Голодомор 1932—1933 років

Найжорстокішим злочином комуністичного режиму проти українського народу був голодомор 1932 — 1933 рр. Ця спланована проти українського селянства акція повинна була ліквідувати основу української нації і національного відродження, унеможливити протисто­яння радянській владі. Аналіз тодішніх подій перекон­ливо засвідчує, що в українському селі мали місце всі

елементи політики геноциду. Отже, не посуха, яка у

1931 р. охопила степові райони, була причиною голодо­мору {у 1934 р. посуха мала спустошливіший харак­тер, однак голоду тоді не було), а цілеспрямована зло­чинна політика більшовицького керівництва. Такого висновку дотримуються і члени Міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні (до її складу входили провідні юристи світу), яка працювала в 1988—1990 рр. Та й сам Сталін визнавав, що загальний врожай зерна в

1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава систематично кон-фісковувала більшу їх частину, ігноруючи заклики і попередження українських представників з місць. Це прирекло мільйони людей на смерть від голоду, який неможливо назвати інакше, як штучний. Спроби проти­діяти насильству жорстоко придушувалися.

Голод, що поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на поч. 1933 р. Залишившись без хліба, селяни їли мишей, пацюків та горобців, кісткове борошно і кору дерев. Мали місце численні випадки канібалізму. Конфіскації збіжжя продовжувалися, не­зважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. За вказівкою Молотова, московського емісара, який керував хлібозаготівлею в Україні, коли хліба не було, забира­ли сухарі, картоплю, сало, соління, тобто всі запаси їжі. Купи зерна і картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, нерідко гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них селян. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову «Про охоро­ну соціалістичної власності», за якою за крадіжку кол­госпного майна вводилася «вища міра соціалістич­ного захисту» — розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі на термін не менше 10 років. Як крадіжка кваліфікувалася навіть спроба принести до­дому з колгоспного поля жменю зерна, щоб нагодувати голодних дітей. Не дивно, що сучасники називали цей закон «законом про п'ять колосків».

Намагаючись врятуватися, тисячі селян ішли до міста, де весною скасували хлібні картки і можна було купи­ти хліб. Однак сільським жителям хліб продавати за-

боронилося. Селянам не дозволялося також найматися самостійно на роботу на промислові підприємства, пе­реходити або переїжджати в Росію. На кордоні з нею, як і з Румунією і Польщею, стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України. Незва­жаючи на те, що й шляхи, які вели до міста, були блоковані, тисячі сільських жителів пробивалися туди, але не знаходили порятунку і вмирали на вулицях. У Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Києві кож­ного ранку збирали і вивозили до братських могил померлих від голоду селян. Прагнучи врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міста і зали­шали в установах, лікарнях, просто на вулицях.

Загалом же, за різними підрахунками, від голодомору 1932—1933 рр. в Україні загинуло від 3 до 9 млн чол. Особливо болісно лихо відбилося на дітях: у багатьох сіл після голоду закривалися школи — їх більше ніко­му було відвідувати. Цим самим підривалася етнічна основа становлення української нації — село, знищу­вався той прошарок, від якого залежали процвітання суспільства, здатність його до розвитку.

Дата добавления: 2015-05-22