Економічне становище

Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталіши­ми австрійськими провінціями, їх промисловість зали­шалася на мануфактурній стадії. Перші дві парові маши­ни в Галичині з'явилися лише у 1843 р. На західно­українських землях розвивалися винокуріння, пивова­ріння, металообробна, фарфорово-фаянсова, цукрова, лісова, добувна (сіль, нафта, залізна руда, кам'яне ву­гілля) галузі промисловості, виробництво грубого сукна. Та панівне становище займало ремісництво.

Найбільшою перешкодою для розвитку сільського гос­подарства, яке відігравало головну роль в економіці Західної України, залишалося кріпацтво. Позаекономіч­ний примус і насильство перестали діяти як економіч­ний чинник розвитку панщинного господарства і тільки загострювали суперечності цієї системи виробництва.

Розмір земельного наділу залежав від функцій, що їх виконувало селянське господарство в панському маєтку. Селянство поділялося на повнонадільних, заго-родників, огородників, халупників, тяглових, піших. Вони

змушені були відробляти панщину, сплачувати чинші. Тягарем на плечі селянина лягли додаткова панщина (праця влітку, шарварки), право пропінації (примушу­вання брати за гроші або за відробок панську горілку), монополія на млини, військова служба. Вартість лише повинностей, що облікувалися, становила 84,7 % річного доходу селянських господарств. Чи не найгіршим ста­новище селян було в Галичині, де під час літніх сільсько­господарських робіт панщина досягала шести днів на тиждень.

Реформи «освіченого абсолютизму»

Австрійські правителі, як і їх попередники, бачили у західноукраїнських землях насамперед джерело для поповнення державної казни та армії. Але водночас вони змушені були подбати про забезпечення там хоча б елементарної соціальної справедливості та порядку. Тим більше, що австрійська імператриця Марія-Тереза (1740-1780) та її син Йосиф II (1780-1790) прово­дили «модну» тоді серед європейських монархів по­літику просвітництва, що була, за словами сучасного історика Я.Грицака, сумішшю гуманістичних побуджень з суто прагматичними розрахунками. Вона мала на меті покращити матеріальне становище жителів імперії, дати їм освіту, урівняти їх (наскільки це можливо) у пра­вах, щоб зробити свідомими громадянами та надійни­ми платниками податків. Суспільство таких громадян, згідно з засадами Просвітництва, мало служити гаран­тією могутності імперії. Одним із головних об'єктів ре­форматорської політики стала Галичина, де правляча польська шляхта довела місцеве населення до крайньо­го зубожіння та морального занепаду і яка була потен­ційним джерелом державних смут і заворушень. Пере­творення заторкнули насамперед аграрні відносини, церкву й освіту.

Найжаданішою для галицького населення була аграр­на реформа. Тому в 1781 —1782 рр. Йосиф II проголо­сив своїми патентами низку змін у цій сфері, які пе­редбачали: 1) звільнення селян з особистої залежності від поміщиків; 2) передання права здійснення суду над

селянами від пана до спеціально призначеного держав­ного чиновника; 3) заборону збільшувати поміщицькі землеволодіння за рахунок «прирізки» селянських земель; 4) чітке визначення розміру панщини — до ЗО днів на рік; 5) заборону проживати у селі лихва­рям (як правило, євреям), які відмовлялися займатися сільським господарством тощо.

Важливою для західноукраїнських земель була цер­ковна реформа, яка здійснювалася протягом 1770 — поч. 1780-х років. На момент входження Галичини до складу Австрійської монархії греко-католицька церква перебувала в глибокому занепаді. Місцева католицька ієрархія трактувала її як другосортну, спонукаючи гре­ко-католиків, всупереч заборонам Ватикану, переходи­ти зі свого обряду на латинський. До 1777 р. греко-католицькі священики навіть змушені були відробля­ти панщину. Із запровадженням реформ ситуація корін­ним чином змінюється на краще. Вони передбачали: 1) зрівняння прав католицької, протестантських і гре-ко-католицької церков та забезпечення віруючим цих віросповідань однакових можливостей вступу до універ­ситетів та на яеожавну службу, купівлі-продажу землі

гоща; 2) ііід_Ш)|«ідкуіі:шіія церкви державі та надання

священникам статусу державних службовців з відпо­відною платнею; 3) заборону місцевій верхівці римо-католицької церкви перетягувати греко-католиків на латинський обряд та вживати термін «уніат», що мав образливий підтекст.

Тісно була пов'язана з церковною освітня реформа, яка, серед іншого, передбачала: 1) ліквідацію ордену Оу\Т№ Ш"Ш \ ^ТО бжздолтомлто домінування у на­вчальних закладах та відкриття у Львові на місці єзуїт­ської колегії університету (1784) (при ньому з 1787 по 1809 р. діяв Руський інститут — Біийіит гиіепит, де на філософському і богословському факультетах навчалися русини-українцї); 2) відкриття греко-като-лицьких семінарій для навчання українського духовен­ства, зокрема у Відні, Львові, Ужгороді; 3) запрова­дження системи початкових і середніх шкіл (1777), при­чому на рівні початкової школи навчання для дітей мало проводитися рідною мовою.

Реформаторська діяльність Марії-Терези та Йоси-фа II була на той час прогресивним явищем, особливо, коли врахувати, що паралельно з ліквідацією найогидні-ших виявів кріпацтва на західноукраїнських землях — у Східній Україні воно запроваджувалося повторно. Реформи викликали в західноукраїнському суспільстві почуття глибокої вдячності та відданості Габсбурзькій династії. Однак вже незабаром прогресивні нововведення було зведено нанівець наступними австрійськими пра­вителями — Леопольдом II (1790—1792) та Францом (1792—1835). Єдиною інституцією, яка зберегла всі свої надбання і навіть зміцнила їх після відкриття у 1808 р. Галицької митрополії, була греко-католицька церква.

Антифеодальна боротьба

У відповідь на обмеження попередніх здобутків се­ляни посилюють антифеодальну боротьбу, що велася в різних формах: скарги, втечі, підпали, розправи, відмова від сплати податків, невиконання розпоряджень адміні­страції маєтків. Своєрідною формою протесту був рух опришків, що поширювався на Прикарпатті (Коломий­ська, Станіславська, Стрийська округи). Десятки і сотні прикарпатських селян озброювались і втікали у важ-кодоступні райони Карпат, стаючи на шлях збройної боротьби. Опришки нападали на панські і державні маєтки, забирали або нищили майно, руйнували панські двори, розправлялися з феодалами та адміністрацією. Постійною і наймасовішою формою антифеодальної бо­ротьби була відмова широких мас селянства від вико-\гем«я феодалгліих повинностей. Селяни ухилялися від панщини, виходили на роботу пізно, погано працювали, не здавали своєчасно данини, чиншів, не виконували додаткових робіт.

Найбільше селянських виступів відбулося протягом 1815—1826 рр. У Галичині вони охопили багато сіл Комарнівщини (1819—1822), Сколівщини (1824 — 1826). 1822 р. ознаменований посиленням прагнення селянства ряду округів переселитися на Буковину. Най-масовішим стало заворушення селян 39 громад на Чор-тківщині, яке відбулося влітку 1838 р. Відкрита від-

мова селян від виконання панщини, більшої, ніж один день на тиждень, прозвучала в 339 селах Галичини. Тут селяни діяли більш організовано і рішуче. Яскравою сторінкою в історії українського народу стало повстан­ня в Північній Буковині під керівництвом Лук'яна

Кобилиці.

Кульмінаційним пунктом селянського руху напере­додні революції 1848—1849 рр. були антифеодальні виступи 1846—1848 рр. на східногалицьких землях. Селяни Східної Галичини піднялися майже одночас­но із селянами Західної Галичини. 1846 р. боротьба охопила весь край. Це був удар, від якого феодально-кріпосницька система вже не могла отямитись. Повстання було придушене, проте воно стало однією з вирішаль­них передумов скасування панщини не лише в Гали­чині, айв усій Австрії.

Дата добавления: 2015-05-22