Український націоналізм

На відміну від комуністичного руху, який, за слова­ми Я.Грицака, зазнав злету і падіння, український на­ціоналізм у міжвоєнні роки переживав період невпин­ного піднесення. Це пояснювалося відсутністю будь-яких

перспектив для українців у Польській державі добити­ся права на національне самовизначення парламент­ськими засобами та крахом радянофільських ілюзій, які певний час панували серед частини західноукраїн­ського суспільства. Націоналізм був формою природно­го інстинкту української нації, як і будь-якої іншої, до самозбереження та самоповаги.

Організаційні витоки українського націоналізму були пов'язані з діяльністю Української військової організації (УВО), яка виникла 1920 р. у Празі. Ініціа­тором її створення стала група старшин УСС та УГА на чолі з Євгеном Коновальцем (1891 — 1938), ко­лишнім командантом полку Січових стрільців у армії УНР. Головною метою УВО була Українська самостійна соборна держава, здобуття якої мало здійснитися за­гальнонаціональним повстанням українського народу проти окупантів. Для підготовки виступу Організація планувала відповідним чином впливати на настрої українців та поширювати дух непримеренності до за­гарбників, її підпільна діяльність зводилась головним чином до індивідуального терору щодо представників окупаційної влади, дезорганізації комунікацій, експроп­ріації та знищення майна державних установ. Ці захо­ди, згідно з програмою УВО, мали стати не лише «за­собом самооборони, але й агітації, яка дійде до всіх, своїх і чужих, без уваги на те, чи хочуть вони цього, чи ні». Першим терористичним актом УВО був невдалий за­мах колишнього старшини УГА Степана Федака 25 ли­стопада 1921 р. на життя глави Польської держави Юзефа Пілсудського. Вчинок С.Федака, політичний процес над ним, як і наступні акції УВО (підпали са­диб польських поміщиків, напади на установи поліції тощо), набули широкого розголосу в суспільстві, при­вернули увагу до «українського питання» далеко за межами Польщі, чого, власне, й добивалися ініціатори замаху.

Окрім УВО значний вплив на розвиток західно­українського суспільства міжвоєнної доби мала діяльність головного ідеолога українського інтеграль­ного націоналізму Дмитра Донцова (1883 — 1973). Як активний учасник національно-визвольних змагань,

він після їх поразки змушений був залишити Над­дніпрянщину і перебратися в 1922 р. до Львова, де зай­мався політичною роботою та редагував «Літературно-науковий вісник». У своїх працях, основними з яких були «Підстави нашої політики» (1921) та «Націо­налізм» (1926), Д.Донцов обстоював т. зв. інтеграль­ний націоналізм, згідно з яким кожен націоналіст зобо­в'язаний був інтегрувати (поєднати) всі свої помисли і вчинки зі справою розвитку національно-визвольної революції (інша назва інтегрального націоналізму — чинний націоналізм — тобто такий, що Грунтуєть­ся на «чині» (дії)). Д.Донцов, піддав нищівній критиці дотеперішній український національний рух, причини поразки якого вбачав у захопленні провідних україн­ських ідеологів — Драгоманова, Франка, Грушевсько-го — «універсальними» правдами, ідеалами вселюд­ського братерства й справедливості, демократією й балач­ками там, де потрібні були рішучі дії. Він відстоював зверхність колективного над індивідуальним, елітарно­го над масовим, національного над вселюдським. Нація оголошувалася абсолютною цінністю, а здобуття неза­лежної держави — головною метою. Щоб добитися цієї мети, потрібно було, на його думку, виховати з україн­ця людину, яка б горіла фанатичною любов'ю до своєї нації, яка б у своїй одержимості позбулася моралі «міща-нина-буржуа» й визнавала моральним і етичним тільки те, що зміцнює силу нації та забезпечує її зростання. Наголос робився на волю, на сильну особистість, на «єди­ну організацію» з «єдиним вождем», на роль «ініціа­тивної меншості», яка є рушійною силою історії, та на її «творче насильство» над «неусвідомленими» масами. Неабияке місце в ідеології інтегрального націоналізму відводилося плеканню культу боротьби, самопожертви та національного героїзму. Старе націоналістичне гас­ло «Україна для українців» поступово витіснялося но­вим — «українці для України».

Без сумніву, ідеологія інтегрального націоналізму Д.Донцова містила елементи авторитаризму та тоталі­таризму, у деяких аспектах була близькою до фашист­ської. Але в 1920-х роках такі тенденції поширилися в усій Європі. До 1929 р. авторитарні режими усталилися

в Албанії, Італії, Литві, Польщі, Португалії, СРСР, Угор­щині, Югославії, а наприкінці міжвоєнного періоду, по суті, єдиними демократичними країнами в Європі за­лишалися тільки Англія і Франція. Виходячи з цього, радикалізація поглядів національно упосліджених укра­їнців видається явищем закономірним й історично ви­правданим.

Нелегальна революційна діяльність УВО й твори Д.Донцова дали поштовх до формування й об'єднан­ня численних молодіжних націоналістичних груп як у Західній Україні, так і за її межами. Основним поста­чальником кадрів для них були університети, де навча­лася українська молодь — у Львові, Празі, Подєбрадах. Протягом 1927—1928 рр. відбулося злиття УВО й на­ціоналістичних студентських організацій — «Союзу української націоналістичної молоді», «Легії україн­ських націоналістів» та «Групи української національ­ної молоді», які наприкін. січня — на поч. лютого 1929 р. на установчому конгресі у Відні проголосили утворення Організації українських націоналістів (ОУН). Головою Проводу українських націоналістів (ПУН) обрали Є.Коновальця, дотеперішнього керів­ника УВО. Головною метою ОУН проголошувалося вста­новлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Реалізувати мету планувалося шляхом національної революції та вста­новлення диктатури, яка б витіснила окупаційну владу та запровадила уряд, що представляв би всі регіони та соціальні групи України. Домінуючою силою україн­ського суспільства мала стати ОУН, яка відкидала будь-який партійний чи класовий поділ і представляла себе як рух, а не партію. Економіка майбутньої держави мала поєднувати як приватну, так і націоналізовану та коо­перативну форми власності.

Євген Коновалець та його оточення різко засуджу­вали центристські західноукраїнські партії за «угодов­ство», оскільки трактували їхню участь з 1928 р. у виборах як фактичне визнання польської окупації краю. Альтернативою «угодовцям» мала стати ОУН, котру вони хотіли бачити легальною масовою політичною організацією, яка, відкидаючи співпрацю з окупаційною

владою, діяла б у частковій згоді з чинним польським законодавством. По суті, йшлося про те, щоб створити до нелегальної УВО, яка й надалі мала зберігати свою організаційну самобутність, легальну надбудову у ви­гляді ОУН. Однак проти такої концепції виступило молодіжне націоналістичне середовище, яке вбачало в кожному легальному акті ознаки національної зради. Організувавши на поч. 1930-х років у Галичині хви­лю терористичних актів, воно викликало репресії з боку польської влади, загнавши тим самим український на­ціоналістичний рух у підпілля, та змусило ПУН, очо­люваний Є.Коновальцем, відмовитися від своїх первіс­них намірів, оскільки ОУН повністю перебрала функції УВО. Як наслідок, остання, втративши сенс свого окре­мого існування, злилася з ОУН.

У своїй політичній діяльності ОУН дотримувалася тактики «перманентноїреволюції», яка передба­чала регулярні збройні акції проти окупантів. Такі дії поряд із каральними заходами польської влади мали довести українське суспільство до стану постійного ре­волюційного кипіння, яке у відповідний момент перерос­ло б у всенародне повстання. Одне з націоналістичних видань у 1930 р. зазначало: «Шляхом індивідуального терору та окремих масових виступів ми захопимо ши­рокі верстви населення ідеєю визволення і залучимо їх у ряди революціонерів... Тільки безперервно вдаючись до нових акцій, ми зможемо підтримати і розвинути постійний дух протесту проти властей та зберегти не­нависть до ворога і прагнення остаточної відплати. Люди не звикають до своїх кайданів, не призвичаюються жити у ворожому суспільстві». Крім того, численні терори­стичні акти, експропріації майна, диверсії мали при­вернути увагу міжнародної громадськості до «україн­ського питання», стримати приплив польських ко­лоністів, поповнити кошти для революційної діяльності.

Активність ОУН на західноукраїнських землях знач¹ но зросла після того, як крайовий провід очолив енер­гійний і рішучий Степан Бандера (1909 — 1959). Він підготував два резонансні політичні вбивства, щоб по-мститися за наругу над українським народом: 22 жов­тня 1933 р. було застрелено аташе радянського кон-

сульства у Львові О.Майлова, як представника кому­ністичного режиму, котрий організував колективізацію і голодомор у Радянській Україні, а 15 червня 1934 р. — міністра внутрішніх справ Польщі Б.Пєрацького, відпо­відального за проведення «пацифікації».

Проте свій терор націоналісти спрямовували не лише проти представників окупаційної влади, а й проти тих українців, що не поділяли їх ідеології та політики, ви­ступали за нормалізацію відносин з польським урядом. Всього за 1921 —1939 рр. націоналістичне.підпілля, за даними дослідників, здійснило 63 замахи. їхніми жерт­вами стали 25 поляків, 1 росіянин і 1 єврей; біль­шість — 36 — були українцями. Серед вбитих був і директор української гімназії у Львові Іван Бабій, якого звинуватили у співробітництві з польською поліцією. Вбивство І.Бабія, здійснене 25 липня 1934 р., викли­кало хвилю обурення в українському суспільстві і стало приводом до звинувачення ОУН: батьки дорі­кали їй за залучення недосвідчених підлітків до небез­печної діяльності, яка нерідко приводила до трагічних наслідків; громадські, культурно-освітні та молодіжні організації — за прагнення домінувати над ними; полі­тичні партії — за те, що інтегральні націоналісти свої­ми діями давали урядові привід для обмеження ле­гальної діяльності українців. «Аморальність» ОУН го­стро засудив і митрополит А.Шептицький, який в окре­мому пасторському листі заявив, що її діяльність не підриває влади Польської держави, а лише накликає нові репресії на українське суспільство.

Боротьба з польськими загарбниками давалася до­рогим коштом і для самих оунівців, на яких у випадку невдачі чекали репресії. Чимало їх перебували в тюрмах, окремі, як Ю.Головінський, В.Білас, Д.Данили-шин, загинули в сутичках з поліцією чи були страчені властями. Особливо великого розмаху набрала караль­на акція після вбивства Б.Пєрацького, у результаті якої було заарештовано практично весь крайовий провід ОУН у Галичині на чолі з С.Бандерою. Але мужня поведінка останнього на судовому процесі справила великий моральний вплив на західних українців, здо-.була йому широку популярність. У 1936 р. С.Бандеру

та його соратників — М.Лебедя і Я.Карпинця було засуджено до смертної кари, яку згодом замінено на довічне ув'язнення. (Після розвалу Польської держави у вересні 1939 р. вони, як й інші націоналісти, були звільнені з тюрми.)

Ідеологія інтегрального націоналізму, яку сповідувала ОУН, сформувала політичний світогляд цілого поколін­ня західних українців. За приблизними підрахунками, напередодні Другої світової війни Організація налічу­вала бл. 20 тис. чол. Проте її вплив охоплював набагато більше українців. Властивий організації дух самовід­даності, що доходив до фанатичної самопосвяти націо­нальній справі, привертав зростаючі симпатії молоді. До цього додавалася активна пропаганда діяльності ОУН її легальними й підпільними виданнями — «Роз­будова Нації», «Сурма», «Юнак», «Націоналіст» та ін. Як наслідок, майже в кожному вищому та середньому навчальному закладі в Польщі й за кордоном, де навча­лися західні українці, були осередки ОУН. Звідси ідеї інтегрального націоналізму розносилися до найдаль­ших закутків Західної України. Зростаючі сила й авто­ритет ОУН стурбували навіть комуністичний режим у СРСР, який організував вбивство Є.Коновальця в Роттердамі у 1938 р. Смерть досвідченого й загально­визнаного провідника призвела до розколу в націоналі­стичному русі, виявивши значні розбіжності між, з одно­го боку, членами ПУН, що проживали за кордоном, а з іншого — кадрами ОУН, які перебували на західно­українських землях. Перші, зокрема Д.Андрієвський, О.Сеник, М.Сціборський, Р.Сушко, старші за віком і досвідченіші, виявляли схильність до консерватизму і зосереджували головну увагу на тому, щоб добитися допомоги іноземних держав, особливо Німеччини. Другі, як С.Бандера, М.Лебедь, Я.Отецько, І.Климів, М.Кли-мишин, Р.Шухевич та ін., несли на собі головний тягар підпільної боротьби і через свою молодість та недосвід­ченість некритично сприймали авторитарні ідеї і мето­ди, відкидали будь-які компроміси з окупаційною вла­дою, з презирством ставилися до поміркованості своїх провідників за кордоном. До певної міри це був конфлікт поколінь, який так і не вдалося розв'язати.

Спроби «нормалізації»

Наростання українсько-польського протистояння викликало тривогу серед поміркованих діячів з обох боків. Було зрозуміло, що чимдалі польський уряд відхо­дитиме від демократії, нагнітатиме судойу й поліційну сваволю, тим більше радикалізуватиметься український рух. Ініціатором компромісу з українського боку стало УНДО, яке до такого кроку в значній мірі підштовху­вав український кооперативний рух, що для ефектив­ної діяльності потребував політичної стабільності. Пе­реговори з польськими урядовими колами закінчи­лися в 1935 р. компромісом, відомим як «нормаліза­ція». За спільною домовленістю, уряд узяв на себе зобо­в'язання припинити антиукраїнську політику, а керівництво УНДО за це пообіцяло йому свою підтрим­ку. Незабаром з'явилися й перші результати. Так, хоча під час виборів у вересні 1935 р. від УНДО було обра­но лише 13 депутатів і 4 сенатори, його лідер Василь Мудрий став віце-маршалком сейму. Українські депу­тати голосували за бюджет, а польський уряд натомість звільнив більшість українських ув'язнених у Березі Картузькій і підготував проект закону про амністію політичних в'язнів. Деякі українські господарчі уста­нови отримали урядові кредити.

Однак «нормалізація» не принесла очікуваних ре­зультатів, оскільки була лише тактичною угодою між двома елітами, широкий загал — як український, так і польський, що стояв за ними, її не підтримав. В україн­ському суспільстві надто глибоко була вкорінена недо­віра до поляків, щоб йти на порозуміння з ними. Поля­ки ж, у свою чергу, особливо військові, також не праг­нули до компромісу з українцями. Як наслідок, восени 1938 р. вздовж польсько-радянського кордону проко­тилася друга хвиля антиукраїнських погромів під гас­лом «зміцнення польськості на кресах». Це засвідчило остаточний крах політики «нормалізації», спрямованої на легальне вирішення «українського питання». Воно чекало остаточного свого розв'язання у світовій війні, яка стрімко насувалася.

3. Становище українців Буковини, Бессарабії та Закарпаття

Окрім Польщі, значну частину західноукраїнських земель після розвалу Австро-Угорщини захопили Румунія, яка зосередила у своїх руках Північну Букови­ну, закарпатську Сигітщину та Бессарабію (Хотинський, Ізмаїльський і Акерманський (зараз — Білгород-Дністровський) повіти), що до війни належала Росій­ській імперії, — загалом там проживало бл. 1 млн осіб та Чехо-Словаччина — Закарпаття і Пряшівщину з населенням понад півмільйона чол. Різними були обста­вини входження цих земель до складу згаданих держав і не однаково склалися їхні долі під чужою владою.

Дата добавления: 2015-05-22