Анексіязахідноукраїнських земель

Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина і Підляш-шя були приєднані до Польської держави згідно з Ризьким мирним договором (1921 р.) між Польщею та радянськими урядами Росії і України. Що ж до Східної Галичини, то з червня 1919 р. визначенням її статусу займалися представники Антанти на Паризькій мирній конференції. Польські дипломати намагалися отрима­ти мандат на анексію цієї території. Антанта погодилася віддати Східну Галичину Польщі тільки на 10 років, після чого населення референдумом мало вирішити свою подальшу долю. Згодом Рада послів Антанти погоди­лася на входження західноукраїнських земель до Польщі на 25 років. Пілсудчики відкинули і цю поста­нову країн-переможниць, заявивши, що «без Львова і Галичини не може існувати польська республіка». На­решті поневолювачі добилися свого: 14 березня 1923 р. Рада послів визнала Східну Галичину частиною Польщі.

Польський уряд зобов'язався забезпечити національ­ним меншинам умови для вільного розвитку та нада­ти Галичині автономію, але цю обіцянку так і не було виконано.

Українці з самого початку виявили опозиційне став­лення до окупаційного режиму, не визнавали права Речі Посполитої на землі колишньої ЗУНР. Вони сабо­тували перепис 1921 р. та парламентські вибори 1922 р. як такі, що порушують спеціальний статус Галичини. До 1923 р. у Відні існував еміграційний уряд ЗУНР, який настійливо добивався від Антанти відновлення незалежності західноукраїнських земель та надсилав їй численні ноти протесту проти польської окупації краю. Навіть після остаточної ухвали про приєднання Східної Галичини до Польщі місцеві українці продов­жували вважати польську владу окупаційною.

Міжвоєнна Польща була відсталою аграрною країною зі слаборозвинутою промисловістю. Зокрема, на поч. 1920-х років 75 % її населення займалося сільським господарством, третина з них були безробітними. Від­сталістю Польщі в значній мірі зумовлювалася ситуація на окупованих нею українських землях, які залишалися аграрно-сировинним придатком, ринком збуту, джерелом сировини й дешевої робочої сили. У 1921 р., за даними Я.Грицака, 94 % українського населення в Східній Гали­чині і 95 % на Волині мешкали в селі, у містах переваж­но домінували поляки. Скрутне економічне становище поглиблювалося ще й національним чинником. Для зміц­нення польської присутності на східних кордонах Речі Посполитої в 1920 і 1925 рр. сейм ухвалив закони про надання землі польським офіцерам та солдатам, а та­кож селянам за рахунок поділу поміщицьких маєтків. Окрім того, примусовому поділу підлягала власність осіб непольського походження та державні й церковні володіння колишньої Російської імперії. У результаті, незважаючи на перенаселеність західноукраїнського регіону, полякам було роздано 800 тис. га найкращих земель. Сюди внаслідок цієї акції пересилилося трохи не 200 тис. польських осадників. Ще 100 тис. було спря­мовано в міста на посади поліцаїв, поштових та заліз­ничних працівників, дрібних чиновників.

Польський уряд поділив територію країни на дві ча­стини — Польщу «А» і Польщу «Б». До першої вхо­дили корінні польські землі, до другої — переважно західноукраїнські та західнобілоруські. У Польщі «А» зосереджувалось 80 % металообробної, електротехніч­ної, текстильної, хімічної, паперової промисловості, ви­робництво цегли, вапна й цукру. Уряд свідомо гальму­вав промислове будівництво в Польщі «Б». У пошуках кращої долі тисячі українців змушені були емігрува­ти за кордон.

Дата добавления: 2015-05-22