Індустріалізація. У партії розгорнулася широка дискусія про шляхи та методи «будівництва соціалізму»

У партії розгорнулася широка дискусія про шляхи та методи «будівництва соціалізму». По суті, вона служи­ла прикриттям завзятої боротьби за особисту владу і політичне лідерство, яка тривала між керівниками біль­шовицької партії після смерті Леніна. На кін. 1920-х років И.Сталін, генеральний секретар ЦК партії, та його прибічники перемогли. З того часу будь-яку думку, що не збігалася з їхньою, оголошували помилковою, опо­зиційною і антипартійною. Сталіністи стали ініціато­рами демонтажу нової економічної політики, як такої, що, на їх думку, вичерпала себе. Вони почали втілюва-

ти в життя ідею «побудови соціалізму в одній окремо взятій країні». Це насамперед передбачало перетворен­ня СРСР — якнайшвидше і за будь-яку ціну — у пе­редову індустріальну державу.

Проект всеосяжних корінних економічних перетво­рень розробили в 1928 р. Було обрано стратегію при­скореного розвитку важкої промисловості, основними етапами якого стали п'ятирічки. Першу п'ятирічку 1928—1933 рр., зі слів Й.Сталіна, було виконано за 4 роки і 3 місяці. Насправді навіть мінімальний п'ятиріч­ний план розвитку господарства був недовиконаний, а з окремих видів продукції, особливо легкої, харчової і хімічної промисловості, затвердженого обсягу вироб­ництва в довоєнний час взагалі не було досягнуто.

Основними джерелами індустріалізації були: націо­налізація промисловості, збільшення прямих і непря­мих податків, використання трудового ентузіазму тру­дівників і примусової праці політичних в'язнів, колек­тивізація сільського господарства, конфіскація церков­ного і монастирського майна, прибутки від зовнішньої

торгівлі та ін.

На відміну від розвинених країн світу, у СРСР інду­стріалізація здійснювалася не для задоволення спожив­чих потреб населення, навпаки, споживання промислової продукції населенням обмежувалося. Сама держава ста­вала не тільки власником створюваних промислових об'єктів, а й споживачем їхньої продукції: в основному зброї та засобів виробництва. Фінансові засоби для цього черпалися з бюджету, тобто шляхом визиску людей, який був можливий лише в тоталітарній державі.

Вже перший п'ятирічний план, який передбачав ре­конструкцію та будівництво в Україні промислових підприємств, був для неї несприйнятним. Він ставив у привілейоване становище російський центрально-про­мисловий район, Ленінград і Урал. В Україні прискоре­ним темпом мали розвиватися лише ті галузі, що забез­печували паливом та металом промисловість Росії. З 61,6 млрд крб., призначених згідно з планом першої п'ятирічки на народне господарство, Україні припадало 11,3 млрд крб., тобто 18,3 %, що менше від будь-якого показника її питомої ваги, тоді як Росії призначалося

68 %, що набагато більше, ніж належало б. З виділеної Україні суми на промисловість припадало 4,2 млрд крб., з них на нове будівництво лише 1,2 млрд крб. Найгір­шим було те, що з суми 1,2 млрд крб. 78 % признача­лось на Донецько-Криворізький район (6,5 млн насе­лення), отже — для задоволення потреб Росії у вугіллі і металі. На решту території України (22,5 млн чо­ловік) припадало лише 22 % асигнувань на нове про­мислове будівництво.

Отже, розвиток промисловості в Україні повинен був і надалі йти в старому напрямі, що сформувався ще в царські часи. І тоді, і тепер роль України зводилась до забезпечення Росії паливом, необробленим металом і важким прокатом. Наступні п'ятирічки не внесли сут­тєвих змін — у другій п'ятирічці Україні припало ще менше коштів, лише 16,7 % від загальної суми по Со­юзу, а в передвоєнні роки — 14,5 %. Частка ж Росії зросла до 71 %. Така ситуація змусила вченого-еконо-міста М.Волобуєва заявити, що революція в економіці нічого не змінила — Україна залишилася колонією Росії. Однак голос М.Волобуєва та інших вчених-еко-номістів на захист суверенних прав України в умовах утвердження тоталітарного режиму був голосом вола­ючого в пустелі. Україна у 1930-ті та наступні роки була остаточно позбавлена навіть залишків національ­ної економіки.

Визнаючи це, слід пам'ятати, що будівництво тисяч нових заводів протягом десятиліття вивело Україну на рівень великих індустріальних країн Європи, що її про­мисловий потенціал у 1940 р. у сім разів перевищував показник 1913 р. У той час з'явилися такі велетенські підприємства, як «Криворіжсталь», «Азовсталь», «ДніпроГЕС», Харківський тракторний завод та ін.

Ще ніколи в історії будь-яке суспільство не робило спроби здійснити величезні економічні перетворення за такий короткий період. Для цього конче необхідною була масова активність усіх, ентузіазм мільйонів при мінімальному матеріальному стимулюванні, гострому дефіциті товарів народного споживання, продуктів хар­чування, послуг (значних обсягів також набирала при­мусова праця в'язнів, передусім політичних).

Щоб збудити ентузіазм, використовували різно­манітні методи. Головним із них було впровадження масового змагання. За виконання плану почали змага­тися окремі бригади, заводи, міста і навіть республіки. Це в значній мірі підвищувало продуктивність праці. Багато трудівників по праву пишалося своїми здобут­ками. Проте невдовзі економічна ефективність змагання почала падати, зростали тільки «паперові» показники.

Дата добавления: 2015-05-22