Українізація

В Україні політика «коренізації» набрала форми «українізації». Вона зводилася до дерусифікації полі­тичного і громадського життя (українська мова — мова публічних виступів, державного і партійного діловод-

ства, зовнішніх проявів влади — написів, вивісок, печаток), до обов'язкового вживання української мови в установах, особливо в контактах із сільським насе­ленням, переведення судочинства на українську мову, зміцнення позицій української школи, культури, науки {українська мова — мова початкової, середньої і ви-щої школи, театрів, кіно, концертів, інших видовищ, періодичної преси, книжок, зокрема наукових та підручників і т. д.). Коротко кажучи, це мала бути ліквідація русифікаторської політики та її наслідків. Для службовців, викладачів встановлювався термін {пе­реважно один рік) переходу на українську мову. Діяли державні курси вивчення української мови і культури з випускними іспитами.

Хоча політикою українізації формально і фактично мало керувати політбюро ЦК КП(б)У, виконання всіх заходів доручили Всеукраїнській центральній комісії українізації при РНК УРСР. Практично ж україніза­цію переклали на плечі Наркомату освіти, який пере­творився в суперміністерство, але, як згодом виявилося, його сил забракло, щоб охопити всі сторони життя, домогтися суворого виконання вказівок. Кадровий кістяк українізації склали т. зв. національні кому­ністи. Це середовище формувалося самостійницькою течією, яка існувала всередині КП(б)У ще за часів ре­волюції, та колишніми українськими лівими есерами та лівими соціал-демократами — боротьбистами та укапістами, що влилися в більшовицьку партію відпо­відно в 1920 і 1925 рр. До них належали М.Скрипник, В.Блакитний, Г.Гринько, А.Хвиля, О.Шумський, П.Люб-ченко, М.Яворський. До націонал-комуністів у ролі кадрів українізації без вагань приєдналася українська інтелігенція, значна частина якої брала участь у на­ціонально-визвольних змаганнях 1917 — 1921 рр. і те­пер прагнула компенсувати свою поразку в революції активною культурницькою діяльністю. Окрему групу становили українські реемігранти, зокрема М.Гру-шевський і один з керівників другого Зимового походу (1921) Ю.Тютюнник, та галицькі українці, які також повірили в серйозність курсу на українізацію.

Поряд із підтримкою українізація викликала й знач­ний опір, зокрема верхівки КП(б)У, у якій українці не досягали хоча б кількісної переваги. Майже неймо­вірно, але генеральним секретарем ЦК КП(б)У до смерті Сталіна ніколи не був українець (якщо не брати до уваги короткотривалого перебування на цій посаді на поч. 1920-х рр. Д.Мануїльського, якого сам Сталін називав «липовим українцем»); були латвійці, євреї, поляки, росіяни. У контрукраїнізаційній політиці вер­хівка могла розраховувати на підтримку Сталіна, відо­мого антиукраїнськими настроями. Так чи інакше, вже на третьому році українізації в КП(б)У було викрито «великодержавний ухил», про який у звіті ЦК X з'їзду КП(б)У згадував Л.Каганович.

До противників українізації належала російська бюрократична верхівка, особливо керівники підпо­рядкованих безпосередньо Москві могутніх трестів і синдикатів, де працювало понад 100 тис. робітників і службовців в кожному, та апарат державних установ. Як встановлення бар'єру на шляху міграції росіян на благодатну Україну сприймало українізацію й росій­ське та обрусіле міщанство і робітництво, яке десятиріччями отруювали ідеями про його російський месіанізм, винятковість, престижність усього російського і непрестижність та некультурність, а також контр­революційність українського і селянського. Одна із пер­сонажів комедії М.Куліша «Мина Мазайло» з цього приводу заявляла: «...прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной».

До контрукраїнізаційного походу приєдналися Чер­вона армія і навіть відомі представники росій­ської інтелігенції. А.Луначарський, як нарком осві­ти РСФРР, виступив у 1926 р. проти українських шкіл на Кубані. М.Горький писав, що немає потреби пере­кладати російську літературу українським «наречием». Одеський юрист професор Ц.Толстой оголосив ренега­тами всіх тих, хто викладав у вузах українською. Про­ти українізації виступали священики РПЦ.

При такому співвідношенні сил українізація від само­го початку була приречена на провал.

Наслідки національного відродження

Та все ж за порівняно короткий час наполеглива ре­алізація політики українізації дала значні результати. Протягом 1923—1927 рр. кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 54 %. Якщо в 1922 р. українською мовою велося лише 20 % усього діловодства, то в 1927 р. цей показник досяг 70 %. Значний вплив українізація справила на розви­ток національної освіти, що збіглася в часі з розгор­танням більшовиками т. зв. культурної революції, одним із головних напрямів якої була ліквідація неписьмен­ності. У 1925 р. було запроваджено для дітей обов'яз­кове 4-класне, а у 1931 р. — 7-класне навчання. Якщо до революції 1917 р. у Східній Україні взагалі не було українських шкіл, то наприкін. 1920-х років 97 % українських дітей навчалися рідною мовою (у 1990/91 навчальному році цей показник становив лише 47,9 %). У вузах у 1933 р. було 55 % студентів-українців (у 1923 - ЗО %).

Рішуче українізували пресу: до 1926 р. кількість газет українською мовою збільшилася до 60 %, а в 1933 р. вона становила вже 89 %. Якщо в 1925/26 рр. україн­ською мовою видавали 46 % книжок, то у 1931 р. — 77 %. На українську мову переводилися театри, радіо­мовлення, кіностудії. З ініціативи одного з провідних ідеологів курсу українізації М.Скрипника національ­на мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах.

Поряд із українізацією не менш наполегливо здійсню­валася політика, спрямована на задоволення потреб національних меншин. При Наркоматі освіти було за­сновано Раду національних меншостей. У жовтні 1924 р. створено Молдавську автономну республіку. До 1931 р. завершено організацію 8 російських, 7 німецьких, З грецьких, 3 болгарських, 3 єврейських і 1 польського автономних районів. Тоді існувало 414 російських, 251 німецька, 148 польських, 167 єврейських, 16 мол­давських (крім автономної республіки), 34 болгарських, ЗО грецьких, 10 чеських, 4 білоруські сільради. Діяли національні школи. У 1925/26 навчальному році було

1214 російських шкіл, 625 — німецьких, 457 — єврей­ських, 337 — польських, 74 болгарських, 31 — татарська, 17 — чеських, 5 — вірменських, 3 — ассирійських, 1 — шведська.

Могутня революційна хвиля розкувала творчі мож­ливості нації. Дерусифікація стала не причиною, а од­ним із результатів культурного розвитку всього україн­ського. Українізація перейшла межі республіки, охопила Кубань, Казахстан, Далекий Схід, де видавали українські газети, існувало українське радіомовлення. На Кубані, де проживало 3 млн українців, діяло 240 шкіл, педін­ститут, видавали книжки.

У 1932 р. українізація безпосередньо підійшла до дерусифікації великих міст, де вона мала завершитися поверненням до українства населення, яке вживало в побуті мішану російсько-українську мову, «суржик». І тут досягли значних успіхів, незважаючи на перешко­ди бюрократичної верхівки. Навіть у Харкові, де в 1923 р. 38 % населення вважали себе українцями, цей показник у 1933 р. зріс до 50 %, у Запоріжжі відповід-,но — з 28 до 56 %, у Дніпропетровську — з 31 до 48 %, у Луганську — з 31 до 37 %.

Дата добавления: 2015-05-22