Питання іспиту з історії педагогіки 3 страница

Розведення великої рогатої худоби, коней, свиней, догляд за житлом вимагали необхідних знань, умінь і навичок, належної організації навчання та виховання підростаючого покоління.

Населення трипільської культури розпочинало виховання своїх дітей розповідями про рід, пращурів, легендами про перших людей, світобудову, своїх богів і небожителів, закладаючи основи світогляду і моралі.

Неоліт характерний матріархальними суспільними відносинами, що визначально впливало на побудову, зміст і методи виховання дітей. Матріархат визначив жінці-матері й роль учительки-наставниці своїх дітей, передусім дівчаток, яких навчали гаптуванню, вишиванню, ткацтву, ліпленню з глини (посуду, іграшок, культових фігурок).

Учені допускають, що навчання дітей трипільців багатьом видам діяльності та професійним навичкам і умінням відбувалося у спеціальних навчальних закладах, оскільки, як відомо, для створення школи повинні історично скластися певні умови: достатній ступінь розвитку засобів виробництва, знарядь праці та різних видів господарської діяльності; високий рівень духовної культури населення; наявність мови, яку б розуміла більшість населення; перехід писемності від примітивних її форм до виразних знаків; багатоплановість виробничої діяльності населення, розмаїття народних традицій, обрядів і ритуалів, сформованість стійких сімейних стосунків тощо. Всі ці умови у населення України епохи неоліту існували.

Праукраїнці готували своїх дітей до ведення домашнього господарства, участі в основних видах господарського життя, хатніх промислів і ремесел, традиційних дійств тощо. Зміст і особливості виховання визначалися умовами життя і виробничою діяльністю дорослих.

На останніх стадіях матріархату з'явилися перші заклади для виховання дітей - будинки молоді (окремі для хлопчиків і дівчаток), де під керівництвом старійшин роду їх готували до життя та праці. Досягнувши певного віку, набувши життєвого досвіду і трудових навичок, вони переходили до групи повноцінних трудівників, відбувши спеціальний обряд - ініціації (церемонія посвячення, екзамен на зрілість).

Пізніше в більшості районів Лівобережжя України проживали скотарські племена ямної, катакомбної, зрубної та інших культур. Родовий лад цих племен був патріархальним, однією з особливостей його була одношлюбна сім'я. Батько (чоловік, глава сім'ї, усієї родини) посідав ключові позиції в господарській діяльності, організації міжплемінних взаємин, військових діях (конфліктах). Батьківський рід (патріархат) сприяв поширенню знарядь праці з міді та бронзи.

З появою і зміцненням міст зростала мережа шкіл грамоти, ремесел і промислів, з'явилися школи для підготовки духовних осіб. Це був час розвитку першоукраїнської писемності, зв'язків між слов'янськими союзами.

Добре розгалужене багатогалузеве народне господарство не могло існувати без школи, відповідної науки, у тому числі й педагогіки, що досягли високого розвитку у період виникнення і розквіту Київської Русі (першого державного утворення українського народу), за яким закріпилася назва княжої доби.

25. Виховання у східних слов'ян.

Виховання у східних слов'ян Східні слов'яни (анти, роси), які жили в VI-VIІ ст. на території теперішньої України, створили свою організацію і гуманну систему виховання. У старослов'янському роді, а пізніше в сім'ї виховували у дітей і підлітків повагу до старших людей, працьовитість, стійкість, хоробрість, витривалість, чесність, правдивість; їх знайомили із землеробством, скотарством, різними ремеслами. Підлітків дорослі люди повчали володіти зброєю, без якої не можна було обійтись під час нападу ворожих племен. Арабський літописець писав, що коли у русина народжувався син, батько дитини клав перед ним загострений меч і казав: "Я не залишу тобі ніякого мастку, будеш мати тільки те, що завоюєш цим мечем". Так виховувався воїн - завойовник і захисник: хлопчика постійно привчали до стрільби з лука, їзді на диких конях, проводили кулачні бої. Кожний юнак знав, що швидкий кінь і гострий меч - найнадійніші засоби для досягнення багатства і слави. Незважаючи на войовничий характер, слов'яни не любили проливати кров даремно, карали злочинців штрафами або віддавали у рабство відробляти свою провину. У вихованні дітей особливо велику роль відігравала жінка-мати. Дівчат виховували в дусі поваги до батьків та вірності майбутньому чоловіку, рано прилучали до домашньої роботи, навчали готувати, шити, доглядати за тваринами. В разі смерті чоловіка жінка займала його місце в сім'ї і сама займалась хазяйством і виховувала дітей. В IX ст. Київське і Новгородське князівства об'єдналися під владою Києва і поклали початок існуванню могутньої держави - Київської Русі з давньоруською народністю, з єдиною мовою, спільною культурою і територією, яка потім стала колискою російського, білоруського і українського народів. В цей час виховання дітей вже не могло обмежитися тільки сімейними відносинами. Державі були потрібні добре виховані воїни-дружинники, письменні люди для ведення державних справ. Прийняття християнства у 988 р. сприяло зміцненню князівської влади в Київській Русі, розширенню економічних, політичних і культурних зв'язків з Візантією та іншими країнами. Від виховання на язичницьких богах-ідолах Київська Русь з трудом переходила до християнського виховання, яке було більш загальним. Активну роль у вихованні грали священнослужителі з Візантії. Поступово запроваджувалась нова слов'янська азбука - кирилиця, яка була більш пристосована до слов'янської фонетики і полегшувала переклад з грецької мови на слов'янську. Князь Ярослав (1034-1054) створив могутню державу від Чорного моря до Балтійського та від Оки до Карпат. З ім'ям князя пов'язують перший на Русі правовий юридичний кодекс усієї Київської Русі - збірник законів "Руська Правда", який багато дав для виховання у людей правосвідомості, поваги до влади. За створення "Руської Правди" князя Ярослава стали називати Мудрим. Підручником високої моралі вважається наставляння князя Ярослава своїм синам, в якому він писав про необхідність жити в любові та злагоді. Перша школа на Русі була створена князем Ярославом в інтересах великої держави, князів та духовенства. Діти простого народу виховувались вдома, в сім'ї рідною мовою. Велику роль у вихованні дітей відігравали різні види усної народної творчості (історичні перекази, легенди, казки, ліричні пісні, приказки, прислів'я). Через них передавався досвід виховання кращих якостей народу, поширювалася народна педагогіка. До перших пам'яток-збірників про виховання відноситься "Домострой" (XVI ст.), в якому розповідається про сім'ю, побут і виховання дітей. Поряд з такими порадами, як виховання у дітей мужності, працьовитості, бережливості, у "Домострої" пропагувались фізичні покарання дітей. Феодальна роздробленість і монголо-татарська навала на Русь у XIII - XV ст. були причиною сильного занепаду культури, освіти та виховання.

26. Педагогічні ідеї в літературних пам'ятках Київської Русі.

За князювання Ярослава Мудрого було зроблено спробу створення історії Київської Русі, нею став літописний звід «Повість минулих літ». Ось як пише «Повість...» про освіту: «Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця вірних людей, а ми пожинаємо, приймаючи науку книжну. Велика-бо користь буває чоловікові від науки книжної. Книги — джерела мудрості».

З літопису дізнаємося про відкриття Ярославом Мудрим першої бібліотеки при Київському Софійському соборі 1037 p., у якій в середині XI ст. налічувалося майже 950 томів рукописних книг. Твори грецьких авторів мають тлумачення, доповнення, розґяснення місцевих київських діячів, що є зародком академічної педагогічної думки в Україні-Русі. Прикрасою розділу перекладної літератури бібліотеки Ярослава Мудрого були «Хроніка» Сінкелла, «Хроніка» Георгія Амартола, «Історія іудейської війни» Йосифа Флавія, «Християнська топографія» Козьми Індикоплова, «Повість про Александра Македонського», «Одкровення» Мефодія Патарського та інші.

Майстерність і точність цих перекладів свідчать про те, що давні тлумачі добре знали мову, літературу, побут, звичаї народу країни, з мови якої здійснювався переклад.

Вершиною педагогічної думки XII ст. було «Повчання» київського князя Володимира Всеволодовича Мономаха (1053—1125), мудрого, політичного діяча, який відстоював державну єдність Київської Русі. «Повчання» містить дві частини — дидактичну та автобіографічну. В дидактичній частині автор навчає своїх дітей правил високої особистої й суспільної моралі, з одного боку, вимагає виконання суто християнських обовґязків, з іншого — дає ідеальний образ князя-правителя. Через настанови молоді він виклав своє бачення проблеми підготовки підростаючого покоління до життя (загартування волі, характеру; формування світоглядної позиції, умінь і навичок; розвиток пізнавальних, пошукових, творчих, розважальних та інших інтересів).

Князь повчав дітей мудрості етики: «Треба мати душі чисті, непорочні, тіла худі, лагідну бесіду і в міру слово господнє: при їді й питті без галасу великого бути, при старших — мовчати, премудрих — слухати, старшим — покорятися, з рівними і меншими — приязнь мати; без лукавства розмовляти, багато розуміти; не лютувати словом, не хулити розмовою, не надміру сміятися, соромитися старших; уникати, не старатися повчати легковажних. Якщо ж хто (з) вас може іншим допомогти — од Бога нагороди нехай той сподівається».

Володимир Мономах обґрунтував важливість прикладу у вихованні. На прикладі свого батька та особистому досвіді закликав до наполегливої старанності у навчанні, вірності своїй Батьківщині, працьовитості. Твердив, що молодь тоді досягне вершин, коли не боятиметься труднощів, боротиметься проти проявів лінощів, прагнутиме добрих справ.

Він заклав основу гуманістичного виховання, вчив доброчинного ставлення до дітей-сиріт, жінок-вдів, поваги дітей до навчання, прагнення до освіти, любові до рідної землі. Його ідеї знайшли свій подальший розвиток у педагогічній думці українського та інших словґянських народів.

Таким чином, Київська Русь, ступивши на шляху розквіту самобутньої культури, літератури, мистецтва, фольклору, державного будівництва, уможливила створення централізованої держави на чолі з Києвом. Прийняття християнства й утвердження єдиної церкви сприяли створенню першої системи народної освіти, до якої увійшли школи грамоти і школи книжної справи, монастирські школи, вищі школи при княжих дворах.

27. Основні етапи розвитку української етнопедагогіки.

У сучасній педагогічній науці виділяється окрема галузь етнопедагогіка, яка досліджує конкретні етнічні традиції виховання. Українська етнопедагогіка, як і все українське, довгий час перебувала у тенетах імперського мороку. Праці видатних вчених з етнопедагогіки не вивчалися в педвузах, замовчувалися або просто ігнорувалися. Якщо російський психолог Павло Блонський в 60-х роках міг стверджувати, що російська школа «повинна виховувати маленьких росіян», то про українську школу в цей час не могло бути й мови. А вже виховання на якихось особливих «українських національних традиціях» не тільки не входило в плани радянських органів народної освіти, але й просто засуджувалося як вияв українського буржуазного націоналізму. Ось чому, прийшовши нарешті до своєї незалежності, маємо національно несвідоме покоління, яке просто не знатиме, що робити зі своєю незалежністю. Між поколіннями «славних прадідів» і їхніх нащадків — духовна прірва. З'єднати розірваний ланцюг, заповнити духовну порожнечу здатна тільки цілеспрямована система заходів, впроваджена у всі ланки національного виховання, починаючи від дитсадків, закінчуючи вищою освітою. Мусимо надолужити, повернути втрачене наступним поколінням українців.

Українська етнопедагогіка бере свій початок десь у далеких глибинах кількатисячолітньої історії нашої землі. Психологія мирного хлібороба, закоханого в землю, ліс, річку, дерева і квіти з роду в рід передавалася наступним поколінням. Проте потреба захищати цю землю від чужоземних зайд виробляла стійкість і мужність, вимушену] войовничість і патріотизм. Не піддаватися чужим культурним впливам, чужій вірі — ці риси, притаманні народові Причорномор'я та Подніпров'я, записав для нас Геродот ще в V ст. до н.е. Як передавалася ця система знань, чи то були спеціальні школи, чи просто громадські заходи, чи це виховувалося в сім'ї? Безумовно, існували певні форми передачі світоглядних основ народу від старших поколінь до молодших. Кожен скіф мусив знати свій родовід до сьомого коліна. Отже, й шанування своїх предків, ця глибинна риса української ментальності, успадкована від геокультури української землі. Так, саме в родині дитина отримувала перші уроки любові до свого роду, землі, звичаїв.

Протягом віків в Україні викристалізувався педагогічний досвід народу, втілений в його мудрості, вміннях і навичках виховання наступних поколінь. Цей досвід відображений у фольклорі, іграх, танцях, у мистецьких творах, обрядах, традиціях.

Про виховання складено безліч приказок, прислів'їв: «Учи сина, як годуєш, бо тоді не навчиш, як тебе годуватиме», «Як не навчиш дитину в пелюшках, то не навчиш і в подушках», «Не навчив батько, то не навчить і дядько».

Народна педагогіка не нав'язлива: це і колискова пісня, і казка або скоромовка, які будять розум, спонукають дитину замислитися над невідомими явищами, почуттями людей, і народні ігри.

Як бачимо, ці істини діти засвоювали в першу чергу від батьків, в родині; в громадських стосунках молоді люди перевірялися на громадянську зрілість.

Традиції української етнопедагогіки розвивали й козацькі січові школи. Хлопчики з дев'яти років приймалися в науку, де проходили не тільки навчання грамоти, але й військової виправи, поводження в громадському середовищі, музики й співу. Підростаючи, вони допомагали вчителям у роботі з молодшими учнями, підтримували дисципліну. Старші школярі також заробляли гроші на утримання школи читанням молитов за померлих чи вбитих козаків, продажем ладану чи свічок, новорічними привітаннями тощо. В учнівському колективі було самоврядування на зразок козацького: обирали отамана самі учні. Після шкільних занять відбувалися ігри та забави, спрямовані на фізичне загартування молодих козаків, а для старших — військові вправи та змагання. Значна увага приділялася національним звичаям та обрядам.

Традиції української етнопедагогіки творчо розвинув видатний філософ Григорій Сковорода. Він гостро засуджував відірвану від практичного життя систему виховання, яка ігнорувала природу дитини, пригнічувала в ній людські нахили й прагнення. В той час деякі українські поміщики та старшина віддавали перевагу «модному» вихованню, часто далекому від справжнього пізнання життя, забуваючи свої національні традиції. Григорій Сковорода нагадував їм: «Якщо ти українець, будь ним. Якщо ти поляк, то будь поляком. Все добре на своєму місці і своєю мірою, і все прекрасне, що чисте, природне, тобто непідробне».

Значний внесок в етнопедагогіку зробили українські письменники, які зберегли для нас джерела народної мудрості, де відображені й народні педагогічні погляди. Народні погляди на дитину та її виховання знаходимо в Тараса Шевченка, в Нечуя-Левицького, у Панаса Мирного, Лесі Українки, Івана Франка і Михайла Коцюбинського. Егно-педагогіка як окрема дисципліна не вивчалась в жодному педвузі України. Нині з'являються перші курси цієї дисципліни, з яких уже постає цілісна система народної педагогіки українців, яка увібрала в себе досвід багатьох поколінь з глибокої давнини.

Українська етнопедагогіка на думку Юрія Рудєкка має стати основою національної системи освіти та виховання. Він виділяє кілька розділів етнопедагогіки: народне дити-нознавство, народна дидактика, народна виховна практика (з її основою — батьківською педагогікою) та народна педагогічна деонтологія.

Етнопсихологія тісно пов'язана з народною педагогікою. Слід знати психологічні особливості української дитини, перш ніж приступати до її навчання та виховання. Як вказувала Софія Русова, українська дитина не дуже експансивна, вона занадто вразлива й часто ховається від інших зі своїми переживаннями. Отже, до неї слід підходити з повагою до її індивідуальності, не силувати ні до роботи, ні до гри.

Скоромовки, задки,казки — все це збагачує творчу уяву дитини, виробляє навички усного мовлення, дотепність, будить фантазію, гумор, природний потяг до спілкування, Дитяча фольклорна творчість збагачує дидактичні можливості етнопедагогіки.

Нашим педагогам слід також широко використовувати народні дитячі ігри, танці, забави, які зберегли діти та записали українські фольклористи, письменники, етнографи.

Отже, національне виховання, включаючи одну з найсуттєвіших його галузей — етнопедагогіку, спроможне в недалекому майбутньому відродити генетичний код українського народу, сформувати новий тип українця, здатного вивести свою державу на світовий рівень культури.

28. Народна педагогіка - основа наукової педагогіки.

За свою багатовікову історію український народ накопичив велику кількість цінних знань про дітей і їхнє виховання, які принагідно представлені в етнопедагогіці.

Традиції давньоруської народної педагогіки, які стали джерелом української етнопедагогіки, склались у давні часи. Уже в часи Київської Русі народною педагогікою чітко усвідомлювалась мета, зміст навчання і виховання, висувалися основні засоби досягнення педагогічного ідеалу. Одним із важливих факторів виховання в народній педагогіці вважалася сім’я. Саме досвід родинного виховання, розвиток гри та поліфункціональність іграшки, казки, прислів’я, загадки, звичаїв та обрядів дають змогу говорити про притаманну нашим предкам народну педагогіку, що формувалася на слов’янській основі. Основні принципи народної педагогіки складалися на основі наївно натуралістичного народного світогляду.

З великою повагою ставився до українського народу й української народної педагогіки інший відомий діяч — М. Добролюбов. Він розкрив мистецько-педагогічну велич і силу такої чудової пам’ятки української етопедагогіки, як народна пісня.

Зазначимо, що в українській педагогіці термін «народна педагогіка» запровадив педагог і культурний діяч О. Духнович 1857р. в опублікованому ним підручнику «Народна педагогія в пользу училищ і вчителів сельских». Це був перший підручник педагогіки в Україні, в його основу були покладені народні педагогічні принципи, форми та методи навчання та виховання. Він уперше в Україні систематизував педагогічні знання, узагальнив багатовіковий досвід народної педагогіки. У науковий обіг термін «народна педагогіка» ввів видатний російський педагог-демократ К. Ушинський. Він підкреслив її велике значення для виховання.

Видатний педагог А. Макаренко розглядав народну педагогіку як золотий фонд педагогіки наукової. Він черпав з народної виховної мудрості й повертав її народові в новому вигляді.

Певну пізнавальну цінність у справі вивчення народної педагогіки мають праці українських етнографів кінця ХІХ – початку ХХ ст.: А. Малинки, А. Онищука, Йосипа і Данила Лепких. В цих працях подано картини народного виховання в різних місцевостях України, звичаї і обряди, якими супроводжуються найзначніші події в житті дитини, дитячий побут. У 20-ті роки з’явились перші спроби систематизації й узагальнення практичного досвіду народної педагогіки. Автор першої книги про народну педагогіку Г. Виноградов розглядає народну педагогіку як рівноцінну педагогічну систему серед інших педагогічних систем, що в різний час прописувались окремими вченими-педагогами. Він наголошує на необхідності вивчення народної педагогіки в її історичному розвитку для глибшого розкриття її значення в народному вихованні.

Термін походить від грецьких слів «pais» («paidos») — дитя і «ago» — веду, виховую, тобто «дітоводіння», «дітоводство». У Давньому Вавилоні, Єгипті, Сирії «пайдагогос» найчастіше були жерці, а в Давній Греції — найрозумніші, найталановитіші вільнонаймані громадяни: педономи, педотриби, дидаскали, педагоги. У Давньому Римі цю роботу доручали державним чиновникам, які добре оволоділи науками, багато мандрували, знали мови, культуру і звичаї різних народів.

У своєму розвитку педагогіка пройшла такі стадії: народна педагогіка — духовна педагогіка — світська педагогіки.

Українська народна педагогіка — складова народознавства (українознавства) й водночас один із засобів його реалізації на практиці, тобто є основою педагогіки народознавства.

В основі педагогіки як самостійної науки — доробок видатного чеського педагога Я.-А. Коменського (1592— 1670), зокрема його головна праця «Велика дидактика». Коменський з позиції гуманізму трактує педагогічні категорії — виховання, навчання й освіту — як процеси, що відбуваються відповідно до законів природи Й зумовлені природою дитини. Запропоновані ним принципи, методи, форми навчання стали підґрунтям педагогічних теорій, чимало його ідей актуальні й нині.

Збагатили національну педагогіку ідеї великого українського філософа, письменника і педагога Г. Сковороди (1722—1790). Його педагогічні погляди ґрунтуються на визначальних рисах прогресивної педагогіки: гуманізмі, демократизмі, високій моральності, любові до батьківщини й народу.

Особливу роль у розвитку педагогічної теорії відіграв видатний російський педагог К. Ушинський (1823—1871). У його педагогічній системі визначальним е вчення про мету виховання, що формулюється як підготовка людини до життя і праці, як формування в неї почуття обов'язку перед народом. Ушинський обстоював думку, що кожен народ має право навчатися рідною мовою. Він створив цілісну дидактичну систему, визначив шляхи і засоби розвиваючого навчання, збагатив принципи навчання.

Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки й розв'язання практичних завдань виховання зробив видатний український педагог А. Макаренко (1888—1939). Він розробив і втілив у практику принципи створення й педагогічного керівництва дитячим колективом, методику трудового виховання, виховання в дусі свідомої дисципліни. Чимало зробив Макаренко і для розвитку теорії сімейного виховання.

Видатний український педагог В. Сухомлинський (1918—1970) досліджував проблеми теорії та методики виховання дітей у школі й сім'ї, всебічного розвитку особистості учня, педагогічної майстерності. Його перу належать наукові й публіцистичні праці, в яких він ділиться власним досвідом, педагогічними роздумами.

У творенні української національної педагогіки важливу роль відіграє педагогічна спадщина Г. Ващенка (1878— 1967). У відомій праці «Виховний ідеал» він всебічно аналізує проблему формування виховного ідеалу в українській національній школі, що, безперечно, сприяє теоретичним пошукам сучасної української педагогіки і практичній діяльності школи з формування підростаючого покоління незалежної України.

У березні 1992 р. засновано Академію педагогічних наук України як вищу галузеву наукову установу, діяльність якої спрямована на методологічне, теоретичне й методичне забезпечення докорінного оновлення системи освіти з урахуванням реалій сучасного життя і перспектив соціально-економічного розвитку нашої держави. Науковцями АПН України обґрунтовано головні принципи системи безперервної освіти, розроблено державні стандарти на всіх її етапах, структуру й основні параметри змісту освіти та ін.

У процесі становлення педагогіка структурно розвивалася як наука, що має свої закони та закономірності. Суть кожної науки виражено в законах. Тому теорія навчання і теорія виховання повинні бути системою закономірностей. Щоправда, педагогічні закономірності мають свої специфічні особливості. Водночас педагогіка розвивалась і як практика, що допомагає оперативно вирішувати складні педагогічні проблеми навчально-виховного процесу, і як мистецтво, яке потребує творчого натхнення вчителя, майстерності педагогічного впливу.

Педагогіка у своєму розвитку спирається на такі джерела:

Педагогічну спадщину минулого. Чимало положень вищезазначених видатних педагогів минулого і нині є злободенними.

Сучасні педагогічні дослідження. Вони збагачують педагогічну думку новими ідеями.

Передовий педагогічний досвід. Різнобічне вивчення та узагальнення педагогічного досвіду дає змогу визначити певні закономірності, закони, що живлять нові теорії, концепції, прогнози. Отже, здобуте в процесі вивчення педагогічного досвіду знання стає джерелом існування та розвитку педагогічних наук.

29. Основні принципи народної педагогіки.

30. Виховний потенціал основних жанрів українського фольклору.

31. Школа та педагогічна думка Київської Русі.

32. Г.С.Сковорода - видатний український філософ, просвітитель, народний учитель. Освітня діяльність і педагогічні погляди.

33. Життя та педагогічна діяльність К.Д. Ушинського. Світогляд педагога.

34. К.Д.Ушинський - педагог, просвітитель, патріот. Роль К.Д.Ушинського у становленні педагогіки як науки.

35. Обгрунтування ідеї народності виховання у працях К.Д.Ушинського. ("Про народність у громадському вихованні").

36. Ушинський про гармонійний розвиток особистості ("Людина як предмет виховання").

Особливу роль у розвитку педагогічної теорії відіграв видатний російський педагог К. Ушинський (1823 – 1871). У його педагогічній системі визначальним є вчення про мету виховання, що формулюється як підготовка людини до життя і праці, як формування в неї почуття обов'язку перед народом. Ушинський обстоював думку, що кожен народ має право навчатися рідною мовою. Він створив цілісну дидактичну систему, визначив шляхи і засоби розвиваючого навчання, збагатив гуманні принципи навчання.

К.Д.Ушинський боровся за нову школу, мріяв про те, щоб підняти рівень освіти відповідно до розвитку науки й поширювати знання серед народних мас. Його педагогічна система становить виняткову цінність. Відправним в ній виступає принцип єдності педагогічної теорії та практики. Історія освіти і школи знає чимало діячів, які були або теоретиками, або ж практиками. Костянтину Дмитровичу вдалося подолати цю однобічність. Його педагогічна система ґрунтувалася на принципах народності навчання і виховання, поєднання в навчальному процесі розумової та фізичної праці, визнання високої ролі та організуючого начала учителя. Важливе місце у своїй системі виховання К.Д.Ушинський відводив формуванню у молоді високих моральних якостей, як він висловлювався, вихованню «людини в людині». Виховання, на його думку, повинно спрямовуватись на подолання негативних рис характеру та поведінки й на формування почуття добра і гуманізму.

Видатний вітчизняний педагог заклав теоретичні основи національної гуманної педагогіки. Ідеальний учитель, на його думку, тонко відчуває душевний стан своїх учнів, убачає в них особистості, які гідні такої самої поваги та визнання своїх прав, як і дорослі люди. Такий педагог прагне створювати взаємини, за яких виникає можливість особистісного впливу вчителя, його розуму, моральності, волі, характеру на особистість вихованця. Справжній учитель повинен любити педагогічну професію, бути добре обізнаним з науковими основами психології і педагогіки, досконало знати свій предмет, володіти методикою навчання та виховання учнів.

К.Ушинський вимагає будувати навчання й виховання з урахуванням природи дитини, її національної приналежності. Тому педагогіка має спиратися на широке коло антропологічних наук, до який видатний педагог відносив: анатомію, фізіологію і патологію людини, психологію, логіку, філософію, географію, статистику, економіку, історію. Із зазначеного кола антропологічних наук особливого значення Ушинський надавав психології.

Дидактика К.Ушинського глибинна, розмаїта й оригінальна. Він вимагав будувати навчання на основі врахування національних вікових, статевих і психологічних особливостей дітей, наголошував на значенні повторення в процесі навчання, обґрунтовував дидактичні принципи свідомості, наочності, систематичності, міцності засвоєння знань.

Вагоме місце в дидактичній системі К.Д. Ушинського займає висвітлення проблем оптимізації пізнавальної активності школярів, емоційності навчання, розвитку мислення і мовлення учнів, забезпечення наступності у навчанні й належної організації самостійної роботи й творчості школярів. К. Ушинський дав глибоке наукове обґрунтування своїй дидактиці та класичний взірець втілення на практиці.

Виховна система К.Ушинського базується на мудрості народної педагогіки й висунених них теоретичних положень педагогічної науки. Виховання він визначає як певний цілеспрямований і систематичний вплив на тіло, душу й розум дитини з метою прищеплення їй якостей здорової, розумної, моральної, релігійної, національно свідомої, творчо ініціативної, культурної, освіченої людини.

37. Ушинський про значення праці у вихованні людини ("Праця в її психологічному і виховному значенні").

К.Ушинський відводить велику роль праці, як засобу виховання особистості. У своїй роботі “Праця в її психічному і виховному значенні” він підкреслює, що людина формується і розвивається у трудовій діяльності. Праця, по-перше, є основою і засобом людського існування і, по-друге, вона є джерелом фізичного, розумового і морального вдосконалення людини. Ось чому, на його думку, виховання, якщо воно бажає щастя людині, повинно виховувати її не для щастя, а готувати до праці.

Вільна праця потрібна людині сама по собі, дая розвитку в ній почутгя людської гідності. Багатство, відсутність праці діють руйнівно не тільки на моральність, але навіть і на щастя суспільства. Погану послугу зробив би державі той, "хто знайшов би засіб відпускати їй щороку ту суму ірошей, яка необхідаа п громадянам. А якби люди винайшли казковий мішок! з якого вискакує все, чого душа забажає, або винайшли машину, яка цілком замінює всяку працю людини... то сам розвиток людства зупинився б; розпуста і дикість заволоділа б суспільством. саме суспільство розпалося б; із знищенням необхідності особистої праці історія повиннаприпинитись”.

Дата добавления: 2015-05-23