Проблема людини як одна із центральних у філософії. Концепції існування людини

Праця Бекона «Нова атлантида».

Твір Ф. Бекона «Нова Атлантида» можна одночасно назвати і утопією, і антиутопією. Утопічним він є тому, що побудова «ідеального суспільства» засобами одного лише розуму (науки та техніки), як мріяв Ф. Бекон, без відповідних соціальних зрушень є справою неможливою. «Нова Атлантида» Ф. Бекона є продовженням утопії платонівської «Держави».

Цей твір є антиутопією, оскільки не тільки не продовжує «соціалістичний ідеал» Т. Мора та Т. Кампанелли, а й безпосередньо заперечує його. Приватна власність у Ф. Бекона залишається непорушною, натомість попередники говорили про її ліквідацію.

Ф. Бекон одночасно з фантазією прогнозував реальні перспективи та напрямки розвитку виробництва, соціальних відносин, правової системи, сім'ї, моралі, виховання. Мешканці «Будинку Соломона» ґрунтують своє виробництво на досконалому вивченні природи. Тут усе підпорядковано розумові. Люди, озброєні розумом, науками та технікою, видобувають руду для виготовлення металів з наперед заданими властивостями, застосовують складні механізми для виробництва енергії, використовують силу вітру, водоспадів, сонячну енергію, конструюють підводні човни та літальні апарати, користуються різноманітними добривами у сільському господарстві, вирощують нові сорти рослин і нові види тварин. Вони піклуються про здоров'я, виховання, моральність громадян, стежать за дотриманням законів.

«Нову Атлантиду» Ф. Бекона можна назвати твором науково-фантастичного жанру. Цей твір містить у собі цілий каскад науково-технічних ідей. І що цікаво, майже всі вони згодом були реалізовані на практиці.

Реалізм утопії Ф. Бекона полягає в тому, що вона започатковує тенденцію поєднання наук про природу з практикою, розгляд науки та техніки як засобів поліпшення життя. Володіти силами природи й підпорядковувати їх волі та інтересам людини.

Філософське вчення про людину називають «філософської антропологією».
В історії філософії було багато підходів до розуміння людини. На початкових етапах історії людям притаманні міфологічні та релігійні форми самосвідомості. У переказах, переказах, міфах розкривається розуміння природи, призначення і сенсу людини та її буття.
Давньоіндійська філософія людини представлена, насамперед, у Ведах і Упанішадах, в яких висловлено одночасно міфологічне, релігійне і філософське світогляд. У них розкриваються проблеми моральності людини, а також шляхи і способи звільнення його від світу об'єктів і пристрастей. Важливою складовою частиною Упанішад є ​​концепція круговороту життя (сансара), з якою тісно пов'язаний закон відплати (карма).
Одним з найбільш значних представників Філософії Стародавнього Китаю є Конфуцій. Вихідною для нього можна вважати концепцію «неба», яка означає не тільки частина природи, але і вищу духовну силу, визначальну розвиток світу і людини. Але в центрі його філософії знаходиться не небо, не природний світ взагалі, а людина, її земне життя і існування, тобто вона носить антропоцентристська характер.
Античний період також заснований на міфах, в яких рисами людини наділяли неживу природу, небесні тіла, тварин, неживі предмети обдаровували здатністю жити, діяти, відчувати і вмирати. Поворот до власне антропологічної проблематики пов'язаний з критичною і просвітницькою діяльністю софістів і творцем філософської етики Сократом. Вихідний принцип софістів, сформульований їх лідером Протагором наступний: «Людина - міра всіх речей». Для Сократа основний інтерес представляє внутрішній світ людини, його душа і чесноти. Завдання людини як раз і полягає в тому, щоб завжди прагнути до моральної досконалості на основі пізнання істини. І, перш за все, вона зводиться до пізнання самого себе, своєї моральної сутності та її реалізації.
Аристотель бачить у природі людини єдність душевних і тілесних властивостей. Душа пов'язана з тілом, як форма з матерією. Він вперше вивів чудовий тезу, що «Людина - істота політична».
В епоху середньовіччя в розумінні людини утвердився релігійно-ідеалістичний підхід.
У період панування релігії над всієї духовної життям суспільства людина стала розумітися не як мудрець, і тим більше не як творець, а як продукт божественного створення.

В эпоху Возрождения (XV – XVI вв.) и особенно в период формирования буржуазного общества в философии утверждается тезис человека как созидательно-преобразовательной силы истории, как субъекта истории. Человек понимается как существо, обладающее способностью к произвольному развитию и свободному формированию своего бытия.

Людське життя за самою своєю природою повинна бути чомусь присвячена - славному справі або скромному, блискучою або буденній долі. Наше буття підпорядковане дивовижного, але невблаганного умові. З одного боку, людина живе собою і для себе. З іншого боку, якщо він не направить життя на служіння якогось спільного справі, то вона буде зім'ятим, втратить цілісність, напруженість і "форму". Звичайно можна сказати, що людина існує для праці, для продовження роду людського, але з якою метою? У кожного своя мета. Але особливістю існування всіх нас, є наша нерозривна приналежність природі. Природа визначає нашу фізіологію та спосіб життя, вона встановлює наше місце у всій цій великі системі нерозривних взаємовідносин.

У визначенні сутності людини важливу роль відіграє душа, адже саме вона визначає шлях розвитку людини як особистості, як індивіда. Душа є внутрішнім вчителем, що завжди вкаже правильний шлях, шлях до істини.

Тому, щоб виконати свою мету на цій землі, необхідно зберегти свою індивідуальність та неповторність, і тільки тоді зможеш досягнути гармонії із собою та навколишнім світом.

Дата добавления: 2015-05-23