Радянсько-німецький альянс

Як виявилося, розрахунки фюрера справдилися. Вже 23 серпня 1939 р. між Німеччиною і Радянським Со­юзом було підписано договір про ненапад (відомий як «пакт Ріббентропа —Молотова») терміном на 10 років

і таємний протокол до нього, за яким Європа фактично була розділена на сфери впливу між двома тоталітар­ними режимами: фашистським і комуністичним. Зокре­ма, передбачався поділ Польщі, згідно з яким до СРСР мали відійти західноукраїнські та західнобілоруські землі. Довгий час комуністи виправдовували альянс з фашистами необхідністю відвести воєнну загрозу від своєї країни. Насправді ж, радянське керівництво на чолі з Й.Сталіним прагнуло спрямувати німецьку агре­сію на Захід, насамперед проти Англії та Франції, щоб дочекатися, коли «капіталісти перегризуться між со­бою», а тоді, за словами колишнього радянського роз­відника В.Суворова (Резуна), «оголосити себе Визво­лителем Європи, замінивши коричневі концтабори чер­воними». Однак, все вийшло з точністю до навпаки: в результаті відмови Радянського Союзу від подальших переговорів з Англією та Францією про формування антифашистської коаліції (щоправда, вина за зрив пе­реговорів лежить і на згаданих державах, оскільки вони постійно зволікали з підписанням договору) та у зв'яз­ку з наступним перетворенням Польщі на стратегічний плацдарм нападу Німеччини на СРСР, початок німець­ко-радянської війни став значно ближчим.

Безпосереднім наслідком німецько-радянських домов­леностей була збройна агресія 1 вересня 1939 р. Німеч­чини проти Польщі, яку підтримали її союзники: Ан­глія і Франція. Так вибухнула Друга світова війна, най-жорстокіша в історії людства. 17 вересня під приводом захисту «єдинокровних братів» у війну вступив СРСР, чого Польща явно не сподівалася. В результаті, вже 27 вересня Варшава капітулювала. У Бресті, Гродно, Пінську, Перемишлі та в ряді інших міст відбулися спільні паради союзних військ: радянських і німець­ких. Отже, Радянський Союз своїми діями не тільки сприяв розв'язуванню Другої світової війни, а й на її початковому етапі став фактичним союзником фашист­ської Німеччини. Союзні відносини не обмежувалися лише розгромом Польщі. Як тоді, так і пізніше, коли Англія, Франція, Бельгія, Голландія та інші західні дер­жави воювали проти фашизму, Москва активно допо­магала Німеччині, зокрема постачаючи їй необхідні стра-

тегічні матеріали, сировину та хліб, що у 1940 р. стано­вило 40 % всього радянського експорту на зовнішній ринок.

Тісне радянсько-німецьке зближення, що відбувало­ся на основі тоталітарної сутності двох режимів, знева­ги до прав людини та міжнародного права, засвідчили укладений 28 вересня 1939 р. новий договір про друж­бу і кордон та секретні протоколи до нього, які уточ­нювали розмежувальну лінію між СРСР та Німеччи­ною (т. зв. лінія Керзона) і формально підтверджували включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу СРСР. Протягом піввіку Радянський Союз заперечував сам факт укладання таємних дого­ворів з Німеччиною, прагнучи уникнути відповідаль­ності за співучасть у розв'язанні Другої світової війни. Проте факти — річ уперта: оригінали таємних прото­колів були виявлені в жовтні 1992 р. в архіві ЦК КПРС. Курс на зближення з А.Гітлером підтверджували й тодішні радянські лідери. Так, Й.Сталін заявляв: «Друж­ба народів Німеччини і Радянського Союзу, скріплена кров'ю, має всі підстави бути довгою і міцною». Ще відвертіше висловився радянський нарком закордон­них справ В.Молотов, проголосивши привселюдно, що «не тільки безглуздо, а й злочинно в.ести таку війну, як війна за знищення гітлеризму...» їхні думки творчо розвинув міністр закордонних справ Німеччини Й.Ріб-бентроп, який заявив радянському кореспондентові, що коли в Англії і Франції «візьмуть верх палії війни, то Німеччина і СРСР будуть знати, як відповісти на це». Як кажуть, коментарі зайві.

Радянсько-німецькі домовленості створили також сприятливі умови для вирішення проблеми Північної Буковини та Бессарабії. Тому 28 червня 1940 р. Ра­дянський Союз, погрожуючи Румунії війною, змусив її відмовитися від цих споконвічних українських тери­торій, населених переважно українцями. Ухвалою Вер­ховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 р. Північна Бу­ковина та Бессарабія ввійшли до складу радянської України (приблизно в той же час Радянським Со­юзом було захоплено Латвію, Литву, Естонію, час­тину Фінляндії).

В цілому, в результаті приєднання нових земель, те­риторія УРСР розширилася до 565 тис. кв. км, а її населення збільшилося на 8,8 млн чол. і становило на сер. 1941 р. 41 657 тис. громадян. На новоприєднаних землях було ліквідовано старий адміністративний поділ і утворено Волинську, Дрогобицьку, Ровенську, Львівську, Тернопільську, Станіславську, Чернівецьку та Акер-манську (від грудня 1940 р. — Ізмаїльську) області. За межами УРСР залишалися Закарпаття, окуповане Угорщиною, тат. зв. Закерзоння — Холмщина, лівобе­режне Надсяння, Лемківщина і Підляшшя, яке входило до Генерального губернаторства, створеного німцями з частини окупованої ними території Польщі.

«Радянизація» Західної України

Намагаючись надати своїм діям на західноукраїн­ських землях легітимного характеру, радянське керів­ництво організувало там вибори до т. зв. Народних Зборів Західної України, які відбувалися, зрозуміло, на безальтернативній основі, під контролем та за безпосеред­ньої участі радянських військ, органів влади та спец-служб. Зібравшись 26—28 жовтня 1939 р. у Львові, но­вообрані Народні Збори прийняли декларацію про вста­новлення радянської влади на території Західної Украї­ни та возз'єднання з УРСР. Вже 1 листопада Верхов­на Рада СРСР «задовільнила» їх прохання.

Чи не найсерйознішим випробуванням для населення новоприєднаних територій була т. зв. «радянизація» — запровадження нових радянських порядків. На перших порах вона відбувалася за співчуття і навіть за підтрим­ки місцевого українського населення, яке зазнало чи­мало лиха від польської та румунської окупації. Захо­ди радянизації включали в себе конфіскацію поміщи­цьких земель та частковий розподіл її між безземель­ними та малоземельними селянами, націоналізацію про­мисловості, торгівлі і банків, введення 8-годинного ро­бочого дня, розвиток медичного обслуговування, обме­ження безробіття, розподіл серед міської бідноти жит­ла, націоналізованого після втечі польських чиновників та підприємців тощо. До соціально-економічних змін

додалися культурно-освітні: повсюдне запровадження української мови, збільшення кількості українських шкіл та вузів, преси, завезення зі східних областей великої кількості книг українською мовою тощо.

Проте, підпорядкувавши своєму безпосередньому контролю місцеве життя, радянська адміністрація, осно­ву якої складали «перевірені кадри» зі Східної Украї­ни або Росії (здебільшого росіяни за походженням) почала виявляти свою істинну сутність. Вона побоюва­лася поширення національно-визвольних ідей із Захід­ної України на УРСР, а тому взялася за нещадну руй­націю культурно-освітніх, громадсько-політичних, еко­номічних осередків та місцевих традицій, які формува­лися протягом тривалого часу і з якими мусили раху­ватися навіть попередні окупаційні режими. В резуль­таті, припинили своє існування не лише політичні партії (звичайно, за винятком більшовицької), а й усі інші інсти­туції неполітичного характеру, що раніше діяли в Західній Україні. Така доля спіткала навіть товариство «Просвіта», яке за свою понад 70-річну історію чимало зробило для українського національного відродження. Була ліквідована вільна українська преса, зокрема, замість 83 українських газет часів польської окупації, почали виходити 6 нових, цілком підпорядкованих ра­дянській адміністрації. Аналогічним було становище на Буковині та в Бессарабії, де виходили лише 2 газети. Всеохопною стала політична цензура, без дозволу якої неможливим був вихід газет, журналів, книжок. У всіх школах запроваджувалося обов'язкове вивчення росій­ської мови. Почалися гоніння на Українську греко-католицьку церкву, яка користувалася в народі особ­ливим довір'ям та авторитетом. Запанувала сувора уні­фікація думки. Підривалися моральні засади молодого покоління.

Дата добавления: 2015-05-22