Музично-пісенна творчість

Наука

Освіта

Вирішальне значення для піднесення культури українського народу мала освіта. Розвиток промисло­вості, торгівлі, міст вимагав дедалі більшої освіченості,

кваліфікованості працівників. Він зумовлював збільшен­ня кількості навчальних закладів та учнів у них.

Згідно з «Попередніми правилами народної освіти» 1803 р. впроваджувалися чотири типи шкіл: пара­фіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У парафіяльних школах, які відкривалися при цер­ковних парафіях і були початковими, навчання трива­ло 4—6 місяців у селах і до одного року — у містах. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, еле­ментарних арифметичних дій, основ релігії.

У гімназіях (середніх школах) навчалися переваж­но діти дворян, чиновників. Тут викладали латинську, німецьку, французьку мови, історію, географію, почат­ковий курс філософії і слов'янських наук, математику, фізику, природознавство, політичну економію, малюван­ня. З 1828 р. навчання тривало 7 років. За статутом 1828 р. з навчальних планів було виключено природо­знавство, філософію і політекономію, впроваджено ви­кладання закону Божого, священної і церковної історії, грецької мови.

Крім державних, у ряді сіл, особливо на Полтавщині і Чернігівщині, діяли дяківські школи, які утримува­лися на кошти батьків. Тут дяки навчали дітей, пере­важно українською мовою, читати буквар, часослов і псалтир, а також церковних співів.

Існували приватні пансіонати (майже у кожній гу­бернії), що працювали за програмою середніх навчаль­них закладів. Доньки дворян здобували освіту і вихо­вувалися в інститутах шляхетних дівчат, заснованих у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1836) і Києві (1838).

Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (1817), Кременецький на Волині (1819), засно­ваний на базі гімназії {після польського повстання 1830—1831 рр. закритий, а потім переведений до Києва і реорганізований в університет), і Ніжинський, на який у 1832 р. перетворено гімназію вищих наук, засновану в 1820 р. на кошти братів Безбородьків.

В Україні, крім загальноосвітніх, діяло кілька профе­сійних навчальних закладів. У Єлисаветграді (нині Кіро-

воград) працювала медична фельдшерська школа, у Ми­колаєві — артилерійське (1794) і штурманське (1798) училища, засновані морським відомством. У Херсоні в 50-ті роки почало діяти училище торгового мореплавства, в Севастополі — морська школа. У 1851 р. поблизу Харкова відкрилася землеробська школа, яка готувала агрономів.

Швидкий індустріальний розвиток, а також вимоги прогресивних сил суспільства змусили царський уряд здійснити в 1864 р. реформу народної освіти. Згідно з нею, усі типи початкових шкіл, які існували раніше, ого­лошувалися загальностановими і діставали назву по­чаткових народних училищ. Вони почали працювати за єдиним планом і програмою. Тут дітям давали елемен­тарні знання: навчали Закону Божому, читати, писати, першим чотирьом діям арифметики. Керівництво училищ зосередилося в новостворених повітових і губернських училищних радах, а контроль за ними у межах кожної губернії здійснювали попечителі народних училищ.

На кін. XIX ст. кількість початкових народних шкіл у Східній Україні зросла і становила бл. 17 тис. Однак вони охоплювали навчанням лише третину дітей, решта ж їх, бл. 70 %, залишалася поза школою. Багато дітей не відвідували школу або не закінчували повного курсу навчання через важкі матеріальні умови. Згідно з пере­писом населення 1897 р., відсоток письменних в Україні коливався від 15,5 до 27,9.

Щоб задовольнити народний потяг до освіти, пере­дові громадські діячі України почали організовувати безплатні недільні школи для дорослих. Першу із них було відкрито у жовтні 1859 р. в Києві. Усього протя­гом 1859—1862 рр. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших українських містах було створено 110 таких шкіл. 10 червня 1862 р. царський уряд закрив їх. Але в 1864 р. недільні школи, хоч і з великими обмеженнями, були дозволені. У 70 —80-х роках їх кількість зросла.

Одночасно із реформою початкової школи прогресивні зміни відбувались у системі середньої освіти. У 1864 р. цар затвердив Статут гімназій і прогімназій, відповідно до якого засновувались 7-класні гімназії і 4-класні про­гімназії. Формально їх оголосили безстановими і за-

гальнодоступними, але за навчання в них треба було платити. Так утруднювався доступ дітей малоімущих у ці навчальні заклади. Для жінок діяли окремі гімназії і вищі жіночі курси, у яких готували з дівчат «матерів сім'ї». На кін. XIX ст. у Східній Україні працювало 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ.

Важливими осередками духовного життя Над­дніпрянщини були Харківський та Київський універси­тети з історико-філологічними, фізико-математичними, юридичними і медичними факультетами. Заснований 1865 р. в Одесі Новоросійський університет мав такі ж факультети, крім медичного. У трьох університетах у 1865 р. навчалося бл. 1200 студентів, а в сер. 90-х років — уже понад 4 тис. У 1878—1889 рр. в Києві діяли жіночі курси.

У 70 — 90-х роках було відкрито спеціальні вищі на­вчальні заклади: Ніжинський історико-філологічний інститут, створений на базі місцевого ліцею, Харківський ветеринарний інститут, Південноросійський технологіч­ний інститут у Харкові, Київський політехнічний інсти­тут, Вище гірниче училище в Катеринославі. Поступово демократизувався склад студентів вузів. Кількість вихід­ців із дворянства зменшувалась, а кількість представни­ків інтелігенції збільшувалася.

На західноукраїнських землях, згідно з реформою 1869 р., початкові школи було передано у відання світських органів, формально впроваджено обов'язко­ве навчання всіх дітей віком від 6 до 14 років. Однак багато з них не відвідувало школи через матеріальні нестатки. Не вистачало кваліфікованих учителів, шкіль­них приміщень, коштів. Австро-угорський уряд, спира­ючись на місцевих великих землевласників та промис­ловців, сприяв політиці полонізації (Східна Галичина), мадяризації (Закарпаття), румунізації (Північна Буко­вина) системи освіти. Більшість західноукраїнського населення залишалася неписьменною. Дуже мало україн­ців навчалося в гімназіях. Колонізаторській меті Авст-ро-Угорської монархії було підпорядковано систему навчання у Львівському (заснований 1784 р., мав чо­тири факультети — філософський, юридичний, бого­словський, медичний) та Чернівецькому (заснований

1875 р. з юридичним, філософським, богословським факультетами) університетах. Вступ до них вихідців із народних мас, особливо українців, був нечастим яви­щем. Із спеціальних вищих закладів виділялася Технічна академія у Львові, перейменована 1877 р. ^ Політехніч­ний інститут. У 1897 р. тут засновано також Академію ветеринарної медицини.

Центрами освіти і науки в Україні були універси­тети. На східноукраїнських землях перші з них виник­ли у Харкові (1805) та Києві (1834). Харківський уні­верситет, заснований з ініціативи В.Каразіна, спочатку мав чотири факультети. У рік відкриття університету в ньому навчалося 65 студентів, у 1855 р. — 492. Київ­ський університет, відкритий у 1834 р., спочатку мав один факультет — філософський, що складався з від­ділів історико-філологічного та фізико-математичного; у 1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. — медичний факультет. У 1834 р. в університеті навчали­ся 62 студенти, а в 1855 р. — 808.

Протягом дореформеного часу 56 вихованців Харків­ського університету стали професорами і працювали як у Харківському, так і в Київському, Московському, Казанському університетах. Найвідомішими з них були математик М.Остроградський, славіст І.Срезневський, філолог О.Потебня, історик М.Костомаров.

У першій пол. XIX ст. в Україні було видано низку важливих праць з різних галузей знань, зокрема 4 томи опису губерній Правобережжя і Лівобережжя, тритомні «Записки о Полтавской губернии» М.Арандаренка, тритомне «Статистическое описание Киевской губер­нии», яке підготував Д.Шуравський.

Значний крок вперед у першій пол. XIX ст. зробила в Україні історична наука. Велику роботу було прове­дено зі збирання, систематизації і публікації історич­них джерел — актового, архівного матеріалу, літописів та інших творів, пам'яток народної творчості. Багато історичних джерел, зокрема архівних матеріалів, зібра­ли й опублікували співробітники Київського тимча-

сового комітету для розгляду давніх актів, відкритого в Києві в 1843 р.

В історіографії кін. XVIII — поч. XIX ст. в Україні особливе місце займає «Історія русів», яку опублікував О.Бодянський у 1846 р.

Багато архівних матеріалів про запорізьке козацтво і т. зв. Новоросійський край зібрав А.Скальковський. Найбільш значною з його публікацій є «История Новой Сечи или последнего коша Запорожского» (18.41).

Значним є внесок у розвиток історичної думки в Україні М.Максимовича. Він виступив проти норман­ської теорії походження Русі, став першим істориком Коліївщини — великого народного повстання на Пра­вобережжі 1768 р.

У 20 —30-х роках XIX ст. у Львівському університеті тривали дослідження в галузі краєзнавства і гумані­тарних наук. І.Могильницький написав першу в Гали­чині граматику української мови. Передмова до неї — це важлива наукова праця «Відомість о руськім язиці» (1829), яка вміщувала змістовний нарис історії Украї­ни, визначала українську мову як одну з самостійних східнослов'янських мов. Над граматикою української мови працював також професор Львівського універ­ситету І.Лаврінський. Він уклав 6-томний українсько-польсько-німецький словник, на якому позначився вплив народної мови, переклав польською мовою «Повість вре-менних літ». З 1784 р. діяла бібліотека Львівського уні­верситету, що налічувала бл. 50 тис. томів літератури з різних галузей знань.

Російський царат, Габсбурзька монархія, російські, німецькі, польські, угорські шовіністи ігнорували українську мову, не дозволяли користуватися нею ні в школі, ні в державних установах. Але не могли добити­ся денаціоналізації українського народу, спинити роз­виток його мови.

Українська інтелігенція, зокрема письменники, гро­мадські і культурні діячі, відстоювали право україн­ського народу мати національну мову, піклувалися про її розвиток і вивчення.

У 1818 р. в Петербурзі було опубліковано першу гра­матику української мови, яку уклав російський філолог

О.Павловський. Відомі вчені І.Срезневський і М.Макси­мович у своїх працях науково спростували безпідставні твердження російських і польських великодержавників про те, що українська мова — не окрема мова, а діалект російської або польської, довели, що це багата за лек­сичним складом, живописна, поетична, музикальна мова. Прогресивні вчені і письменники (П.Білецький-Носенко, М.Маркевич, О.Афанасьєв-Чужбинський, П.Куліш, Я.Головацький) розробляли проблеми укра­їнської лексикографії, збирали матеріали і готували до друку словники української мови.

1848 р. у Львові відбувся з'їзд інтелігенції — «Со­бор руських учених». На ньому Я.Головацький прочи­тав науковий реферат про окремішність української мови, було обговорено низку наукових і літературних проблем, у т. ч. питання народної мови у школі. Тоді ж у Львівському університеті відкрили кафедру україн­ської мови та літератури.

П.Куліш у виданні «Кобзаря» Т.Шевченка 1860 р. та в інших книгах застосовував розроблений ним україн­ський правопис — кулішівку. Цей правопис ґрунтував­ся на фонетичному принципі, що був покладений в осно­ву пізнішого українського правопису.

Значне пожвавлення в усіх галузях наукової твор­чості, особливо в природознавстві, припало на другу пол. XIX ст. Великих здобутків досягли відомі вчені О.Ляпунов (1857 — 1918), М.Ващенко-Захарченко (1825-1912), М.Умов (1840-1915), М.Бекетов (1827-1911), І.Мечников (1845-1916), І.Сєченов (1829-1905), М.Гамалія (1859-1949).

На західноукраїнських землях плідно працювали математики В.Левицький, М.Зарицький, хіміки Б.Ра-дзішевський, Е.Ліннеман, геологи Ф.Ціркель, Ю.Токар­ський та інші вчені. У галузі політекономії і статистики відзначались професор Київського університету М.Бун­те, доцент цього ж вузу М.Зібер, професор Харківського університету Г.Цехановський та ін. Тривала діяльність видатного українського історика М.Костомарова. У своїх працях він обстоював самобутність українського народу, його право на вільний економічний розвиток. Чільне міс­це в українській історіографії посідають твори визнач-

них істориків О.Лазаревського, В.Антоновича, О.Єфи-менко, Д.Баталія, О.Левицького, Д.Яворницького. Низку цікавих досліджень опублікували галицькі історики О.Барвінський, А.Петрушевич, В.Площанський, Ю.Целе-вич, І.Шараневич та ін.

У важких умовах жорстокого національного гноб­лення вчені О.Потебня, П.Житецький, К.Михальчук створили цінні праці з проблем українського мовознав­ства. В галузі фольклористики та етнографії творчо й наполегливо працювали М.Сумцов, П.Чубинський, М.Драгоманов, Б.Грінченко.

Вагомий внесок у розвиток вітчизняного літерату­рознавства в Галичині зробили В.Щурат, К.Студин-ський, О.Маковей та ін. Багатими здобутками увін­чалася робота фольклористів та етнографів Ф.Вовка, В.Гнатюка, О.Роздольського, В.Шухевича, Ф.Колесси. І.Свєнціцький, І.Франко та ін. працювали над вивчен­ням української мови та літератури.

Важливим осередком української науки був Півден-но-Західний відділ Російського Географічного Това­риства. Тут напівлегально було опубліковано «Історичні пісні українського народу» В.Антоновича і М.Драго-манова, великий збірник етнографічних матеріалів П.Чу-бинського, вийшли твори П.Мирного, І.Нечуя-Левиць-кого, М.Старицького, М.Лисенка. Багаті етнографічні, економічні і статистичні матеріали по Україні зібрали співробітники Комісій з опису губерній Київського навчального округу (1851 —1864), а також земські ста­тистики. Київська тимчасова комісія з розгляду давніх актів продовжувала збирання й публікацію історичних документів, видання багатотомного «Архива Юго-За-падной России», присвяченого минулому Правобереж­ної і Західної України. Велику цінність для вивчення історії українського народу становлять опубліковані в Петербурзі протягом 1863—1892 рр. 15-томні «Акти Южной и Западной Руси».

Пожвавленню історичних досліджень сприяв журнал «Киевская старина», який, починаючи з 1882 р., про­тягом чверті століття виходив у Києві. Він вміщував художні твори, історичні документи й матеріали, спога­ди, пам'ятки народної творчості, етнографічні нариси.

Низку періодичних органів не лише для вчених, а й для широких кіл громадськості видавало Наукове то­вариство ім. Т.Шевченка у Львові. Найплідніше пра­цювали тут М.Грушевський, який редагував «Записки НТШ», І.Франко — постійний автор і редактор, В.Гна-тюк — багатолітній науковий секретар цієї установи, голова Етнографічної комісії. Ця комісія видавала «Етно­графічний збірник» і «Матеріали до української етно­логії», двадцятитомник «Українсько-руський архів» і 11 томів «Джерел до історії України-Руси». Найвагомі­шими були досягнення Товариства в галузі суспільних наук, зокрема історії (праці М. Гру шевського, його учнів Т.Джиджори, С.Томашівського, І.Кревецького, М.Кор-дуби, І.Крип'якєвича), філології та літератури (роботи О.Огоновського, І.Франка, О.Кониського, К.Студин-ського, М.Возняка, В.Щурата).

Зі Львовом пов'язане ім'я вченого-винахідника І.Лу-касевича, який виділив у 1852 р. гас із нафти і скон­струював гасову лампу. Значний слід у розвитку науки залишили математик Ю.ГГузина, мовознавець Ю.Ку-рилович, філолог Р.Ганшинець. Широко відомими ста­ли наукові праці з філософії П.Лодія, зі статичної фізи­ки — М.Смолуховського.

У цей час плідно працювали вчені із світовими іме­нами, які через свою активну позицію в обстоюванні укра­їнської державності були замовчувані як царською, так і більшовицькою владою. Це І.Верхрадський — видат­ний дослідник флори і фауни, ентомолог, який зробив величезний внесок у створення української наукової термінології; І.Горбачевський — видатний біохімік, який синтезував сечову кислоту, професор Українського уні­верситету у Відні, згодом ректор Празького університе­ту. Серед відомих українських вчених того часу — бота­нік і географ О.Волощук, хімік Й.Гекер, природодослід­ник та суспільствознавець С.Подолинський, знаний у всій Європі економіст М.Туган-Барановський, геолог Ю.Медвецький, хімік Р.Залозецький.

Наукові досягнення кожного з них здобули світове визнання. Так, Роман Залозецький був професором Тор­говельної академії у Львові, радником австро-угорського уряду, заступником консула Великобританії, послом до

австро-угорського парламенту, головою товариства «Сільський господар», директором Торгової школи то­вариства «Просвіта» у Львові. Уродженець Тернопіл­ля, видатний фізик І.Пулюй, першовідкривач катодних променів, попередник німецького вченого В.Рентгена, був доктором філософії, технічним директором електро­технічного бюро у Відні, професором Вищої технічної школи в Празі, одним із авторів перекладу українською мовою Біблії, фундатором товариства «Просвіта» у Льво­ві, дійсним членом НТШ.

Література

Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграли твори осново­положників нової української літератури: І.Котлярев­ського, Г.Квітки-Основ'яненка, П.Гулака-Артемовського, Є.Гребінки, М.Шашкевича і особливо великого україн­ського поета Т.Шевченка.

Зачинателем нової української літератури, її класи­ком став І.Котляревський (1769—1838), автор «Енеїди».

Значний вплив на розвиток української літератури першої пол. XIX ст. мала творчість Г.Квітки-Основ'я­ненка, І.Срезневського, А.Метлинського, М.Костомарова.

З кінця 30-х років починають привертати до себе увагу поезії Т.Шевченка. Видання «Кобзаря», а потім «Гайдамаків» стали важливими подіями в українській літературі. З виходом на літературну ниву Шевченка українське відродження стало безсумнівним фактом, а література і мова не потребували вагоміших доказів свого права на існування.

У другій пол. XIX ст. українська література розвива­лася за несприятливих соціально-політичних умов, що передусім було пов'язано з гоніннями російського цара­ту на українську мову (Валуєвський (1863) та Емський (1876; укази). У цей час творила плеяда видатних пись-менників-патріотів, послідовників Т.Шевченка. Визнач­ним представником літератури демократичного напрям­ку стала українська письменниця Марко Вовчок (М.Вілінська, 1833—1907). Уже в першій своїй книзі «Народні оповідання» вона гнівно засудила кріпосни-

цький лад, з великою любов'ю відтворила образи про­стих трудівників. У пізніших оповіданнях, повістях, ро­манах письменниця яскраво зобразила боротьбу народ­них мас проти гнобителів, викрила духовне убозство провінційного панства, створила колоритні образи по­борників інтересів трудового люду. У демократичному річищі протікала й літературна творчість Л.Глібова (1827—1893), який написав 107 байок, комедію «До мирового», вірші для дітей, багато поезій, в т. ч. пісню «Журба» («Стоїть гора високая»). Засобами худож­нього слова, за допомогою алегоричних прийомів він відобразив безправне становище селянства, свавілля по­міщиків, паразитизм, лицемірство і прислужництво чи­новників, з теплотою змалював високі моральні риси простих людей. Перший зразок реалістичного соціаль­но-побутового роману — «Люборацькі» створив тала­новитий письменник-різночинець А.Свидницький (1834—1871). Революційним пафосом пройнята його поезія. Яскравою антикріпосницькою спрямованістю від­значилася творчість С.Руданського (1834-1873). У «Співомовках» він викрив негативні звички українства, з великою симпатією показував розум, кмітливість, вина­хідливість його кращих синів і дочок. Широку популяр­ність здобули його мелодійні ліричні поезії.

70 —90-і роки XIX ст. ознаменувалися приходом в українську літературу нових високоталановитих пи­сьменників. Чільне місце серед них зайняв І.Нечуй-Левицький (1838—1918), який створив понад 50 ху­дожніх творів: повісті «Бурлачка», «Кайдашевасім'я», «Микола Джеря», «Афонський пройдисвіт», п'єси «На кожум'яках» і «Маруся Богуславка», історичні романи «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Вигов-ський» та ін. У них письменник глибоко відобразив жит­тя, побут і психологію різних верств українського су­спільства, правдиво змалював образи борців проти со­ціальної несправедливості, героїчні і трагічні сторінки української історії. Видатним представником письмен­ства був Панас Мирний (П.Руденко, 1849—1920), який став першим творцем соціально-психологічних романів та повістей. Перу Панаса Мирного належать багато тво­рів, що ввійшли до скарбниці світової літератури. Серед

них насамперед романи «Хіба ревуть воли, як ясла пов­ні?», «Повія», повісті «Лихі люди», «Товариші», «Лихо давнє і сьогочасне» та ін. Твори Панаса Мирного спов­нені теплотою до українського народу, пройняті демокра­тичною ідейністю. Плідно працював на ниві української літератури і культури взагалі Б.Грінченко (1863 — 1910). Прозаїк, поет, драматург, перекладач, публіцист, критик, педагог, фольклорист, етнограф, мовознавець, видавець, редактор, громадський діяч — ось який широ­кий діапазон його діяльності. У численних творах май­стер слова реалістично зображував дійсність, оспівував борців за волю українського народу, виступав за його краще життя. Великою заслугою Б.Грінченка стали підго­товка та видання 4-томного «Словаря української мови».

Вагомий внесок у розвиток української літератури зробив П. Куліш (1819 — 1897). У низці поетичних, прозових, драматичних, публіцистичних творів він з ве­ликою любов'ю змалював боротьбу народних мас проти польсько-шляхетського гніту, переконливо відтворив життя України за часів козаччини і Гетьманщини. Ви­ступав за збереження основ народної моральності, про­ти денаціоналізації українського народу. На подібних позиціях стояли письменники О.Кониський, Д.Мордо-вець, Олена Пчілка (О.Косач).

У 90-х роках XIX ст. почалася літературна творчість М.Коцюбинського (1864—1913). Уже в ранніх тво­рах («Дорогою ціною», «Для загального блага» та ін.) він майстерно відтворив вражаючі картини життя тру­дового народу, його прагнення до волі. Патріотичними, сповненими оптимізму творами заявила про себе гені­альна поетеса Леся Українка (Л.Косач-Квітка, 1871 — 1913). Полум'яна патріотка України, вона весь свій та­лант віддавала служінню інтересам пригнобленого рідно­го народу. Не тільки в творчості революційним діячем був видатний поет, талановитий публіцист і літературний критик П.Грабовський (1864 — 1902). За це царизм тримав його у тюрмах та на засланні, де він помер у розквіті творчих сил. Наприкінці XIX ст. створив низку історичних оповідань у формі хронік М. Гру шевський. Популярними були твори на цю тематику А.Кащенка, О.Левицького.

Діячі культури Східної України підтримували тісні зв'язки з Галичиною. Наддніпрянські письменники, яким у царській Росії не дозволяли друкувати твори україн­ською мовою, надсилали їх до галицьких видавництв. У дружніх взаєминах із своїми наддніпрянськими по­братимами був/. Франка (1856 —1916) — український письменник, який плідно працював в усіх жанрах літе­ратури, стежив за світовим літературним процесом, ста­вив у основу своїх творів високі ідеї, за які наполегли­во боровся як критик та громадсько-політичний діяч. Чи не найяскравішою була діяльність І.Франка-поета. У Львові вийшли його збірки поезій «З вершин і низин» (1887), «Зів'яле листя» (1896), «Мій ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1900) та ін., пройняті революційни­ми ідеями. Епоху в розвитку українського письмен­ства становить проза І.Франка. Використавши здобутки вітчизняної і зарубіжної літератури, письменник збага­тив українську прозу новою проблематикою й образа­ми, вивів її на світові обшири. У прозі І.Франка виділя­ються такі цикли: бориславські оповідання та повісті, твори з життя села, тюремні оповідання, дитячі, сатиричні твори, казки, оповідання та повісті з життя інтелігенції. Під вплицом І.Франка пожвавилася, ступила на шлях загальноєвропейського розвитку українська література в Галичині. Чимало сучасників І.Франка, галицьких письменників 90-х років XIX ст. залишалися на рівні першого періоду творчості Каменяра, тісно пов'язаного' з добою досить примітивного реалізму, тобто з доміш­кою етнографізму та суспільницької тенденції, інші ви­ривалися з цих тісних рамок. Серед останніх були поет В.Навроцький, прозаїк М.Павлик. До цієї групи нале­жав і письменник Т.Бордуляк із виразною схильністю до зображення психологічних проблем і застосування елементів нової техніки. Поруч із ним стояли Н.Кобрин-ська — перша організаторка галицького жіночого руху, лірична поетеса У.Кравченко, новелістка Є.Ярошинська, прозаїк Д.Лук'янович, з його оповіданнями та повістя­ми з життя подільського села, новеліст М.Дерлиця та поет С.Яричевський. Із талановитих сатиричних образів почав свою літературну творчість В.Будзиновський, який згодом створив популярні історичні повісті. Письменник

А.Чайковський виступив із повістями з життя дрібної шляхти та дрібної інтелігенції, вдалими гуморесками. Пізніше він присвятив себе створенню популярних істо­ричних повістей. Вслід за І.Франком С.Ковалів продов­жував розробку тем з життя бориславських шахтарів, писав образки з шкільного життя. На сторінках тогочас­них літературних журналів і, зокрема, часопису «Зоря» часто друкували поезії І.Грабовського, М.Бачинського (О.Філаретіва), М.Мурави (С.Лепкого), В.Масляка.Лз пізніших письменників виявився талант О.Маковея —' у жанрі невеликих сатиричних нарисів, відтворенні кар­тин із життя галицького міщанина чи провінційного галицького та буковинського інтелігента. Г.Цеглинський і Л.Лопатинський написали низку драм та комедій, що якийсь час підтримували небагатий галицький театраль­ний репертуар. О.Колесса створював поезії за мотива­ми народних пісень.

Складовою української літератури другої пол. XIX ст. була драматургія, що продовжувала традиції І.Котлярев­ського, Т.Шевченка. Найвидатнішим її представником був І.Карпенко-Карий (І.Тобілевич, 1845—1907), який створив понад 20 драм і комедій: «Бурлака», «Наймич­ка», «Безталанна», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Ха­зяїн», «Суєта» та ін. У них переконливо показано широ­ку картину життя українського пореформенного села.

На цей період припадає драматургійна творчість М.Кропивницького (1840—1910), талантом якого народжено понад 40 п'єс. Серед них шедеври україн­ської драматургії «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «Дві сім'ї», «Олеся», «Дай сер­цю волю, заведе в неволю», що й сьогодні не перестають вражати глядачів глибокою реалістичністю і народні­стю. Поряд з поетичними і прозовими творами 25 п'єс написав М.Старицький (1840—1904). Його найвідоміші соціально-побутові драми «Не судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Маруся Богуславка», «Ос­тання ніч» пройняті гарячим почуттям любові до рідного народу, до його героїчної минувшини. Видатним майст­ром драматургії був І.Франко. З-під його пера вийшли класичні зразки соціально-психологічної драми, роман­тично-легендарні твори історичної тематики.

Театр

Сприятливі умови для розвитку театрального мис­тецтва склалися на Полтавщині, де завдяки І.Котля­ревському та М.Щепкіну започаткував свою історію професійний український театр. Великі зрушення у його розвитку відбулися з постановкою у 1819 р. «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» І.Котляревського. Національна драматургія, крім згаданих п'єс, заявила про себе творами Г.Квітки-Основ'яненка, Я.Кухарен­ка, Т.Шевченка.

Розвиток національного театру особливо активізу­вався в ЗО —40-ві роки. У зміцненні його реалістичних і демократичних принципів важливу роль відіграв Т.Шевченко. Його драма «Назар Стодоля» (1843) — одна з перших в українській драматургії п'єс, сюжет якої побудований не на побутово-любовному, а на со­ціальному конфлікті.

З кін. XVIII ст. пожвавилося театральне життя на західноукраїнських землях. Значною подією тут став вихід у світ збірки пісень О.Лозинського «Українське весілля» (1835). Матеріал збірки театралізував і по­ставив аматорський театр Львівської духовної семінарії. Вистава пройшла з успіхом.

Поштовхом до дальшого розвитку українського теа­тру в Східній Галичині послужили п'єси І.Котлярев­ського «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник», що з'явилися там у 1844 р. і швидко здобули популяр­ність. У Коломиї виник аматорський гурток І.Озарке-вича (червень 1848 р.). Згодом на базі цього гуртка утворилася театральна трупа, у репертуарі якої були відомі п'єси І.Котляревського та Г.Квітки-Основ'яненка. Аматорські вистави театральних гуртків відбулися у Перемишлі й Тернополі, де ставили перші п'єси гали­цьких драматургів С.Петрушевича, М.Устияновича. Театральний рух, пов'язаний з іменем О.Духновйча, розвивався і на Закарпатті.

Посилення інтересу громадськості Наддніпрянщини до національного театру в другій пол. XIX ст. виявило­ся насамперед у створенні аматорських колективів та їх виступах у містах Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Жи-

томирі, інших населених пунктах. У 1882 р. в Єлисавет-граді М.Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До її складу ввійшли актори-про-фесіонали і аматори М.Заньковецька, М.Садовський, О.Вірина, К.Стоян-Максимович, І.Бурлака, Л.Манько та ін. У серпні 1883 р. до трупи М.Кропивницького приєднався аматорський гурток М.Старицького. її директором став М.Старицький, а режисером і актором М.Кропивницький. У 1885 р. об'єднана трупа, яка на­лічувала бл. 100 осіб, розділилася на дві. їх очолювали М.Кропивницький та М.Старицький. Традиції перших українських професійних колективів продовжували нові трупи: М.Садовського (діяла з 1888 по 1898 рр.), М. Кропивницького (1888 -1893,1894 - 1900), П. Сакса-ганського й І.Карпенка-Карого (1890—1909). Українські театральні трупи з великим успіхом виступали не лише в Україні, а й у Петербурзі, Москві та багатьох інших містах Росії. Репертуар українських труп постійно роз­ширювався. Вони ставили п'єси І.Котляревського, Т.Шевченка, М.Гоголя, І.Карпенка-Карого, М.Кропив­ницького, М.Старицького, І.Франка, Панаса Мирного та інших драматургів. Поряд з українськими в Україні діяло чимало російських театральних колективів.

Український професійний театр у Галичині заснова­но 1864 р. з ініціативи товариства «Руська Бесіда». Цей мистецький колектив із перервами проіснував більше як півстоліття — до Першої світової війни. Спочатку на посаду директора театру був запрошений із Жито­мира О.Бачинський з дружиною, яка здобула славу видатної драматичної актриси на польській та україн­ській сценах. До цих двох професіоналів приєднались аматори, з яких незабаром виросли здібні артистичні сили.

На жаль, брак національної свідомості, москвофільські ухили завадили О.Бачинському як слід поставити в Галичині справу українського театру.

Цей театральний колектив набув розквіту під керів­ництвом Теофілії Романович (1874—1880). Вона поповнила його кількома членами своєї родини, обдаро­ваними артистичним хистом. Пізніше цей мистецький колектив очолив Біберович-Гриневецький (1889 —

1892). В українському театрі Галичини працювали та­лановиті актори І.Гриневецький, К.Площевський, Бібе-ровичі, згодом — Підвисоцькі, А.Стечинський, Ф.Яно-вич, А.Осиповичева, В.Юрчак, нарешті Рубчаки, Стад-ники та багато ін.

Галицький театр у виборі репертуару орієнтувався на твори кращих драматургів України. У його творчому здобутку були «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І.Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ'яненка, «Назар Стодоля» Т.Шевченка, «Неволь-ник», «Пошились в дурні» М.Кропивницького, «Ніч під Івана Купала» М.Старицького, «Мартин Бору ля», «Без­таланна» І.Карпенка-Карого та ін. Для підвищення мис­тецького рівня театральних вистав багато зробив фун­датор професійного театру в Україні М.Кропивницький, який 1875 р. працював режисером театру «Руської Бесі­ди» у Львові. 1887 р. тут здійснено постановку опери С.Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», яка разом з «Вечорницями» П.Ніщинського користувалась у публіки величезним успіхом. 1893 р. у Львові вперше поставлено видатний твір української класики — «Укра­дене щастя» І.Франка.

Високим рівнем розвитку відзначалася музично-пісен­на творчість. Широко побутували народні пісні кален­дарного циклу, колядки, веснянки, гаївки, колискові, весільні та ін. Із середовища народу виростали таланови­ті співці-кобзарі, лірники (Андрій Шут, Остап Вересай).

Осередками розвитку музичної культури були ду­ховні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, у яких багато уваги приділяли вивченню нотної грамоти і теорії музики. У багатьох містах і селах існували хори, оркестри грали в міських парках і театрах.

Піаніст, композитор і педагог Й.Витвицький (1813 — 1866) написав у Києві музичний твір «Украї­на» (1836) — варіації на тему народної пісні «Зібра­лися всі бурлаки». Композитор А.Єдлічка (1819 — 1841), чех за національністю, плідно працював як про­фесійний музикант і педагог на Полтавщині. Відомим

оперним співаком і композитором був С.Гулак-Арте-мовський (1813—1873) — автор першої української опери «Запорожець за Дунаєм». Активізувалося му­зичне життя в Галичині. У Львові виступали польський композитор і диригент Ю.Ельснер, піаніст і компози­тор Я.Медерич-Галлюс, відомий скрипаль і компози­тор К.Ліпінський. Значний слід у музичному житті міста залишив син В.-А.Моцарта Франц-Ксавер Моцарт, який створив тут Музичне товариство (1826 р.). 1838 р. у Львові було організовано Товариство сприяння музиці.

Значну роль у становленні української професійної музики на західноукраїнських землях відіграло пожвав­лення культурних зв'язків з Наддніпрянською Украї­ною. Зокрема, серед населення Західної України велику популярність здобула творчість класика української хорової музики Д.Бортнянського. Його твори з кін. 20-х років XIX ст. виконували численні аматорські хо­рові колективи Львова. Першими українськими ком-позиторами-професіоналами у Львові в сер. XIX ст. стали М.Вербицький та І.Лаврівський.. Тенденції української музичної культури другої пол. XIX ст. найповніше виявились у творчості М.Ли-сенка — композитора, диригента, піаніста, педагога, збирача і дослідника фольклору, основоположника української класичної музики. Особливе місце в україн­ській музиці займають його опера «Тарас Бульба» і музика до «Кобзаря» Т.Шевченка.

Розвивали музичні жанри сучасники і послідовники М.Лисенка: М.Калачевський, Н.Сокальський, Н.Ніщин-ський, М.Аркас, І.Рачинський, С.Воробкевич, А,Вах-нянин, В.Матюк, Д.Січинський, О.Нижанківський.

У другій пол. XIX ст. почали діяти музичні това­риства, зокрема Київське оперне товариство (з 1889). Концертну і музично-освітню діяльність проводило галицьке музичне товариство у Львові (з 1838), му­зичне товариство в Чернівцях, відділення Російського музичного товариства в Харкові (з 1871), Одесі (з 1884) та інших містах. У 1868 р. у Києві відкрито музичне училище (тепер Київське музичне училище ім. Р.Глієра), у 1880 р. у Львові створено першу в Україні консерва­торію.

Образотворче мистецтво

Український живопис у першій пол. XIX ст. розви­вався в загальному річищі розвою європейського мис­тецтва. Панував класицизм, але паралельно з ним чи в його надрах розвивався романтизм, закладалися підвали­ни реалізму як стилю. Демократично настроєні худож­ники саме в реалізмі вбачали справжній розвиток ми­стецтва.

Як провідний навчальний осередок Петербурзька академія мистецтв давала високу фахову підготовку своїм вихованцям, але, як офіційний заклад, обмежува­ла творчу діяльність естетичними канонами класицизму. З ЗО — 40-х років класицизм став консервативним напря­мом у мистецтві. У сер. XIX ст. П.Федотов і Т.Шевчен­ко заклали основу критичного, реалістичного мистецтва. Друга пол. XIX ст. характерна консолідацією худож­ніх сил України в осередках, що мали давні історичні й мистецькі традиції. Передусім це Київ і Харків, потім Одеса з ЇЇ Товариством південноросійських художників. Окремо стояли Львів, де 1898 р. було створено Товари­ство для розвою руської штуки (українського мистецтва) і Ужгород, що перебували у складі Австро-Угорської держави. Маючи певні творчі відмінності, котрі випли­вали хоча б з того, що майстри Львова і Ужгорода здо­бували освіту в західноєвропейських художніх закладах, більшість митців усе ж відчувала свою належність до єдиного українського мистецтва, навіть намагалася влаш­тувати в Києві спільні із наддніпрянцями виставки.

У творчості українських художників нерідко підніма­лися тогочасні соціальні проблеми («В люди» К.Кос-танді, «Об'їзд володінь» М.Кузнецова, «Глухомань» П.Левченка, «Жертва фанатизму» М.Пимоненка, «Про­води рекрутів» І.Соколова, «Хворий» К.Трутовського тощо). Разом з тим, звертаючись до теми народу і Бать­ківщини, митці активно утверджували позитивний іде­ал, прагнули розкрити красу природи і людини, втіли­ти в зримих образах вічну принаду буття.

В українському живописі силою історичних обставин найбільшого розвитку набули побутовий і пейзажний жанри. Історичну тему художники розробляли знач-

но менше та й то переважно учні Петербурзької ака­демії мистецтв у майстерні І.Рєпіна. Визначні представ­ники побутового і пейзажного жанрів — С.Васильків­ський, К.Костанді, П.Левченко, М.Пимоненко, С.Світо-славський, М.Ткаченко, К.Трутовський та ін. гідно втіли­ли у своїх творах ідеали високої людяності і краси, створили полотна, сповнені почуття народного гумору і проникливого ліризму.

Кращі твори того часу характерні правдивістю жит­тєвого мотиву, незмінною емоційною наснаженістю, ви­тонченістю і яскравістю живопису.

У Львові плідно працювали західноукраїнські худож­ники Т.Копистинський, К.Устиянович, А.Пилиховський. У картинах Т.Копистинського «Сліпець з поводирем», «В селянській хаті», «Погорільці» та інших правдиво відображене життя галицького селянства. К.Устиянович оспівав красу і велич рідного народу в картинах «Бой­ківська пара», «Гуцул», «Гуцулка біля джерела» та «Василько Теребовлянський». До історії України звер­тався художник А.Пилиховський. Він створив історичні картини «Хрещення Русі», «Папські посли у короля Данила», «Бій з татарами біля Десятинної церкви».

На Буковині у 80 —90-х роках творив художник Ю.Пігуляк, відомий жанровими картинами «Гуцули», «Любов і вірність», а також портретами. Найвищі здо­бутки живописного мистецтва на Буковині пов'язані з ім'ям М.Івасюка. Це картини, присвячені простим селя­нам, полотна на історичні теми, портрети. У 1899 р. він організував у Чернівцях першу художню школу. На Закарпатті творив живописець Г.Рошкович, який, зокрема, виконав багато розписів у церквах.

В Україні в скульптурі, як і архітектурі, переважав класицизм, що прийшов на зміну стилю барокко. Серед скульпторів того часу одним з найвидатніших був вихо­дець з України І.Мартос (1754—1835), який з 1814 р. працював у Петербурзькій академії мистецтв професо­ром і ректором. Кращими його творами є пам'ятник Мініну і Пожарському на Красній площі в Москві, па­м'ятник Рішельє в Одесі, пам'ятник-надгробок фельд­маршалові П.Рум'янцеву-Задунайському в Києво-Пе­черській лаврі.

З монументальних творів скульптури другої поло­вини XIX ст. в Україні найвидатнішим є пам'ятник Б.Хмельницькому (художник і скульптор М.Микешин), споруджений 1888 р. у Києві на Софіївській площі.

У найбільш поширеній тематично-жанровій скульп­турі малих форм і жанрів помітних успіхів досягли Л.Позен («Кобзар», «Переселенці», «Жебрак», «Оранка в Малоросії», «Запорожець у розвідці»), П.Забіла (бю­сти М.Салтикова-Щедріна, М.Гоголя, мармуровий пор­трет Т.Шевченка), Б.Едуардс («Катерина», «Життя не­веселе», скульптурний портрет Луї Пастера) та ін. На західноукраїнських землях також працювали скульп­тори Т.Баронч, К.Островський, О.Северин, С.Яжимов-ський. С.Левандовський, Т.Рігер та ін.

Дата добавления: 2015-05-22