Українські землі під владою Чехо-Словаччини

Після розвалу Австро-Угорщини українці Закарпат­тя на місцевих з'їздах, зокрема в Любовні, Сваляві, Си-геті, а також на Соборі представників від усіх закар­патських земель у Хусті (21 січня 1919 р.) виявили прагнення приєднатися до УНР. Незламним було ба­жання: «Не треба нам нічого від мадярів, най живе Україна, до України, ідемо до України». Однак Закар­паття було окуповане кількома країнами, які зневажи­ли волю місцевого українства: чехи ввели війська в Ужгород та його околиці, румуни оволоділи півден­ною частиною Мармарощини з головним містом Сиге-том, а решту закарпатських земель зайняли мадяри. До того ж окупація Польщею та Румунією західноукраїн­ських земель відрізала Закарпаття від основної части­ни України. В таких умовах утворена у травні 1919 р. представниками ужгородської, пряшівської та хустської рад Центральна руська народна рада під тиском закар­патської еміграції в США проголосила об'єднання За­карпаття з Чехо-Словаччиною, яка зобов'язувалася на­дати краєві широку автономію. Паризька мирна кон­ференція затвердила це рішення.

Становище українців під владою Чехо-Словаччини, однієї з наидемократичніших країн того часу, істотно відрізнялося від умов життя українського населення під Польщею та Румунією. Разючим контрастом, за сло­вами О.Субтельного, до згаданих держав було те, що чеський уряд у свої населені українцями території вкла­дав більше коштів, ніж вилучав. Місцевим селянам було надано додаткові земельні ділянки за рахунок поділу колишніх маєтків угорських поміщиків, запроваджува­лися передовіші методи-землеробства, організовували­ся сільськогосподарські школи тощо. Однак цих за­ходів було замало, щоб полегшити страшні злидні в регіоні. Ситуація ускладнювалася хронічним безробіт­тям, оскільки місцеві підприємства закривалися, не ви-

тримуючи конкуренції з високорозвинутою чеською про­мисловістю.

Вагомішими були результати українців Закарпат­тя в суспільно-політичній та культурно-освітній сфе­рах. Празька влада, незважаючи на відкладення своєї обіцянки щодо впровадження краєвої автономії аж до 1938 р., визнавала за більшістю українського населен­ня право жити в кордонах окремої адміністративної одиниці — Підкарпатської Русі, а з 1928 р. — Підкар-пато-Руського краю {за її межами залишилися Пряшів-щина, яка перебувала у словацькій частині федерації, та Сигітщина — у складі Румунії). Визнавався та­кож «руський» {оскільки тутешні українці продов­жували називати себе русинами) характер даної те­риторії, представникам місцевого населення дозволяло­ся займати адміністративні посади. Значних успіхів було досягнуто в розбудові національної освіти. Якщо на момент входження Закарпаття і Пряшівщини до скла­ду Чехо-Словаччини там майже не було шкіл з рідною мовою навчання, то в 1930-х рр. їх число, згідно з дани­ми Я.Грицака, доходило до 500. Чехо-Словаччина дала також притулок і фінансову підтримку декільком українським вузам — Українському вільному уні­верситету (1921 —1945), Високому педагогічному інсти­туту ім. Драгоманова в Празі (1923— 1933) та Україн­ській господарській академії в Подєбрадах (1922 —1935). Щоправда, чеська влада рішуче відмовилася від пропо­зиції перевести згадані навчальні заклади на терени Закарпаття, очевидно, побоюючись різкого зростання там національної самосвідомості.

Істотною перешкодою на шляху остаточного націо­нального самовизначення «закарпатських русинів» було існування в їхньому середовищі трьох національних орієнтацій — москвофільської, русинофільської й українофільської, які перебували в постійному проти­борстві між собою, нерідко інспірованому владою. Се­ред прихильників москвофільської течії переважа­ли представники старшого покоління інтелігенції, пе­редусім греко-католицького духовенства, які розгляда­ли русинів як частину єдиного російського народу.

Москвофіли, очолювані А.Гагатком, Г.Цуркановичем, А.Бескидом, утворили численні товариства та органі­зації, широку мережу читалень «Общєства Духнови-ча» тощо. Однак, незважаючи на всі заходи та сприян­ня офіційної влади, вони протягом 1920 —30-х років поступово втрачали підтримку місцевого населення, оскільки надто вже незаперечним залишався факт існу­вання значних мовних і культурних розбіжностей між ними та росіянами.

Поборники русинофільської течії (І.Куртяк, А.Бродій та ін.), абсолютизуючи місцеві особливості, стверджували, що слов'янське населення Закарпаття ста­новить окрему націю русинів-«карпаторосів» (за про-угорську орієнтацію їх ще називали «мадяронами»). Хоч реального впливу на суспільно-політичне та куль­турне життя краю русинофіли не мали, їх послідовни­ки залишаються й досі.

Найдинамічнішою серед національних орієнтацій виявилася українофільська течія, яка була вираз­ницею ідеї єдності закарпатських українців з усім українським народом. її основу становило молодше по­коління інтелігенції на чолі зі священиком А.Волоши-ним та братами М. і Ю.Бращайками. Використовую­чи досвід Галичини, українофіли розгорнули активну культурно-освітню та господарську діяльність, заснува­ли товариство «Просвіта» з мережею читалень по всьо­му краю, «Учительську громаду», Підкарпатський банк, кооперативи, театр, часописи, молодіжні організації тощо.

Дата добавления: 2015-05-22