Наростання українського спротиву

Корінне населення регіону не мирилося зі своїм важ­ким становищем. На кривду і визиск воно відповідало все активнішим спротивом. Щораз гострішими ставало страйки галицьких робітників. Протягом 1900—1904 рр. у Галичині відбулося 143 страйки, у яких взяли участь 6л. 32 250 чол. Страйки все частіше закінчувалися пов­ною або частковою перемогою страйкарів (у 1900 р. — 16 страйків, у 1904 р. — 34 страйки увінчалися повною або частковою перемогою). Важливою подією був страйк робітників-будівельників Львова в червні 1902 р. Хоча страйкарі боролися героїчно, власті жорстоко приду­шили виступ, заливши вулиці міста кров'ю робітників. У 1904 р. відбувся великий страйк нафтовиків дрого-бицько-бориславського нафтового басейну. Ці акції на-

були політичного характеру, супроводжувалися демон­страціями. У 1903 р. страйкували мебльовики Ужгоро­да. Наступного року закарпатські робітники виступи­ли спільно з галицькими.

Широкого розмаху набрав аграрний рух. У страйку сільськогосподарських робітників, що відбувся в Східній Галичині влітку 1902 р., взяло участь бл. 200 тис. чол. Головною вимогою було підвищення заробітної плати. Найактивніше боролося за свої життєві інтереси се­лянство Гусятинського, Збаразького, Тернопільського, Золочівського повітів. У ході аграрних виступів виник­ли страйкові комітети, які формулювали спільні вимо­ги селян до поміщиків, встановлювали зв'язки між селами, розробляли заходи боротьби проти штрейк­брехерів. Іноді створювали повітові комітети, які закли­кали селян до єдності дій. Так, Гусятинський повітовий комітет звернувся 13 липня до всіх селян із закликом продовжити боротьбу «в згоді і єдності, рука в руку, плече в плече». У зверненні комітету зазначалося: «Бра­ти селяни-русини, все одно, чи ви грецького, чи ла­тинського обряду... Вже досить нашого горювання, до­сить наших сліз, нужди і кривди. Браття! Не в Канаді і Бразилії наш хліб. Наша Канада і Бразилія на тій землі, яку наші прадіди кров'ю поливали». Завдяки наполегливій боротьбі страйкарі змусили землевласни­ків піти на поступки: платити за працю в полі не 12-й сніп, а 9 —7-й.

Аграрні страйки, селянські мітинги проходили на Буковині та в Закарпатті. Учасники цих акцій, як і їхні галицькі брати, вимагали впровадження загального виборчого права, заборони лихварства, обмеження при­мусового продажу селянських земель, скасування зе­мельного податку.

У 1905—1907 рр. страйковий рух на західноукраїн­ських землях під впливом першої російської революції досяг кульмінації. Значно частішими стали не тільки страйки, а й політичні мітинги, демонстрації, селянські віча. За цей час у Східній Галичині відбулося понад 220 страйків, у яких взяло участь понад 40 тис. робіт­ників. Лише протягом першої пол. 1906. р. в краї відбу­лося 2323 мітинги і 171 демонстрація. їхнім лейтмоти-

вом була рішуча одностайна вимога демократизації ан­тинародної виборчої системи. Під могутнім натиском народних мас Австро-Угорщини, в т. ч. й західноукраїн­ських земель, правлячі кола імперії Габсбургів змушені були швидше провести реформу виборчої системи до парламенту (рейхсрату). Відповідно до закону від 28 січня 1907 р. було впроваджене загальне виборче право, щоправда, недосконале.

Ліквідувавши в 1907 р. куріальну систему, уряд Ав­стро-Угорщини зберіг низку цензів, що обмежували пра­ва простих трудівників. Новий виборчий закон не ска­сував старої системи дискримінації українського насе­лення. Так, німці обирали одного депутата від 40 тис. чол., а українці — від 102 тис. У рейхсраті та в місцевих сеймах панували австрійські, угорські, польські, румун­ські великі землевласники та підприємці, урядовці. Тому трударі Галичини протягом 1907 — 1914 рр. не припиня­ли боротьби за загальне виборче право до крайового сейму та органів місцевого самоврядування.

Яскравим виявом радикалізації національної бороть­би українців стала справа польського графа А.Потоць-кого, натхненника та організатора антиукраїнської полі­тики. Як намісник Галичини він мав широкі права, котрі давали йому змогу бути не стільки конституційним австрійським намісником, скільки самодержавцем краю. Від природи він був садист. Зробивши Галичину своєю вотчиною, А.Потоцький привселюдно заявив, що тепер для українців влаштує друге Берестечко. Слово у гра­фа не розходилося з ділом. Під час виборів до галиць­кого сейму 1908 р. у селі Коропець (нині Монасти-риського р-ну Тернопільської обл.), від якого балоту­вався граф К.Бадені, було вбито селянина Марка Ка­ганця. Перед тим він звинуватив претендента на депу­татський мандат у виборчих махінаціях, зокрема у ви­краденні бюлетенів. На очах у всього села до М.Каганця підійшло троє австро-угорських жандармів і багнета­ми закололи його. «Це була остання крапля, — писав у ті дні Г.Хоткевич, — котра переповнила чашу народ­ного терпіння». Одним із виразників глибокого обу­рення широких верств українства нестерпною сваволею галицької адміністрації став 23-річний студент Львів-

ського університету Мирослав Січинський. 12 квітня 1908 р. він трьома пострілами смертельно поранив ката українського народу А.Потоцького. Ця подія дала силь­ний поштовх антиукраїнським настроям польських по­літиків. У Львові за абсолютного невтручання поліції відбулися українські погроми. Шалену антиукраїнську пропаганду почала польська преса.

Складовою національно-визвольного руху україн­ського населення західноукраїнських земель була бо­ротьба за народну освіту. На багатолюдних зборах усе рішучіше лунали вимоги ліквідувати дискримінацію українців у галузі освіти. 5 квітня 1905 р. в Тернополі відбулося селянське віче, у якому взяло участь понад 600 чол. З палкою промовою виступив Іван Франко. Засудивши австро-угорську систему освіти, він закликав краян взяти шкільну справу у свої руки, зробити школу й науку доступними для широких мас українства. Збори робітників та ремісників Личаківської дільниці м. Львова, що відбулися 19 листопада 1905 р., вимагали відкрит­тя чотирикласної української школи. Подібні ухвали прийняли народні збори у Дрогобичі, інших містах і селах Галичини.

Тривалими і напруженими були змагання за україн­ський університет. Цю ідею підтримували різні прошар­ки-, галицького українства. Особливо активно за втілен­ня її в життя виступала студентська молодь. 13 листо­пада 1901 р. велика група студентів Львівського уні­верситету, зібравшись у одній з найбільших аудиторій, вимагала створення українського вузу. Невдачею закін­чилися спроби адміністрації зірвати збори. Після їх закінчення відбулася демонстрація. На знак протесту проти національних утисків понад 500 студентів-україн-ців у листопаді 1901 р. залишили навчання у Львівсько­му університеті. Бурхливі виступи студентів цього вузу відбулися в 1907 р. 23 січня 150 студентів-українців вигнали з університету реакційних викладачів, в т. ч. й ректора.

Прогресивний рух охопив і студентів Чернівецького університету. У 1908 р. вони зажадали від австро-угорського уряду відкриття кафедри історії України, а 31 жовтня 1909 р. на масових зборах ухвалили резо-

Дата добавления: 2015-05-22