Легальна течія

Український визвольний рух

Польща, незважаючи на дискримінаційну політику щодо національних меншин, все ж була державою, зас­нованою на конституційних засадах. Тому українці тут попри свій статус другосортних громадян, перебували в кращому політичному становищі, ніж їх співвітчиз­ники в СРСР. Зокрема, вони мали можливість, хоч і обмежену, чинити опір чи принаймні протестувати проти порушення своїх прав. Репресії в Польській дер­жаві ніколи не набирали такого характеру і масш­табів, як комуністичні «чистки» в Радянському Союзі. Політична палітра західноукраїнського суспільства на­раховувала 12 партій, які відображали всю гаму ідео­логічних переконань — від крайніх лівих до крайніх правих. Загалом, у визвольному русі західних українців проти польського панування в міжвоєнний час чітко простежуються три основні течії: легальна, націоналі­стична та комуністична.

Легальну течію насамперед представляла стабільні­ша частина суспільства: старше покоління політиків, духовенство, більшість інтелігенції та заможних селян. «Легалісти» прагнули до державної незалежності, але вважали, що до її здобуття потрібно наполегливо готу­ватися. Тому зосередили свої зусилля на збереженні та розвитку дотеперішніх здобутків. Для цього вони ши­роко використовували парламент, пресу, віча, підтри­мували кооперативний рух та національне шкільниц­тво, сприяли розгортанню мережі українських партій та організацій.

Наймасовішим та найвпливовішим серед партій «легального сектору» було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Воно утворилося

ЛІК.

в 1925 р. в результаті злиття Трудової партії з низкою дрібніших організацій і було спадкоємцем довоєнної Національно-демократичної партії. УНДО виступало за незалежність України та конституційну демократію, підтримувало політику «органічного розвитку», яка передбачала захист економічних, політичних і націо­нально-культурних інтересів українців. Під впливом УНДО, як партії західноукраїнської еліти, перебувала значна частина українських фінансових, кооперативних та культурних закладів краю, у т. ч. й найвпливовіша газета «Діло», яка, по суті, стала його неофіційним орга­ном. До провідних лідерів об'єднання належали Д.Ле-вицький, В.Мудрий, С.Баран, О.Луцький, М.Рудницька, І.Кедрин (Рудницький).

Головним виразником соціалістичних тенденцій у західноукраїнському суспільстві виступала.найстаріша серед українських партій — Радикальна. її безпереч­ною заслугою було поширення впливу на північно-західні українські землі. У 1926 р. вона об'єдналася з Україн­ською партією соціалістів-революціонерів, що діяла на Волині, утворивши спільну Українську соціалістичну радикальну партію. УСРП обстоювала право націй на самовизначення і утворення на цій основі незалежної соборної України, засуджувала антиукраїнську політи­ку Польщі та Радянського Союзу, закликала до спра­ведливого поділу земель серед селянства, обмеження приватної власності та відокремлення церкви від дер­жави. Партія видавала тижневик «Громадський голос»; у 1931 р. вступила в II Соціалістичний Інтернаціонал, її очолювали Л.Бачинський, І.Макух, Д.Ладика.

Що ж до інших партій, то вони були невеликими, слабкими й нерідко схилялися до співпраці з польським урядом. Одна з них — Українська католицька партія (1931 р. вона змінила свою назву на Українську народ­ну обнову) єпископа Г.Хомишина та публіциста О.На-зарука — проповідувала польсько-українське співжиття в Галичині та безуспішно намагалася мобілізувати прибічників клерикального консерватизму. На Волині лінії на співпрацю з польським урядом дотримувалися українські політичні емігранти з Центральної і Схід-

ної України («уенерівці»), які стали основою для ство­рення в 1931 р. проурядової української партії — Во­линського українського об'єднання. Його очолюва­ли колишні соратники С.Петлюри П.Певний, С.Ти-мощенко і С.Скрипник (майбутній патріарх УАПЦ Мстислав). Москвофіли, що переживали тотальний занепад, намагалися вийти з кризи шляхом об'єднан­ня в 1931 р. двох своїх партій — Руської селянської та Руської аграрної — в одну. Але й це не врятувало ста­новища: число їхніх рядових членів, які переходили в українські партії, чимраз збільшувалося. Невеликий вплив мала й Українська соціал-демократична партія, що після примусового розпуску в 1924 р. за пропаган­ду комуністичних ідей відновила свою діяльність у 1929 р. під керівництвом М.Ганкевича і орієнтувалася головним чином на міське робітництво, пропагуючи гасло незалежної об'єднаної соціалістичної України.

Важливою ланкою діяльності «легального сектору», зокрема центристських партій на чолі з УНДО, були підтримка та розвиток мережі українських громадських організацій: культурно-освітніх, економічних, моло­діжних, спортивних тощо. їх значення в умовах польської окупації важко переоцінити. Так, товариство «Про­світа» підтримувало діяльність читалень, публікува­ло навчальні матеріали, проводило цілу низку курсів. У 1938 р. йому підпорядковувалися 84 філії (повітові осередки), 3208 читалень, 2065 театральних гуртків, 1105 хорів, 140 духових оркестрів, 439 самоосвітніх гуртків, 533 гуртки «Молодої «Просвіти»» та 776 інших (страхових, спортивних, ігрових), 2997 бібліотек, у яких було 597 834 книжки. Товариство згуртувало бл. пів-мільйона членів. Активними були й інші організації. «Союз українок», об'єднуючи в 1930 р. 45 тис. україн­ського жіноцтва, здійснював широку благодійну, освіт­ню та культурну діяльність. Товариство «Рідна шко­ла», кількість членів якого зросла з 5 тис. у 1914 р. до 100 тис. у 1938 р., на противагу полонізації державної освіти розбудувало власну мережу приватних україн­ських шкіл, що на 1938 р. нараховувала бл. 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл. Продовжували функціонувати молодіжні організації «Сокіл», «Луг»

(колишня «Січ»), «Пласт» та ін., що виховували у своїх членів патріотизм, прагнення до державної неза­лежності, загартовували фізично. Всі ці організації діяли під невсипущим оком польських спецслужб, що шукали найменших зачіпок для їх закриття. Зокрема, у 1930 р. було заборонено діяльність «Пласту», який звинуватили у розсадництві націоналізму.

Певних успіхів удалося добитися на ниві вищої освіти та науки. Практично позбавлені доступу до вузів, які існували на території Польської держави, українські вчені й молодь заснували потай від влади Україн­ський таємний університет (УТУ) у Львові. Він функціонував у 1921 —1925 рр. Університет мав філо­софський, правничий, медичний і політехнічний факуль­тети, які відвідувало бл. 1500 студентів. Професорський склад нараховував 55 викладачів, що після закриття офіційних українських кафедр втратили місце праці. Першим ректором був відомий літературознавець і поет Василь ІЦурат. Лекції читали такі відомі вчені, як істо­рик І.Крип'якевич, психолог С.Балей, хімік Є.Голіцин-ський, правник В.Левицький та ін. Фінансування діяль­ності підпільного університету здійснювалося за раху­нок студентів і благодійних пожертвувань.

Здобування освіти супроводжувалося трусами, об­лавами і навіть арештами. Ректор В.Щурат був ув'яз­нений у жовтні 1921 р. і відсидів у буцегарні 3 місяці. Не милували й студентів — окремі з них пробули у в'язниці більше року. Тому лекції і семінари відбува­лися в незвичних умовах: у підвалах, приватних при­міщеннях, а у гарну погоду — на природі. Про якість знань, які давав університет, свідчить той факт, що вищі навчальні заклади Чехо-Словачини, Австрії, Німеччи­ни зараховували його студентам роки навчання в під­піллі. У 1925 р. через переслідування польської влади та матеріальну скруту Український таємний універси­тет припинив своє існування. Його діяльність, хоч і ко­роткотривала, стала прикладом самовідданого відстою­вання національної ідентичності українців, їх прагнен­ня до знань і науки.

Крім «катакомбного», як його називали, університе­ту у Львові, у 1922 —1925 рр. діяла Українська таєм-

.478

на висока політехнічна школа, створена на базі технічного відділу УТУ. У 1928 р. Львівська греко-ка-толицька семінарія була перетворена на Богословську академію. Продовжувало свою діяльність Наукове товариство ім. Т.Шевченка, яке, незважаючи на брак коштів, видавало наукові праці, утримувало вели­ку бібліотеку, три музеї і два дослідницькі інститути. Його членами були понад 200 науковців, серед яких літературознавці М.Возняк, В.Гнатюк, К.Студинський, історики І.Крип'якевич, С.Томашівський, фольклорист і музикознавець Ф.Колесса, математик і фізик В.Ле-вицький. Свідченням високого академічного статусу Товариства була згода на обрання дійсними членами НТШ таких всесвітньо відомих вчених, як фізики А.Ейнштейн, М.Планк, А.Йоффе, математики Д.Гільберт, Ф.Клейн та ін.

Значних здобутків досяг український кооперативний рух, сутність якого визначалася гаслом «Спирайся на власні сили». Вже в перші повоєнні роки було істотно розширено існуючу мережу споживчих, закупівельно-збутових, кредитних, виробничих кооперативів. Найбільші з них — «Маслосоюз», «Центробанк», «На­родна торгівля» та ін. розгорнули свої філії по всій Галичині (на північно-західних українських землях кооперативний рух не набрав таких масштабів). Ко­операція дала поштовх впровадженню нових способів господарювання та техніки серед українського селян­ства, створила умови для централізованого збуту сільськогосподарської продукції, в т. ч. й за кордоном, поклала край лихварській заборгованості галицького села, сприяла поступовому покращенню економічного становища його мешканців. Об'єднуючи напередодні Другої світової війни лише в одній Галичині 4000 ко­оперативів із загальною кількістю понад 700 тис. членів, український кооперативний рух успішно конкурував з польськими господарськими організаціями, хоча й заз­навав постійної дискримінації. Він забезпечив⁴ роботою бл. 15 тис. українців, насамперед ветеранів визвольних змагань та українську інтелігенцію, які в умовах поль­ської окупації не мали можливості працевлаштувати-

ся. Таким чином кооперативний рух не тільки сприяв розвитку економіки, а й став засобом економічного са­мозахисту та самоврядування західноукраїнського су­спільства.

Важливим чинником визвольного руху галицьких українців була греко-католицька церква, національний характер якої остаточно викристалізувався у міжвоєн­не двадцятиліття. У цьому неабияка заслуга її глави митрополита Андрея Шептицького — талано­витого церковного і громадського діяча. Захищаючи інтереси пригнобленого люду, він використовував свій хист, авторитет, власні фінанси. Щороку утримував 40 бідних юнаків та дівчат, допомагаючи їм здобути освіту. У Львові на власні кошти збудував середню школу, надавав матеріальну допомогу приватним шко­лам. Митрополит Андрей був щедрим меценатом та доб­рим знавцем українського мистецтва. Лише Церковно­му (згодом Національному) музею він у 1931 р. пере­дав колекцію із 9880 предметів. Серед них — рукописи XV —XVIII ст., стародруки, архівні матеріали, ікони, твори живопису і графіки, речі культового призначен­ня. Заходами А. Шептицького збудовано багато храмів та монастирів. Напередодні Другої світової війни в Західній Україні було 4400 церков та каплиць греко-католицького обряду. Діяли Богословська академія, 5 духовних семінарій, 127 монастирів. Греко-католицька церква мала також 9 друкованих періодичних видань.

Отже, «легальний сектор» українського визвольного руху, по суті, охоплював усі сфери національного жит­тя — від виробництва сільськогосподарської продукції аж до витворення наукових і культурних цінностей. Завдяки цьому вдалося розбудувати, насамперед на східногалидьких теренах, сильне громадянське суспіль­ство, яке перетворювалося на своєрідну «державу в державі». Українці, всупереч дискримінаційній політиці польської влади, зуміли не тільки зберегти попередні національні завоювання, але й до певної міри примно­жити їх.

Комуністичний рух

Якщо середні й заможні верстви.західноукраїнсько­го суспільства орієнтувалися на партії та організації «легального сектору», то певна частина найбідніших прошарків населення пов'язувала свої надії з комуні­стичним рухом. Він, спекулюючи на злиднях, пропону­вав радикальне й швидке «вирішення» наболілих пи­тань. Його головним виразником виступала утворена в 1919 р. організація, яка з 1923 р. стала називатися Кому­ністичною партією Західної України (КПЗУ). Вона була автономною частиною Польської компартії і діяла в підпіллі, намагаючись поєднати національні інтереси з комуністичними ідеями, поділяла погляди націонал-комуністів у Радянській Україні. її програма деклару­вала боротьбу проти соціальних та національних

утисків, об'єднання Західної України з УРСР. Очолю­вали партію Й.Крілик, Р.Кузьма та ін.

Поширення комуністичного руху на західноукраїн­ських землях у 1920-ті роки зумовлювалося також, з одного боку, розчаруванням українців у політиці захід­них держав, які мовчки спостерігали за дискриміна­ційними діями польського уряду щодо національних меншин, а з іншого — успіхами «українізації» в УРСР. Зростало переконання, що на Сході постає Українська держава, про яку століттями мріяли покоління україн­ського народу. її підпорядкованість Москві та реалії комуністичного режиму здавалися на перший погляд несуттєвими. Відверто радянофільські позиції зайняли навіть колишній диктатор ЗУНР Є.Петрушевич та впливова частина керівництва УНДО. Чимало науковців і літераторів публікували свої праці у радянських ви­даннях, брали участь у роботі радянських наукових і освітніх установ. Деякі представники західноукраїнської інтелігенції, зокрема С.Вітик, А. та І.Крушельницькі, М.Лозинський, С.Рудницький, студенти, колишні стар­шини УСС і УГА, поквапилися за Збруч, щоб і самим долучитися до будови цієї держави. Під час комуні­стичних репресій 1930-х років майлсе всі вони загинули.

Поширення прорадянських настроїв сприяло проник­ненню КПЗУ до «легального сектору» українського

громадсько-політичного життя. Зокрема, комуністи на певний час повністю перебрали у свої руки керівницт­во УСДП. Але найбільшим їхнім успіхом на цьому те-рені стало утворення в 1926 р. легального Українсько­го селянсько-робітничого об'єднання — «Сельробу». Об'єднуючи головним чином селянську бідноту, воно зайняло провідні позиції серед українських партій, особ­ливо на північно-західних землях. Так, якщо на вибо­рах 1928 р. УНДО здобуло 23 мандати, УСРП - 8, то різні осередки «Сельробу» одержали разом 13 місць у сеймі. Проте у 1932 р. польський уряд офіційно забо­ронив діяльність «Сельробу», змусивши його, як і КПЗУ, перейти на нелегальне становище.

Комуністичний рух у Західній Україні залишався впливовою політичною силою, доки відбувалася «украї­нізація» в УРСР. З кін. 1920-х рр. почався його зане­пад. Під впливом звісток про придушення «українізації», колективізацію, масові репресії і штучний голодомор 1932 — 1933 рр. та частина населення, що стояла на радянофільських позиціях, відвернулася від комуністів. Національно свідомі українці масово виходили з КПЗУ, у результаті чого її чисельність скоротилася з 4300 до 2600 членів, переважно поляків і євреїв. Поступово КПЗУ перетворювалася в партію тоталітарного типу, яка не допускала плюралізму думок у своїх лавах і поборювала всі інші політичні сили. Своєю боротьбою проти українських партій КПЗУ поставила себе за межі українського національного руху. Фактично,-партія стала слухняним знаряддям сталінської політики в Західній Україні, хоча це не врятувало її від репресій (дійшло до того, що на черговому партійному з'їзді наприкін. 1934 р. з попереднього складу політбюро нікому було звітувати про роботу партії між з'їздами) та роз­пуску в 1938 р.

Дата добавления: 2015-05-22