Наступ на національні права українців

Метою польської політики на західноукраїнських зем­лях було придушення національних прагнень українців. Але оскільки вони складали не менше 15—16 % всього населення Польщі, то влада змушена була робити це обережно, діючи за принципом «поділяй і володарюй». Насамперед вона прагнула скористатися тим, що у Польській державі українці творили ніби дві громади. До першої належали понад 3 млн мешканців Східної Галичини (Львівське, Тернопільське й Станіславське воєводства), які були в основному греко-католиками і демонстрували високий рівень національної свідомості, політичної активності та організованості. Другу грома­ду становили понад 2 млн колишніх підданих Росій­ської імперії, що проживали на Західній Волині, Захід­ному Поліссі, Холмщині та Підляшші. Вони належали до православної церкви, їх національний та політичний розвиток був фактично у зародковому стані. Зокрема, перепис 1931 р. засвідчив існування на Поліссі числен­ної групи населення — бл. 700 тис. чол., що не могла визначити, яка її рідна мова — українська, білоруська чи польська. Себе вони називали «тутешніми», а мову свою — «тутейшою», «звичайною», «місцевою», «хлоп­ською». Виходячи з цього, польський уряд докладав чимало зусиль, щоб не допустити контактів між двома українськими громадами. Так, він навідріз відмовлявся зносити «сокальський кордон», який відповідав колиш­ньому державному між Австро-Угорщиною і Росією. Таке адміністративне роз'єднання мало перешкодити

поширенню українського національного руху з Гали­чини на решту українських етнічних територій.

Розкольницьку політику, спрямовану на розмежуван­ня української громади та території її проживання, власті намагалися здійснювати й у самій Галичині. Вони вдавалися до сумнівних етнонаукових маніпуляцій, пе­реконуючи лемків, гуцулів і бойків, що вони є окреми­ми народами, а не частиною української нації, роздму­хували русофільський рух, намагалися внести розбрат у церковне життя, міжконфесійні стосунки тощо.

Наступ на національні права українців був тоталь­ним. Вже восени 1919 р. польська влада розв'язала жорстокий терор, запроторивши до концтаборів і тюрем до 100 000 українців, з них бл. 1000 греко-католицьких священиків. Мав місце розстріл без суду 10 українських священиків, у т. ч. й о. Остапа Нижанківського — відо­мого галицького композитора. Було ліквідовано органи самоврядування. У березні 1920 р. окупанти запрова­дили офіційну назву для Західної України — «Мало-польська Всходня». Терміни «Західна Україна», «украї­нець», «український» було заборонено, натомість поши­рювалися назви «русін», «рускі», «русінскі». Польсько-українську двомовність у краєвій адміністрації було ліквідовано. Українську мову вважали «винаходом більшовиків».

Значну увагу було спрямовано на обмеження впли­ву української інтелігенції в суспільстві. Від неї вичи­щали державні установи, включаючи повітові, дискри­мінували при працевлаштуванні. Щоб не допустити зростання нових її кадрів, було ліквідовано всі україн­ські кафедри Львівського університету, українцям всіля­ко утруднювався вступ до нього, як і до інших навчаль­них закладів. Було заявлено, що студентами можуть бути лише ті, хто присягнув на вірність Польщі, що фактично позбавляло українську молодь надій на здо­буття вищої освіти (у Львівському університеті час­тка українців ледве сягала 10 %). Одночасно зі вста­новленням польської окупації розгорнулося масове пе­реселення вчителів зі Східної Галичини до Західної і навіть у центральні райони Польщі. Для посилення полонізації в українські школи відряджали польських

вчителів. Як наслідок, за 20 років польського пануван­ня в Західній Україні кількість українських шкіл змен­шилася з 3662 до 144. Якщо в 1931 р. одна польська гімназія припадала на 16 тис. поляків, то одна україн­ська — аж на 230 тис. українців.

У загрозливій ситуації перебували й українські цер­кви — як православна, так і греко-католицька. Оскільки вони були основою національної самобутності україн­ців, то у повній мірі відчули на собі асиміляційний тиск Варшави. Найбільше постраждала православна конфесія на північно-західних землях. У ході приму­сового навернення до католицької віри тут було зруй­новано прибл. 190 православних церков, а бл. 150 пе­редано римо-католикам. У результаті з 389 православ­них церков, які діяли в 1914 р., до 1939 р. вціліла лише 51. Складним було становище й греко-католицької конфесії, хоча її права захищалися особливою угодою — конкордатом — між Польщею і Ватиканом. Так, греко-католицьких священиків карали, у т. ч. й ув'язненням, за вживання української мови або українських форм прізвищ своїх парафіян {наприклад «Левицький» замість «Лєвіцкі») при заповненні метрик. Навіть гла­ву Української греко-католицької церкви митрополи­та Андрея Шептицького поляки в сер. 1923 р. майже місяць не пускали до Львова, ізолювавши в Познані та піддаючи жорстокому моральному тиску. Це було свід­ченням стурбованості польської влади зростаючим авто­ритетом владики, який під час своєї зарубіжної поїздки виступав за справедливе розв'язання західноукраїнської проблеми, зустрічався з діаспорою та керівниками дер­жав Європи й Америки.

Дата добавления: 2015-05-22