Суть та основні особливості швецької моделі

Багато в чому «скандинавська» модель економічного розвитку ґрунтується на осмисленні «швецької» моделі, яка була сформована наприкінці 60-х рр. XX ст. й імплементована у сусід­ні з цією країною держави, які хоча й зберегли певні соціально-економічні відмінності, проте чітко дотримувалися основних ме­тодологічних постулатів, «швецького соціалістичного підходу», найважливішими серед яких були:

• реалізація політики повної зайнятості;
• вирівнювання доходів населення за рахунок нової податкової моделі;
• висока питома вага державного сектору економіки, який на той період був чинником національної стабільності;
• перерозподіл бюджетних коштів на користь численних соці­альних програм;
• доступність соціальних гарантій усім верствам населення (освіта, охорона здоров'я);
• посилений вплив профспілок па всі сфери суспільно-економічного життя країни.

Упродовж 60—70-х рр. XX ст. державні доходи в Швеції зро­стали випереджальними темпами, що вело до розгортання все

нових і нових соціальних програм. Рівень безробіття був найниж­чим у всьому західному світі І дорівнював у цей період близько 1 %. За вартістю промислової продукції на душу населення краї­на посідала перше місце в Європі, а за темпами нарощування ВВП поступалася лише Японії.

Саме у цей період про швецький феномен економічного роз­витку заговорили в усьому світі, називаючи його «патріотизмом благополуччя», чи «моральним імперіалізмом». Велике значення мало також перебування при владі Соціал-Демократичної робо­чої партії, в усіх програмних цілях якої переважало гасло соціаль­ної справедливості.

У період, що розглядається, у Швеції активно розвивався про­цес децентралізації системи виробництва, який насамперед ви­явився у тому, що, з одного боку, держава не втручалася у вироб­ничу діяльність фірм, а з другого — швидке зростання «еконо­мічних успіхів» приватного сектору і відповідних надходжень податків вело до значної концентрації бюджетних коштів, які пе­рерозподілялись на користь населення.

Досить специфічним є регулювання відносин між трудом і ка­піталом, яке збереглося й зараз. Ще у 1938 р. у містечку Сальтшебаден була підписана угода між профспілками та підприємця­ми, яка чітко закріпила паритетні основи компромісу між першими та другими. З плином часу «дух Сальтшебадена» пере­творився у досить своєрідну філософію, за якою обидва учасники докладали чималих зусиль для скорочення різниці у доходах осіб з високою та низькою зарплатами (наприкінці 1980-х вона була доведена до 15 %, що стало негативним чинником нівелювання «грошової оцінки» кількості та якості праці, знецінення намірів певної частини шведів щодо самовдосконалення).

Оцінюючи специфіку швецької моделі, надзвичайно важли­вим моментом є її ідентифікація. Якщо у перші післявоєнні ро­ки намагалися використати основні арсенали кейнсіанської сис­теми макроекономічного регулювання, то вже на початку 1950-х рр, від них відмовилися передусім через те, що традиційна дилема: «чи висока інфляція та низьке безробіття чи навпаки» — не ма­ла в країні альтернативи через значний брак трудових ресурсів та жорстку позицію профспілок, які уміло маніпулювали дефі­цитом трудових ресурсів, що виник у країні. Невдалі спроби уряду щодо заморожування зарплати у 1940—50-х рр. привели провідних економістів до думки, що такі кейнсіанські методи є малоефективними, а подекуди навіть шкідливими для Швеції. Відтак виникла нова система регулювання ринку праці, відома під назвою «модель Рена—Мейднера» за прізвищами відомих швецьких аналітиків, яким було поставлене завдання оптимізувати відповідні відношення в економіці. Основними інструмен­тами її реалізації було використання податкових і грошових об­межень, які стримували ціни на досить низькому рівні, що змушувало підприємців і профспілки відмовитись від механізму інфляційного зростання заробітної плати. Заходи, що підтриму­вали сукупний попит, виявилися ефективними і щодо вибірко­вої підтримки депресивних регіонів (трохи пізніше Швеція ра­зом з Фінляндією відстояла своє право на отримання системної допомоги зі структурних фондів ЄС для території, що мають низьку густоту населення), деяких значущих для економіки га­лузей та тих соціальних груп населення, що постраждали вна­слідок структурних змін в економіці, яка була зумовлена зміною світової кон'юнктури на товари та послуги. Такі заходи зробили ринок праці в країні гнучким і таким, що чітко орієнтувався на реальні соціальні гарантії.

Світова криза 1974—1975 рр. болісно відбилася на господарському розвиткові Швеції, що призвело спочатку до уповільнен­ня темпів економічного зростання, а потім і до їх від'ємних показ­ників (так, у 1977 р. ВВП країни зменшився на 2,5 % відносно попереднього). Водночас зменшувався також процес оновлення виробничих фондів, а велика зарплата робітників та службовців і значні розміри податків сприяли відпливу капіталу з країни. Так, за період 1975—1977 рр. випуск промислової продукції ско­ротився на 6 %, а виробничі потужності підприємств були заван­тажені лише на 75 %.

Проте навіть серйозні потрясіння для швецької економіки не були причиною відмови від «моделі Рена—Мейднера», яка засто­совувалася на всіх фазах економічного циклу.

У 1970—80-ті рр. активно відбувався процес інституціювання ринку праці, внаслідок чого виникла державна адміністрація рин­ку праці, яка складалася з управління ринком праці та спеціаль­них комітетів — ленів, що відповідали за відповідні біржі.

У 1980-ті рр., найбільш успішні для економіки країни, вели­кого поширення набула система соціальних пільг — явище со­ціалізації економіки, яке з часом почали називати «швецькою моделлю соціалізму». Саме попа багато в чому була показовою для двох тодішніх наддержав світу СРСР та США. У цей період майже Уз трудових ресурсів країни була зайнята в державному секторі, що суттєво збільшило податковий тягар для підприєм­ницьких структур, сумарні державні витрати у цей час вже перевищували 60 % ВВП країни, активно вводилося соціальне страхування, головна мета якого полягала в економічному захи­сті людини в усіх критичних випадках (безробіття, хвороби, старість, народження дитини). У 1975 р. за законом про пенсії її отримувачі здобули виключне право на спеціальну надбавку до неї, що вивело країну у число лідерів у світі за рівнем пенсійно­го забезпечення.

Коли темпи економічного зростання були досить високими, підвищення добробуту мало досить логічний та обґрунтований вигляд, проте починаючи з 1990 р. «швецьке економічне диво» перестало бути взірцем для відтворення в інших країнах. Стрімко зростав державний борг, розпочалася структурна криза в промис­ловості, а дефіцит бюджету сягав уже 14—15 %. Держава вияви­лася нездатною підтримувати «повну зайнятість», податковий тя­гар та висока питома вага трансфертних платежів відлякувала місцевих та іноземних інвесторів, капітал стрімко відпливав з країни за кордон. Постійне збільшення зарплати суттєво відста­вало від зростання продуктивності праці, що унеможливлювало стримування інфляції традиційними методами. До цього додава­лася ще й банківська криза середини 1990-х рр. та нестійкість на­ціональної валюти — крони. На думку швецького економіста професора А. Лінбека, розвиток благополуччя 1980-х призвів до збільшення державних витрат та ослаблення економічних стиму­лів подальшого розвитку.

Вступ Швеції до Європейського Союзу та спеціальні заходи уряду країни щодо зниження податків та соціальних трансфертів, застосування ряду монетаристських заходів у кредитно-фінансовій політиці держави призвів до того, що вже на початку XXI ст. системну кризу швецької економіки вдалося подолати. Станом на початок 2000 р. щорічний рівень інфляції в країні ста­новив уже 0,8 %, у 2001 р. — 1,7 %, у 2002 р. — 2,9 %, що відпо­відало класичним рівням європейської монетарної моделі. Бю­джет 2002 фінансового року був уже профіцитним. Щорічне зростання ВВП у 1998 р. становило 3,6%, у 1999 р. — 4,6%, у 2000-му — 4,4 % і лише 0,8 % у 2001 р., а рівень безробіття станом на січень 2003 р. виявився значно меншим, ніж у Євро­пейському Союзі — лише 5,3 %.

Швецька економіка тісно пов'язана з європейською, про що яскраво свідчить зовнішня торгівля. Так, на країни Європейсько­го Союзу припадає 53,6 % експорту та 60,3 % імпорту (2000 р.), що є меншим за 62—64-відсоткову частку інших членів, проте не виходить за традиційні для ЄС рамки у 50—70 %. Разом з тим, навіть і зараз в країні найвища у світі зарплата за годину праці, витрати на освіту всіх рівнів становлять понад 7,65 % її ВНП, на охорону здоров'я — 7,6 %, а видатки, спря­мовані на «соціальну безпеку» (пенсії, страхування, допомогу жінкам тощо), досягли у 1996 р. 34,8% ВНП машинного в ЄС рівня.

Наведені вище цифри яскраво свідчать, що Швеція, яка пере­борола структурну кризу 90-х рр. XX ст. у цілому зберегла одні з найвищих у світі соціальні стандарти життя населення і є сві­товим лідером щодо гармонізації інтересів уряду, підприємців та населення, хоча останнім часом у країні має місце перехід від неокейнсіанських методів регулювання економіки до неолі­беральних.

Дата добавления: 2015-05-23