Причини перших поразок

П

Початок радянсько-німецької війни

22 червня 1941 р. о 4-й год. ранку Німеччина напала на СРСР (разом з нею у війну вступили її союзники: Італія, Румунія, Словаччина, Угорщина і Фінляндія). її армія наступала у трьох напрямках: група «Північ» — на Ленінград, група «Центр» — на Мінськ і Смоленськ (з Москвою як подальшою ціллю), група «Південь» — на Житомир і Київ. На українському відтинку фронту радянсько-німецьке воєнне співвідношення було таким: в людях — 1:1,4, артилерії — 1,3:1, танках — 4,9:1, літаках — 2,4:1. Проте навіть за цих порівняно сприят­ливих обставин зупинити німців на радянському кор­доні не вдалося. їх просування полегшувалося тим, що старі укріплені райони — т. зв. лінію Сталіна — у зв'язку з перенесенням після 1939 р. кордонів, ліквіду­вали, а нову — «лінію Молотова» — не закінчили. За перші три тижні війни Червона армія втратила 850 тис. чол., 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат (німецькі бойові втрати в живій силі були в 10 разів меншими).

Згідно з військовою доктриною, СРСР готувався воювати на чужій території, тому більше половини радянських запасів: зброї, боєприпасів, обмундируван­ня, техніки, пального — було складовано поблизу кор­дону (згадуваний вже В.Суворов мотивує це підго­товкою Сталіна до нападу на Німеччину, який мав статися 15 липня 1941 р?).У результаті, за перший тиждень війни ЗО % всіх запасів боєприпасів, 5,4 із 7,6 млн гвинтівок, 191 із 240 тис. кулеметів, 50 % всіх запасів пального і продфуражу було або знищено, або захоплено противником.

До кін. 1941 р. ворог окупував майже всю Україну (за винятком східних районів Харківської, Сталін­ської та Ворошиловоградської областей). Слабко підго­товлена та погано озброєна Червона армія не витриму­вала натиску німецького війська. Приклади серйозно­го спротиву фашистам були нечисленними. У перші дні наступу німецькі частини наразилися на відчай­душний опір на лінії Луцька — Бродів — Рівного — Дуб­ни, де з 23 по 29 червня 1941 р. велися перші на Східно­му фронті танкові бої. Незважаючи на настирливі ата­ки, протягом 5 днів стримувала наступ ворога 41-ша стрілецька дивізія у районі Рави-Руської. Значний ге­роїзм проявили й кинуті напризволяще оборонці при­кордонних застав у Сокалі, Перемишлі, Володимирі-Волинському. Але, як правило, фашисти зосереджували у ключових точках потужні сили і за рахунок цього без якихось ускладнень проривали радянську оборону.

У зв'язку з нестачею зброї та боєприпасів, втраче­них через недалекоглядну політику вищого державно­го керівництва, склалася ситуація, коли, за словами істо­рика В.Короля, гвинтівкою у перших боях був озброєний лише один з трьох червоноармійців, а інколи один — з п'яти. До того ж, солдатам на один день активних боїв видавали тільки півтори обойми патронів, по одній кулеметній стрічці, по чотири снаряди на гармату, чого було недостатньо навіть для відбиття однієї атаки во­рога. В результаті багато підрозділів і частин Червоної армії потрапляли в оточення, а тому, як правило, зму­шені були гинути або здаватися у ворожий полон. Зокрема, на українській території сталося найбільше з

усіх відомих воєнній історії оточень, коли у сер. ве­ресня 1941 р. під Києвом німецькі війська взяли в кільце 660 тис. чол., у т. ч. 60 тис. командирів, Півден-но-Західного фронту. Одною з причин катастрофи став наказ Сталіна, що вимагав «за будь-яку ціну» утриму­вати Київ і заборонив військам фронту відступити на лівий берег Дніпра. З оточення зуміли вирватися лише окремі загони. Командувач фронтом М.Кирпонос та група генералів загинули. Подібної поразки Червона армія зазнала наприкін. травня 1942 р. під Харковом, коли в німецький полон потрапили 240 тис. чол.

22 липня 1942 р., після захоплення німцями м. Сверд-ловська на Ворошиловградщині (нині Луганщина), вся українська територія була остаточно окупована. Втрати Червоної армії тільки вбитими і полоненими склали бл. 5 млн чол., в той час як втрати німців — трохи більше 250 тис. Від радянської кадрової армії на той час залишилося всього 8 %. Очевидно, що якби терито­рія СРСР обмежувалася лише ЇЇ європейською части­ною, то його поразка у 1941 р. була б неминучою. Але Радянському Союзові, як влучно підмітив Я.Грицак, пощастило на природних союзників. По-перше його ря­тували великі простори — Червоній врмії було куди відступати. Наявність великого тилу у східній частині СРСР дозволила, до того ж, евакуювати туди військове виробництво. По-друге, радянське керівництво скориста­лося з величезного людського потенціалу, який, як гар­матне м'ясо, кидали під наступаючі німецькі танки. Та й, „зрештою, зимою 1941/42 рр. допомогли тріскучі морози.

У значній мірі перші поразки Червоної армії були зумовлені злочинною політикою комуністичного режи­му напередодні війни. Серед багатьох її компонентів виділимо два. Передусім — це репресії в армії. Протя­гом, головним чином, 1937—1938 рр. із 733 вищих командирів і політпрацівників — 579 було знищено. Із 5 маршалів розстріляно 3-х, з 10 командармів 2-го ран­гу — всі 10, з 57 комкорів — 50, із 186 комдивів —

154. Було репресовано або звільнено з армії 91 % ко­мандирів полків та їхніх заступників. Усього каральні органи знищили понад 47 тис. офіцерів і 1 800 гене­ралів (з названої кількості 1/3 припадала на Київ­ський військовий округ). Загальна кількість репресова­них по Наркомату оборони з 1937 по 1939 рр. складала 3,5 — 4 млн осіб. У результаті, на поч. 1941 р. лише 7 % командно-начальницького складу мали вищу освіту, а 37 % взагалі не мали відповідної освіти. На таке станови­ще не міг не звернути уваги А.Гітлер. Напередодні війни на одній з військових нарад він заявив: «Червона армія обезголовлена. 80 % командних кадрів знищено. Вона послаблена, як ніколи. Це основний фактор мого рішення. Потрібно воювати, доки кадри не виросли знову».

Другим фактором, котрий став безпосередньою причи­ною поразок Червоної армії на першому етапі війни, була якась диявольська самовпевненість Й.Сталіна, що його союзник А.Гітлер у 1941 р. на Радянський Союз не на­паде (ця безпечність згодом вилилася у мільйони люд­ських жертв). Хоча підстав для такого оптимізму не було жодних. Свідченням агресивних намірів були постійні порушення німцями радянського кордо­ну. З жовтня 1940 р. по 10 червня 1941 р. з боку Німеч­чини було здійснено 185 порушень кордону літаками, в т. ч. тільки за травень і 10 днів червня — 91 порушен­ня. Причому в ряді випадків літаки пролітали над ра­дянською територією до 100 і більше км. З 1 січня по 10' червня 1941 р. на кордоні з Німеччиною було затри­мано 2080 порушників, з них було викрито 183 німецьких агенти. Але замість того, щоб відповідним чином відреа-гувати, Сталін напередодні війни пішов на безпрецедентні поступки Гітлеру. Він дозволив німцям розшукувати на радянській території могили солдатів, що загинули в роки Першої світової війни. І от німецькі «археологи» під виглядом пошуку могил вели розвідку місцевості... в найближчому тилу радянських військ! (До речі, після розгрому Німеччини, на допиті, фельдмаршал Кейтель на питання радянського слідчого, які, на думку Кєйте-ля, були головні заслуги німецької розвідки перед війною, відповів: «Найпозитивнішим було те, що німецька роз-

відка дала повну і точну картину розташування всіх радянських військ перед початком воєнних дій у всіх прикордонних округах...»)

Цікаво, що до останнього моменту — 3 год. ранку 22 червня 1941 р. — радянські ешелони і кораблі з хлібом, рудою та іншими товарами, згідно з договором, регулярно відправлялися в Німеччину. Хоч остання ще з поч. 1941 р. припинила зворотні поставки, особливо машин і верстатів. А напередодні фашистського напа­ду — 20 — 21 червня — всі німецькі кораблі, котрі пере­бували у радянських портах, терміново, навіть недо­вантажені, знялися з якорів і залишили територіальні води СРСР.

Подібне безглуздя Й.Сталіна видається ще злочин­нішим на тлі того, що про агресивні наміри Німеччини проти СРСР знали як у Москві, так і за кордоном. Конкретні дані про підготовку німців і їхніх союз­ників до війни радянські органи держбезпеки поча­ли отримувати з листопада 1940 р. А з квітня 1941 р. така інформація, в т. ч. і про конкретну дату німецько­го нападу, надходила майже з 40 точок земної кулі й мало не щодня. Зокрема, радянський розвідник у Японії Р.Зорге повідомив точне число агресії за тиждень до неї. Перебіжчики з німецької сторони за кілька діб до нападу повідомляли не тільки день, а й навіть годину. Таким чином, радянське керівництво мало більш, ніж достатньо надійної інформації про воєнну загрозу. Та вся вона відкидалась як дезінформуюча, оскільки «ве-: ликий вождь» виключав саму можливість того, що Гітлер наважиться розпочати війну проти СРСР до того, як розгромить Англію. Виходячи з цього, Сталін був переконаним, що розвідці вірити не можна. Тому з 1936 по 1940 р. були репресовані 5 начальників Го­ловного розвідувального управління.

Вельми промовистим фактом у даному випадку є доповідна записка Л.Берії Й.Сталіну від 21 червня 1941 р.: «...Я, — зазначав Берія, — знову наполягаю на відкликанні і покаранні нашого посла в Берліні Деканозова, який як і раніше бомбардує мене «дезою» про те, що нібито Гітлером готується напад на СРСР\ Він повідомив, що цей «напад» почнеться завтра. Те ж

5И4

радирував і генерал-лейтенант В.І.Тупиков, військовий аташе в Берліні. Цей тупий генерал стверджує, посила­ючись на всю берлінську агентуру, що три групи армій вермахту будуть наступати на Москву, Ленінград і Київ. Але я і мої люди, Йосифе Віссаріоновичу, твердо пам'я­таємо Вашу мудру настанову: в 1941 р. Гітлер на нас не нападе!..» Наголосимо, що все це відбувалося за кілька годин до фашистської агресії.

Відповідальність за всі свої злочинні прорахунки напередодні війни більшовицьке керівництво переклало на плечі рядового солдата. 16 серпня 1941 р. з'явився вкрай жорстокий наказ № 270, згідно з яким з військ НКВС і держбезпеки створювалися т. зв. загоро­джувальні загони. Вони розташовувалися позаду бо­йових частин і, у випадку вимушеного відступу, але без наказу Ставки Верховного Головнокомандувача, відкри­вали вогонь по своїх же бійцях. Водночас, згідно з на­казом, формувалися штрафні роти (від 150 до 200 чол. у кожній), куди посилали «нестійких» сол­датів і молодших командирів. Звільнити зі штрафної роти могла лише смерть чи важке поранення. Бійців штрафних рот називали «смертниками», бо майже всі вони гинули.

28 липня 1942 р., коли німці проривалися до Сталін-града та Головного Кавказького хребта, Сталін підпи­сав ще один наказ — № 227, в якому далі розвивалися положення попереднього наказу. До штрафних рот для рядового й сержантського складу додавалися штрафні батальйони (по 800 чол.) для офіцерів — від мо­лодшого лейтенанта до полковника. «Ні кроку назад без наказу вищого командування, — говорилося в на­казі. — Панікери і боягузи повинні знищуватися на місці».

Важко не погодитися з думкою відомого воєнного істо­рика М.Коваля, що з одного боку, в умовах загальної розгубленості й сум'яття подібні суворі накази були необхідні. А з іншого — підкріплені правом розстрілу «в несудовому порядку», карною відповідальністю близь­ких родичів т. зв. «винуватців» та іншими заходами, вони сковували ініціативу командирів і нерідко прирікали на безплідну загибель цілі з'єднання, які з

ходу кидалися в бій з боєкомплектом 4 — 5 снарядів на одну гармату, коли навіть гвинтівки мали не всі бійці і їсти не було чого. Полки зникали разом зі штабами. За 3 —4 дні боїв дивізія гинула.

Дата добавления: 2015-05-22