Радикальний рух

70 —80-ті роки XIX ст. позначилися залученням до лав українофілів Заходу і Сходу різночинної інтелі­генції, частини національної буржуазії. Це інтенсифі­кувало, радикалізувало політичне життя краю, дало матеріальну підпору масовим починанням. Є.Чикален-ко писав, що національний рух сягнув «не тільки до глибини душі, але й до глибини кишені». Відтепер українофільство, попри впертий опір своєї консерва­тивної частини, набуло чітко окресленого характеру по­літичного руху. У цей час під впливом М. Драгоманова в Галичині згуртувалося вузьке коло представників стар­шого покоління та молоді, до якого, зокрема, належали Володимир Навроцький, Михайло Павлик, Іван Фран-ко, і в спілці з ним почало європеїзувати галицьких русинів. Ця група започаткувала т. зв. радикальну полі­тику в суспільному житті Галичини, «головним завдан­ням якої було ознайомлення народних мас з насущни­ми політичними питаннями з метою викликати в на­роді інтерес до політичних, суспільних і національних ідей». При цьому радикали у переважній більшості вважали національну ідею в Україні за явище друго­рядне, а національну проблему за таку, яка сама собою розв'яжеться з перемогою соціалістичного ідеалу. Теми

чпо

для своїх творів вони брали з життя народу, різних його суспільних верств, по змозі розширюючи коло своїх спостережень.

Взявшись до праці, радикальна молодь ставила в центр своєї концепції «народ». Але як тільки вона по­чала щиро йому допомагати, то дуже швидко збагнула, що це не «народ взагалі», а конкретний, український народ, з українськими поняттями й інтересами. Так само ці молоді люди незабаром зрозуміли, що справедливість в умовах України означає самостійність", і що говори­ти в умовах України про соціальну справедливість — це фактично означає говорити про національну спра­ведливість, бо практично всі багаті в Україні були чу­жинцями. Як зазначав пізніше В.Винниченко: «... ні політичне, ні соціальне визволення не може бути дійсним визволенням без визволення національного». Наслідком таких висновків стало переміщення українського на­ціонального руху в центр політичного життя Галичи­ни та поступова його радикалізація.

Останнє десятиліття XIX ст. стало переломним в розвитку українського національного руху. З виник­ненням в цей час у Галичині українських політичних партій, національна ідея виходить за межі суто інтелі­гентського середовища і проникає вглиб суспільства. Це створює умови для формування масового націо­нального руху з яскравим політичним забарвленням. Галичина, попри власні важкі умови національного й економічного існування, стає центром українського руху, в т. ч. й по відношенню до східноукраїнських земель, відіграючи роль полігону, де створювалися і вдоскона­лювалися засоби національно-культурного та суспіль­но-політичного відродження українського народу.

Першою українською політичною партією була ство­рена у Львові в жовтні 1890 р. Русько-українська ра­дикальна партія. Від самого початку в її середовищі існували ідейні протиріччя між «старими» і «мо­лодими» радикалами з приводу характеру партії. Перші, репрезентовані Іваном Франком, Михайлом Павликом, Остапом Терлецьким, були прихильниками ідей М. Дра-гоманова, який, висуваючи програму федералізації Ро­сійської і Австро-Угорської імперій, фактично запере-

чував потребу творення самостійної української дер­жави. У той же час другі — Вячеслав Будзиновський, Юліан Бачинський, Семен Вітик, Микола Ганкевич, Во­лодимир Охримович та ін. виступали за негайне вве­дення в максимальну частину програми партії вимоги створення власної національної держави, а в мінімаль­ну — положення про поділ Галичини на українську та польську частини. Після кількарічних суперечок пере­могла «молодь». Спочатку в 1895 р. Ю.Бачинський видав свою працю під назвою «Україна іггеіїепіа», де обґрунтував положення, що політична самостійність України є умовою її економічного і культурного роз­витку, як і умовою можливості її існування взагалі. Цим самим, за словами автора, ідея політичної само­стійності України вперше раз була поставлена «ясно і умотивовано». А в кінці грудня 1895 р. на IV з'їзді радикалів ця ідея врешті була внесена в програму партії. Було також усунуто з програми положення про авто­номію Галичини та замінено його вимогою утворити окрему українську область зі Східної Галичини і Північної Буковини. Успіхом «молодих» було і введен­ня в програму домагання «піднесення національної свідомості і солідарності в масах всього українського народа Австро-Угорщини і Росії через літературу, збо­ри, з'їзди, товариства, маніфестації, печать, відчити і т. ін.». Тим самим було заманіфестовано ідею собор­ності українських земель.

Отже, вперше в історії українського руху постулат політичної самостійності України було включено в програму окремої партії. Але для того, щоб його реалі­зувати, потрібна була довга й копітка праця. Розуміючи це, Іван Франко з 1896 р. послідовно й цілеспрямовано розробляє у своїх працях програму національного бу­дівництва, що мала підкреслено комплексний характер. •«Нині ми розуміємо, — писав він, — що перша і голов­на основа розвою народнього — освідомлюванє і роз­буджуване мас, праця над їх просвічуванєм у каждім напрямі, отже не тілько господарськім і історично-на­ціональнім, але наперед усего політичнім та суспільнім. Зробити з тих мас політичну силу (а темні маси такою силою не можуть бути) — ось головна мета, яку покла-

ла собі українсько-руська радикальна партія... Тілько інтегральна, всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів... щоб ми справді росли органічно, то тоді тяжше буде ворожій силі спинити нас у тім рості».

Дата добавления: 2015-05-22