Здобутки національного руху

Минуло небагато часу і з'явилися перші результати органічної праці. За період від Франкового «Не пора!..» (1880) до 1898 р. український рух зміцнів і організа­ційно, і кількісно настільки, що поет констатував: «Ще не вмерла, ще не вмерла і не вмре!». Широкі кола українства Галичини усвідомлювали свою окремішність і поступово переходили до примату національної ідеї. Так, у 1893 р. відбулося урочисте перевезення останків М.Шашкевича з Новосілок до Львова. Ця подія сколих­нула десятки тисяч галичан до вияву національного самовизначення. Тоді вулиці Львова вперше рясно за­майоріли жовто-блакитними прапорами. Уся Галичина маніфестувала вдячність «Пробудителеві» краю. У 1895 р. постулат політичної самостійності України під­тримала газета «Робітник». А через два роки у Львові на вечорі пам'яті Т.Шевченка голова «Академічної гро­мади» І.Голубович проголосив політичну самостійність України найважливішим ідеалом української молоді. У 1898 р. на всенародному вічі у Львові з нагоди 50-річчя скасування панщини в Галичині, усі українські політичні угруповання зійшлися на принципі само­стійності української нації. Це, по суті, була перша між-партійна платформа на самостійницькому грунті. З цього ж року дедалі послідовніше поширюються терміни «Україна» й «український», замість дотеперішніх «Русь» і «руський». Така активізація українського руху в кін. XIX ст. наочно показувала його потенційні мож­ливості.

Усе більшого резонансу серед широких мас набу­вала радикальна преса. Якщо демократичні видання 70 —80-х років були розраховані головним чином на інтелігенцію та молодь, то видання 90-х років адресо­вані переважно селянам і міським робітникам. Ще з

поч. 1890 р. за редакцією І.Франка та М.Павлика вихо­див радикальний часопис «Народ». Видавалися газети «Хлібороб» і «Громада». Друкувалася політична літе­ратура, зокрема серію брошур І.Франка під загальною назвою «Радикальна тактика».

Дбаючи про ріст національної самосвідомості гали­цьких українців, радикали не забували й про інші землі України. Так, коли в 90-х роках відзначалося тисячо­ліття Угорської держави, що проходило в умовах на­ступу шовіністичних і католицьких сил з метою асимі­ляції населення Закарпаття, І.Франко, М.Павлик, В.Гна-тюк та інші діячі опублікували «Протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття». У ньому підда­валися гострій критиці угорські загарбники, що прово­дили політику пригнічення закарпатських українців, указувалося на відступництво української інтелігенції, яка мадяризувалася, цуралася рідної мови.

У кін. ХіХ ст. Русько-українська радикальна партія пережила кризу. Намітилися суперечливі тенденції, суть яких полягала в тому, що поруч з розгортанням ради­кального руху і охопленням ним трудящого люду де­далі більше виявлялася політична диференціація в її лавах. До цього призвели соціально-економічні, полі­тичні й ідеологічні чинники, пов'язані з дальшим роз­витком капіталістичного господарства, соціальним роз­шаруванням суспільства, виходом на політичну арену робітничого класу, піднесенням національної свідомості. Внутріпартійна боротьба викристалізувала три основні фракційні групи: власне радикальну, яку очолили М.Павлик, К.Трильовський, Л.Бачинський, соціал-демо-кратичну на чолі з Р.Ярославичем, М.Ганкевичем, М.Но-ваковським та національно-демократичну, якою керува­ли І.Франко, Є.Левицький, В.Будзиновський, Т.Оку-невський. У результаті, у 1899 р. з'явилося ще дві партії: національно-демократична та соціал-демократична.

На Різдво 1900 р. Народний Комітет, як керівний орган Української національно-демократичної партії (УНДП), опублікував першу відозву до народу. У ній наголошувалося: «Ідеалом нашим повинна бути неза­лежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з'єдинилися в одну новочасну, культурну державу». Ці

слова, як і програма УНДП, припали до вподоби бага­тьом галицьким українцям. Вже незабаром національні демократи, відкриваючи свої осередки на місцях та розгортаючи широку політичну діяльність по всьому краю, стали домінуючим чинником українського жит­тя в Австро-Угорщині.

На самостійницьких позиціях стояла й Українська соціал-демократична партія (УСДП). її друкований орган «Воля» писав, що метою українських соціал-де­мократів є «вільна держава українського люду, україн­ська республіка». УСДП, як і УНДП, також вийшла з лона радикальної партії, перша була в ній лівим кри­лом, а друга правим. За висловом жандармського пол­ковника Мезенцова, члени всіх цих партій були «од­ними й тими ж мазепинцями».

Отже, на зламі століть незалежницькі ідеї починають захоплювати чимраз ширші кола західноукраїнського суспільства. Галичина, що з легкої руки Є.Чикаленка дістала назву «українського П'ємонту» (П'ємонт — історична область Італії, яка в сер. XIX ст. стала центром національного об'єднання), внаслідок напру­женої праці кількох поколінь галицько-українських громадських діячів та при істотній інтелектуальній та фінансовій допомозі зі Східної України, стала тим місцем, де генерувалася ідея національного визволення та воз­з'єднання всіх українських земель.

4. Українська культура XIX ст.

Незважаючи на колонізаторську політику росій­ського царизму й Австро-Угорської монархії, продов­жувала, хоч і повільними темпами, розвиватись україн­ська культура. її стан перебував у тісному зв'язку з економічними та соціально-політичними процесами, які відбувалися в Україні.

Дата добавления: 2015-05-22