні діють 43 концертні організації, 139 художніх колективів. За останні п’ять років у системі концертних ор­ганізацій створено 29 нових музичних колективів. У 90 -ті рр. започатковано велику кількість фести­валів та конкурсів — оперного мистецтва, органної та фортепіанної музики, піаністів та скрипачів. По­пулярність здобули такі фестивалі як “Червона Ру­та”, “Пісенний вернісаж”, “Зірки світового бале­ту”, “Чумацький шлях”, “Всі ми діти твої, Україно” та ін.

Поступово відроджується українське кіно. Створюються україномовні фільми. Розпочато підготовку власних режисерів і сценаристів. У кінці 80-х — на початку 90-х рр. в республіці були ство­рені фільми, які здобули міжнародне визнання. Се­ред них “Лебедине озеро. Зона” (С.ГІараджанов, Ю.іллєнко), “Голод-33” (О.Янчук, С.Дяченко, Л.Танюк). Фільм “Лебедине озеро. Зона” у 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав наго­роди найпрестижнішого в світі кінофестивалю в Каннах.

Фільми, створені на державних та незалежних кіностудіях України, беруть участь у кінофестива­лях, реалізуються на внутрішніх та міжнародних кіноринках. Так, на кіноринку 46-го Берлінського міжнародного кінофестивалю восени 1996 р. було представлено вісім фільмів, створених на ук­раїнських студіях, в т.ч. “Фучжоу” М.іллєнка, “Кисневий голод” А.Дончика, “Останній бункер” та “Геллі й Нок” В.іллєнка. Однак на екранах Ук­раїни сьогодні на 90% — американські картини, українські фільми становлять 0,3% і займають во­ни всього один відсоток кіновідеотелеекранного часу.

Протягом останніх років умови творчої свободи значно розширили стильові і тематичні межі у теат­

ральному мистецтві. Йшли інтенсивні пошуки най­ефективніших організаційно-творчих і економічних структур, утвердилася творча самостійність ху­дожніх колективів. Поряд із державними, з’явили­ся в Україні і недержавні театри. Незважаючи на великі економічні труднощі, театр в Україні кори­стується сьогодні великою популярністю у публіки. На приблизно 40 тис. щорічних вистав буває май­же 20 млн. глядачів.

Розвиток театрального мистецтва 90-х рр. пов’язаний з новаторською діяльністю таких режи­серів, як І.Борис, РВіктюк, С.Данченко, С.Мой- сеєв, В.Петров, Б.Шарварко та ін. Світове виз­нання і славу здобув своєю творчістю Р.Віктюк, який спершу працював у Львові, а згодом — у Москві. За визнанням найавторитетніших діячів театру та його дослідників, Р.Віктюк, як режисер- новатор, по суті, визначає театральну естетику XX ст. /

Характерною рисою українського образотвор­чого мистецтва став вільний розвиток всіх стилів і жанрів, широка популяризація його шляхом влаш­тування всеукраїнських, обласних, групових та пер­сональних виставок, активна діяльність десятків новостворених галерей. Протягом 1992—1996 рр. було організовано і проведено майже 170 стаціонарних і пересувних виставок. В містах і селах України протягом цього ж періоду спорудженно де­сятки нових пам’ятників, в т.ч. Т.Шевченку в Луцьку, Львові, Чернігові, Червонограді, Золото­ноші; Б.Хмельницькому в Черкасах, Суботові, Кіровограді; княгині Ользі в Луцьку і князю Яро­славу Мудрому в Києві та ін. У 90-ті рр. в Україні з’явилося 26 нових історико-культурних заповід­ників, шість з яких одержали статус національного.

Попри всі труднощі відроджується в Україні пісенна творчість, розвивається сучасна українська пісня. Плідно працюють композитори О.Білаш,

І.Карабиць, О.Морозов, А.Горчинський. Публічна репрезентація творчих пісенних набутків здійснюється на таких фестивалях, як “Червона ру­та”, “Пісенний вернісаж ”. Нові пісні дарують гля­дачам і слухачам О Білозір, М.Гнатюк, П.Дворсь- кий, ТПетриненко, А.Матвієнко, І.Білик, Т.По- валій, В.Шпортько, С.Ротару, В.Зінкевич, А.Куд- лай, В.Білоножко, П.Зібров та інші майстри ест­радного мистецтва.

Відродження духовності українського народу значною мірою пов’язане з відродженням рїліпї і церкви, збереженими ними загальнолюдськими культурними та моральними цінностями На нових

демократичних принципах розвиваються стосунки між державою і релігійними конфесіями. Відкрива­ються нові церкви, збільшується кількість парафій. Проголошена Українська православна церква. Ле­галізована Українська греко-католнцька церква. Навесні 1990 р. в Україні відновилася заборонена в 30-х рр. Українська автокефальна православна церква. Утворено нове об’єднання — Українська автокефальна православна церква — Київський патріархат. Було легалізовано ряд інших релігійних об’єднань, зокрема баптистів. Відроджуються національні свята та обряди.

Значні зрушення помітні в культурному житті національних меншин, що проживають в Україні Розвивається система національних шкіл, бібліотек, преси, наукових центрів, радіо і телеба­чення, театрів, творчих колективів. Налагод­жується підготовка кадрів національної інтелігенції. Ініціатором багатьох заходів, спрямованих на ак­тивний розвиток духовно-культурної сфери етнічних груп виступають національно-культурні товариства. Нині в Україні їх нараховується 237 в т.ч. 15 із всеукраїнським статусом.

В умовах переходу до ринку розвиток мистецт­ва стикається з рядом складних проблем і труд­нощів. З одного боку, загроза опинитися без за­собів до існування, а з другого — небезпека то­тальної комерціалізації. Шлях до підвищення інте­лектуального та духовного потенціалу українського народу пролягає безпосередньо через посилення уваги всього суспільства до освіти, наукн і культу­ри, утвердження справжньої демократії, яка гаран­тує плюралізм, свободу творчості, захист інтелек­туальної власності

Розбудова держави вимагає втілення в життя концепції національної школи, забезпечення підго­товки кадрів національної інтелігенції на світовому рівні, розширення мережі національних театрів,

мистецьких і культурно-освітніх закладів, збільшення періодичних видань і тиражів книг ук­раїнською мовою, а також мовами національних меншин, що проживають на території України Не­обхідно відмовитись від залишкового принципу фінансування культури. “Основи законодавства України про культуру”, прийняті Верховною Радою на початку 1992 р., запрограмували відрахування 8% національного прибутку на її розвиток (пере­дбачалося ввести до 1994 р) Тож не дивно, що в

337- р., на четвертий рік незалежності України, наш кінематограф виробив 6 повнометражних ху­дожніх фільмів, тоді як за радянських часів він щорічно випускав на екрани 21 повнометражний художній фільм та 30 серій художніх фільмів на за­мовлення Центрального телебачення.

Восени 1995 р. Президент України підписав указ про ліквідацію Міністерства культури та утво­рення нового Міністерства культури і мистецтв Ук­раїни. Приблизно тоді ж Почала утворюватися нова громадська організація — Конгрес української інтелігенції. Міністерство культури і мистецтв, за­лучивши творчі спілки, провідних митців України, спираючись на щойно прийняту Конституцію Ук­раїни, затвердило Концептуальні основи розвитку української культури. Багато діячів культури сприйняли ці факти як важливі кроки, покликані припинити руйнівні процеси у сфері духовності на­ук.

Перехід від одного до іншого типу економіки найбільше дається взнаки на соціально-культурній сфері. Відживають одні явища і цінності, народжу­ються інші Болісний процес переоцінки цінностей проходить в умовах значного погіршення матеріаль­но-побутових умов життя народу. Час складний і неоднозначний. Освіта, наука, літературно-худож­ня творчість незалежної України повільно присто­совуються до нових умов існування.

Дата добавления: 2015-05-22