Голод 1921—1923 років

Водночас із загостренням дефіциту продуктів хар­чування великі райони Південної України (перш за все — Донецьку, Запорізьку, Катеринославську, Мико­лаївську та Одеську губернії), Поволжжя та Північно­го Кавказу охопила посуха, наслідком чого став голод 1921 —1923 рр. Лихо зростало: у грудні 1921 р. голоду­вало 12 % населення України, у січні 1922 р. — 20 %, а в травні — вже 48 %, тобто не менше 10 млн чол. Особ­ливо болісно цей голод відбився на дітях. В Україні в червні 1922 р. голодувало до 2 млн дітей. Нерідко вони залишалися безпритульними навіть при живих бать­ках. Матері, які втрачали надію на порятунок дітей, за­лишали їх у дитячих будинках або просто на вулиці.

Газети повідомляли про відчай людей, які харчували­ся сурогатами й були доведені внаслідок голодного психозу до людоїдства.

Становище ускладнювалося тим, що в кризових си­туаціях більшовики визначали свою політику, виходя­чи з єдиного критерію: аби не послабити власної дикта­тури. Тому перевага в продовольчому постачанні надава­лася промисловим районам, а не голодуючим у сільській місцевості. Згуртовані й голодні робітничі колективи були набагато небезпечнішими, аніж розпорошені

селяни.

Проте не до всіх селян більшовицький уряд ставився однаково. За словами відомого історика С.Кульчиць-кого, поволзьким селянам і біженцям з Поволжжя в Україні надавалася хоч якась допомога, нерідко за ра­хунок України. Але про голодуючих українських се­лян держава забула. Газетам було заборонено висвіт­лювати становище в південних губерніях України {цю блокаду було знято лише в 1922 р.). Було опрацьова­но й техніку замовчування пануючого в Україні голо­ду. 4 серпня 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло резолюцію, що не потребує пояснень: «Вказати губко-мам, що під час проведення кампанії необхідно розріз­няти заклик до боротьби з голодом в Росії від бороть­би з неврожаєм на Україні, де допомога місцям, що постраждали від неврожаю, могла бути цілком надана своїми губернськими або повітовими засобами».

Замовчування продовольчої кризи на Півдні Украї­ни дозволило використовувати хлібні ресурси ви­ключно для голодуючих РСФРР. Для них вилучались навіть мізерні зернові запаси неврожайних українських губерній. У Росію спрямовувалися майже всі надход­ження з кампанії допомоги голодуючим від таких іно­земних благодійних організацій, як Американська адмі­ністрація допомоги, фонд Нансена та ін. Тільки в грудні 1921 р., коли продовольчі ресурси України були знач­ною мірою виснажені, а на Півдні зросла смертність від голоду, центральний уряд послабив податковий тягар. Завдання щодо вивозу українського хліба до РСФРР було зменшено з 57 до 27 млн пудів. Водночас уряд УСРР дістав дозвіл оголосити частину потерпілих від

посухи губерній республіки голодуючими, але без на­дання населенню пільг, якими користувалися голоду­ючі Росії, тобто повного звільнення від податку і про­довольчого забезпечення за рахунок загальнофедера-тивного продовольчого фонду. Республіканські органи влади могли допомагати українським голодуючим, але виключно за рахунок внутрішніх коштів і за умови першочергового забезпечення голодуючих РСФРР. На поч. січня 1922 р. голові Раднаркому УСРР дозволили звернутися по допомогу до міжнародних організацій.

Свою допомогу голодуючим запропонувала право­славна церква. Але комуністичне керівництво відкину­ло її: У той же час більшовики вирішили скористатися ситуацією, щоб послабити церковний вплив на насе­лення та поповнити свої фонди. їхній вождь В.Ленін у «суворо таємному» листі, адресованому В.Молотову для членів політбюро ЦК РКП(6) писав: «Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церков­них цінностей з найскаженішою і нещадною енергією і не зупиняючись перед придушенням якого завгодно опору... чим більшу кількість представників реакцій­ної буржуазії і реакційного духовенства вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме те­пер провчити цю публіку так, щоб на кілька десятків років ні про який опір вони не сміли й думати».

Підрахунки фахівців переконливо підтверджують, що в 1921 — 1922 рр. хлібний дефіцит степових губерній України становив майже 25 млн пудів. У той же час до РСФРР було вивезено 27 млн пудів зерна. Наступ­ного року ситуація повторилася. Крім того, з осені 1922 р., незважаючи на голод, партійно-державне керів­ництво Росії зробило перші спроби експорту хліба (з України в той час було забрано не менше 15 млн пудів зерна). А щоб це не виглядало аморально, було оголо­шено, що завдяки врожаю 1922 р. голод припинився. Принцип «недоїмо, але вивеземо», котрим керувалися царські міністри, трансформувався в інший: «помремо, але вивеземо». Як наслідок, голод у південних губерніях України протримався аж до сер. 1923 р.

Була ще одна причина трагедії 1921 —1923 рр. Поси­ливши руйнівну та спустошливу дію природних явищ (посухи та неврожаю) численними конфіскаціями продовольства, офіційна центральна влада фактично вперше апробувала голод як ефективний засіб приду­шення антибільшовицького повстанського руху, яким було охоплене українське село. За офіційними даними, наприкін. 1920 — на поч. 1921 рр. тільки у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. чол. Знешкодити їх каральними акціями не вдалося. Тому в 1921 р. в Україні було вперше запроваджено терор голодом. Конфіскуючи продовольчі рештки навіть у селян південних губерній, більшовики допомагали при­родному лихові розправитись із селянським повстан­ським рухом, небезпідставно вважаючи, що голод впора­ється з повстанцями краще, ніж каральні експедиції.

Отже, причинами голоду 1921—1923 рр., який, за при­близними оцінками, коштував Україні до 1,5 — 2 млн жертв, були: 1) післявоєнна розруха; 2) неврожай, вик­ликаний посухою 1921 р.; 3) політика «воєнного ко­мунізму», насаджувана більшовиками; 4) примусове ви­везення українського хліба у голодуюче Поволжжя, про­мислові центри Росії, насамперед у Москву і Петроград, та експорт його за кордон; 5) використання москов­ським урядом голоду як ефективного засобу придушен­ня антибільшовицького повстанського руху в Україні. Катастрофічне становище в економіці привело до різкого зростання невдоволення політикою більшовиків. Прокотилася хвиля селянських повстань, робітничих страйків в Україні, у Росії. Найбільш драматичним був виступ донедавна палких прихильників більшовицької партії — моряків Кронштадту. Вони підняли прапор повстання проти «самодержавства комісарів» за владу рад без більшовиків, проти політики уряду щодо се­лян та робітників. Хоча Червона армія й ЧК нещадно придушували ці повстання (15 тисяч захисників Крон­штадту було знищено без суду й слідства), В.Ленін та його партія були змушені визнати провал політики «воєнного комунізму».

Дата добавления: 2015-05-22