Види культур

Завдання курсу вивчення історії української культури

Завданням курсу історії української культури є допомога при формуванні патріотичних почуттів та інтернаціональних традицій молоді в нових демократичних умовах, на новому рівні в незалежній Україні.

· Матеріальна культура — це сукупність засобів виробництва і матеріальних благ, що створюються людською працею на кожному етапі суспільного розвитку, їх розподіл та споживання чи використання — це рівень розв'язання екологічних проблем і виживання людства на землі.

· Духовна культура - (духовність) пов'язана зі словом «дух» — філософським поняттям, що означає нематеріальне начало, на відміну від матеріального начала світоіснування і його уявлення. Питання про співвідношення духу і матерії — що з них первинне, а що вторинне, похідне — основне питання філософії, яке до цього часу не має чіткого, обгрунтованого тлумачення і визначає рівень інтелектуального, морально-етичного, естетичного та емоційного розвитку суспільства, індивідуума, його душі, совісті, свідомості, почуття, інтуїції тощо. У класовому суспільстві духовна культура неминуче стає класовою, тенденційною.

· Світова культура — це вікова сукупність культур цілісного світу, що визначається власною системою загальнолюдських цінностей і залежно від умов розвитку конкретизується і розгалужується На певні рівні якісного і кількісного характеру, акумулює, відсорбовує і розвиває найкращі риси національних культур.

· Національна культура - тісно пов'язана з поняттями «нація», «етнос» і становить сукупність економічних, політичних, побутових, мовних, обрядових, моральних та інших чинників (українська культура бере свій початок з часів легендарного суспільного Трипілля, охоплює всю сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених українським народом на терені України та за її межами (діаспорою) протягом усієї його історії).

2) Сутність культури, її структура, функції та характерні ознаки.

Поняття культури є складним і неоднозначним. Культура в різних її проявах є об'єктом і предметом вивчення безлічі конкретних наук. Це археологія, етнографія, історія та соціологія. Кожна з цих наук створює своє певне уявлення про культуру. Археологія по залишках, що дійшли до нашого часу, вивчає культуру історичних предків, що нині живуть або зниклих народів. Етнографія займається культурою представників різних національностей у всьому її різноманітті та цілісності. Своя точка зору на культуру як на об'єкт дослідження є у істориків і соціологів. Звідси і величезна кількість визначень даного поняття. Адже кожна з цих наук дає їй своє визначення. Не випадково тому фахівці налічують від 150 до 250 визначень культури в різних наукових областях, а всього у світовій літературі їх близько 500. Для філософії на відміну від цих наук властиво, по-перше, розгляд культури в її загальних рисах, тобто з світоглядних позицій, по-друге, під кутом зору з'ясування її місця в суспільстві та історичному процесі в цілому.

Культуру прийнято поділяти на матеріальну і духовну. Матеріальну культуру утворюють продукти матеріального, а духовну продукти духовного виробництва. Але їх відмінності в жодному разі не можна перебільшувати хоча б тому, що предмети духовної культури завжди так чи інакше уречевлюють, матеріалізуються, а матеріальна культура несе в собі людську думку, досягнення людського духу. Вони пов'язані між собою так, як і дві позначені вище області виробництва-матеріального і духовного, причому перше к в кінцевому рахунку грає в системі суспільного життя провідну, визначальну роль.

Таким чином, культура - це не тільки виробництво речей та ідей в їх відірваності від людини, це виробництво самої людини у всьому багатстві і багатосторонності його громадських зв'язків і відносин, у всій цілісності його суспільного буття.

3) Антропогенез на території України.

Антропогенез - (від грецького antropos - людина і henetis - виникнення) - процес виникнення і формування фізичного типу людини.

В Україні найдавніші людські поселення датуються 1 мільйоном років (стоянка біля с. Королеве на Закарпатті, де розкопано 16 культурних шарів, що свідчить про довге безперервне життя людської спільноти на цьому місці). Ці перші люди в Україні, названі в науці архантропами (в перекладі з грецької дослівно "первісні люди"), стали пращурами неандертальців. Як вважають вчені, ці люди заселили Україну з півдня Центральної Європи через Балкани. Вони розселились у Закарпатті, Наддністрянщині, на території сучасної Житомирщини, в Подніпров'ї, Приазов'ї, в Криму. Архантропи вже користувалися природнім вогнем (від блискавки), хоча ще не вміли самі його видобувати.

Неандерталець - людина кам'яного віку (він же ще має назву палеоантроп - викопна людина) зафіксований і датується археологами в Україні, як тип, що жив 150 тис. років тому. Однак, існує загадка, на яку вчені ще не мають достатньо арґументованої відповіді. Неандерталець дуже відмінний від homo sapiens, до того ж, дуже швидко в порівнянні з попередніми етапами людина розумна витіснила неандертальця. Як же могла істота з масивним обличчям, похилим чолом і виступаючими вперед важкими щелепами так швидко перетворитися на витонченого homo sapiensа? Адже всі зовнішні ознаки неандертальця свідчили про його повну безвихідь у розвитку. Отож неандертальця логічніше вважати останньою ланкою антропогенезу, а не людиною справжньою. Вважають, що деякі гілки неандертальця вимерли, не здолавши поріг остаточного олюднення. 30-40 тис. років тому антропогенез закінчився. Від кого ж тоді походить людина розумна?

Нині цю особливість намагаються пояснити формуванням родової організації неандертальців, які нібито вже зрозуміли шкідливість кровозмішання.

4) Культура первісного суспільства, її пам‘ятки на теренах України.

У кам’яному віці вирізняють такі періоди:

Палеоліт (від гр. "давній + камінь") – найдавніший період кам’яного віку. Завершився 35–33 рр. до н. е.

Мезоліт (від гр. "середній, проміжний + камінь") – перехідна доба між палео- і неолітом. В Європі цей період датований – 10–7 тис. років до н. е.

Неоліт (від гр. "новий + камінь") – доба пізнішого кам’яного віку, завершальна стадія використання кам’яних знарядь праці. Культури неоліту датуються 6–3 тисячоліттями до н. е. Важливіша риса – перехід від привласнюючої до добичної економіки (начало скотарства і землеробства).

Енеоліт (від гр. "мідь + камінь") – мідно-кам’яний вік, доба переходу від кам’яного до бронзового. З IV тисячоліття до н. е. мідні й бронзові знаряддя починають витискувати кам’яні.

Палеоліт розділяється на ранній та пізній. Ранній палеоліт поділяється на олдовайську, шельську, ашельську, мустьєрську культурні епохи.

Тотемізм – віра в існування тісного зв’язку між людиною, її родом та її тотемом – певним видом тварин, рідше – рослин. Рід носив ім’я тотему і вважав його своїм батьком. Тотемові не поклонялися. Люди не вбивали свій тотем на полюванні, не завдавали йому шкоди. Тотемізм – своєрідне відображення зв’язку роду з його природним середовищем, який усвідомлювався у формі кровного зв’язку.

Фетишизм – віра в надприродні властивості неодухотворених предметів, в те, що останні можуть допомагати людині. Фетишем може бути знаряддя праці, дерево, камінь, а пізніше – спеціально виготовлений культовий предмет.

Магія – віра в здатність людини особливим чином впливати на інших людей, тварин, рослини, явища природи. Залежно від призначення магія поділялася на виробничу, охоронну, любовну, лікувальну, шкідливу.

Анімізм – віра в існування надприродних істот, що містяться в яких-небудь тілах (душа) або діють самостійно (духи).

Мистецтво носило прикладний та образотворчий характер (браслети з бивня мамонта, статуетки жіночих божеств).

Пізній палеоліт характеризується появою Людини розумної. За першою знахідкою її кісток у печері Ла Кроманьйон (Франція) ця людина називається кроманьонець. Кроманьйонці займалися загінким полюванням на диких коней, бізонів, мамонтів. У кроманьйонців вже існує родова організація суспільства. Спорідненість у роді визначалася за материнською лінією. Жінка була охоронницею сімейного вогнища, відала харчовими запасами. Це зумовлювало виникнення матріархату. Поступово складалися релігійні вірування, звичаї, мистецтво. Релігійні уявлення представлені у формах тотемізму, анімізму, магії, фетишизму.

В добу мезоліта встановилася сучасна геологічна епоха (голоцен). Мезоліт на Україні поділяється на ранній (IX–VIII тис. до н. е.) та пізній (VII–VI/V тис. до н. е.). Люди навчилися виготовляти мікролітичні знаряддя (наконечники списів, стріл). З’являються знаряддя для обробки дерева – кремінні сокири, тесла. Важливим досягненням було винайдення лука і стріл. Полювали на оленів, биків-турів, коней, бізонів. До типу пізнього мезоліту належить так звана донецька культура (Північний Схід України).

Поява надійніших засобів існування, пом’якшення клімату сприяли збільшенню населення. Починає складатися племінна організація.

Культура епохи неоліту характеризується переходом від привласнення продуктів природи через полювання, рибальство і збиральництво до виробництва продуктів харчування за допомогою знарядь праці. Культуру неоліту поділяють на дві групи:

· землеробів та скотарів;

· розвинених мисливців та рибалок.

У VII–II тис. до н. е. у Євразії, Африці та Австралії налічувались 22 культури доби неоліту.

Неоліт – завершальна стадія розвитку кам’яних знарядь. Перехід до осілого способу життя, землеробства обумовив перший демографічний вибух, перший економічний переворот в історії людства – так звана "неолітична революція". Визначальними елементами культури були керамічний посуд, камінні сокири, мотики, кремінні ножі, наконечники стріл, списів, серпи, вироби з кістки, рогу, дерева. Виникає ткацтво і ткацькі станки (Єгипет, Передня Азія, Європа).

В епоху неоліту на змінення способу життя від напівкочового (мисливці та рибалки) до осілого (землеробські племена) великий вплив мало використання нових видів механічної енергії (обробіток ґрунту за допомогою приручених тварин).

Кераміка первісної епохи є своєрідним лакмусовим папірцем кожної культури і водночас – проявом специфічних етнографічних рис її носіїв. На території України відкриті культури прийшлих племен: культура дунайська (на Волині), Кріш та альфельдська (у Закарпатті). Серед культур автохтонного (місцевого) східноєвропейського походження в Україні назвемо буго-дністровську, сурську, дніпро-донецьку, ямково-гребінецьку.

Енеоліт – мідно-кам’яний вік, перехідний від кам’яного до бронзового. Мідні вироби з’явились на Близькому Сході (Іран, Турція, Месопотамія), у IV тис. до н. е., – у Європі, Індії, Китаї – у III–II тис. до н. е.

Зароджувалася металургія, гірнича справа, розробки корисних копалин. Мідні знаряддя збільшували продуктивність праці у 3–6 разів, хоча поряд з ними використовувались і кам’яні.

Доба енеоліту в Україні датується IV–III тис. до н. е. Давні копальні мідної руди відомі в Донбасі в Артемівському районі. Основні заняття землеробство (з використанням тяглової сили бика), скотарство. Винайдено колесо, з’являється колесний транспорт із запряженими биками. Поширюються прядіння і ткацтво, виникають гончарні печі, розвивається глиняна пластика та монументальна кам’яна скульптура у вигляді антропоморфних стел. Складається обряд курганних поховань (особливо у степовій частині Європи). З’являються умови для майнового розшарування, виділення родо-племінної верхівки, посилюється інститут батьківського права в роді, племені.

5) Культура первісного суспільства, її пам‘ятки на теренах України.

Трипільська культура (за назвою розкопаного поселення поблизу с. Трипілля на Київщині) проіснувала два тисячоліття (IV–III тис. до н. е.) і була поширена від Верхньої Наддніпрян-щини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Надчорномор’я. Трипільські селища розташовувалися на високих рівних місцях поблизу рік, мали чітке планування. Житла були наземні, мазались глиною. Всередині були піч, лежанка і вівтар-жертовник. Основним заняттям трипільців було землеробство (вирощували пшеницю, ячмінь, просо, бобові). Трипільські племена розводили худобу, свиней, овець, кіз, коней. Ремеслами трипільців були кушнірство, прядіння і ткацтво. Високого художнього та технічного рівня у трипільців досягло керамічне виробництво. Лад трипільського суспільства був близький до військової демократії (виникли військові загони). Трипільське суспільство булоконфедерацією племінних союзів, і в основі суспільного устрою лежали матріархальні, а згодом патріархальні відносини.

Таким чином, трипільська культура – багатогранна і самобутня. Її характерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство, тваринництво; у сфері суспільних відносин – перехід від матріархату до патріархату, зародження міжплемінних об’єднань та елементів приватної власності; у сфері побуту – побудова великих глиняних будівель, утворення протоміст з населенням майже 15–20 тис. жителів; у духовній сфері – домінування символів родючості, матеріалізації їх у символи добробуту (жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води та ін.)

Але у всякої культури є початок і кінець. Були вони і в Трипілля. З приводу цього є кілька гіпотез: це і порушення екологічного балансу, що було пов’язано з екстенсивним веденням господарства, і певне похолодання, і внутрішні протиріччя, і наслідок експансії агресивних племен, які прийшли з північного заходу і сходу, та інші причини привели до зникнення трипільської культури.

Сучасні археологічні дослідження підтверджують, що окремі елементи трипільської культури (система господарства, топографія поселень, декоративний розпис будинків, мотиви орнаменту і кераміки та інше) стали невід’ємною частиною сучасної української культури.

6) Культура скіфсько-сарматського часу.

Скіфсько-сарматський період охоплює все І тис. до н. е. і перші століття нашої ери, коли культурно-історичний процес на півдні України визначали іраномовні племена кіммерійців, скіфів, сарматів. Усі вони прийшли в Надчорномор'я зі сходу і були далекими нащадками найдавніших індоєвропейських скотарів лісостепової та степової України, які у IV—III тис. до н. е. рушили степами Євразії на схід і досягли півдня Сибіру, Монголії, Індії, Ірану (див. попередній розділ). Протягом І тис. до н. е. археологічно простежено три хвилі іраномовної людності (кіммерійці, скіфи, сармати), які котилися в українські степи зі сходу і фактично були поверненням нащадків найдавніших індоєвропейців Лівобережжя Дніпра на батьківщину своїх пращурів.

У цей час степова Україна стала західним крилом своєрідного світу іраномовних скотарів-номадів, що охоплював євразійський степ від Дунаю на заході до Алтаю на сході. Культурно-історичну спільноту створювали три великі регіони: західний скіфський (степи України та Передкавказзя), східний сако-масагетський (Казахстан та Середня Азія) та центральний савромато-сарматський (степ між Нижнім Доном та Південним Уралом).

Рушійною силою соціально-економічних процесів, які зумовили поступовий розклад первісних суспільств в Україні у І тис. до н. е., були поширення кочової форми скотарства (номадизму) та наростаючий культурний, економічний, соціальний вплив античної цивілізації на чорноморське узбережжя. Під постійною дією прогресивного Надчорномор'я поступово трансформувалися і консервативніші суспільства лісостепової та степової України.

7) Культура античних міст-держав Північного Причорномор’я.

Побут і культура античних держав Північного Причорномор'я мали багато спільного зі способом життя та культурою всього античного світу. Під впливом давньогрецької культури поширилася грамотність. Значна увага приділялася фізичній підготовці юних громадян. Для занять спортом споруджували спеціальні будинки-гімнасії. Популярними були спортивні змагання з п'ятиборства, бігу, стрільби з лука тощо. Про поширення медичних знань свідчать знахідки бронзових і кістяних медичних інструментів. В Ольвії діяла аптека.

Певного розвитку набули історія, географія, філософія. Історію Херсонесу написав історик Сіріск(ІІІ ст. до н. е.). З географів варто згадати Діонісія Ольвіанського (І ст. до н. е.). Важливе місце у суспільному і культурному житті посідав театр. Театри діяли в Ольвії, Херсонесі, Пантікапеї. Мистецтво античних держав Північного Причорномор'я являє собою складне переплетення еллінської традиційної культури і надбань місцевих племен. Для мистецтва VI-І ст. до н. е. характерне переважання еллінських художніх традицій. У I–VI ст. н. е. значно поширилися «варварські» елементи, водночас відчувся вплив провінційної римської традиції. Набув поширення живопис, розвивалося мистецтво мозаїки,вазопис, скульптура, коропластика — виробництво теракотових статуеток (теракоти зображають персонажів античної міфології, птахів, тварин). Була також розвинена різьба по дереву та кістці.

Релігія була політеїстичною. Були два етапи у розвитку релігії причорноморських міст. Перший (VI–I ст до н. е.) характеризується існуванням давньогрецького пантеону божеств, другий (I–IV ст. н. е.) — появою в релігії полісів культів негрецького походження, запровадження культу римських імператорів і формування монотеїстичної релігії — християнства. У кінці III ст. н. е. на Боспорі з'явилися перші ознаки християнства, а протягом перших десятиліть IV ст. н. е. тут сформувалася християнська громада на чолі з єпископом. У спискахНікейського собору 325 р. згадується ім'я боспорського єпископа Кадма.

8) Культура східних слов’ян дохристиянської доби: ремесла, побут, звичаї, релігійні вірування.

Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали. Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. У Київській Русі склався переказ про братів-ковалів, які перемогли в битві жахливого дракона. Вони запрягли чудовисько у величезний плуг і проорали ним борозну “змійових валів” - оборонних споруд навколо Києва (довжина їх в Україні – понад 2000 км, датуються І тисячоліттям до н.е. – І тисячоліттям н.е.). У Х ст. майстерність київських ковалів і ливарників отримала визнання далеко за межами Русі. Персидський географ за сторіччя до Нестора писав: “Там виготовляють дуже цінні клинки і мечі, які можна зігнути навпіл, і вони знов розправляються самі”.
Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов'янки ткали чудові сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Недаремно в усній народній творчості склалися оповіді про кожем'як - людей умілих, сильних і відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час в давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за матеріалом, а за готовим виробом: мечники, щитники, сідельники, ювеліри займали в містах цілі вулиці. Щоб виготувати свій виріб від початку до кінця, кожний з майстрів повинен був володіти принаймні декількома спеціальностями.
Торгівля продуктами сільського господарства і ремесла, що зароджувалася, спочатку мала характер обміну як всередині общини, так і між племенами та землями. Згодом зародилися товарно-грошові відносини. Про це свідчать скарби срібних римських, візантійських і арабських монет. До речі монети візантійських імператорів Анастасія I (491-518 рр.) і Юстиніана I (527-565 рр.), знайдені археологами на Замковій горі, послужили одним з доказів дати виникнення Києва принаймні в кінці V ст.н.е. Деякі сучасні вчені, спираючись на археологічні та писемні свідчення (в давніх культурних шарах Києва віднайдені корінфські та римські монети V-II ст. до н.е., грецький світильник ІV ст. до н.е., 6 тис. римських монет ІІ-ІV ст. н.е.), а також неоднозначну ідентифікованість згадуваних в давніх джерелах назв міста: Гелон, Куенугард, Кіенуборг, Гунагард тощо, вважають Київ ще більш древнім містом.
Торгівля Русі здійснювалася не тільки з Візантією і країнами Сходу, але і з Північною і Західною Європою, куди руські купці (рузарії, як їх називали латинські хроніки) везли свої і східні товари.

Важливе місце в житті східних слов'ян посідали культові споруди: капища, святилища, - де стояли виконані з різного матеріалу зображення язичницьких богів. Згадуються вони в деяких писемних джерелах, зокрема, в "Слові о законі і благодаті" митрополита Іларіона. Археологічні розкопки підтверджують свідчення про наявність у Київській Русі язичницьких культових споруд - вони виявлені в Києві, Чернігові, Новгороді, інших містах і селах. Одне з них на Старокиївській горі (біля приміщення сучасного Національного музею історії України) 1908 року розкопав відомий археолог В.В.Хвойка. Час будівництва точно встановити не вдалося: Y/YI - X ст. н.е. Зберігся лише кам'яний фундамент, що складався з різних за величиною брил сірого пісковику. Навколо збереглися елементи підлого, виліпленої з товстого шару глини білуватого кольору. Поблизу знайдено багато кісток і черепів тварин. За висновком дослідника, залишки будівлі належали язичницькому капищу, а стовп являв собою жертовник, на якому протягом тривалого часу здійснювалися жертвоприношення.
В пошані у слов'ян були також священні дерева і дикі тварини, насамперед могутні старі дуби й дикі кабани - вепри. Про полювання на вепра та урочисте споживання його м'яса розповідається в літописах і билинах. Підтвердженням того "Добрий дуб", що міститься під Києвом на "Желяні", назва якого відбилася в найменуванні урочища, що згадувалося в літопису під 1169 роком.
Отже, наведені матеріали свідчать про те, що в дохристиянські часи у східних слов'ян була значна кількість культових споруд. Переважно святилища - капища, де стояли зображення язичницьких богів у вигляді статуй. Більша частина з них стояла просто неба і являла собою округлі чи овальні майданчики з ідолами та жертовниками посередині. І тільки окремі могли бути культовими храмовими будівлями (пантеон у Києві та деякі інші комплекси).

9) Культура Київської Русі: писемність, освіта, наукові знання.

Хронологія

1056–1057 рр.	Створення Остромирового Євангелія – першої датованої рукописної книги Русі.
1073 р.	Створення «Ізборника Святослава».
1113 р.	Укладення Нестором першої редакції «Повісті минулих літ».
1187 р.	Створення «Слова о полку Ігоревім».

Дата добавления: 2015-05-23