Зародження дисидентського руху

Освіта

У роки війни понад 45 українських вузів працювали в евакуації. Київський і Харківський університети були об’єднані в один, який поновив свою роботу в лютому 1942 року в Кизил-Орді (Казахстан), Одеський університет перебував на той час у Байрам-Алі (Туркменія), Київський індустріальний — у Ташкенті, Харківський хіміко-технологічний — у Чугчику(Узбекистан), Миколаївський кораблебудівний — у Пржевальську. Окремі вузи влились як факультети до місцевих навчальних закладів^[1].

У тилу для евакуйованих дітей було сформовано школи й класи з українською мовою навчання, зокрема в Саратовській області — 30 українських шкіл і класів, у Свердловській — 18, у Новосибірській — 11, школи створено також у Куйбишевській, Сталінградські, Пермській, Омській областях, в Середній Азії. Там же розміщувались евакуйовані дитячі будинки, ремісничі училища та інші освітні заклади^[1][2]. Загалом 5,5 тис. евакуйованих українських педагогів працювали в 100 українських навчальних закладів. Учнів інформували про розвиток подій на фронтах, випускались бойові листки, активно велося листування з фронтовиками, вистави і концерти самодіяльності у шпиталях для поранених бійців і командирів^[2].

На території Рейхскомісаріату Україна діяли лише початкові школи, шкільна освіта переведена на українську мову, вводилось обов'язкове вивчення німецької мови. Влада з осторогою дивилася на будь-яких представників національної інтелігенції, як на потенційних зрадників і заколотників, очильників національно-визвольного руху. Було страчено 42 професори Львівського університету, у Києві — більше 200 вчителів, 3 тис. харківських освітян^[2].

Під час відбудови інфраструктури на зруйнованих війною землях України швидко зростала кількість шкіл. У 1943–1944 навчальному році працювало 12 802 шкіл, навчалось 1,77 млн учнів. У 1944–1945 навчальному році працювало 24 тис. шкіл, де навчалося 4,13 млн учнів, працювало 145 тис. учителів. На Західній Україні до 1945 року було відновлено 5,7 тис. шкіл, в яких навчалось 840 тис. учнів, на поповнення навчальних кадрів прибуло 10 тис. вчителів зі Східної і Південної України^[2].

66)Культурне життя в Україні у другій половині 1940-х на початку 1950-х рр.

Відбудова народного господарства західних областей України здійснюваласьза умови інтенсивної радянізації всіх сторін соціально-економічного ікультурного життя краю. Для забезпечення радянізації Західної Україниактивно залучалися працівники партійно-комсомольського, державногоапаратів, службовці правоохоронних органів, держбезпеки, культури йосвіти з районів Радянського Союзу, переважно зі Східної України. Їхнаправляли туди на постійну роботу на заводах, фабриках, у радянськихустановах, школах, вузах тощо. Утворювалась мережа більшовицьких ікомсомольських організацій, формувались профспілки. У 1905р. в ЗахіднійУкраїні налічувалось 88000 комуністів проти 31000 в 1946р. В грудні1945р. ЦК КП(б)У створив спеціальний відділ по західних областях. Зароджується державна швейна та хімічна промисловість, розширюєтьсявидобуток та переробка нафти, газу, організується геологорозвідувальніроботи щодо сировинних і мінеральних ресурсів, зокрема сірки, різнихмінеральних вод, формується система промислової та торговельноїспоживчої кооперації. Майже всі ключові посади в цих сферах займали в вихідці з іншихрегіонів країни. З приходом на західно-українські землі радянських військ відновиласярозпочата ще у 1939-1941р.р. колективізація сільського господарства. Цейпроцес здійснювався методом примусу. В середині 1950р. кількість колгоспів досягла 7200. Промисловаколективізація, антинародна податкова політика, командні методихлібозаготівель викликали незадоволення селянства і поповнювалисоціальну базу для живлення боротьби УПА, підпільного опору структурОУН. Становище загострювалось ще й тим, що ведучи боротьби з ОУНівцями,беріївський каральний апарат обрушив репресії на мирних жителів. Ісхідні райони СРСР 1940р. – 1946р. було депортовано близько 500000західних українців, переважно сільського населення. Це були селяни,представники місцевої національної інтелігенції, священиківгреко-католицької церкви. На Львівському церковному соборі 1946р.,основною “фігурою” якого був єпископ Григорій Костельник, було винесеновердикт про ліквідацію Брестської церковної унії 1596р. і повний розривз Ватиканом, про приєднання до Руської церкви. Цей акт не мав нічогоспільного з настроями віруючих і був проведений всупереч волі переважноїїх більшості. Греко-католицька церква змушена була піти в підпілля. Це посилювалонезадоволення населення новою владою, а організаторам Собору Г.Котельника через деякий час на одній з вулиць Львова було вбито.

67) Розвиток науки в повоєнне десятиріччя в Україні.

Після визволення території України від німецько-фашистських загарбників почалося відновлення зруйнованих під час війни шкіл, вузів, закладів культури, наукових установ. Поширення набув рух за відбудову зруйнованих і спорудження нових шкільних приміщень силами, засобами і руками самого населення — «методом народної будови», що зародився ще під час війни з ініціативи жителів с. Верхівня на Житомирщині. В 1944-1950 рр. у республіці було побудовано, а також відбудовано зруйнованих повністю і частково 1669 шкіл на півмільйона учнівських місць. Однак шкільна мережа не задовольняла наявних потреб. У середині 50-х рр. 16 тис. шкіл (33,2% від їх загальної кількості), в яких навчалося 1,67 млн. дітей, змушені були організовувати заняття в дві, а чимало шкіл — навіть у три зміни. Значна кількість цих закладів, особливо в сільській місцевості, а також у робітничих селищах, розміщувалася в мало пристосованих для занять приміщеннях. Школи постійно відчували гостру потребу в підручниках, зошитах, обладнанні. У 1950/51 навчальному році загальний книжковий фонд шкільних бібліотек становив 17 млн. примірників — у середньому кількість книжок в одній такій бібліотеці була меншою, ніж до війни. Труднощі, що стояли перед освітньою системою у повоєнний період, привели до швидкого зростання кількості вечірніх шкіл, особливо в містах. Були засновані також курси для дорослих, професійні заочні школи. У 1953 р. здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти.

Унаслідок проведеної після війни реорганізації кількість вищих навчальних закладів в УРСР зменшилася, тоді як кількість студентів зросла з 99 тис. у 1946 до 325 тис. у 1956 р. Правда, майже половина з них навчалася на заочних і вечірніх відділеннях, що загалом негативно впливало на рівень фахової підготовки. Серйозним гальмом у розвитку загальноосвітньої та спеціальної школи була заідеологізованість навчально-виховного процесу, закостенілість його форм і методів.

В повоєнні роки було внесено ряд змін в організацію наукових досліджень в УРСР Зокрема, в листопаді 1945 р. було вирішено створити у складі АН УРСР сільськогосподарське відділення (в 1956 р. на його базі утворена сільськогосподарська академія). В 1952 р. з відділу фізико — хімічних і математичних наук виділився відділ фізико — математичних наук. У 1954 р. був утворений кримський філіал АН УРСР Розширилася мережа науково-дослідних установ в УРСР. Якщо в 1945 р. їх налічувалося 267, то в 1950 — 462, в т. ч. більше 30 академічних інститутів Серед новостворених — харківські інститути радіофізики та електроніки, фізико — технічний низьких температур, львівські інститути — машинознавства та автоматики, суспільних наук, геологи, корисних копалин, київські інститути — металофізики, металокераміки і спец сплавів та ін. Зміцнювалася, хоча й повільно, матеріально-технічна база науково-дослідних установ. Зростав кадровий потенціал.

В середині 50-х рр. у складі академії налічувалося 81 дійсний член та 100 членів — кореспондентів. У 1946 р. після смерті О. Богомольця президентом АН УРСР був обраний О. Палладій, відомий учений біохімік, який мав великий досвід науково-організаційної роботи і користувався авторитетом в академічних колах.

Зусилля вчених України спрямовувалися передусім на розв'язання актуальних проблем індустріального розвитку, створення нових видів озброєнь і техніки, на реалізацію «плану перетворення природи», який висунув Сталін у 1948 р. Попри всі труднощі морально-психологічного порядку, не кваліфікованого втручання в наукове життя партійних і державних чиновників, репресії, українські вчені збагатили науку багатьма фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями. Зокрема, чимало зробили вони для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. Вчені України взяли активну участь у підготовці до запуску першого штучного супутника Землі в жовтні 1957 р., польоту в космос першої в світі людини — Ю. Гагаріна. В 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів в СРСР став виходець з Житомирщини С. Корольов. Широке визнання як конструктор турбореактивних двигунів здобув академік А. Люлька. Одним з творців атомної бомби був генерал-лейтенант М. Духов.

68)Духовне життя в Україні в 1960-80-х рр. «Шістдесятники».

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості.

Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр. Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик, Василь Симоненко, Микола Холодний, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисериСергій Параджанов, Юрій Іллєнко, кінокритик Роман Корогодський, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця XIX — початку ХХ ст. Одним із тих, хто закладав фундамент шестидесятництва в Україні став доцент факультету журналістики Матвій Шестопал, так як серед його учнів були В.Чорновіл, Б.Олійник, В.Симоненко, В.Крищенко, Б.Рогоза, М.Шудря, В.Мицик та багато інших патріотично налаштованих особистостей.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

69)Розвиток української культури в 1960-80-х рр. Політика русифікації в Україні.

Русифікація України почалася після Переяславської угоди, зокрема в процесі обмеження й ліквідації української автономії, особливо після перемоги Росії під Полтавою 1709. У 1720 було заборонено друкувати книжки українською мовою^[13], а українські видання церковнослов'янською мовою наказано порівнювати з російськими виданнями, «щоб не було ніякої різниці». Створеному1734 так званому Правлінню гетьманського уряду (його очолював князь Шаховський) наказано було в таємній інструкції провадити політику злиття українців з росіянами також мішаними шлюбами. Русифікацію України було посилено за Катерини II^[14][15], після скасування гетьманства й зруйнування Запорізької Січі. Другій Малоросійській Колегії (під проводом П. Рум'янцева-Задунайського) було доручено здійснити широку програму русифікації України^[16], встановлюючи російську мову як обов'язкову в школах, як єдину в друкованих книжках тощо. На російську мову викладання перейшла Києво-Могилянська Академія. В другій половині 18 століття було впроваджено російську мову в діловодство українських консисторій та зобов'язано священиків виголошувати проповіді церковно-слов'янською мовою з російською вимовою. Клопотання Києво-Печерської Лаври 1769 про дозвіл друкувати для українського населення абетки українською мовою Священний Синод відхилив. Політика русифікації поступово охоплювала всі ділянки суспільного життя, спершу на Лівобережній Україні, в Києві й на Слобожанщині, а після придушення польського повстання 1830–1831, також наПравобережній Україні.

Русифікація України посилилася в другій половині 19 ст.: Валуєвський циркуляр 1863 та Емський указ 1876 загальмували до революції 1905 український літературний процес.

Після 1905 залишилися обмеження української мови й літератури^[17], а під час Першої світової війни український друк в Україні було практично повністю заборонено^{[18] [19] [20]}. Низку видань було заборонено, діяла військова цензура, що особливо суворою була в окупованій Російською імперією Галичині. Одночасно російська культура й література, що досягла великого розквіту у 19-20 століттях., особливо впливали на духовість^[21][22] українських й інших народів, що перебували під політичним чи культурним впливами Росії. Попри офіційні заходи й заборони, до 1917 русифікація мала вплив майже винятково на міста і промислові центри^{[23][24][25][26]}, куди напливали росіяни й вищі прошарки українського суспільства (інтелігенція, землевласники, духовенство, частина міщанства). Проте частина цих прошарків залишилася під впливом української національної стихії і не втрачала зв'язку з українськими традиціями, мовою й культурою. Головна маса населення українських земель в Російській імперії — селяни (вони становили 95% всього українського населення), залишилася україномовною і на неї не мали значного впливу ані школа, ані церква, тільки подекуди військова служба.

70) Дисидентський рух та його значення.

Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.

У 1950—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що було зроблено Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією прав людини» (СРСР не голосував за неї).

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найвідомішим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали українців до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства в Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив в Україну росіян, вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності.

Першими організаціями інакодумців України стали:

· Українська робітничо-селянська спілка(УРСС) Створена у Львові у 1959 р., арештована — 1961 р.

· Об'єднана партія визволення України

· Український національний фронт (УНФ) Створена З.Красівським та М.Дяком у 1964 р.

· Український національний комітет (УНК)

· Демократичний союз соціалістів

· Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей

· Реалістичний робітничий гурток демократів — створений на Донбасі у 1956 р.

Дата добавления: 2015-05-23