Преса та видавництво

Ч7П

Наука

Освіта

Наслідки війни

Війна справила руйнівний вплив на економіку вою­ючих країн, які опинилися на межі виснаження. Най­тяжчих втрат зазнала Російська імперія, а відповідно й українські землі, які перебували в її складі. Припини­лася зовнішня торгівля, завмерли величезні чорно­морські порти. Війна відірвала від продуктивної праці мільйони українських селян і робітників. На початку війни було мобілізовано 30 — 40 % робітників кам'я­новугільної промисловості Донбасу. Заводи і фабрики виконували все більше воєнних замовлень і скорочу­вали виробництво предметів широкого вжитку.

Жорстока війна та її наслідки спричинили гостре невдоволення серед багатьох верств українського на-

роду, зростання революційно-визвольного руху. Спад страйкової боротьби, викликаний початком війни, змінив­ся навесні 1915 р. піднесенням. У цілому з початку війни до березня 1917 р. в Україні відбулося понад 370 страйків, у яких взяло участь бл. 300 тис. робіт­ників. Вони висували економічні вимоги, все активніше виступали проти самодержавства і війни. З серпня 1914 р. до кін. 1916 р. в Україні відбулося понад 160 селянських виступів, з них на Поділлі — 50, на Київ­щині — 32, на Харківщині — 28. Приблизно 20 % висту­пів супроводжувалися сутичками з поліцією та помі­щицькою сторожею, близько третини — закінчувалися арештами й ув'язненнями селян.

Слідом за робітниками та селянами на революційну боротьбу піднялися солдати. Вони відмовлялися йти в бій, убивали ненависних офіцерів, здавалися у полон тощо. З часом, зі зростанням політичної та національної свідомості, вони відкрито повставали, браталися із сол­датами противника. Революційний рух робітників, се­лян та солдатських мас активізував демократичну інте­лігенцію, зокрема студентську молодь.

Усе це свідчило, що наприкін. 1916 — на поч. 1917 рр. в Україні, як і в усій Російській імперії, назріла глибока економічна та політична криза. Український народ, ви­тримавши на поч. XX ст. чималі випробування, швид­ко наближався до нових соц^йльних потрясінь.

4. Становище української культури

Активізація визвольних змагань українського наро­ду, великі соціальні потрясіння, якими ознаменувався поч. XX ст., вплинули і на духовне життя, збагатили його чималим досвідом, новими знаннями.

Цьому значною мірою сприяв розвиток народної освіти як на західноукраїнських землях, так і на сході України. При всій антиукраїнській антинародній спря­мованості своєї політики царський уряд змушений був

піти на розширення шкільної мережі в Наддніпрян­щині. Протягом 1897 — 1911 рр. кількість початкових шкіл зросла тут з 13 570 до 18 719. За законом від 25 червня 1912 р. було впроваджено новий тип народ­них шкіл, т. зв. вищих початкових училищ з 4-річним строком навчання. На 1 січня 1916 р. в Україні діяло понад 300 таких закладів. У результаті цього помітно підвищився рівень письменності населення. Так, у 15 по­вітах Полтавської губернії за 1897 —1910 рр. грамотність підвищилась з 16,9 до 23,7 %.

Однак кількість шкіл в Україні не відповідала по­
требам населення у початковій освіті. За даними одно­
денного перепису шкіл, проведеного 18 січня 1911 р.,
відсоток дітей, яким відмовлено у прийомі до шкіл, ста­
новив у Київському окрузі 21,9 %, в Одеському —
21,1% загального числа учнів. До того ж обсяг і рівень
знань, що їх давала початкова школа, набагато відстава­
ли від вимог часу.,

У зв'язку з дальшим зростанням потреби в письмен­них людях і спеціалістах, а також під впливом револю­ційного руху мережа середніх навчальних закладів та учнів у них збільшувалися. У 1914—1915 рр. в Україні було 26 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 12,5 тис. учнів і понад 60 професійно-технічних учи­лищ, де здобували освіту і ремесло бл. 5 тис. чол. Але це все далеко не задовольняло потреб народу. Адже 6л. 70 % населення не вміло читати і писати.

Аналогічною була ситуація у вищій школі. Кількість студентів в університетах на поч. XX ст. зросла в серед­ньому більш як у два рази. Так, у Київському універ­ситеті у 1895 р. навчалося понад 2300 студентів, а у 1913 р. — майже 5000. Студентів у Новоросійському університеті протягом 1901 — 1914 рр. стало більше в З рази. Усього в 1908—1910 рр. в університетах України навчалося бл. 12,7 тис. чоловік.

Революція 1905 — 1907 рр. примусила уряд дещо відчинити університетські двері для вихідців з «ниж­чих» станів. Так, у Харківському університеті в 1908 р. навчалося майже 4300 студентів, з яких дітей дворян, чиновників, духовенства, купецтва — понад 2400, дітей міщан, майстрових, селян — більше як 1400. У 1910 р.

студенти «нижчих» станів у Київському університеті становили 36 %, в Новоросійському — 41,7 %. Це були, як правило, діти міських та сільських підприємців. Ро­бітникам і селянам доступ в університети залишався практично закритим.

На всій території України не було жодного вузу з українською мовою викладання, а в царській Росії — навіть жодної української школи на державному утри­манні. Така політика самодержавства щодо української мови, як мови навчання мас, підпорядковувалася меті задушити українську національну культуру. Навіть піс­ля офіційної відміни під впливом першої російської революції заборонних документів 1863, 1876 і 1881 рр. щодо видання книг, показу театральних вистав та про­ведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою царизм так і не дав дозволу на впровадження навчання у школах рідною мовою.

Важким було становище освіти на західноукраїн­ських землях. Власті імперії Габсбургів, панівні вер­стви на поч. XX ст., як і раніше, всіляко обмежували і без того мінімальний доступ дітей трударів західно­українських земель до освіти. Бюджетне асигнування на освіту 1912 р. на одного жителя Галичини було вчет­веро меншим, ніж у центральних австрійських провін­ціях. Власті насаджували школи з німецькою і поль­ською мовами викладання. Для корінного населення бу­ли призначені т. зв. утраквістичні школи. Середня шко­ла залишалася недоступною для дітей трудящих. Най­нижчий відсоток у гімназіях становили учні-українці.

Доступною лише для небагатьох залишалася вища школа на західноукраїнських землях. У 1911/12 навчальному році у Львівському університеті було 5271, політехнічному інституті — 1803, ветеринарній акаде­мії — 201, лісотехнічній вищій школі — 110 студентів. Частка українців в університеті становила 21 %, політех­нічному інституті — 4,4, ветеринарній академії — 10, лісотехнічній вищій школі — 10 %.

Майже всі студенти вищої школи походили із за­можних верств, бо тільки вони могли платити за на­вчання, користування лабораторіями, за практичні за­няття тощо. Шлях до вищої освіти був закритим для

ч«^

жінок. Лише в кін. XIX ст. вони отримали дозвіл всту­пати на філософський і медичний факультети універ­ситетів.

З посиленням національно-визвольного руху розгор­нулася у Львові боротьба за вивчення української мови в школах, демократизацію освіти. 600 студентів універ­ситету залишили в 1901. р. навчання на знак протесту проти дискримінаційної політики уряду в галузі осві­ти-щодо українців. Значного розмаху набув цей рух у

наступні роки.

У результаті тривалої боротьби за національну шко­лу галицькі й буковинські українці перед Першою світо­вою війною добилися відчутних успіхів. У Галичині — у Львові, Перемишлі, Коломиї, Тернополі, Станіславові функціонувало 6 українських державних гімназій. У них, а також у 2510 народних школах українською мовою навчалося 440 тис. дітей. На Буковині в 1911 р. було 216 чисто українських народних шкіл (із 40 тис. учнів та 800 учителями). Діяли україномовні державна гімназія та семінарія для дівчат. Таким чином, західноукраїнська молодь порівняно з юнацтвом Східної України мала більшу можливість виховуватись в українському дусі.

Всіляко перешкоджаючи прагненню народних мас до знань, царський уряд не міг зупинити розвитку на­уки і техніки. З українського народу вийшло багато талановитих вчених, які збагатили не тільки вітчизня­ну, а й світову науку. Значних успіхів досягли вчені України в розвитку природничих наук. У Харківсько­му, а з 1902 р. в Київському університетах плідно пра­цював у галузі математики професор Д.Граве — за­сновник Київської алгебраїчної школи, яка досліджу­вала найважливіший розділ алгебри — теорію груп. У Харківському університеті великий внесок у розвиток математики зробили професори, академіки В.Стеклов, Д.Синцов, С.Бернштейн. Для розвитку фізики і радіо­фізики багато зробив професор Харківського універ­ситету Д.Рожанський. Він став основоположником Хар­ківської школи радіофізики.

Розробкою проблем молекулярної фізики і термоди­наміки, зокрема теорії флуктуації, броунівського руху, у Львівському університеті займався М.Смолуховський. Своїми працями він створив основу для молекуляр­но-кінетичного обґрунтування другого начала термо­динаміки.

Низку цінних праць з органічної хімії створив про­фесор Київського університету С.Реформатський. Ва­гомих результатів у фізичній хімії досягнув учень М.Бе-кетова, професор Харківського університету І.Осипов. У Львівському університеті питання загальної і фар­мацевтичної хімії вивчав засновник наукової школи хіміків у Львові Б.Радзішевський. Дослідження з фізич­ної хімії тут проводили С.Толочко, В.Кемула.

Вагомим був внесок українських вчених у біологію і медицину. Розвиток генетики в Україні пов'язаний з іменами Л.Симиренка та М.Кащенка, які селекціону­вали та гібридизували рослини. Цінні праці професора Київського університету К.Пурієвича з хімічної фізіо­логії рослин, зокрема процесів дихання і фотосинтезу. Визначним ботаніком-морфологом був В.Арнольді — засновник Харківської школи альгологів. Великий вне­сок зробили епідеміологи і мікробіологи М.Гамалія, Д.Заболотний, патологоанатом і бактеріолог В.Високо-вич та інші для подолання таких тяжких хвороб, як чума, холера, тиф, сказ, туберкульоз тощо. Борючись проти епідемій, вони брали участь в експедиціях до Індії, Китаю, Аравії, інших країн Сходу.

На поч. XX ст. Україна зайняла провідне місце в Російській імперії з розвитку повітроплавання. 1908 р. в Одесі створили перший у Росії аероклуб. Його чле­ни С.Уточкін і С.Єфремов у 1910 р. в Одесі здійсни­ли перші в Росії польоти на літаку. У Києві збудува­ли літаки й дирижаблі. Російський військовий льот­чик П.Нестеров — член Київського товариства повітро­плавання — 27 серпня 1913 р. над Сирецьким аеродро­мом у Києві вперше продемонстрував низку складних фігур вищого пілотажу, зокрема «мертву петлю».

У центрі пильної уваги українського громадянства постійно перебували суспільні науки, покликані дати

відповіді на актуальні питання суспільно-політичного життя. На поч. XX ст. продовжувала працювати істо­рик О.Єфименко, яка, зокрема, написала один з пер­ших синтетичних курсів — «Історія українського наро­ду» (1906), Значний внесок у розвиток історичної нау­ки в Україні зробили В.Іконников, Д.Багалій, В.Бар-вінський. Неперевершеним істориком запорозького ко­зацтва був Д.Яворницький. Закінчивши в 1881 р. істо-рико-філологічний факультет Харківського універси­тету, Д.Яворницький протягом усього життя невтомно збирав писемні та матеріальні пам'ятки з життя Запорі­зької Січі, створив музей старожитностей Катеринослав­ської губернії, для якого надбав 85 тис. експонатів, на­писав численні праці з історії, археології, фольклору, етнографії, мистецтва, літератури. Переважна більшість цих праць присвячена історії запорізького козацтва.

Ученим із світовим іменем на поч. XX ст. став М.Гру­шевськии. Закінчивши історико-філологічний факуль­тет Київського університету і захистивши магістерську дисертацію «Барське староство», М.Грушевськии у 1894 р. очолив кафедру всесвітньої історії Львівського університету, де почав читати лекційний курс україн­ської історії. З 1894 р. став головою Наукового товари­ства імені Т.Шевченка, редагував його «Записки». 1907 р. очолив Українське наукове товариство в Києві. 1914 р., з початком Першої світової війни, царський уряд за­слав М. Гру шевського до Симбірська, а потім до Казані. У 1916 р. він переїхав до Москви. Навіть в умовах за­слання не припиняв наукової роботи.'' Серед праць М. Гру шевського найбільшою є одинадцятитомна "Істо­рія України-Руси", що охоплює період до 1663 р. Праці М. Гру шевського відзначаються багатою джерельною базою. У них широко використані документальні мате­ріали з архівів Москви, Києва, Львова, Варшави, Австрії, Угорщини, Швеції. М.Грушевськии був одним з керівни­ків багатотомного видання «Джерел до історії України-Русі», у якому зібрано й опубліковано багато цінних історичних документів епохи феодалізму.

Всесвітньовідомий вчений, автор майже 2 тис. науко­вих праць вийшов на міжнародну арену як один із найвизначніших політичних діячів України. Та після

загадкової смерті був безпідставно звинувачений у най­тяжчих гріхах. Впродовж багатьох десятиріч в умовах радянського тоталітаризму М. Гру шевського характе­ризували епітетами «буржуазний націоналіст», «сепа­ратист», «контрреволюціонер» і т. ін. Його славнозвіс­ну «Історію України-Руси», як і всі інші праці, було вилучено з наукового обігу. Небезпечно було навіть зга­дувати про них. Тепер, на щастя, багатюща наукова спад­щина М. Гру шевського повертається до нас.

Видатним діячем української історіографії був І.Франко. Він написав понад 100 праць з історії, се­ред яких найбільш важливі монографії і статті: «Хмель­ниччина 1648—1649 рр. у сучасних віршах» (1898), «Що таке поступ» (1903), «Нарис історії українсько-руської літератури» (1910), «Панщина та її скасоване в 1848 р. в Галичині» (1913) та ін.

Плідною була робота українських вчених і в інших гуманітарних науках. І.Франко, В.Гнатюк, О.Роздоль-ський та ін. розгорнули дослідження з українського фольклору й етнографії. І.Франко опублікував збірку «Галицько-руських народних приповідок», «Студії над українськими народними піснями». В.Гнатюк видав фольклористичні збірники «Коломийки», «Гаївки», «Колядки і щедрівки», «Українські народні байки» та ін., був редактором «Етнографічного збірника» НТШ {усього до 1916 р. вийшло 36 його томів). Низку важ­ливих праць з українського фольклору, мовознавства й літератури написав видатний учений-філолог, сходо­знавець, історик А.Кримський. Значною подією в роз­витку українського мовознавства було видання в 1909 р. «Українсько-російського словника» В.Дубровського та в 1907 — 1909 рр. «Словаря української мови» за ре­дакцією Б.Грінченка. Дослідженнями з історії украї­нської літератури, українського, російського і польського театрів, української народної поезії займався професор Київського університету В.Перетц. Йому належать праці «Історико-літературні дослідження і матеріали», «Нариси старовинної малоруської поезії» та ін. Учнем В.Перетца був І.Огієнко — дослідник скарбів рідної культури, автор перекладів численних богослужбових книг і повного перекладу Біблії українською мовою,

вчитель і професор, організатор культурно-освітнього церковного життя, церковний ієрарх.

Багатогранну дослідницьку діяльність проводили наукові товариства, які діяли в Україні на поч. XX ст. Завдяки зусиллям М.Грушевського, який з 1897 р. очо­лював Наукове товариство ім,Т.Шевченка у Львові, воно перетворилося в першу новітню академію наук. Товариство згуртувало навколо себе визначні сили: І.Франко, В.Гнатюк, О. і Ф.Колесси, К.Студинський, І.Ра-ковський, до яких незабаром приєдналися молоді нау­ковці, учні М.Грушевського — С.Томашівський, М.Кор-дуба, В.Гарасимчук, І.Джиджора, І.Крип'якевич, І.Кри-вецький та ін. Поряд з ними працювали вчені з підро­сійської частини України. Розквіт діяльності товари­ства припав на останні роки перед Першою світовою війною. Крім суспільствознавства, вчені НТШ мали великі успіхи в галузях інших фундаментальних наук.

Багатий досвід діяльності НТШ М. Гру шевський ви­користав, ставши в 1907 р. ініціатором створення та керівником Українського наукового товариства в Києві. Завдання товариства, як було підкреслено в його статуті, полягало «в розробці і популяризації українською мовою різних галузей наук». Київські нау­ковці видавали «Записки Українського наукового то­вариства в Києві» {у 1908— 1918 рр. вийшло 18 томів), «Збірники природничо-технічної секції» (г/ 1910 — 1918 рр. видано 4 книги) та ін. Поряд із науковими дослідженнями товариство випустило чимало популяр­них видань.

Великим досягненням української культури стало відкриття 24 листопада 1918 р. Української Академії наук. Спочатку вона складалася з трьох відділів: істо-рико-філологічного, фізико-математичного та соціаль­но-економічного. Першими дійсними членами УАН були Д.Багалій, К.Воблий, В.Гнатюк, М.Кащенко, В.Кістяківський, А.Кримський, В.Липський, А.Лобода, В.Перетц, М.Птуха, М.Сумцов, А.Тутковський, О.Фомін та ін. Першим її президентом став видатний український вчений В.Вернадський.

Література

Складна, драматична ситуація в Україні на поч. XX ст., позначена великими соціальними потрясіннями, бороть­бою різних партій, ненавистю до світової кровопролит­ної бойні, передчуттям революційного вибуху, знайшла яскраве відображення в художній літературі. У чис­ленних творах, зокрема казці «Хо», оповіданнях «Лялеч­ка», «Дорогою ціною», новелах «Сміх», «В дорозі» М.Коцюбинський затаврував систему царського са­модержавства як ворога українського народу, перекон­ливо показав революційно-визвольну боротьбу в но­вих умовах. Глибоким оптимізмом і впевненістю в пере­мозі українського народу над гнобителями сповнені поезії Лесі Українки «Досвітні огні», «Дим», п'єси «А катакомбах», «Лісова пісня», «Камінний господар» та інші. Про важке життя українського селянства, його боротьбу за кращу долю йдеться у творах прозаїків А.Тесленка, С.Васильченка.

Яскравими барвами засяяв самобутній талант гли­боко ліричного поета Олександра Олеся (О.Канди-би). Ввійшовши на поч. XX ст. в українську літерату­ру, він з 1907 по 1917 р. видав сім книг поезій. Уже в першій «З журбою радість обнялась» радо привітав російську революцію 1905—1907 рр. У поезіях, написа­них на Батьківщині, а потім і за кордоном, О.Олесь за­кликав до боротьби за волю України, за торжество спра­ведливості, оспівував красу рідної природи. У багатьох творах він сягнув найвищих шевченківських висот української поезії.

«Дійсним чародієм» поезії був талановитий україн­ський поет Грицько Чупринка, творчість якого доне­давна не знали кілька поколінь читачів. Його численні збірки — «Огнецвіт», «Метеор», «Ураган», «Сон-трава», «Контрасти» та ін. здобули широку популярність на поч. XX ст. Голос Грицька Чупринки згас у серпні 1921 р. у кривавих сутінках червоного терору, а його ім'я на­довго було вилучено з історії нашої літератури. Тільки тепер творчість поета-борця повертається із забуття.

Одним із перших відтворив з демократичних позицій революційні події в Україні поч. XX ст. Гнат Хотке-

вич. Він яскраво показав боротьбу трудового народу, зокрема робітників, проти царської влади, за соціальне і національне визволення (драматичні твори «Лихоліт­тя», «Вони», «На залізниці», цикли оповідань і нарисів тощо). Письменник поетично змалював історичне ми­нуле Гуцульщини (повісті «Камінна душа», «Довбуш», збірка новел «Гірські акварелі» тощо).

Своєрідним явищем в історії української літератури була творчість Володимира Винниченка, до остан­нього часу маловідома читацькому загалові. Один із лідерів українських партій — спочатку РУП, а потім УСДРП, у 1917 р. — голова уряду Центральної Ради, В.Винниченко був і надзвичайно плідним письменни­ком. У ранніх творах, зокрема оповіданнях і повістях 1902 — 1906 рр. — «Голота», «Солдатики», «Голод», «Малорос-європеєць» та ін. автор реалістично зобра­зив життя селян, наймитів і міської бідноти, в'язнів, по­казав соціальні контрасти, затаврував ліберальних панів, які удавали народолюбців, глибоко відтворив внутріш­ній світ героїв. Після поразки революції 1905—1907 рр. В.Винниченко пристрасним словом і ділом продовжу­вав боротьбу за кращу долю українського народу.

Революція 1905—1907 рр. справила великий вплив на суспільно-політичні, філософські й літературно-естетичні погляди Івана Франка. Про це свідчать написані тоді казка «Будяки», поема «Мойсей», вірші «Сійте більше», «Блаженний муж...», «Вольні вірші» і низку статей: «Сухий пень», «Одвертий лист до гали­цько-української молодіжі», «Щирість тону і щирість переконань», «Нова історія російської літератури» та ін. Вони сповнені віри в перемогу українського наро­ду, в торжество історичної справедливості.

Важку селянську долю показали письменники Захід­ної України Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина (Ю.Семанюк). Найвидатнішою буковин­ською письменницею була Ольга Кобилянська. Вершиною її творчості стала повість «Земля». Наприкінці XIX — на поч. XX ст. в західноукраїнську літературу прийшли письменники Осип Маковей, Михайло Яцків, Денис Лукіянович, Антін Крушельницькии, які'продовжували кращі традиції красного письменства.

Справжньою гордістю українського народу став та­лановитий поет та історичний романіст Богдан Леп-кий — найбільш популярна постать на галицькому ґрунті після І.Франка. Його вірш «Журавлі» — то без­смертна народна пісня «Видиш, брате мій...» для україн­ців усього світу. Визначний учений і перекладач, про­фесор української літератури в Ягеллонському уні­верситеті (Польща), Б.Лепкий не знайшов притулку на рідній землі.

Прагненням пошуку нових шляхів розвитку україн­ської літератури, визволення від побутового етнографіз­му і включення у загальноєвропейський процес було пройнято діяльність літературної групи «Молода муза», яка виникла у Львові 1907 р. До неї належали Михайло Яцків, Петро Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Степан Чарнецький, Сидір Твердохліб, Остап Луцький та ін. Близьким до цієї групи був юний тоді Михайло Рудницький. До молодомузівців тяжіло чимало молоді, котра працювала в різних галузях мистецтва.

«Молода муза» залишила значний слід в історії укра­їнської культури. Цей слід продовжила літгрупа на захід­них землях України «Митуса» (1922), яка об'єднала вчорашніх поетів-січовиків Василя Бобинського, Олеся Бабія, Романа Купчинського та Юру Шкрумеляка.

Молодшою наддніпрянською сестрою «Молодої музи» було літоб'єднання «Українська хата», з яким пов'язані імена Грицька Чупринки, Олександра Олеся, Олександра Неприцького-Грановського, Гната Хоткевича, Івана Липи, молодого Максима Рильського. «Українську хату», як і «Молоду музу», спопелила вогняна іскра чотирнадцято­го року. Але слово тліном не стає. Молодомузівські спроби та ідеї знайшли продовження на загальноукраїнському поетичному терені — у творчості раннього Павла Тичи­ни, Богдана-Ігоря Антонича, Євгена Маланюка.

Наполеглива праця над засвоєнням здобутків модер­ної поезії й боротьба за нові засоби вираження почали­ся в добу української народної революції в Києві. Най­визначнішим представником цього покоління був Пав­ло Тичина. Він умів майстерно поєднати наївну сим­воліку народної мелодії з новими літературними ви­могами. Від суб'єктивної лірики в пантеїстичному дусі

та мрійливих революційних настроїв поет згодом пере­йшов до програмних пролетарських поем. Найвизначні­шим представником неокласиків став Максим Риль­ський — тоді найбільший епічний поет із дуже широ­ким діапазоном тематики, плідний перекладач. Чільний представник футуризму Михайло Семенко дав не один зразок чистої лірики вільним віршем (верлібром). До цього напряму належав і Гео Шкурупій. Найбіль­ше уваги з'ясуванню взаємин змісту та форми в новій поезії та ваги давніх мистецьких зразків приділяла група неокласиків, до якої, крім М.Рильського, належа­ли М.Зеров і П.Филипович — врівноважені зрілі по­ети й тонкі критики, драматург Я.Мамонтов, М.Драй-Хмара, О.Бургардт і ін.

Пожвавлення національно-визвольного руху на поч. XX ст. викликало вихід української преси, якої у Східній Україні до 1905 р. фактично не було. Перша українська газета в Східній Україні «Хлібороб» (м.Лубни) поча­ла виходити в 1905 р. після вибуху першої російської революції. Оскільки не було дозволу уряду, після вихо­ду п'яти чисел її закрили. У 1905 р. в Полтаві побачили світ перші числа щотижневого журналу «Рідний край». Найважливішими серед наступних українських періо­дичних видань з 1906 по 1914 р. були газета «Громадська думка», потім «Рада». З ними співпрацювали Д.Доро­шенко та С.Петлюра. У 1906 р. в Східній Україні виник­ли нові періодичні видання: у Києві — газета «Бороть­ба», журнали «Шершень», «Новагромада», «Українське бджільництво», в Одесі — газети «Народна справа», «Вісті», в Харкові — газети «Слобожанщина», «Прав­да», у Катеринославі — «Запоріжжя», «Добрапорада», у Чернігові — «Десна». Усього на Наддніпрянщині в 1913 р. виходило 19 україномовних періодичних видань, а російських — 226, польських — 234, вірменських — 21, єврейських — 13. А коли почалася Перша світова війна, царський уряд заборонив українську пресу.

Серед журналів, що виходили в Західній Україні, найзначнішим був «Літературно-науковий вістник»

(1898 — 1914), заснований у Львові НТШ. Часопис віді­грав велику роль у консолідації літературно-громадсь­ких сил України. І.Франко майже десять років був його головним співробітником і редактором. До редакційної колегії входили також В.Гнатюк і О.Маковей. Це виз­начило демократичне спрямування журналу. У «Літера­турно-науковому вістнику» друкували свої твори Леся Українка, М.Коцюбинський, В.Стефаник, О.Кобилян-ська, П.Грабовський, Г.Хоткевич, А.Кримський. Журнал публікував у перекладі українською твори зарубіжної класики. 1907 р. редакцію журналу, яку очолював М.Гру-шевський, було переведено зі Львова до Києва.

Головними українськими центрами книговидавни­цтва в Галичині були НТШ і «Просвіта», які продов­жували активну працю для підвищення рівня націо­нальної свідомості українства. На поч. XX ст. тривала діяльність у Львові «Українсько-руської видавничої спілки», активну участь у роботі якої брали І.Франко і В.Гнатюк. Спілка видавала кращі твори української та зарубіжної літератури. З часу заснування (1899) до 1917 р. вона випустила бл. 600 назв художніх і науко­во-популярних книг. Українське педагогічне товариство видавало газети «Учитель», дитячий журнал «Дзвінок», шкільні підручники, науково-популярні, освітні книж­ки для молоді, навчальні карти тощо.

Театр '

За важких умов на поч. XX ст. тривала діяльність українського театру в Східній Україні. Численні україн­ські трупи, переслідувані утисками і свавіллям царської адміністрації, гнані матеріальними нестатками, мандру­вали по всій Україні і просторах Російської імперії, позбавлені змоги десь зупинитися на постійну роботу. Саме тому в репертуарі багатьох українських труп пере­важали низькопробні водевілі, розраховані на невибаг­ливих глядачів. Передові діячі українського театрально­го мистецтва і літератури рішуче боролися проти зане­падництва, халтури й ремісництва на театральній сцені.

У період революції 1905—1907 рр. зростає громадське значення театру як трибуни для пропаганди передових

07С

ідей. Нерідко театральні вистави перетворювалися на антиурядові демонстрації і маніфести. Тимчасове послаб­лення в роки революції обмежень щодо українського друкованого слова і театру створило сприятливіші умо­ви для розвитку українського театрального мистецтва. Важливим завоюванням передової громадськості був перший стаціонарний український театр, який органі­зував 1907 р. М.Садовський,у Києві. Згодом М.Зань-ковецька і П.Саксаганський взялись організовувати Український художній театр на зразок Московського художнього театру. Але завадили брак коштів і війна. Провідне місце в театральному житті України на поч. XX ст. займали колективи акторів, які очолювали корифеї української сцени П.Саксаганський, І.Карпен-ко-Карий, М.Садовський. Періодом найвищого творчо­го піднесення трупи П.Саксаганського—І.Карпен-ка-Карого були 1900—1903 рр., коли в ній об'єдналося блискуче сузір'я видатних майстрів української сцени — М.Кропивницький, М.Садовський, П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий та М.Заньковецька. У репертуарі трупи тоді було 6л. 60 п'єс — кращі зразки української класичної драматургії.

У 1901 — 1905 рр. трупа поставила п'єси «Хазяїн», «Житейське море», «Суєта» І.Карпенка-Карого, «Супро­тивні течії», «Нашествіє варваров», «Конон Блискави-ченко» М.Кропивницького, «Украдене щастя» І.Франка, «Лісова квітка» Л.Яновської, оперу В.Підгорецького «Купальна іскра». Особливий успіх випав на долю виста­ви за комедією І.Карпенка-Карого «Суєта», яку в жовтні 1907 р. показали 150-й раз — явище небачене для того­часного українського театру. Цей успіх забезпечили тематична новизна твору і висока мистецька досконалість

виконавців.

Діяльну участь у творенні українського театрально­го мистецтва брали визначні майстри сцени Г.Затир-кевич-Карпинська, Л.Ліницька, Г.Борисоглібська, Ф.Ле-вицький, І.Замичковський, І.Мар'яненко, а також вихо­ванці класичної театральної школи митці молодшого покоління О.Курбас, Г.Юра, Є.Коханенко, А.Бучма, Д.Козачківський, Б.Романицький та багато ін. З ро­сійської сцени на українську перейшли відомі режи-

сери О.Загоров, О.Смірнов, О.Іскандер, Б.Кржевецький. Помітною подією в історії української культури був «Молодий театр», який заснував у 1917 р. й очолив Лесь Курбас. Усе було незвичне в організації цього театру: і те, що він об'єднував акторів із закінченою театральною освітою, і те, що з самого початку було сформульовано його творчу платформу, і те, що трупа була юридично оформлена й мала затверджений статут, який регламентував права художньої ради, права та обов'язки режисера. Навесні 1919 р. цей колектив, який складався в основному з молодих митців, злився з теат­ром ім. Т.Шевченка. Однією з кращих вистав об'єдна­ного колективу була інсценізація поеми великого Кобза­ря «Гайдамаки» (автор інсценізації та постановник — Л.Курбас). На сцені цього театру виросли такі видатні українські митці, як художник А.Петрицькии, актори Г.Юра, В.Чистякова, В.Василько, О.Ватуля, П.Самій-ленко, П. Долина та ін.

На початку XX ст. пожвавилося театральне життя в Західній Україні. Продовжував діяльність театр «Русь­кої бесіди». Завдяки провідним акторам А.Осипови-чевій, І.Рубчаку, К.Рубчаковій, В.Юрчаку, а також ре­жисеру І.Стаднику театр залишався на високому про­фесійному рівні. У його репертуарі були кращі зразки вітчизняної і зарубіжної драматургії. Театр здійснив постановку «Хазяїна» І.Карпенка-Карого, «Украдено­го щастя» І.Франка, «Запорожця за Дунаєм» С.Гула-ка-Артемовського, «Катерини» М.Аркаса, а також «Про­даної нареченої» Б.Сметани, «Урієля Акости» П.Гуц-кова, «Сільської честі» Б.Масканьї.

Міцніли зв'язки західноукраїнського театру з теат­ром Наддніпрянської України. 1905 р. до Львова при­їхав К.Садовський, який запросив працювати тут зірку української сцени М.Заньковецьку й згуртував колек­тив інших талановитих акторів. Побачили світло рам­пи постановки української народної драми «Бурла­ки», п'єси І.Карпенка-Карого «Мартин Боруля», «Сує­та», «Хазяїн», «Сто тисяч», кращі драматичні твори М.Старицького, О.Островського. Значно зросла май­стерність акторів і режисерів. Чимало їх стали незаба­ром відомими діячами українського театру.

Музично-пісенна творчість

На поч. XX ст. почалася нова доба у розвитку україн­ської музики. Композитори згуртувалися тоді довкола митців Києва і Львова. Важливу роль у підвищенні музичної культури населення, поширенні музичної осві­ти в Україні відіграло Російське музичне товариство, зокрема його відділення в Києві, Одесі, Харкові, Кате­ринославі, Полтаві, Херсоні, Чернігові, Умані. Активну участь у діяльності Російського музичного товариства в Україні брав видатний український композитор М.Ли-сенко. Велике значення для виховання діячів україн­ського сценічного мистецтва — акторів, співаків, музи­кантів, диригентів — мала Музично-драматична школа М.Лисенка, яку він заснував 1904 р. в Києві.

Талановитими продовжувачами творчих заповітів М.Лисенка були композитори київської школи К.Сте-ценко, М.Леонтович, Я.Степовий, О.Кошиць.

Учень М.Лисенка К.Стеценко — відомий україн­ський композитор, хоровий диригент, педагог і музич­ний критик — найяскравіше виявив талант у хорових поемах і кантатах, вокальних ансамблях і солоспівах, в обробках для хору і голосу численних народних пісень та інших жанрах вокального мистецтва.

Активну участь у творенні української музики бра­ли молоді митці М.Вериківський, Г.Верьовка, Л.Ревуць-кий, В.Косенко, П.Козицький, Б.Лятошинський. Згодом, за гетьманської доби, було засновано українську держав­ну капелу під керівництвом О.Кошиця, державний сим­фонічний оркестр, який очолив О.Горілий. Симфонічні оркестри виникли в Харкові, Катеринославі, Одесі.

У деяких містах України, зокрема Харкові, Полтаві виникли капели бандуристів, професійні хори. Особли­во плідно працював у цій галузі композитор М.Леон­тович. З ініціативи його побратима К.Стеценка в 1919—1920 рр. засновано кілька мандрівних хорових капел. Одна з них — «Думка», яка успішно працює досі, ставши провідним мистецьким колективом України.

Впевнено ставало на професійну основу музичне життя на західноукраїнських землях. Тут вдосконалю­вали майстерність композитори нової генерації, досяг-

ли значного рівня музикознавча думка, музична крити­ка й публіцистика. Важливою подією в музичному житті Західної України стало урочисте відзначення 35-річчя творчої діяльності корифея української музики М.Ли­сенка (1903), на якому був присутній сам композитор. Чималий внесок у розвиток музичної культури зробив театр «Руської бесіди», який ставив драматичні п'єси з музичним оформленням М. Вербицького та І.Лаврів-ського, М Лисенка, а також твори світової оперної кла­сики. 1903 р. у Львові виникла Спілка співацьких і му­зичних товариств (з 1907 р. — Музичне товариство ім.М.Лисенка). Завдяки його концертній діяльності тут широко зазвучала музика М.Лисенка, М.Леонтовича, К.Стеценка, Ф.Колесси, С.Людкевич'а, А.Вахнянина, О.Нижанківського, Г.Топольницького, Д.Січинського.

Того ж 1903 р. у Львові відкрито Вищий музичний інститут, якому 1907 р. було присвоєно ім'я М.Лисен­ка. Діяльність інституту та його філіалів у інших містах сприяла вихованню музичних кадрів. Вагомо заявили про себе чимало обдарованих музикантів і компози­торів, серед яких виділявся СЛюдкевич. 1905 р. у Львові вийшла у світ перша частина його знаменитої кантати-симфонії «Кавказ». Творчість С.Людкевича сприяла дальшому розвитку і зміцненню принципів реалістичної музики. Він прожив довге і плідне творче життя, став одним з найбільших українських компози­торів (другим після М.Лисенка), теоретиком музики, педагогом-професором. Писав спорадично й поезії. Був удостоєний звання лауреата Шевченківської премії (1964). На роті роковини його уродин (1979) тодішня влада навіть удостоїла його золотої зірки героя соц-праці, але він міг обійтися без такої нагороди, бо мав іншу, найвищу — всенародне визнання. У Галичині працювали композитори Д.Січинський і О.Нижан-ківський, які виступали організаторами і диригентами хорових колективів товариства «Боян», збирали україн­ські народні пісні й створювали на їхній основі хорові обробки, були авторами хорів, кантат, солоспівів на слова Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, Ю.Федьковича.

Багатюще джерело розвитку української музичної культури — народнопісенна творчість. Народні пісні

в обробках М.Леонтовича, С.Людкевича все ширше проникали в концертний репертуар професійних ви­конавців та самодіяльних хорових колективів.

До найвищого рівня світового вокального мистецтва піднялася вихованка Львівської консерваторії, уроджен­ка Тернопільщини Соломія Крушельницька. її голос чарував слухачів багатьох країн Європи, Америки, Афри­ки. Як зазначав відомий італійський музикознавець Р.Кортопассі, у перші десятиріччя XX ст. на оперних сценах світу царювали чотири співаки — М.Батістіні, Е.Карузо, Т.Руффо, Ф.Шаляпін. І лише одна жінка спро­моглася сягнути їх висот і стати врівень з ними. Нею була С.Крушельницька. Всесвітньо відома співачка ви­ступала на сценах в Петербурзі, Одесі. Але вимріяне бажання — побувати в Києві — С.Крушельницькій не вдалося здійснити через заборону царських властей, які знали про симпатії співачки до визвольних зма­гань українського народу, про її близькі стосунки з українськими патріотами М.Лисенком, Л.Українкою.

Дата добавления: 2015-05-22