Валуєвський циркуляр

Попри культурно-освітницьку спрямованість громад, їхня діяльність дедалі більше непокоїла правлячий режим. З України в Петербург ішли доноси охранки, що громадівці прагнуть «здійснення виплеканої ними думки про свободу Малоросії» і, навчаючи.простий народ грамоти, намагаються «поступово прищепити йому думки про колишню славу Малоросії і переваги свободи». «Височайше» затверджена комісія у справі громадівського руху дійшла висновку, що його мета — «під виглядом поширення грамоти сіяти в народі антиурядові ідеї». Як наслідок, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ П.Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особ­ливо педагогічних публікацій. Навчання українською мовою визначалося ним як політична пропаганда, а ті, хто за це брався, звинувачувалися «у сепаратистських задумах, ворожих Росії». Друкувати «малороссийским наречием» дозволялося лише художні твори. Валуєв заявив, що української мови «ніколи не було, нема і бути не може» (до речі, на конкурсі, який відбувся у

1934 р. в Парижі, українська мова посіла третє місце, після французької та перської). Незабаром після цьо­го громади було розпущено, а деяких українських діячів заслано у віддалені частини імперії.

Наслідком цих дискримінаційних заходів царату було скорочення кількості друкованої продукції, яку видавали українською мовою в Російській імперії: у 1864 р. — 12 книжок і брошур, 1865 — 5, 1866 — жодної, у наступні три роки — по 2 книжки, у 1870 р. — 5. В Україні ж з 1863 по 1872 р. вийшла лише одна книжка українською мовою! У скрутному становищі перебува­ла й періодична преса. Намагання діячів української культури організувати стабільне видання періодики на національній основі наштовхувалося на традицій­ний опір самодержавства.

Діяльність «старогромадівців»

З послабленням реакції на поч. 70-х років україн­ський рух, очолюваний громадівцями, знову відновлює діяльність. У цей час Володимир Антонович зі своїми однодумцями таємно утворюють у Києві «Стару гро­маду», названу так, щоб відрізнити її старших і досвідченіших членів (їх нараховувалося бл. 70) від нових громад, що також з'явилися і складалися пере­важно зі студентів. Для координації громадівського руху з'їзди громадівців Києва, Полтави, Одеси обрали Раду (В.Антонович, М.Драгоманов, О.Русов, П.Чубинський та ін.) — центральний керівний орган федеративного об'єднання громад усієї України. Це було необхідним у зв'язку з утворенням нових громадівських молодіж­них гуртків, члени яких охоче йшли на контакти з революційно-народницькими організаціями, нерідко вели спільну з ними агітаційно-пропагандистську ро­боту. «Стара громада» також прагнула того, щоб її вплив поширювався й на молодогромадівців.

Київські громадівці з 1873 р. започаткували плідну роботу через Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Члени цієї наукової устано­ви глибоко вивчали економіку, історію, географію, етно­графію, фольклор України, підготували й надрукува-

ли низку фундаментальних видань з цих галузей на­уки, організували демографічні та соціально-економічні обстеження населення Києва і Південно-Західного краю (тобто Правобережної України), провели 1874 р. в Києві НІ Всеросійський археологічний з'їзд, у якому взяли участь вітчизняні та закордонні вчені.

Південно-Західний відділ Російського географічно­го товариства став серйозною науковою організацією в справах українознавства, розширивши можливості і напівлегальних громад. Інтелігенція, яка згуртувалася навколо відділу (М. Драгоманов, О.Кістяківський, М.Ли-сенко та ін.), заснувала свій орган — газету «Кіевский Телеграф», мала друкарню, видавала дешеві книжки, які продавали у місцевій книгарні. Наполеглива фольк­лорно-етнографічна діяльність великого колективу про­фесіоналів та аматорів увінчалася семитомною працею «Трудьі зтнографическо-статистической зкспедиции в Западно-Русский край», що вийшла за редакцією П.Чу-бинського. Останній приїхав в Україну у 1869 р., від­бувши адміністративне заслання (з 1863 р.) в Архан­гельській губернії, куди його було вислано за участь у таємному товаристві, яке ставило за мету повалення російського самодержавства і створення суспільства на демократичних засадах. В одному з документів повідом­ляється, що П.Чубинського було покарано за розпов­сюдження відозви українською мовою, а також за влаш­тування походу студентів і селян на місце поховання

Т.Шевченка.

П.Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Украї­на», який передає національне прагнення українського народу. Від твердження, що Україна, попри всілякі утис­ки як з боку царату, так і шляхетської Польщі й цісар­ської Австрії, не вмерла, поет приходить до заклику стати до бою всією громадою — від Сяну до Дону — за визволення українських земель від кривдників, щоб Україна зайняла гідне місце поміж іншими країнами світу. Цьому віршу, який поклав на музику композитор М.Вербицький, судилося довге життя. Він став націо­нальним гімном України.

Дата добавления: 2015-05-22